Штаб росіян у дитсадку і катівня в сільскому клубі: подробиці окупації Нового Бикова
— З Бобровиці приїхали два джипи, стрельнули з автомата. Може б, тихо проїхали нашим селом, але на повороті їх трохи перелякали. От вони тут і розвели свою богадільню. У нас же всього багато: садочок, магазини, машини, заправки, дорога державного значення, — розповідає Наталія Єрмак, директорка дитячого садка у Новому Бикові. Це село на Чернігівщині росіяни називали містом.
— Заходять і питають: “А що тут у вас за місто?” — пригадує Василь Тирпак, чоловік Наталії.
— Це село, яке місто?! — кажу.
— Ні, це місто! — відповідають. Тобто вони поняття не мають, що таке село.
У Новий Биків росіяни зайшли на самому початку великої війни. У перший же день закатували і вбили тут кількох хлопців із сусіднього села, їхні тіла рідні забрали вже після деокупації. Росіяни встановлювали блокпости, рили окопи, вулиці патрулювали на бетеерах. Чоловікам заборонили виходити на вулицю: застерігали, що стрілятимуть без попередження. У місцевому дитсадку ворог облаштував штаб, а в котельні сільського клубу — катівню для військовополонених і цивільних.
— Коли вони в’їхали, то одразу перебили газову систему і вежу біля школи, яка забезпечує водою половину населення. У криниці вода теж пересохла, то її ніде не було, — згадує Наталія Єрмак.
Крім газу, в селі зникли світло і зв’язок: аби росіяни не просувалися далі, українські військові підірвали дамбу, пошкодили комунікації. Зі слів місцевих, у селі було близько півтори тисячі окупантів. На запитання про те, звідки приїхали, відповідали, що їм заборонено розповідати.
Наталія і Василь продовжували доглядати худобу.
— Ми туди не через блокпост ходили, а між кущами, аби нас ніхто не бачив. Та один раз йшли і по нас почали стріляти, — говорить Наталія. — Я тоді їх запитала, з якої відстані можна вбити людину?
— Метрів 800, найбільше — півтора кілометра, — відповіли. — То я наказала Василю весь час ухилятися, не ходити рівно.
З часом окупанти розвідали дороги і почали звозити у село все більше військової техніки. Її ставили поміж домів і цивільних будівель. Місцевих змушували копати могили. Робили це і Василь із Наталією:
— Ми всією вулицею тоді йшли, людей 15. А їх 15 — із автоматами. Один каже: “Йдіть, допоможете нам попрацювати”. Так нас із чоловіком змусили копати могилу.
Газова
Один зі своїх штабів росіяни розмістили у двоповерховій будівлі за кладовищем. Повз нього Василь Тирпак не раз їздив у погріб по харчі. Аби його не чіпали, давав окупантам яблука або хліб. Одного разу навіть під обстріл потрапив, але залишився неушкодженим.
19 березня Тирпак разом із сусідом Максимом Дідиком пішли доїти корову. Раніше Василь це робив із дружиною — вкладалися у годину-півтори. Утім того дня вони затрималися.
— Стояти! — почули наказ, і на них вийшли десять російських військових. Василя і Максима затримали, звинувативши у коригуванні вогню.
— Та ви що, у мене ж телефон кнопковий! Які координати я передаю?! — обурювався Тирпак. Та все марно.
Спочатку чоловіків розділили. Максима Дідика повезли до місцевого сепаратиста, який допомагав росіянам. У полоні Максим виконував побутову роботу, його катували, водили на розстріл, але пожаліли. Хлопця відпустили за 12 днів. Василя ж кинули в яму розміром три на півтора метра. Окрім нього там було 7 — 8 людей, які весь час змінювалися. За деякий час Тирпака посадили в авто і близько доби возили селом, аж поки не привезли у газову — так місцеві називають котельню клубу. Туди ж звозили бранців із сусідніх сіл, зокрема Вікторію Андрушу, вчительку математики Броварського ліцею, яка після цього впродовж пів року перебувала в російському полоні.
Люди у газовій увесь час змінювалися, одночасно з Василем там перебувало близько 20 бранців.
— Пам’ятаю, як із Малої Дівиці привезли чотирьох хлопців років по 30. То росіяни їх так били, так катували, що страшне. Крики були нестерпні. Я вже казав, що краще б розстріляли, — пригадує Василь Тирпак.
Щодня затриманим окупанти давали армійський пайок на двох і пляшку води. Інколи пропонували газету і тютюн, аби ті скрутили собі сигарету. Однак зазвичай до полонених приходила група із трьох-чотирьох російських військових, яка била полонених і йшла геть. Один із окупантів казав, що він музикант. Нагадаємо, що так себе називають вагнерівці. Утім чи про це йшлося у цьому випадку, постраждалі достеменно не знають.
— Мене запитували, чи не здаю я координати, де вони стоять, — каже Василь. — Так я їм і українською, і російською пояснив, що не можу передавати, бо в мене кнопковий телефон. Ну що я передам, кому?!
Щойно Василь починає згадувати ті події — плаче. Його били прикладом від автомата, руками, ногами, оголювали. Чоловікові російські військові зламали руки і ноги, вибили зуби, після тортур він іще більше почав заїкатися. Одного разу катували настільки сильно, що вибили кульшовий суглоб. Пізніше лікар скаже, що там залишалося три сантиметри живої тканини. Ще б добу — і все замертвіло би.
Дитячий садок
Газова була не єдиним штабом росіян у Новому Бикові. Ще один вони облаштували у дитячому садку “Яблунька”, яким керувала дружина Василя Наталія Єрмак. До повномасштабного вторгнення цей дитсадок був найбільшим у районі. Новий ремонт, тепла підлога, понад сотня дітей. Сюди з’їжджалися на семінари, приїздили іноземні делегації.
— Якось йду і бачу, що російський військовий воду несе, зовсім молодий хлопчина, — пригадує Наталія. — То гукнула його: “Гей, зачекай, ти звідки йдеш?”
— Я отам воду брав. Ідіть, покажу, — відповідає. Виявилося, що він від сусідки йшов поруч із нашою дачею. Я й не знала, що там хвіртка є. Дивлюсь на нього й кажу: “Який ти красавчик. А як тебе звати?”
— Вітя.
— А мама знає, де ти?
— Мені [командири] сказали, що ми у відрядження на 15 днів їдемо.
— Ой, синочку, бажаю, щоб твоя мама тебе дочекалася.
— Ну, спасибі.
— А куди ж ти воду несеш? — питаю в нього. — Там мій дитячий садок. Чи ти у двоповерхівку йдеш?
— А ви що, хочете подивитися?
— Так, там у мене стільки квітів. І акваріум.
— Ну, я квіти поливав на другому поверсі, а рибки померли. Ви хочете туди? — запитує. — А потім дивиться на мене і каже: “А краще не треба”.
Після звільнення села дитячий садок було не впізнати: без скла, з розбитим дахом, стінами, перекриттям, слідами від куль. Це приміщення було вигідною для окупантів позицією не лише тому, що слугувало прикриттям для їхньої військової техніки, але й мало укриття. До того ж, із другого поверху окупанти вели спостереження, тут же сиділи снайпери.
У цьому ж приміщенні росіяни зберігали награбоване: побутову техніку, подушки, іграшки, харчі.
— Але вони якісь тупуваті були, бо електрочайники гріли на газу. Тут після них стільки лайна було, що дівчата блювали. Купа презервативів. Свято, мабуть, якесь було. Дівчата тут були: чи привезли, чи свої — Бог його знає, — каже Наталія Єрмак.
Воля
Після десяти днів полону чоловіка Наталії відпустили. Перед тим Василеві Тирпаку зав’язали очі, вдягнули на голову пакет і відвезли на блокпост біля Петрівки, де живе його син:
— Якийсь людяний російський військовий трапився. Бачить, що в мене нога поломана. Питає: “Діду, а ти чому тут сидиш?” Кажу, що мене відпустили, але нема кому вивезти. Відповідає: “Чекай 15 хвилин”. І коли ми приїхали на блокпост, наказав не чіпати мене.
Звідти Василь Тирпак пішов у бік підконтрольній Україні території. Та оскільки нога була зламана, пересувався зі стільцем:
— Як ідеш, то вперед його виставляєш — так поволі й пересуваєшся. А один раз я впав. Насилу підвівся. Три години йшов.
Зрештою чоловік дістався обійстя знайомої, де хотів заночувати. Утім до хати його не пустили: жінка подумала, що п’яний. Через це Василь ночував у літній кухні. Господарка дала йому води і нового стільця замість того, що зламався. Вночі чоловік сильно змерз, до переломів додалася гарячка. Зранку він знову рушив, увесь час падав, допоки вдруге не зламав стілець і вже не міг підвестися. Врятували колишнього бранця незнайомці. Вони принесли води і пішли до сина Василя, аби повідомити про батька. До цього часу рідні не знали, що з чоловіком і де він перебуває.
Спершу він опинився у Згорівці, де у лікарні наклали гіпс. За тиждень по нього приїхала “швидка” і волонтери і перевезли до Києва в інститут травматології, де йому встановили протез і він продовжив лікування.
— Не треба падати духом! Я переконую себе, що все ще здатний жити, — підбадьорює Василь Тирпак.
Деокупація
Новий Биків звільнили 31 березня 2022 року. Напередодні в Міноборони повідомили, що росіяни використовують місцевих дітей, як живий щит: беруть у заручники і садять їх у вантажівки, аби застрахувати від обстрілів колони військової техніки і мати гарантії, що місцеві не видаватимуть українським військовим координати переміщення ворога.
Другого квітня ЗСУ повністю звільнили Чернігівщину. Того ж дня Наталія Єрмак разом із працівниками СБУ зайшла до свого дитячого садка. Всередині побачила поламані шафи, купу вкрадених речей, російську військову документацію, зокрема журнали та звіти.
— Тут стільки всього було, що страшно. Вони ж із усього села сюди звозили. І ліжка двоярусні, і матраци, і постіль. Лежали, мов королі. Підлогу вкрили гідробар’єром, як зараз на дахи кладуть: ходили тут, наче по ваті. Килимами всі стіни завісили. Всі телевізори з усього села теж тут були. І мій був. Я покривало своє тут знайшла, забрала, — каже Наталія Єрмак.
На території садка окупанти залишили також гільзи, шеврони і журнал обліку, у якому фіксували хто, куди і коли виходить. Те, що місцеві знаходили, віддавали правоохоронцям, або спалювали.
Від нашестя окупантів село оговтується й досі: зруйновані будівлі, десятки цивільних бранців, жінка, яку росіяни переїхали бетеером, закатовані і вбиті — у селі немає людей, які б не постраждали від дій росіян.
— Хай не фізично, але морально і психічно постраждали геть усі. І дай Бог, щоб воно більше не верталося, — говорить Наталія Єрмак.
Яна Ільків, журналістка МІПЛ
У підготовці матеріалу взяли участь документаторки МІПЛ Катерина Огієвська і Лідія Тараш