“Ти — навідник”. Два місяці неволі і втеча Сергія Сипіти
Троє російських військових прийшли до будинку Сергія Сипіти з Любимівки, що на Херсонщині, в липні цього року. Тоді росіяни контролювали село і намагалися з’ясувати, хто здає їхні позиції.
Сергія звинуватили в тому, що він навідник. Посадили в машину і повезли на сусідню вулицю — до школи, в якій базувалися російські військові і зберігали свої боєприпаси. Там чоловіка протримали два місяці, за які він пережив жахливі тортури. Але зрештою втік із неволі.
За два місяці після втечі Сергій Сипіта разом із журналістами МІПЛ побував у місці свого ув’язнення та розповів про те, що він пережив. Далі — історія з перших вуст.
— Нас привезли до школи двох — зі мною був ще один із нашого села. У нього був мішок на голові, а мені чомусь не вдягали. Завели нас до приміщення, відразу почався психологічний тиск. Там на ящиках лежали ножиці. Великі такі, щоб обрізати гілки. Я кажу: “Це навіщо?” А російські військові відповідають: “Це вам відрізатимуть пальці”.
Сергій показує ті самі ножиці — знайшов їх у школі після свого звільнення. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
Мені здалося, що на ножицях були сліди крові.
Ножиці використовували для тиску на заручників, аби викликати в них страх. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
Потім нас повели у класну кімнату. Ось тут у підлозі (показує, — МІПЛ), є невеликий підвал.
У підвалі не можна навіть стати в повний зріст. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
Закинули нас двох туди і закрили ляду. А поруч були спальні місця — там постійно були двоє-троє “деенерівців”. Вони говорили, що вони українці з Донецької області.
Дошка, якою росіяни закривали чоловіків у підвалі. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
У підвалі були лише пляшки з водою і пляшки для туалету. Виводили нас дуже рідко, лише інколи могли випроситися в нормальний туалет.
Спочатку майже не годували, періодично витягували на допит. Так вийшло, що до мого затримання по школі періодично прилітало з боку ЗСУ. А щойно мене взяли, то прильоти припинилися. Тому вони кажуть: “Значить, ти точно наводив”. Питали, хто ще таким займається. Я кажу: “Та не знаю я, нікому нічого не передавав”.
У Сергієві росіяни бачили навідника. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
Били. Багато разів. Битою та руками по ребрах. Ставили накарачки і били по нирках. Пляшками п’ятилітровими били. Так, що було важко дихати і темніло в очах. Потім знову кидали в підвал і все повторювалося. Інколи стріляли над головою, казали, що вб’ють.
Фізичні катування не припинялися впродовж перших десяти днів незаконного ув’язнення. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
Так ми десять днів сиділи в підвалі, потім приїхав донецький командир, ми його вперше побачили, каже: “Хлопці, вилазьте”. Відтоді нас поселили в іншій кімнаті поруч. Вже не в підвалі, а на підлозі — кинули по матрацу.
Нам поставили умову, що ми можемо вільно пересуватися територією школи, але за це маємо працювати — прибирати територію, укріпляти позиції. То ми ходили по школі, збирали розкидані підручники, складали їх у ящики з-під зброї, цими ящиками вони укріпляли вікна.
Чоловіків шантажем змушували працювати на території школи. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
Годувати нас почали вже двічі на день, а згодом ми самі готували їжу.
Одного з тих, хто за нас відповідав, кликали “Пчела”. Від нього не було особливого насильства. Та якось приїхав його начальник, я не знаю, яка в нього була посада, але йому відзвітували: “У нас там полонені”.
Цей начальник зайшов до нас у кімнату, сів біля мене, дістав ніж і почав смикати за вухо. Каже: “Зараз тобі відріжу вухо”.
Невідомий військовий знущався з заручників. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
Потім як увалив по голові — в очах потемніло. І ножем в руку. Кров потекла.
Поруч лежав мій товариш, із яким мене тримали. То цей начальник накинувся на нього і порізав йому ноги. Чотири чи п’ять разів ударив його ножем.
Шрам від порізу, який залишився у Сергія. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
Після того як це сталося, до кімнати забігли інші, почали кричати: “Лікаря!” Лікар прибіг, дав нам уколи і зробив перев’язку.
Описати того, хто на нас напав, я не можу — він був у балаклаві. Його позивного також не знаю. Але знаю, що він був росіянин. Пізніше мені “донецькі” говорили, мовляв, якби ми втрутилися, була б перестрілка, бо “донецькі” з росіянами ворогували.
Знаю, що старшим у Любимівці був також росіянин, “Афоня”. Але він сидів не тут, а в торговельному центрі (ще одне місце дислокації російських військових, — МІПЛ).
А тут, крім “Пчели”, був ще один “деенерівець”, його звали “Бєлий”. Мені здається, це прізвище, а не позивний. Всього їх тут було чоловік 12 — 13. Періодично вони мінялися. Школа не була їх основним місцем перебування, це, скоріш, був склад боєприпасів.
Сергій показує місце на горищі школи, де був спостережний пункт росіян. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
На початку вересня школу почали сильно бомбити. Після чергового прильоту вони всі порозбігалися, залишилося кілька “донецьких”. Тоді мені вдалося втекти.
Я побіг до своїх знайомих. Вони мене сховали в хаті. Так я й сидів аж до звільнення села.
Сергію вдалося втекти з полону, а далі потрібно було чекати звільнення села від окупаційних військ. Фото – Віктор Ковальчук / МІПЛ
Це були дуже важкі два місяці. Те, що вони робили, важко переказати словами. Особливо ті з них, що інколи приїжджали і влаштовували тортури.
_______________________
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina»
