Три роки без батька: маленький Тимур щодня обіймає фото тата — морського піхотинця

Артур Рудь — захисник Маріуполя, офіцер 36 окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Білінського. 12 квітня 2022 року він, як і ще понад тисяча українських військовослужбовців, які тримали оборону на металургійному комбінаті ім. Ілліча, потрапив у полон. Далі була Оленівка і ще десятки інших місць утримання на тимчасово окупованих територіях України та в РФ, де їх катували. Відтоді минуло три роки. На Артура вдома чекає маленький син Тимур і дружина Євгенія, яка й поділилася з МІПЛ історією їхньої сім’ї.
З чоловіком ми познайомилися через соцмережі. На перший погляд ця історія здається звичайною, але для мене вона особлива. Ми не бачили одне одного особисто, але, попри відстань, відчули, ніби давно знайомі. Між нами одразу виник звʼязок: це наче знову віднайти частину себе, яку довго шукала. Артур — людина з добрим серцем і світлою душею. Найбільше щастя для нього — час, проведений із сімʼєю. Він також дуже любить рибалити, їздити в ліс по гриби, обожнює природу. Він моя найбільша підтримка й опора. Артур завжди був поруч у найважливіші моменти мого життя, навіть на пологах, де тримав мене за руку, наповнюючи спокоєм. Ми завжди разом долали всі труднощі, ділили радість, мріяли про майбутнє і будували його разом.

Весілля Артура та Євгенії Рудь. Фото з сімейного архіву
Але 12 квітня 2022 року все змінилося. Ось уже розпочався четвертий рік, як він перебуває в російському полоні. Це не просто випробування — це постійний біль, який ми з нашим маленьким сином проживаємо щодня. Тимуру три рочки, він дуже схожий на батька, зовнішньо і характером. Син ще маленький і усього не розуміє, але полон батька дуже вплинув на нього. У них був особливий зв’язок, через відсутність Артура син дуже страждає. Тому ми постійно працюємо з психологом та неврологом, аби допомогти Тимуру впоратися з емоціями: з тривогою і внутрішнім болем. Син не пам’ятає батька, але коли у Тимура трапляють нервові зриви, я показую йому фото Артура і він заспокоюється, обіймає і цілує фото. Я бачу, як йому не вистачає батьківського тепла та уваги, і мені це дуже важко спостерігати.

Артур Рудь тримає на руках сина Тимура. Фото з сімейного архіву
Хвилюючись за чоловіка і сина, я тримала весь біль у собі. Це відбилося на моєму здоров’ї. Зʼявились галюцинації, безсонні ночі, мій стан погіршився. Почалися мігрені, під час яких мліє тіло, погіршується зір, я відчуваю страшенні головні болі. На жаль, жодні слова підтримки, якими б щирими вони не були, не здатні прибрати той біль, який я щодня відчуваю через полон чоловіка. Син теж усе відчуває. Ми живемо з вірою в повернення тата додому. Його обійми, його голос і присутність — єдине, що справді може зцілити нас.
Звільнені з полону військовослужбовці розповіли мені трохи про чоловіка, що відбувається з ним у полоні, про що він думає, на що сподівається. Мені також повідомили, що Артур писав нам листи, але, на жаль, ми їх не отримали. Натомість мої листи він, на щастя, отримав.
Ніхто не знав, чи він живий: жінки морпіхів розповіли правду про полон українських військових
Я безмежно люблю свого чоловіка. Навіть після стількох років розлуки і невідомості мої почуття до нього стали тільки сильнішими. Я щодня відчуваю його поруч: у спільних спогадах, мріях, у нашому синові. Все, що я роблю, я роблю з вірою в те, що він обов’язково повернеться додому. Для нашого сина це стане не просто радісною подією, це буде глибоке емоційне зцілення. Повернення Артура дасть дитині те, чого не замінять жодні заняття чи ліки. Маленький хлопчик, який так довго жив в очікуванні, відчує нарешті стабільність і безпеку.
Від редакції. Наразі в російському полоні перебує близько тисячі морських піхотинців. Щоденно їх катують. Багатьох незаконно засуджують за злочини, які ті не вчиняли, присуджуючи їм довічне ув’язнення та етапуючи у найжорстокіші тюрми Росії. Історія Євгенії та Артура — це історії багатьох родин, які чекають на повернення своєї близької людини з російської неволі.