Тримали в ямі з водою і контейнері для авто: історія колишнього військового, якого росіяни викрали на Херсонщині
Для колишнього військового Василя Шевченка (імʼя змінено з міркувань безпеки), який мешкав в одному з окупованих сіл на півдні України, візити російських армійців стали звичними. Після того, як захопили Херсонщину, росіяни регулярно проводили обшуки в домі чоловіка: нишпорили в шафах, під ліжками, перевіряли сараї. Самого ж Василя не чіпали. Все змінилося, коли українські війська за допомогою HIMARS почали цілити російську техніку і війська. Окупанти злякалися, що наводити зброю можуть місцеві жителі. Та почали викрадати цивільних.
До початку повномасштабного вторгнення 41-річний Василь Шевченко уже не був військовим. Чоловік започаткував власний бізнес і жив із сім’єю в Новій Каховці на Херсонщині. Після 24 лютого 2022 року перебрався в село на лівому березі Дніпра неподалік Нової Каховки — до тещі. Вважав, що так безпечніше, адже за містом було доволі спокійно, крім того, дім мав підвал, щоб ховатися від обстрілів.
Василь каже, що односельці знали, що він колишній військовослужбовець. Дуже швидко ця інформація потрапила до росіян. Вони кілька разів перевіряли будинок чоловіка. “Мене у примусово ввічливій формі попросили віддати військовий квиток. Вони його сфотографували і сказали, щоб я сидів тихіше за воду, нижче за траву, тому що зараз зникають люди і такий час”, — пригадує Василь.
За кілька місяців до звільнення Херсона українські військові почали прицільно обстрілювати російську військову техніку і склади в регіоні. Окупанти ж розпочали терор мирного населення, аби знайти навідників. Під удар потрапили колишні військовослужбовці, серед яких був Василь. “Навкруги в селах багато техніки було в посадках, — каже колишній бранець. — Одного разу дуже вдало наші влучили. За 3—4 дні росіяни приїхали до мене і ще за 4—5 адресами. У цей день забрали трьох. Після того, як мене завантажили в машину, росіяни заїхали ще за двома адресами до пацанів — колишніх атовців. Але їх удома не було. Нас повезли далі”.
Ірина Шевченко, дружина Василя (її імʼя також змінено з міркувань безпеки), так розповідає про той день — 3 вересня 2022 року. “Тещу завели в дім і не випускали, доки військові розмовляли з Василем у дворі. Потім зав’язали йому очі, завантажили в машину. Гаманець і ключі забрали, але згодом віддали моїй мамі. Документи і телефон були з чоловіком. Наступного дня військові знову приїхали, взяли одяг та їжу, запевнили, що все буде добре і за пару днів його відпустять”, — пригадує жінка.
Підземна тюрма
Утім Василя не відпустили. Його повезли на насосну станцію поруч із Північно-Кримським каналом.
Перше місце утримання Василя Шевченка — підземне технічне приміщення Північно-Кримського каналу між селами Плодове і Цукури
“Ми спустились у підземне приміщення, де нас зачинили металевим люком на замок, — розповідає Василь. — Нас тримали в ямі висотою 2,5 метри, шириною 2,5 метри і довжиною близько 6 метрів. У цій ямі є чотири металеві труби діаметром з метр. По цих трубах качають воду з Північно-Кримського каналу в інший канал, яким йде зрошення. Це приміщення не для людей. Це технічна яма для обслуговування насосної станції”.
Там росіяни утримували трьох мешканців навколишніх сіл. Одного бранця звинувачували, що той нібито скинув синові координати росіян. Був серед викрадених і 67-річний пенсіонер. “Цей дідусь мав кнопковий телефон і навіть не вмів користуватись інтернетом”, — розповідає Василь.
5 днів Шевченко з односельцями просиділи в ямі. Коли почалися дощі, їхня підземна тюрма заповнилася водою. “Все було мокре, не було, де сісти і лягти. Все у воді. Ми простояли два дні на ногах”, — описує чоловік умови утримання.
Росіянин виламав лозину і лупив бранців по сідницях
Пізніше бранців із зав’язаними очима завантажили в машину і повезли до дамби Каховської ГЕС. Дорогою їх перемістили в інший транспорт, який був забитий бійцями росгвардії. Заручникам зв’язали руки та скотчем поверх волосся замотали очі. Сидіти в кузові треба було зігнувшись, головою донизу. Піднімати голову окупанти заборонили.
Перед дамбою ГЕС скупчилися машини, довелося чекати в черзі. У цей час росіяни били в’язнів по голові руками, ногами, прикладами.
“Після того, як ми проїхали ГЕС, ми ще їхали хвилин 40, але в який бік — не знаю. Потім ми зупинились на привал. Нас вивантажили з автівки і вклали на землю. Тоді ночі були прохолодні, близько 5 градусів тепла. А забрали нас кого як. Я був у шортах, що встиг одягнути з того, що мені передала теща — це й усе. Поклали нас на голу землю зв’язаними. Росіяни сказали тулитись один до одного, щоб зігрітись. Ми так лежали, все тіло затекло. Поруч із нами стояла людина і пильнувала за зайвими рухами. Сказали, що в разі чого битимуть або стрілятимуть. На прохання нам дозволяли перевертатись. Ми як могли перевертались, притулившись один до одного із зав’язаними очима”, — каже Василь.
Вранці його з односельцями знову завантажили в авто і повезли. Коли бранці чекали в кузові на чергову переправу, російські військові продовжили знущатися. “Ми їхали навприсядки, в нас затікали ноги, тож нам відкрили борт і дозволили тулубом лежати на кузові, а ноги опустити донизу. Цей росіянин на ім’я Сергій Расказов зірвав з дерева лозину і лупив нас по сідницях. Йому це було по приколу. Інший, який нас лупив усю дорогу, був теж старший сержант, замкомандира взводу з позивним “Гіві”. Він сказав, що обрав собі позивний на честь деенерівця Гіві. Коли нас везли вночі, росіяни пили. Цей Гіві розповідав, що має дім у Феодосії, квартиру в Краснодарі, дружину і дитину”, — пригадує колишній бранець. Каже, крім військових із Криму, там були росіяни з Ростова і Краснодару.
Врешті бранців привезли на промислову територію, завели до автомобільного контейнера. Згодом вони довідалися, що опинилися на машинобудівному заводі в Бериславі, який росіяни ще контролювали.
Автомобільний контейнер, в якому росіяни тримали українських бранців
Гімн Росії та “чий Крим?”
Як розповідає Василь, усіх, кого привозили в Берислав, допитували. Били шокером і залякували. Декому пиляли зуби напилком. “Все, що ми їм говорили, їх не влаштовувало. Вони хотіли конкретні прізвища диверсантів, схрони зброї. Такої інформації в нас не було”, — розповідає колишній бранець.
Василя теж били на допитах, хоча він одразу вирішив не приховувати, що є колишнім військовим. “Я розповів, де служив раніше. Їх цікавило прізвище командира. Вони це перевіряли і мали дані нашої штатки, нашого підрозділу. Наша військова частина розташована в окупованому місті, там могла залишитися документація. У міськрадах та сільрадах були дані про атовців, які отримали матеріальну допомогу і земельні ділянки. Там не було проблем це все дізнатись навіть у перший день”, — припускає Шевченко.
Машинобудівельний завод у Бериславі
Заручників також змусили вчити гімн Росії. Хтось написав його на аркушах. Контейнер росіяни тримали зачиненим, лише невеличка шпарина пропускала світло. У цьому освітленні бранці мали вивчити слова гімну. Окупанти також запитували: “Чий Крим?” Правильно відповідати було, що Крим — це Росія. За іншу відповідь били.
“Перші чотири дні нас взагалі не годували. Давали тільки воду по 330 грамів на людину. Потім почали годувати раз на два дні. Так тривало тиждень, а потім годували раз на день. Нас мало годували, щоб не водити в туалет”, — описує Василь перебування в контейнері.
Компромат, щоб вийти на волю
Чоловік пригадує, як до них підсаджували неповнолітніх — трьох хлопців 12, 13 і 15 років. “Забрали їх за те, що вони лазили по колишньому сільському відділку, який розбомбило HIMARS. Тобто лазили там, де не треба. Росіяни намагались дізнатись, що хлопці знали. Ймовірно, їх не били, а залякували психологічно. Думаю, цього їм вистачило. Їх тримали там день. Інших дітей у полоні ми не бачили”, — каже Шевченко.
Згодом у камері їх залишилось двоє: Василь та чоловік пенсійного віку. “Дідусю, якого забрали разом зі мною, стало зле. У нього тиск та ще й шлунок схопив. Його так само водили на допити, як і всіх”, — розповідає колишній військовий. Пізніше росіяни відпустили пенсіонера там же, у Бериславі, він дві доби пішки йшов додому крізь усі блокпости.
У контейнері Василь просидів близько двох тижнів. Потім його перевели в інше приміщення, де теж були в’язні. Чоловік пригадує, що за кілька днів до того, як його відпустили, він чув гучні звуки артилерії, а ще — як росіяни перекидали свої війська.
Автомобільний контейнер, в якому росіяни тримали українських бранців. Вид зсередини
“До нас зайшли два чеченці. Перед тим, як хтось заходив, ми мали зав’язати собі очі, щоб їх не бачити. У кожного вони запитали, хто і за що сидить. Я сказав, що я колишній військовий, інший — що в нього служить син, ще один — що в телефоні знайшли переписку, а останній — що писав погане про росіян у чат-ботах. За пів години викликали мене і запитали, чи хочу я додому. Я сказав, що хочу. Тоді мені поставили умову, що треба сказати на камеру те, що вони мені скажуть. Я погодився”, — згадує Василь останні дні полону. Чоловіка змусили записати відео, де він називав свою адресу, місце колишньої служби і заявляв, що співпрацюватиме з росгвардією. Далі росіяни пригрозили, що якщо щось буде не так, то запис потрапить до українських військових. “Це залякування, погроза. До того, хто не виїхав, вони могли приїздити і тиснути, мовляв, ти обіцяв співпрацювати. Декого змушували казати на відео, що це Україна обстрілює міста. Тобто вони збирали компромат”, — певен колишній бранець.
4 жовтня 2022 року в’язням зав’язали очі, завантажили в багажник УАЗа. Згодом висадили десь у Бериславі, сказали рахувати до пʼятдесяти, а тоді зняти пов’язки. За цей час окупанти поїхали геть. Документи, які забрали у Василя під час викрадення, йому повернули за вісім днів, телефон не віддали. Більше тижня чоловік мешкав у знайомого в Бериславі. За цей час до нього тричі навідувалися росіяни. “Це було на березі Дніпра, вони шукали, в кого там є човни. Якщо човен гумовий — різали, якщо алюмінієвий — пробивали сокирою дно, щоб ніхто не виходив на воду. Я не мав документів, мене щоразу питали, хто я і що тут роблю, тож я щоразу пояснював, що мене щойно випустили”, — розповідає Василь.
За тиждень він повернувся до сім’ї, а згодом виїхав із окупованої території через Крим та Росію — в Європу. На російському боці кордону Василя протримали більше доби. “Усіх чоловіків призивного віку пропускали через окремий кабінет, де сиділи якісь спеціалісти. Вони були одягнені в цивільне і запитували про Майдан, про 2014 рік. Їх цікавило, як це все відбувалось, чи брав я участь”, — каже колишній бранець.
11 листопада минулого року українські війська звільнили місто Берислав на Херсонщині. Рідна для Василя Нова Каховка досі перебуває в окупації.
