«Шукаю тіло своєї доньки». Історія вбивства родини з Ізюма
Ізюм. Місце, де нині базуються місцеві поліцейські. Біля воріт стоїть чоловік та розмовляє з черговими:
«Шукаю тіло своєї доньки. Її вбили ще в березні. Кажуть, що тіло — в Харкові. Що мені робити?».
«Чекайте слідчого, писатимете заяву», — відповідають чоловікові військові.
Ігор Горбань — батько шістьох дітей. Двоє з них, Настя та Славік, переживали окупацію разом із ним у селі Бригадирівка неподалік Ізюма. Одного дня, каже Ігор, Настя з чоловіком та братом вирішили поїхати в місто, аби забрати речі з квартири. Він відмовляв їх, вони навіть посварилися. Казав, що небезпечно, що нагальної потреби немає. Але ті не послухалися.
З тієї поїздки повернувся лише Славік. Їхню машину обстріляли, коли вони рухалися мостом на своїй легковій «Фабії». Настя та її чоловік загинули на місці.
Команда МІПЛ вирушила до Бригадирівки, аби поспілкуватися з хлопцем, якому пощастило вижити.
«Спочатку запитували, де мама і тато, зараз уже ні»
Зустрічаємо Славіка біля двору. Поруч двоє дітей — Ігорьок та Люда. Після смерті батьків діти залишились сиротами.
«У мене було шестеро дітей. Тепер є ще двоє, малих», — каже Людмила, мама Насті.
Малі тим часом вихваляються своїми домашніми улюбленцями.
Ігорьок і Люда хизуються песиками. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
«Спочатку запитували, де мама, де тато, а зараз уже ні, — говорить тихенько Славік. — Вони розумні діти, знають, що тата і мами більше немає».
Славіку пощастило вижити під час обстрілу автомобіля. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Раптом настрій хлопця змінюється, говорити про дітей він продовжує з теплотою:
«Люда до війни ходила в садочок. Їй якийсь хлопчик там сказав, що вона товста. То вона прийшла додому і заявила, що сідає на дієту: хліба не їм, після шостої не їм. Дитині п’ять років».
Славік щиро усміхається.
«А ось недавно була історія, — продовжує. — Люда бавилась на вулиці. Прибігає, каже: “Бабо, діду, там літачок упав”. Їй, звісно, не повірили. Кажуть: “Який там літачок?” Вона каже: “Такий, як в Ігорька, тільки великий”. А за деякий час приходять наші військові і питають: “Ви не бачили, де безпілотник наш упав?”».
Щоб прогодувати дітей, родина Горбанів узяла господарство — купили корів у кредит. Нині Ігор та Людмила оформлюють опікунство над маленькими Ігорьком і Людою.
«Передок машини ніби ножем обрізало»
Це сталося 14 березня. Тоді Настя хотіла поїхати забрати з орендованої квартири речі та папуг, за якими доглядали сусіди. Бо виїжджала похапцем і взяла лише найнеобхідніші речі. Сподівалася, що пересиджувати у батьків доведеться недовго.
Бригадирівка — невелике село неподалік Ізюма. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Настя з чоловіком сиділи на передньому сидінні, Славік — на задньому. Дорогою зустріли двох велосипедистів, спитали, чи зможуть вони проїхати через міст. Ті відповіли ствердно.
Оминувши кілька російських блокпостів, родина виїхала на міст. Проїжджаючи, побачили понівечену «ГАЗель». У ній — накрите ковдрою тіло.
Та на середині мосту стало зрозуміло, що попереду провалля. Міст підірваний і їхати далі неможливо. Славік пригадує:
«Розвернулись. Проїхали трохи в зворотньому напрямку і тут чую свист. А потім — бах. І все».
Хлопця викинуло вибуховою хвилею через задню частину машини, контузило. Коли отямився, побачив жахливу картину:
«Передок машини ніби ножем обрізало. У сестри були перебиті обидві ноги. Обличчя в крові, а очі білі. У зятя пів голови зняло».
Зруйнована машина, в якій їхала родина. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Хлопець намагався врятувати сестру. Перемотав їй ноги тим, що було в машині, а сам побіг на початок мосту. На непрацюючій заправці побачив місцевих. Вони зливали залишки палива. На прохання допомогти відповіли, що зайняті і не хочуть ризикувати, йдучи на міст.
Поруч, каже Славік, побачив російських військових. Вони теж відмовилися допомагати.
— Це ті, що теоретично могли стріляти по вас? — запитуємо в Славіка.
— Так, але хто точно стріляв, важко сказати. Ми їхали в їхньому напрямку, постріл прийшовся чітко в лоб автомобіля.
«Коли чую РПГ, мене всього починає трусити»
Просимо Славіка показати місце, де все сталося. Він погоджується. Людмила біжить у двір, а за хвилину приносить валер’янку, віддає сину.
«Він, коли минулого разу показував, то вдома потім свідомість втратив», — пояснює жінка.
Мама Славіка Людмила. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Дорогою хлопець розповідає про рідну Бригадирівку під окупацією. Каже, що росіяни жили в селі близько двох тижнів. Коли по них почало прилітати, швидко виїхали і оселилися в селах неподалік.
«Потім бачив лише, як буряти на озеро їздять через наше село купатися», — додає Славік.
Нині в селі немає ані електрики, ані газу. Люди готуються до важкої зими — розводять господарство, збирають дрова.
Назустріч їдуть дві машини.
«Це наш атовець, якого викрадали росіяни, — пояснює хлопець. — Зараз він гуманітаркою займається».
До мосту, де загинула Настя з її чоловіком — 14 км. Дорога пролягає через іще не зібрані поля, засіяні чи не найтяжчою весною в історії Бригадирівки.
Менше ніж місяць тому всю цю територію контролювали росіяни. А в березні, коли сталася трагедія в сім’ї Горбанів, саме з боку Бригадирівки окупанти атакували позиції ЗСУ в Ізюмі, розташовані на іншому боці мосту.
Читайте також: Балаклія під окупантами: десятки закатованих, зниклих безвісти і три місяці тортур
Люди з сіл регулярно їздили в Ізюм під час окупації, аби скупитися. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
«Тут скрізь були російські позиції», — показує Славік навколо заїзду на міст.
Йти по ньому треба обережно — можуть лишатися різні «сюрпризи». Наступного дня, одразу після трагедії, росіяни заборонили заходити на міст. Коли батько Анастасії хотів забрати тіло, йому пригрозили російські військові і не пустили.
Навколо мосту — посадка. За чутками, саме там поховали Настю з чоловіком. Вже після звільнення українські служби провели ексгумацію. Але чи знайшли вони тіла його рідних, Славік досі не знає.
На узбіччі лежить згоріла «ГАЗель», про яку розповідав хлопець, трохи далі — їхня розстріляна машина.
Славік біля згорілої машини. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
«Основний удар прийшовся саме в той бік, де сиділа сестра, — розповідає Славік. — Двері ледь трималися. Я їх зміг легко відірвати, коли витягував Настю. Вона тоді вже не говорила, лише видавала якісь звуки. А поки я бігав просив допомоги, вона померла».
Стоячи біля згорілої машини, хлопець ще раз наголошує: це не був вибух від міни, яка лежить на дорозі. По них стріляли. Славіку важливо це донести.
«Я служив в армії, трохи розбираюся. Це було або РПГ, або міномет. Я навіть зараз, коли стріляють із артилерії, то спокійний. А ось коли чую РПГ, мене всього починає трусити».
«Знайти тіла, оформити опікунство та перезимувати»
Повертаємось порожнім мостом. Славік розповідає про сестру. Каже, їй було 30 років. Вивчилася на кухаря, працювала в кафе. З чоловіком жили в цивільному шлюбі, цього року збиралися побратися.
Барикади на мосту, які спорудили росіяни. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
«Ми гроші назбирали їм на будинок», — каже Славік.
Батьки зятя перебувають на окупованій території Луганщини, вони не можуть приїхати, щоб попрощатися з сином.
Інша сестра Славіка живе в Києві, а брат — військовий.
Хлопець чітко проговорює головні завдання для родини Горбанів зараз: «Знайти тіла рідних, оформити опікунство над дітьми та перезимувати».
Вертаємось до Бригадирівки. Пан Ігор зустрічає і розповідає, що дочекався слідчого і написав заяву. Йому сказали їхати в Харків та здавати аналіз ДНК. Чоловік має розгублений вигляд. Каже, що Харкова не знає, кого там шукати — теж. Але збирається їхати, бо іншого виходу немає.
