“Щось занадто гордо пішла, давай гранату в спину кинемо”, — Людмила Никитенко про викрадення окупантами та депортацію із власного дому
Мешканку Запорізької області Людмилу Никитенко росіяни викрали із дому восени минулого року. Після побоїв та майже місяця незаконно утримання її депортували з рідних місць. Про побої за українську мову та погрози розстріляти Людмила розповіла в інтерв’ю МІПЛ.
12 квітня 2022 року окупанти на шкільних автобусах вперше приїхали до населеного пункту Людмили Никитенко. Як згодом дізналася жінка, це були військові так званої “ДНР”, яких контролює Росія.
“Вони заходили в кожен будинок, перевіряли документи, робили обшуки, забирали автомобілі, забирали хлопців, вимагали викуп. Ми за свій автомобіль заплатили тисячу доларів, щоб нам його повернули”, — пригадує Людмила.
А вже 5 вересня до її дому знову приїхали автівки ворожих військових. “Я заскочила в хату і почала видаляти з телефону українські телеграм-канали. За мною заскочили семеро в балаклавах, забрали телефон, забрали паспорт, в чоловіка забрали телефон і паспорт, нас розсадили по різних кімнатах і почали мене допитувати. Вони сказали, що я передаю інформацію своїй доньці, яка живе в Нідерландах, а вона передає інформацію в СБУ. Наказали телефонувати їй, щоб вона приїхала. Сказали, що триматимуть мене доти, доки не приїде моя донька”, — розповідає про погрози жінка.
Далі Людмилу вивезли з дому. Вона підозрює, що її утримували в одному з Мелітопольських СІЗО. Наступного дня після викрадення Людмилі одягли на очі шапку та повели на допит.
“Один із них був неадекватний, об стінку і об стіл бив кулаками. В мене очі були закриті, я не думала, що мені прилетить, мені прилетіло в голову за те, що я розмовляла українською. Вони запитували про мою позицію, про доньку, чому вам не подобається жити в Росії, про Бандеру запитували — це їхня класика жанру. Питали про українських людей, які майже всі виїхали. І коли мене питали, а я задумувалася, мені прилітало в голову. Один стояв позаду, я його не бачила. Він завдавав ударів так, щоб не було видно синців. Лише по голові все було. І він погрожував, що мені зламає носа, що буде бити мене ногами. Сказав, що чеченцям мене віддадуть”, — згадує Людмила.
На наступному допиті окупанти Людмилу вже не били, натомість всі її відповіді записували на відео. Після завершення розмови жінку відправили до камери без жодних пояснень, що чекає на неї далі.
“Ми позначали дні. Ранок — сонце зійшло, вечір — сонце зайшло. Ставили палички, щоб розуміти, скільки днів ми там перебуваємо. Всього 22 дні”, — каже Людмила.
Одного дня її вивели з камери, посадили в авто та повезли в невідомому напрямку. Окупанти кілька разів змінили машини, а Людмилі сказали, що її везуть на розстріл.
“Коли вже виїхали за Мелітополь, я побачила, що першу густу посадку ми проїхали, то це вже нелогічно на розстріл везти мене кудись далі. І я їм про це сказала. Вони відповіли: “Надто розумна”. І додали, що везуть мене на депортацію”, — пригадує Людмила.
Вже на російському блокпості, перед тим як відпустити її в бік контрольованих Україною територій, жінку хотіли змусити на камеру сказати: “Слава Росії”. Але вона відмовилася.
“Потім за спиною почула: “Щось занадто гордо пішла, давай гранату в спину кинемо”. Інший каже: “Давай краще над головою пустимо чергу”. А третій каже: “Не треба, а то ще не пригнеться”. І на цих словах я просто пішла в сіру зону”, — розповідає Людмила Никитенко.
