У Санкт-Петербурзі до 11 років суворого режиму засудили харківського волонтера Івана Забавського
“Ви можете посадити мене у в’язницю, але моя душа буде на моїй землі, зі своєю матір’ю”. Ці слова українською мовою Іван Забавський проголосив в останньому слові на суді в Санкт-Петербурзі. 30 січня 2025 року українця засудили за шпигунство, призначивши 11 років позбавлення волі у колонії суворого режиму.
29-річний Іван Забавський народився у селі Тавільжанка, що на Харківщині. Тут він жив зі своєю мамою. Закінчив школу, відслужив в армії, згодом переїхав у Харків, де зайнявся власним бізнесом — готував продукцію швидкого харчування.
Російські військові викрали Івана Забавського, коли він повернувся на окуповану територію Харківської області, щоб вивези маму з окупації
Його мати Марина продовжувала жити у рідній Тавільжанці. Від кордону з Росією це село відділяє близько 20 км. 24 лютого 2022 року Тавільжанку окуповали російські війська. За кілька місяців ворожа армія захопила велику частину Харківської області. У вересні 2022-го під час контрнаступу українські Сили оборони почали стрімко повертати контроль над Харківщиною. Наприкінці вересня лінія фронту пролегла по річці Оскіл поблизу Тавільжанки. Село опинилося в зоні бойових дій.
— Над головами постійно літали снаряди, уламки. Страшно було виходити на вулицю, — згадує Марина Забавська.
Будинок жінки стояв на околиці села в напрямку фронту, тому перебувати в ньому було небезпечно. Сусідне селище Дворічна, розташоване на правому березі Осколу, за 5 км від Тавільжанки, вже було під контролем українських військ. Утім іти туди під обстрілами Марина не ризикнула. Тож перебралася у будинок до своєї старшої сестри. 25 вересня 2022 року сестра загинула від поранень.
— У нас тоді вже не було газу. Вона готувала на вулиці на мангалі. Почався обстріл, але вона не встигла забігти у будинок. Впала через поріг. Я вибігла на її крик. Ноги, руки посічені осколками, — розповідає Марина Забавська.
Жінка затягнула сестру у будинок, а сама побігла по допомогу. В той же час вулицею рухався російський танк. Коли Марина почала махати йому руками, танк повернув дуло в її бік.
— Що у вас тут, поранений? — запитали з танку. — Пришлемо на допомогу.
Але ніхто не прийшов. За дві години сестра Марини померла. Хоронила її за дві доби. Для цього вночі на подвір’ї викопала яму, разом із сусідкою витягла загиблу сестру з будинку. На могилі встромила палку, на яку повісила бордовий шарфик сестри.
Фрагмент карти бойових дій станом на 28.09.2022 року. Фото: Deep State Map
Розминулися з сином
Наступного дня Марина покинула Тавільжанку єдиним доступним шляхом — у бік Росії. А коли дісталася сусіднього села і з’явився телефонний зв’язок, дізналася від родичів, що розминулася з сином на один день — Іван 29 вересня поїхав по неї. Родичів, які вмовляли цього не робити, він не послухав. “Я тиждень уже не сплю — переживаю за маму”, — пояснював чоловік. Коли виїжджав із Харкова, написав повідомлення двоюрідній сестрі: “Я поїхав по маму, моліться за мене”.
Минали дні, а від сина жодних повідомлень не було. Стало зрозуміло, що щось трапилося. У грудні Марина повернулася в окуповану Тавільжанку шукати сина. Побачене її приголомшило.
— Я приїхала 16 грудня, було похмуро. Людей немає, тварин немає. Тиша і все розбите: будинки, дороги. Електричні стовпи і дроти лежать на землі. Було дуже страшно.
Марина шукала хоч якісь сліди сина у власному будинку. Нічого не було. З фотографією сина ходила по селу, запитувала, чи не бачив хто. Одна з жінок впізнала. Сказала, що бачила, як Івана вели дорогою два російських військових. А коли проходили мимо неї, то він привітався: “Здрастуйте, я Забавський Ваня”.
Так Марина дізналася, що сина викрали у Тавільжанці. Згодом вона довідалася, що Іван приїхав із Харкова на машині як волонтер — розвозив по селах Куп’янського району хліб та інші продукти, ліки. Коли приїхав у Дворічну близько 11 години, машину залишив, адже їхати далі було неможливо — мости через Оскіл розбиті. У знайомих узяв велосипед. Збирався швидко проїхати у Тавільжанку, забрати мати і вивезти її та знайомих у Харків. Але до свого будинку він дійти не встиг — за півтора кілометра від будинку його зупинили російські солдати.
Розбиті будинки в селі Тавільжанка, що на Харківщині. Фото з російського сайту
Пошуки сина Марина продовжила на окупованих територіях Луганської і Донецької областей — писала запити так званим “омбудсменам” квазіреспублік. В окупаційній поліції Луганська брати заяву на пошук Івана відмовилися. Дзвонила на телефон сина. У березні 2023 року раптом відповів невідомий чоловік, з яким відбувся короткий діалог.
— Де Ваня? — запитала мати.
— Затриманий, перебуває у відділенні поліції.
— Де саме?
— Зараз покличу.
Але на телефоні закінчилися гроші, зв’язок обірвався. Більше на телефон ніхто не відповідав.
Лише у травні 2023 року Марина отримала повідомлення з Міністерства оборони РФ, що її син “затриманий за протидію СВО” і перебуває на території Росії. Тоді ж в одному з телеграм-каналів опублікували інформацію, що Іван у російському полоні.
Марина зрозуміла, що більше нічого не дізнається і вирішила виїхати в Україну.
— Поверталася через кордон між Бєлгородською і Сумською областями. Зі мною були собака, два коти у переносці і вісім сумок. Відстань у 2,5 км я пройшла за вісім годин. Віднесу сумку на 100 метрів — повертаюся по іншу, потім за собакою і котами, — згадує Марина.
Жінка оселилася у знайомих в Харківської області, почала нову боротьбу за повернення сина. Звернулася у всі можливі установи, писала листи кому могла, зокрема президентам США і Франції. Але жодної інформації про місце перебування сина не отримала.
У липні 2023-го до Марини звернулися журналісти з російського видання “Медіазона”, від яких вона дізналася, що Івана судять за шпигунство у Санкт-Петербурзі.
З власних джерел дізналася деякі подробиці про перебування Івана у російській неволі.
— Прямо мені не повідомили, інформація була завуальована, але здогадатися, як поводилися з сином, можна. Наприклад, сказали, що робили масаж, електрофорез, проводили медичні процедури з занюрюванням у воду. Це значить, що його били, катували електричним током і топили у воді, — зазначає Марина Забавська.
З моменту захоплення у Тавільжанці Івана утримували в різних місцях неволі: підвалах, фільтраційному таборі, слідчих ізоляторах у Старому Осколі, Бєлгороді. Зараз, на період судового розгляду, його утримують у СІЗО-6 Ленінградської області. За цей час у Івана значно погіршилося здоров’я. Він із дитинства страждав на алергію, тепер хвороба загострилась, додалися проблеми з зубами, болі у суглобах через постійні побиття. В чому конкретно звинувачують Івана, Марині досі невідомо. Процесуальних документів вона не має.
Позиція у суді та вирок
Улітку Санкт-Петербурзький міський суд почав розглядати справу Забавського у закритому режимі. 27 січня 2025 року відбулися судові дебати. Прокурор просив суд позбавити Забавського свободи на 13 років.
За словами мами, Іван виступив з останнім словом. У своїй промові він запитав суд, чи винен він у тому, що любить свою країну і свою матір, чи винен у тому, що хотів її врятувати. Він закликав суд здраво подивитися на ситуацію, зазначивши, що став заручником ситуації. Також чоловік звернув увагу суду на те, що слідство намагалося приховати факт перебування Івана десять місяців, які врешті підтвердило Міністерство оборони РФ. Упродовж цих місяців його жорстоко катували: “Десять місяців у полоні, в якому кожен день здавався роком або вічністю, коли в день били два, а то й три рази”. Іван зазначив, що його били гумовими кийками, застосовували електрострум. Після побиття його ноги були як світлофор, коли одні синці сходили, а інші з’являлися. Також він звернув увагу, що його морили голодом — порція їжі становила лише 100 — 150 грамів. Іван Забавський виголошував останнє слово російською мовою, але кілька речень сказав українською, що переказує його мати:
“Це моя земля, моя солов’їна мова. І вона завжди буде в моєму серці, чого вам не відняти. Ви можете посадити мене до в’язниці, але моя душа буде на моїй землі, зі своєю матір’ю”.
Наприкінці Іван російською мовою зазначив, що проти того, щоб гинули слов’янські народи, і сподівається, що у нинішньому році війна закінчиться і громадяни України і Росії повернуться додому.
30 січня 2025 року Санкт-Петербурзький міський суд оголосив вирок у справі Івана Забавського. Чоловіка визнали винним у шпигунстві і призначили покарання у вигляді позбавлення волі строком на 11 років у колонії суворого режиму.
Фото: Медиазона/X
Зі слів Марини Забавської, сторона захисту планує подати апеляцію. Вона не розуміє, за що сина карають, адже він намагався її врятувати.
Жінка зазначає, що Іван завжди був позитивною людиною. З дитинства небайдужий до близьких. Він завжди намагався бути корисним.
— У 2020 році загорівся ліс у сусідньому селі Гороб’ївка, вогонь перекинувся на житлові будинки. Багато пожежників і простих людей були задіяні на гасінні. Іван не залишився осторонь. Наробив бургерів, хот-догів і привіз, роздавав людям безкоштовно, — розповідає Марина Забавська.
Згадує також, як у 2019 році Іван проявив ініціативу і організував біговий марафон для молоді у Дворічанському районі. В якості призів роздавав бургери. А після повномасштабного вторгнення став волонтером, возив людям хліб.
Те, що Іван опинився у Санкт-Петербурзі, називає злим роком.
— У мене мама росіянка і родом із Ленінграда. Там колись служив мій батько, познайомилися з мамою, він привіз її до себе в Україну. Я народилася і виросла у Тавільжанці. Там виріс мій син. У мене ніколи не було поганого ставлення до будь-яких націй. Але спокійно дивитися на несправедливість я не можу. Як я зараз можу ставитися до Росії, яка вбила мою сестру, захопила і катує мого сина, залишила всю мою родину без житла, а все майно розікрала? Як ставитися до Росії, коли йде війна і гинуть люди?
Окрім осуду російської влади, Марина висуває претензії і до української, адже у російській неволі перебуває велика кількість цивільних осіб, але під час обмінів додому повертаються одиниці. Перевага надається військовополоненим.
— Я пишу і Зеленському, і Лубінцю. Мій син допомагав людям, але чому це ніяк не ціниться? Мій син цивільний, а з Росії мені повідомили, що він вважається військовополоненим. Але яка різниця — військовий чи цивільний? Це люди!
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
Наша влада хоче воювати до останнього укураїнця! А сама втече на захід…