Send Lette
Насильницькі зникнення

Удар по школі, викрадення, полон. Як мешканці Михайло-Коцюбинського, що на Чернігівщині, пережили окупацію

Михайло-Коцюбинське ― селище неподалік Чернігова, де до повномасштабного вторгнення проживало близько трьох тисяч людей. Воно опинилося на прямому шляху російської армії в Чорнобиль. Під окупацію селище потрапило 28 лютого. А звільнили його 2 квітня. Документаторка МІПЛ записала історії пережитого.

Початок 

О 7 ранку 24 лютого 2022 року чашки з кавою на кухні Ольховиків перекинулися на столі від вибуху. Напередодні Інна Ольховик заснула надранок. Менш як за дві години її розбудила мама ― сказала не хвилюватися, не їхати до Чернігова і брата не вести в садочок. У сусідній кімнаті вітчим говорив по телефону з кимось про війну. Того ж дня до Ольховиків приїхала мамина сестра з новонародженим немовлям. Спали всі на підлозі.

Окупація села почалася 28 лютого. Ольховики спустилися у погріб. Згодом дізналися, що укриття є в школі, клубі та лікарні. Школа була до них найближче. Того дня там зібралися з пів сотні людей. 

Михайло-Коцюбинське. Фото з відкритих джерел

― Росіяни поставили блокпости, ходили вулицями, ― пригадує Інна Ольховик. ― Мама панікувала і повернення додому взагалі не розглядала. 

Борис Бузінов, бригадир місцевого колгоспу, того дня рахував техніку, що їхала повз його дім колоною. Всього ― 258 одиниць. Серед них ― радіолокатори ― шукали, чи хтось кудись телефонує. Наступного ранку артилерія та камази заїхали на територію місцевого сільськогосподарського підприємства ― техніку розставили так, щоб обстрілювати Чернігів. 

― Ми говорили з їхнім командиром, ― пригадує Бузінов, ― нам сказали, що поїдуть за 25 хвилин. І дійсно поїхали, у бік, де піщаний кар’єр ― як на Чернігів їхати. Потім їх розбили і вони побігли у ветеренарну клініку, ― говорить чоловік про військових, які, як виявиться згодом, забрали в полон його племінника Микиту.

Борис Бузінов

Росіяни допитували працівників ― командир артилерії та світловолосий військовий, якого Борис згодом впізнав на фото. Вони щодня приїжджали до господарства по воду, бо там був генератор ― його використовували для доїння корів і закачування води. Для цього росіяни давали працівникам пальне. Сільськогосподарське підприємство не займали, а от магазини почали грабувати з першого дня ― особливо шукали алкоголь і сигарети. Група, яка стояла за заводом у лісі, вкрала з майстерні акумулятори, електроінструменти, деякі генератори.

Розграбований російськими військовими магазин

З військових у Михайло-Коцюбинському стояли буряти та росіяни. Борис пригадує, як у розмовах видавалися “зомбованими” ― говорили про фашистів, визволення, наркоманів у Чернігові і про те, що місто от-от візьмуть. Та траплялися і ті, хто розумів, що робить. 

Пожежник Костянтин Коваль першими 28 лютого побачив танки ― вони в’їхали на територію пожежної частини. Там були рятувальники, окремого укриття не мали. Вони чули, як надворі росіяни зривають їхні прапори, а потім побачили, як ті заглядають у вікна, кличуть виходити. Російські військові перевірили їх телефони, оглянули всіх і за кілька годин по обіді поїхали далі, забравши з собою сім-картки пожежників. 

Костянтин пригадує, що наступні два дні техніки було мало ― велику колону він побачив уже 2 березня:

― З 2 на 3 березня навколо пожежної частини їх було вже багато, ми нікуди не могли вийти, бо невідомо що і як. 

Більшість техніки, яку він бачив, була колісною ― урали, камази. Гусеничних БМП було небагато. Також нарахував шість гаубиць. 

Спалена російська техніка, яка лишилася після деокупації Михайло-Коцюбинського. Фото: Оперативне командування “Північ”

В обід росіяни просили допомогти їм із пораненими ― треба було знайти лікаря або лікарню, дати водія. Коли пожежники сказали, що медиків у селі немає, вирішили їхати в Білорусь, та зрештою передумали. П’ятьох поранених перев’язали на місці, знайшли свого медика ― Костянтин каже, що той був прапорщиком. В інших ані погонів, ані особливих шевронів не бачив ― лише з символікою СРСР. Чоловік припускає, що то були білоруси ― їхня форма була світлішою, а у вимові чувся акцент. Також серед них був полковник ― так до нього звернувся військовий. Костянтин припускає, що серед тих, хто перебував на території пожежної частини, було багато офіцерів.

Школа

До школи люди почали сходитися 27 лютого. Її директор Микола Шпак разом із колегами розставляв в укритті стільці, столи, розкладав спортивні мати для пів сотні односельців. Наступного дня людей стало більше ― Микола нарахував близько 130, серед них було 30 дітей. Ночувати приходили всі, а вдень лишалося близько 60―70. Обов’язки між собою розподілили ― хтось чергував і охороняв, хтось організовував кухню. Росіяни перевіряли чи обшукувати нікого не приходили.

Людмила Черкас працює в школі, ховалася там в укритті. Третього березня їй сказали, що за школою хтось стежить:

― Ми з директором все замикали, щоб ніхто ніде не ходив і були всі в одному місці. Постійно мигала сигналізація, ми її накривали, щоб не видно було вогників, навіть електричний щиток зачиняли, бо боялися, аби росіяни не подумали, що то снайпер. Тоді ми побачили, як хтось ходить із ліхтариком біля школи.

Людмила Черкас

Ті, хто перебував у школі, зазвичай харчувалися в їдальні, але того дня невістка Людмили Черкас попросила поїсти в укритті. Дорогою туди близько пів на третю Людмила заглянула в підсобку до колеги Надії Сердюк ― та шила подушки, яких бракувало в сховищі. Жінка пригадує:

― Я їй говорю: “Ходімо в підвал”. А вона мені: “Чого ти мене тягнеш, там сиро. Ніч сидимо і досить”. А я машинально туди пішла, бо мої там. 

Син Людмили залишився сидіти у фойє з телефоном, а чоловік вийшов покурити на вулицю. Людмила обідала внизу. Вони з односельцями вже відпочивали, коли почули удар ― зі стелі посипалося. За кілька секунд ― наступний. Світло зникло, здійнялася пилюка. Люди вибігли в коридор, де палала пожежна сигналізація. Назустріч Людмилі йшов чоловік із закривавленою рукою і син, білий від пилу, з контузією. Вони розгублено переказали: був один удар у спортивний майданчик, другий ― у школу. 

Школа, в якій ховалися люди, після бомбардування

Людмила злякалася можливого третього удару і квапила всіх виходити, коли згадала про Надію ― кинулася її шукати. Але син сказав, що Надії немає ― від кімнати, де вона працювала, нічого не залишилося. 

Директор Микола Шпак був удома ― в школі не жив. Близько 14:30 він почув два сильні вибухи. Йому зателефонували і сказали, що був приліт. 

― Я прибіг, у нас працювала пожежна сигналізація, ― розповідає чоловік. ― Усі розбігаються, скрізь скло, уламки, пил. Паніка, хаос.

Люди бігли до сусідів у підвали через городи. Шпак побачив зруйнований дах, кілька шкільних кабінетів на другому і першому поверхах, обвал у підвалі. Утім дехто все ж залишився в школі на ночівлю. 

Наступного дня директор їхав до школи і побачив російських військових у камуфляжі з нашивками “СРСР”.

― Я на емоціях, не думаючи про безпеку, почав запитувати їх, що вони оце наробили?! ― пригадує Шпак. ― А вони кажуть, що то не вони, а наші. Моя ж версія, що так вони покарали село, щоб не здавали їхні координати.

Директор школи Микола Шпак

Згодом Борис Бузінов розповідав, що бачив траєкторію обстрілу, адже в ту мить надворі росіяни перевіряли в нього документи. Каже, схоже на те, що це був російський обстріл, який окупанти намагалися видати за український ― мовляв, ваші обстрілюють цивільних.

Весь день 5 березня селяни з пожежниками відкопували тіло Надії ― від обстрілу загинула лише вона. Росіяни спостерігали, але не допомагали ― лише трос дали. Тіло жінки поклали в тренувальні медичні ноші і поховали на кладовищі.

Коли закінчили розбір, росіяни хотіли зробити зі школи спостережний пункт та організувати собі пекарню. Але наступного дня вони поїхали і до школи не поверталися. Селяни взялися рятувати будівлю. Микола розповідає:

― Дуже багато місцевих приходило, намагалися врятувати, що залишилось. Зносили меблі в кімнати, які не протікали, набрали плівки на комбікормовому заводі, рейок, цвяхів у магазині ― закривали вікна, дах. На щастя, не було дощів. 

Людмила з родиною спершу була в знайомих, потім повернулися додому. Слухали, як щодня ― о 18:30, 23:30, 05:00 ― літають літаки. Бачили, як над ними ракети прямували на Чернігів. Після того, як росіяни прийшли, обшукали і забрали на перевірку телефони, вирішили виїжджати через Андріївку з колоною. Їх випустили. До села повернулися за півтора місяця.

Також виїхали Ольховики ― раніше. У школі вони провели до обстрілу шість днів ― встигли облаштуватися. Разом були Інна, її мама, вітчим, сестра, двоє братів, тітка з дітьми. Після обстрілу вони лишилися переночувати в коридорі школи, але ніч була безсонна. Наступного дня зателефонували односельцю і попросили, щоб той вивіз їх у Славутич, де живе рідний батько Інни. Поїхали туди на “швидкій”, пояснили, що везуть малу дитину. А тоді росіяни окупували і Славутич. Родина повернулася в Михайло-Коцюбинське 16 квітня. 

Зникнення. Олег і Андрій

Наталія Прохоренко ― дружина Олега Прохоренка ― запам’ятала, що в село зайшли військові в чорній формі з нібито снайперською зброєю. Вона ― вчителька в місцевому ліцеї, а її чоловік працював на заводі охоронцем. 

― У той день була не його зміна, ― пригадує вона. ― Але той хлопчина, що мав вийти на роботу, не зміг, і Олег мені сказав, що напарника та друга не кине.

Чоловік зник 4 березня, коли був на роботі.

― Я все дзвонила, дзвонила. Зв’язку не було, ― розповідає дружина. ― Потім я додзвонилась до напарника, Олександра. Він спитав, чи Олег вдома. Сказав, що до них зайшли росіяни.

Російські військові під час вторгнення в Україну. Ілюстративне фото з відкритих джерел

Виявилося, що після обстрілу російських позицій армійці РФ зайшли на завод, знайшли в підвалі Олега й Олександра, примусили роздягнутися до пояса, лякали автоматом, забрали в них телефони на перевірку. В Олександра нічого не знайшли і віпустили, а в Олега побачили відео ― тоді командир неслов’янської зовнішності наказав його забрати. 

― Всі сподівались, що він повернеться, але не повернувся, ― говорить Наталія. ― Перші кілька днів не звертались нікуди, думали, що прийде, що його просто кудись завезли і він сам прийде додому.

Вона ходила до односельця Євгена Баталова, який контактував із росіянами заради гуманітарних потреб, питала, чи він щось знає. Той сказав, що військові, які забирали Олега, поїхали з села, а нові про це нічого не знають.

Сьомого квітня, вже після деокупації, Наталія була з Олександром, коли тому хтось зателефонував і чоловік терміново пішов. Виявилося, що на впізнання. Наступного ранку те саме зробила Наталія. Тіло її чоловіка знайшли біля російських окопів поруч заводу.

― Біля нього лежав його рюкзак, речі його. Я навіть відразу не збагнула, що його застрелили, ― каже жінка. 

Судмедекспертиза визначила, що Олег загинув через кульове поранення в голову. У нього був розбитий череп. Тіло Наталія повністю не бачила ― тільки синьо-чорні пальці. Датою смерті назвали кінець окупації, у свідоцтві так і написали: “березень”.

Виявилося, що Олег справді передавав координати росіян силам оборони. У перший же день за номером 102 сказав, де їхні позиції, по них влучили. Олег зняв відео пожежі і за кадром коментував, що це за його наводкою. У день, коли Олега забрали, він телефонував діду і передав координати, але цього разу по них не влучили. Після цього росіяни прийшли по нього на завод. 

Спалена російська техніка, яка лишилася після деокупації Михайло-Коцюбинського. Фото: Оперативне командування “Північ”

Пожежник Костянтин Коваль пригадує, що 3 березня росіяни прийшли на пожежну станцію і говорили, що на заводі сидить корегувальник. Коли 4 березня після обстрілу він їхав гасити пожежу в районі автостанції, то біля воріт пожежної частини побачив  чоловіка з мішком на голові. Він вважає, що то був Олег Прохоренко. Поруч із ним лежав ще один хлопець, якого били ногами ― він схожий на викраденого Микиту Бузінова. Коли пожежники повернулися з гасіння, полонених уже не було.

Марина Гармаш розповідає про зникнення Андрія Зубка. 28 лютого близько 14 години він поїхав до теплиць. Зазвичай повертався додому до темряви, але не того разу. Марина почала йому телефонувати ― відповіді не було. Брат перевірив теплиці ― слідів Андрія не знайшов.

Другого березня за геолокацією друзі знайшли в лісі мотоцикл Зубка ― припаркований, без ключа, без власника.

― Ніхто нічого не чіпав, думали, що повернеться і приїде додому, можливо, ховається. Так минали дні та тижні, ― говорить Марина. 

Знайомі запитували росіян, чи ті бачили Андрія. Перші сказали, що бачили, як їхав на мотоциклі до лісу, але не чіпали його. Другі ― що бачили мотоцикл. А третіх, що зайшли в село, місцеві бачили вже на тому мотоциклі.

Наслідки одного з авіаударів по Михайло-Коцюбинському

Другого квітня ліс знову перевірили ― мотоцикл був уже в ямі метрів за сто від попереднього місце, розбитий. Питали, чи бачили Андрія в сусідніх селах, але там його не було. Через знайомих почали писати в російські СІЗО: прийшла відповідь, що лист пройшов цензуру в місті Брянськ, СІЗО-1.

Марина дізналася, що 27 чи 28 березня сім-картка Андрія стала активною, працювала до серпня. Рахунок тричі поповнювали, були вихідні виклики по 14 секунд на один номер, вхідних викликів не було. У поліції на це нічого не сказали. З Facebook-сторінки Андрія Зубка Марині прийшов смайлик, за кілька днів телефонував російський чи білоруський номер. Вона показала це в поліції, але там сказали, що соцмережі нічого не означають. 

― У відповідь на смайлик я писала повідомлення, але вони так і не були доставлені.

Нещодавно правоохоронці ідентифікували тіло Андрія Зубка за зразками ДНК. Загиблого родині ще не віддали, триває слідство. Воно має встановити причину смерті.  

Полон. Микита

Катерина Огієвська разом зі своїм хлопцем Микитою Бузіновим приїхала у Михайло-Коцюбинське з Чернігова, рятуючись від обстрілів. Він працював водієм і таксистом. Вони оселилися в родини на краю села, тому не відразу дізналися, що росіяни вже зайшли.  

Попри те, що ворожих армійців у селі було багато, а над головою повсякчас носилися літаки атакувати Чернігів, справді небезпечно стало, коли окупанти почали перевіряти документи і телефони, обшукувати будинки. 

― Ми надіялися, що нас це омине, але, на жаль, 4 березня вони переганяли техніку і перевіряли, чи є хтось підозрілий у будинках поруч, ― пригадує Катерина Огієвська. ― Вони не могли зрозуміти, як так швидко ЗСУ розбивали їхні колони навколо села, тому в кожному чоловікові бачили ворога. 

Росіяни попросили Катерину та Микиту вийти за подвір’я на вулицю. Не мали жодних шевронів або номерних знаків на авто, не називали позивні. Всі на одне обличчя. Спокійно перевірили документи, переглянули телефони. Запитували, чи пара цікавиться ситуацією в Чернігові і чому звідти приїхали в село. Катерина і Микита пояснювали, що виїхали через небезпеку, а що там у місті ― їм не цікаво, хоч у них і знайшли на телефоні фото обстріляного міста. Під час допиту почався обстріл, разом із окупантами вони побігли в укриття. 

Подвірʼя родини Бузінових

― Найстрашніше було сидіти з ними хвилин 40, їх набігло до десятка людей у невеличку кімнатку, ― згадує Катерина. 

Десь за 20 хвилин в укриття спустився військовий неслов’янської зовнішності, представився начальником безпеки і знову забрав телефони. Забрав “поспілкуватися” маму Микити, його самого та брата. Катерина з його дядьком лишилися в укритті. За пів години по неї спустився інший солдат, теж забрав на розмову, навівши на дівчину зброю. 

Коли її вели, вона чула, як у закритій будівлі кричить мама Микити, яка намагалася зрозуміти, де її син і що відбувається. Через щось підозріле в телефоні Микиту поставили на коліна, допитували і перевіряли, чи має націоналістичні тату або сліди від зброї.

― Як я розумію, Микита хотів уберегти нас і взяв удар на себе ― сказав, що в нього є друг у “службах”. З цього й почалося, ― каже Катерина. 

Начальник безпеки почав її допитувати. Дівчина зрозуміла, що він багато про них знає, перевірив соцмережі, тому нічого не вигадувала, але й прямо не відповідала ― на все казала, що їй це не цікаво, важливо лише врятуватися з близькими. 

Коли її забрали, на Микиту почали кричати, мовляв, саме через нього постраждала російська колона. Начальник безпеки погрожував, що на очах у Катерини застрелить Микиту. Після цього її забрали в будинок, дорогою солдат переконував, що нема чого хвилюватися, це психологічна гра, щоб налякати Микиту і він розказав, що треба.

Микита Бузінов

На той час російські військові залишили будинок ― всередині був лише дядько. Хвилин за 10 його і Катерину знову забрав солдат РФ, але Микити біля нього вже не було. Він почав розказувати, що Микита “зрадник держави” і що йому в Україні світить 15 років тюрми. Сказав, що телефони не віддасть, а з дому краще не виходити, бо буде гірше.

― Коли ми спитали, де Микита, ті сказали, що нас це не стосується, ― пригадує Катерина. ― “Чекайте, можливо, повернеться”. Я стояла мовчки, хоча був шок, ледве притомна. 

Начальник безпеки знову забрав її на розмову, сам-на-сам. Віддав телефони (її та дядька) і сказав нікому не показувати. Додав, що це процедура така, а Микита повернеться.

Наступну добу родина просиділа в домі. Вони знали, що односельців із допитів уже відпустили, а Микити досі не було. Почали шукати його по пустих будівлях ― не було. Подумали, що росіяни забрали на позиції або вивезли ― мама ходила в центр села до російських командирів, щоб дізнатися, але ті нічого не сказали. Борис Бузінов, що працює на місцевому сільськогосподарському підприємстві, щоразу запитував росіян, які приїжджали по воду, чи не бачили вони Микиту. Ніхто нічого не знав. Напередодні відступу “головний по селу” сказав Борису, що допоможе знайти хлопця, але війська РФ вийшли.

Після деокупації Микиту теж не знайшли. Збігів ДНК за майже рік теж не виявили. Це додало родині впевненості, що він у полоні. 

― На 9 місяць пошуків нам порадили написати листа через ФСВП (Федеральна служба виконання покарань, ― МІПЛ), російську систему колоній і СІЗО ― якщо лист пройде, то велика ймовірність, що Микита там, ― говорить Катерина. ― Так ми дізналися, що він у Бєлгороді. 

Російський адвокат, який допомагає українським полоненим, погодився поїхати і перевірити, чи Микита там. У СІЗО сказали, що такого немає. Але дядько Микити, що живе в РФ, написав у “Зонателеком” й отримав відповідь, що його племінник вибув ― тобто був, але його кудись забрали. Катерина каже, що його або вивезли, або сказали так, щоб рідні перестали там шукати. 

― Люди повертаються з полону, в групах пошуку рідні почали дізнаватися, де цивільні полонені після 8―9 місяців невідомості, ― каже Катерина. ― Тому я дуже надіюся, що його бачили, бо серед вбитих його немає. Тільки де він і в якому стані? Я з перших днів не думала, що з ним сталося найстрашніше, я завжди говорила і говорю, що він живий ― тільки питання часу, коли ми його знайдемо. 

Зараз рідні Микити та Катерина підтримують одне одного. Ще в окупації Катерина почала шукати хлопця, писала заяви про насильницьке вивезення та зникнення. Після деокупації давала свідчення Офісу генерального прокурора, іншим правоохоронним органам. Зараз вона в складі ГО “Цивільні у полоні” працює з іншими правовими організаціями, в тому числі з МІПЛ. Підтримує контакти з омбудсменом, проєктом “Пошук зниклих”. 

― Ще пів року тому говорили лише про військовополонених, а про цивільних здебільшого мовчали. Нам говорили: шукаємо, почекайте, не хвилюйтеся. А потім ми зрозуміли, що скільки можна чекати, треба щось робити ― і тепер є великий розголос. Я сподіваюся, що станеться зсув і цивільних почнуть офіційно повертати.

Оксана Расулова, журналістка МІПЛ

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Квазіправова система
Тероризм і спроба підпалити людину: що росіяни інкримінують Костянтину Зіновкіну з Мелітополя та де його утримують

Мелітополь росіяни окупували в перші дні повномасштабного вторгнення. Відразу ж захопили адмінбудівлі, почали викрадати місцевих жителів. Не оминули вони й Костянтина Зіновкіна, який залишився в Мелітополі, аби доглядати маму і бабусю.

12 Лютого 2024

Насильницькі зникнення
Окупація Новокаїрів: за що росіяни викрали місцевого жителя

Микола Гарбар — мешканець села Новокаїри. Це Бериславський район Херсонщини. Перед початком повномасштабного вторгнення Росії він жив у рідному селі, працював механізатором у фермерському господарстві. Чоловіка викрали росіяни. Можливо, за наводкою призначеного окупантами старости. З того часу рідні не мають про нього жодної звістки.

12 Січня 2024

Насильницькі зникнення
Останній дзвінок із окупації: куди зник Олександр Щербатий з села Шестовиця

Майже місяць тривала окупація села Шестовиця Чернігівської області. 31 березня 2022 року Збройні сили України звільнили населений пункт. Проте досі залишається невідомою доля його мешканця — 48-річного Олександра Щербатого.

9 Січня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Справа Ягідного, Діана Панченко та “російська громада” Полтави: 29 справ щодо війни, за якими радимо стежити наступного тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

24 Лютого 2024

Тимчасовий пункт. Як українські полонені проходили через Шебекіно

На початку повномасштабного вторгнення РФ очікувала, що Шебекіно прийматиме українських біженців і біженок, проте очікуваних масштабів не було, тож росіяни швидко знайшли для міста іншу роль. МІПЛ продовжує документувати свідчення звільнених із полону — цього разу розповідаємо про табір у Шебекіно.

23 Лютого 2024

Аналітика
Загибель українських військових у російському полоні — МІПЛ презентувала аналітику

Мета аналітики — наголосити на неналежному утриманні українців у російському полоні та проблемах із забезпеченням їхніх прав і притягненням до відповідальності винних у тортурах.

22 Лютого 2024

Більше публікацій