Три місяці у підвалах: як виживають у Сєвєродонецьку
Починаючи з перших днів повномасштабного вторгнення Сєвєродонецьк Луганської області обстрілювали росіяни. Нині у місті зруйнувано більшість будинків, тож багато мешканців, залишившись без житла, переселились у підвали. Під землею три місяці жила й родина Олени (ім’я змінено на прохання героїні).
Підвал був жахливим
Вперше родині Олени довелося спуститися в імпровізоване бомбосховище 24 лютого.
«Я з сином мали їхати до бабусі. І поки ми збиралися, відбувся перший удар», — згадує Олена, як зненацька застала її війна.
Вона жила у Сєвєродонецьку з дитинства. Серед містян була відома, як волонтерка, яка доглядає за людьми похилого віку. Мати Олени теж хворіла, напередодні чотири місяці не виходила з дому. Олена мала доглядати її, тому новини не читала.
У підвалі не було умов для проживання.
«Він був жахливим, там були блохи. Працівники ЖЕКу звільнили для нас два приміщення. Поставили лавки та дерев’яні піддони. Їх зазвичай не буває у підвалах, напевно когось сповістили про обстріли заздалегідь. Довго ми з сином там не сиділи — треба було годувати хвору маму та інших людей похилого віку», — продовжує Олена.
Перші дні після наступу Росії Олена ще залишалась ночувати вдома, проте на підлозі та одягненою. Але це тривало недовго. Обстріли посилювалися, доводилося знову йти у підвал.
«Наш підвал розташований незручно, з іншого боку будинку. Вночі під час обстрілів доводилося бігти навколо будинку. Було страшно. Згодом відчинили всі запасні входи, але у той час ми вже вирішили оселитися там, знесли речі. Вранці ходили додому їсти та митися. У квартирі заклеїли вікна та зробили “барикади” біля них, аби скло не розлетілося. Але обстріли тривали безперервно, тож там все одно перебувати було небезпечно. Котлети я смажила три дні: починала готувати, чула вибухи — бігла вниз. Згодом вирішили завжди вечеряти у підвалі», — говорить мешканка Сєвєродонецька.
У березні у місті вимкнули опалення. Олена про цей період згадує так: «Тоді ми спали у куртках, одягали багато речей, бо було холодно. Води теж не було. Добре, що мали запаси питної. Для технічних потреб зливали з батарей, збирали сніг. Сніг я також клала у морозилку, аби там не зіпсувалися продукти — щодня міняла».
Доглядати за підопічними стало неможливо
Деякий час Олена разом з сином намагалися ще волонтерити: ходили до підопічних, годувала їх та змінювала памперси. Проте деякі з них не витримували обстрілів — помирали. Після одного з них Олена дізналася про смерть жінки у будинку, у якому вона доглядала за людьми. Цей інцидент спонукав волонтерку припинити свою діяльність, аби не ризикувати власним життям. Будинок її матері також був обстріляний, тож вона вирішила забрати її до себе у підвал. Сусід волонтерки погодився підвезти.
«Ми приїхали 7 березня, вирішили переночувати. Вночі довго не могли заснути через сильний холод — у квартирі мами вибило вікна. О 4.00 ранку почали гатити з “Градів”. Я дуже сильно перелякалася, ноги тряслись, — згадує жінка. — Ми вибігали у коридор, сиділи там до 7.00 ранку. Я загадала дихальні вправи, але виконувати не могла. Поспіхом одягнула маму. Вона ледь пересувалась. Сусід, який обіцяв приїхати, не приїхав, тому ми йшли пішки годину. З сином ледь дотягнули маму. Вона за чотири місяці вперше стала на ноги».
8 березня був найстрашніший на той час обстріл, про який написали на сайті місцевої військової адміністрації. Проте, виявилося, що страшніше ще попереду.
За місяць у підвалі облаштували «комфорт»
Наприкінці березня у підвалі вже мешкали близько 60 людей, каже Олена. Переважно це були люди до 50 років, родини з дітьми віком від року до семи. Вони почали облаштовувати свій побут.
«Чоловіки виготовили пічки, жінки облаштували кімнати – розділили приміщення шторками. Зробили навіть “душ” — нагрівали воду у мисці, ставили її у закриту “кімнату”, де й купалися», — згадує жінка.
Тривав вже другий місяць життя у підвалі. На той час з’їли майже всі запаси харчів. Люди почали просити їжу у волонтерів. Вони привозили овочі, крупи та солодощі дітям. З’являлися перекупки. Вони продавали картоплю за 40 гривень кілограм, хлібину — за 25 гривень. «Коли я вже приїхала у Дніпро, то аж розплакалась, що хліб може бути дешевим».
Час від часу серед мешканців підвалу виявлялися сміливці — їздили за дитячим харчуванням та памперсами. Їздила і Олена.
Під час однієї з таких поїздок вона зрозуміла, що у Сєвєродонецьку залишається ще багато людей:
«Оскільки ми весь час перебували у підвалі, і не бачили інших людей, здавалося, що місто порожнє. Навколо були самі розвалини, згорілі будинки, подібні були у фільмах про 1941 рік. Але під час поїздки я побачила і цілком вцілілі вулиці. На одній з них навіть зустріла подругу, яка вигулювала свою собаку. З’явилася надія, що місто живе».
Влучання у підвал та евакуація
Проте у квітні, після прямого влучання у будинок, де у підвалі ховалася Олена, люди вирішили евакуюватися. Було вже чутно автоматні черги.
«Я не можу описати свої почуття, усе у підвалі здригнулося, — згадує Олена — Здавалося, будинок впаде на мене».
Місцева влада закликала містян евакуюватися ще на початку обстрілів Сєвєродонецька. Для цього були організовані евакуаційні автобуси та потяги, які курсували до середини травня. Після потягами возити людей було вже небезпечно, застосовували броньовані машини.
В одній з таких виїхала з міста і Олена з сином: «У кабіні було двадцять людей. Я з сином сиділа на підлозі на дерев’яній дощечці. Нічого не було видно. Ми навіть не знали, куди нас везуть. Віддалено чули вибухи. Доїхали до Бахмута, там сіли у звичайні автобуси та вирушили у Покровськ, згодом у Дніпро».
Свою маму Олена вивезла з Сєвєродонецька раніше за допомогою французьких волонтерів.
«Іноземці дуже наполегливо пропонували евакуюватися: забрати людей похилого віку, навіть дітей, оформивши опіку. Вони запитували: «Ви чекаєте “рускій мір”?». Та до чого тут “рускій мір”? Ми чекали, що війна не торкнеться нашого міста. Ми не їхали, бо багатьом просто не було куди. Ось приїхала у Дніпро. Тут нікого не знаю, не маю рідних. Всі мої плани зруйновані», — говорить вона.
Дар’я Потапова, МІПЛ
________________
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини.
