Сто днів в Оленівській колонії: «Вечорами було чутно благання про допомогу»
Росіяни жорстоко катували українських військовополонених у колонії в Оленівці на очах інших полонених та цивільних заручників. Їх змушували працювати, а за найменші «проступки» карали побиттям гумовими кийками. Були й регулярні побиття — вечорами, коли вимикали світло та вмикали голосно музику.
Станіслав Глушко з Бердянська провів сто днів в Оленівці. Він бачив катування військових і особисто пережив жорстоку прийомку в колонії та так званий «штрафний ізолятор», через який проходили всі в’язні Оленівки.
Журналісти МІПЛ записали історію Станіслава — свідка воєнних злочинів росіян, який став жертвою «фільтрації».
Приїхав з-за кордону оформити документи
Війна застала Станіслава Глушка, коли він приїхав з-за кордону в рідний Бердянськ на пару тижнів. Він мав оформити необхідні документи та виїхати знову. Коли Бердянськ окупували, два тижні вимушено жив у заблокованому місті. Згодом зрозумів, що залишатися там все небезпечніше, тому виїхав до Запоріжжя. Там намагався записатися в місцеву тероборону, але його не взяли, сказали чекати.
Станіслав Глушко. Фото з соцмереж
Чекати Станіслав не захотів — пішов у волонтерський центр. Там побачив людей із Маріуполя. Зізнається: те, в якому стані були евакуйовані, його шокувало.
Станіслав мав їхати у свою першу поїздку — евакуйовувати людей із Маріуполя. Разом із ще одним волонтером вони взяли брендований емблемами волонтерської організації автомобіль та вдягнули спеціальні світловідбивні жилети. Чоловіки мали документи волонтерів, тому були переконані, що є всі передумови вдало проїхати.
Кілька російських блокпостів оминути без проблем, а ось перед Маріуполем волонтерів зупинили. Це був останній блокпост перед в’їздом у місто. Російські військові запитали: хто вони і чому їдуть. Волонтери пояснили, що везуть гуманітарну допомогу та хочуть забрати жінок і дітей. На це отримали відповідь: «Ааа, якщо волонтери, то ми вам надовго відіб’ємо бажання сюди приїжджати».
Тоді Станіслав Глушко та його напарник не сприйняли цю фразу як реальну загрозу.
Спочатку чоловіків відвезли в Нікольське, в місцевий поліцейський відділок. Їхні машини залишили неподалік, а самих їх посадили в камеру. Добу пробули там без їжі та води. Потім їм зав’язали руки та очі, відправили в Старобешеве.
Журналісти МІПЛ встановили місця, де російські військові облаштували фільтраційні табори
«Прийомка там була дуже жорстка. Нас привезли великим етапом, чоловік 30-40. Ми стояли на колінах, декого дуже сильно били», — пригадує Станіслав.
Це був колишній ізолятор тимчасового тримання. В камеру помістили близько 40 людей, а за добу всіх посадили у вантажний автомобіль, немов тварин, та сказали: «Їдемо на Донецьк».
«Тоді сподівання, що «розберуться і відпустять», нас залишило. Ми зрозуміли, що ситуація стає гіршою», — каже Станіслав.
Хлопця з МНС катували — підключали електроди до мізинця
Усіх затриманих повезли в Донецьк — у місцевий УБОЗ. Слідчі розбирали по одному затриманому та вели на допити. Станіславу дали підписати два документи — протокол огляду та протокол затримання. Кожен — без зазначених дат.
Станіслав Глушко. Фото з соцмереж
«На питання, з якої дати та чому я затриманий, звучала лайка разом із фізичними «прильотами», — пояснює чоловік.
Ще на початку допиту, каже Станіслав, слідчий дістав автомат, і сказав: «Якщо юлитимеш, то щонайменше прикладом отримаєш, або — постріл у ногу».
Коли Станіслава вели коридором, він бачив, що в деякі кабінети були відкриті двері, звідти лунали звуки ударів та крики людей.
«Одного хлопця з МНС вони катували. Підключали електроди до мізинців ніг, дуже жорстоко били при цьому. Хлопець усю ніч стогнав, не міг випрямитися. По нирках йому дуже сильно прилетіло», — пригадує волонтер.
На УБОЗі били й дівчат. Пізніше Станіслав говорив із однією з них — після катувань вона близько тижня не могла ходити.
Коли волонтера після допиту повертали в камеру, слідчий сказав конвоїру: «Нічого цікавого, звичайний цивільний». Але навіть це не означало швидкого звільнення.
Наступного дня в’язнів відправили в ізолятор тимчасового тримання, який розташований неподалік. А ще за добу бранцями під зав’язку забили автозак, повезли їх в Оленівську колонію № 120.
За кожен рух — удар ногою
«Старобешеве, — каже Станіслав, — залишило в нашій пам’яті важкі моменти і ми думали, що це було найжорстокішим епізодом, але ні».
Так звана «прийомка» в Оленівці була ще більш жорстока. Усіх, кого привезли до колонії, спочатку ставили, як кажуть там, «на кортани» — навприсядки з руками за шиєю. Дехто, говорить Станіслав, фізично не міг навіть сісти в цю позу. За кожен «неправильний» рух били ногами.
Оленівська колонія №120 у Goole maps
Після кількох годин у такій позі людей відправляли у так званий штрафний ізолятор — ДІЗО. Усіх під одну гребінку — і цивільних, і військовополонених. Лише потім починали розбиратися, хто є хто, та відсаджували військових окремо.
Станіслав опинився в камері площею приблизно 15 квадратних метрів, в яку посадили 35 людей. Потім додалися ще семеро. А в деяких камерах, каже він, доходило до 55 осіб.
«Лягти там було неможливо. В кращому випадку ти просто присів, ноги під себе підтягнув. Намагалися спати по черзі. Потім робили графік чергувань, щоб по дві години спати, якось намагалися мінятися. Але глобально і це не допомагало. Так можна було провести два-три дні, а ми в таких умовах сиділи більше 15 днів. Тому люди стоячи засинали, падали», — розповідає ув’язнений волонтер.
Не було в камері, як і в усьому ДІЗО, водопостачання. Воду приносили в каністрах. Кожному діставалися мізерні 200 грамів води на добу, а також невеликий шматок хліба — один батон ділився на вісім людей.
Перший тиждень з їжі були лише вода і хліб. Потім ув’язненим почали приносити щось схоже на суп, де була вода, 5-6 шматочків недовареної картоплі і кисла капуста.
Після побиття людину примушували повзти до камери
Усі роботи на території колонії, зокрема, роздачу їжі, виконували військовополонені або цивільні заручники. Там не було жодного штатного працівника, крім конвоїрів.
«Розносили їжу полонені, готували їжу полонені, земельні роботи — це все виконували полонені. За деякий час запустили стаціонарну їдальню — там також працювали полонені», — розповідає Станіслав Глушко.
Найжорстокіший період у колонії наставав увечері. Цього, каже волонтер, там боялися найбільше. Коли надворі темніло, в приміщенні гучно вмикали музику. Довгими коридорами йшла луна, а на її тлі — благання про порятунок.
«Абсолютно всі розуміли, що коли настає вечір, вмикається музика, когось починають катувати. Доносились крики…», — говорить Станіслав.
Кілька разів, каже він, людей били і вдень. Чоловік пригадує, як одного разу жорстоко побили військовополоненого: «Його змусили повзти довгим коридором, не давали підвестися — знущалися таким чином. Поки він повз до камери, його били».
Не обстріл, а вибух: що відомо про загибель кількох десятків утримуваних в колонії в Оленівці
Бачив Станіслав і процедуру «прийомки» військовополонених. Вона, каже, не порівняється навіть із тим, як зустрічали їх — цивільних:
«Приїжджає автобус, всі виходять. Перед автобусом стоїть офіцер, який постійно щось пише — швидше за все, якісь персональні дані. В цей час позаду стоїть людина, яка б’є дубинкою полонених. Потім, коли офіцер щось дописав, солдат заходить у «локалку» — це територія, прикріплена до барака. При вході стоять по пятеро людей із кожного боку, здебільшого в балаклавах, і всім, чим можуть, починаючи від звичайних палок, держаків від лопати, закінчуючи гумовими кийками та ремнями з металевими бляхами, б’ють людей. Ми звертали увагу, що вони перевертали ці гумові кийки іншим боком. Там біля ручки є металева окантовка, вони цією ручкою били. У нас у бараках були вікна. Коли тиша, то дуже добре чути розмови і крики. Це було жахливо».
Винятком, каже Станіслав, були лише військовополонені з “Азовсталі”. Їх приймали відразу на бараки, вони мали виняткове право мати з собою особисті речі, наприклад, каремати. Як говорили між собою ув’язнені, це було пов’язано з домовленностями, за якими українські військові здалися в полон.
Очевидне, неймовірне, незрозуміле
Звільнення з незаконного ув’язнення для Станіслава стало несподіванкою. Це, каже, можна охарактеризувати трьома словами: очевидне, неймовірне, незрозуміле.
Станіслав Глушко. Фото з соцмереж
«Прийшов конвоїр, сказав зібрати речі, ніхто не розумів, навіщо. Десь у глибині душі вірили, що це звільнення. Але в багатьох була зневіра і думали, що це черговий етап», — пригадує Глушко.
Волонтера разом із іншими ув’язненими вивели до воріт КПП, дали папери про звільнення. Це був документ із так званої «генеральної прокуратури ДНР». В ньому було зазначено, що до звільнених немає претензій, що вони — не військовослужбовці і не брали участі в терористичних угрупованнях, акціях тощо.
Відібрані речі можна було забрати в УБОЗі. А ось повертатися на підконтрольну Україні територію довелося через Росію, Латвію, Литву та Польщу — це був найбезпечніший шлях.
Росіяни вчиняють численні воєнні злочини
Окрім того, що Глушко є потерпілою особою, він також став свідком вчинення низки злочинів проти осіб, які утримувалися разом з ним.
Керуючий партнер АО «Амбрела», експерт МІПЛ Андрій Яковлєв, акцентує увагу на тому, що росіяни утримують цивільних заручників і військовослужбовців, розділяючи їх на тих, хто належить до так званих «терористичних угруповань». З цього, каже він, можна зробити низку висновків.
Андрій Яковлєв вважає такі дії росіян воєнним злочином. Фото МІПЛ
«По-перше, схоже на те, що окупаційна адміністрація намагається застосовувати російське кримінальне законодавство», — говорить Яковлєв. За його словами, якщо окупаційна адміністрація справді застосовуватиме російське кримінальне законодавство, то це свідчитиме про розповсюдження на території так званої “ДНР” не тільки російського впливу, а й її правової системи та інституцій.
«По-друге, розповідь Станіслава Глушка про катування українських військовослужбовців свідчить, що Росія намагається позбавити військовополонених прав за Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими (ЖК ІІІ). А це – про порушення законів та звичаїв війни», — говорить експерт.
Військовополонений не може утримуватися, як особа, що обвинувачується у вчиненні загальнокримінального злочину. Військовополонені мають імунітет комбатанта, відповідно до якого їх не можна піддавати суду лише за участь у збройному конфлікті.
«По-третє, — продовжує Яковлєв, — тривале утримання військовополонених, як обвинувачених в загальнокримінальних правопорушеннях без перевірки судовими процедурами самого факту позбавлення свободи порушує закони і звичаї війни. Третя Женевська конвенція та Додатковий протокол І гарнатають полоненим право на справедливий суд».
Позбавлення права доступу до справедливого суду свідчить про воєнний злочин росіян.
Крім того, катувати заборонено не лише військовополонених, а й будь-кого іншого. Катування і нелюдське поводження з військовополоненими є грубими порушеннями Женевських конвенцій та є воєнними злочинами.
Артур Пріхно, журналіст МІПЛ
—————
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини.
