Send Lette
Аналітика

В російському полоні: що відбувається з українськими військовими за стінами російських тюрем

Перший з початку повномасштабної війни обмін полоненими відбувся 1 березня 2022 року на Сумщині. Тоді з полону повернули пʼять українських військовослужбовців. З того часу і до 15 червня 2023 року відомо про ще 43 обміни. Загалом із полону повернули близько 2,5 тис. українських армійців.

Точної цифри полонених, які наразі перебувають в РФ, немає, але йдеться про тисячі осіб. Частину з них утримують на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, утім більшість росіяни вивезли на територію Росії. МІПЛ ідентифікувала 42 місця утримання в РФ — слідчі ізолятори і виправні колонії. Вони розташовані як у прикордонних із Україною областях, так і в глибині країни. Напередодні повномасштабного вторгнення або вже після 24 лютого 2022 року їх звільнили від громадян РФ. Арештанти з числа росіян залишилися у місцях утримання в якості персоналу.

З 24 лютого 2022 року і до 15 червня 2023 року документатори МІПЛ опитали понад 50 військовослужбовців, звільнених під час обмінів із російського полону. Аналізуючи зібрані свідчення, МІПЛ побачила системність політик і методів поводження з українськими полоненими, які застосовує Росія. Вони спільні для всіх місць утримання. Йдеться, зокрема, про неналежні умови утримання полонених, фізичні і моральні тортури, погане харчування та неякісна, а подекуди й зовсім відсутня медична допомога.

Переважна більшість військових розповідає про те, що одразу по взятті в полон українських армійців бʼють, допитують із застосуванням фізичного насилля, кілька днів тримають у підвалі, ямі або в тимчасовому таборі для військовополонених. Після цього бранців розвозять по місцях постійного утримання — в СІЗО чи колонії. Везуть у переповнених вантажівках, із зав’язаними очима та руками, без їжі, води, нерідко до них застосовують фізичне насильство.

Переміщення з вантажівки до камер у місці утримання полонені називають прийомкою. Цей процес всюди однаковий. Полонених виводять із машин, біля яких на них чекає шеренга з російських спецпризначенців у повній бойовій готовності — з кийками та електрошокерами. Проходячи повз них, військовополонені зазнають нищівних, потужних і масованих ударів із боку російських військових, які бʼють їх по різних частинах тіла, використовуючи кийки та електрошокери. Найчастіше бʼють по спині і ногах. Жорстоку процедуру прийомки проходять усі, незалежно від віку, статі чи стану здоров’я. Її проходять навіть полонені з серйозними пораненнями, бойові медики і полонені з ампутаціями.

Після цього у всіх військових, які потрапили в полон до РФ, беруть відбитки пальців і зразки ДНК. Їх також фотографують. Іноді роблять аналіз крові. Згодом їм видають тюремну робу, забирають особисті речі та розводять по камерах.

Умови утримання залежать від установи, в якій розміщують військовополонених. Слідчі ізолятори — це класична тюрма з важкими металевими дверима, заґратованими вікнами, залізними нарами і туалетом всередині. У камері розміщують від 2 до 20 осіб. Часто доварюють додаткові нари. Кому не вистачає місця в камері, того відправляють у карцер — одиночну камеру, розміщену в підвалі установи, де росіяни нерідко утримують до чотирьох полонених.

У виправних колоніях українських військових розміщують у бараках, де полонені живуть у великих кімнатах, розрахованих на 10—50 осіб. Часом у такій кімнаті може перебувати близько 100 людей, колишні бранці порівнюють їх із військовими казармами. Там у людей трохи більше свободи пересування, ніж в СІЗО, адже на прийом їжі їх ведуть у їдальню, а кожен барак має власний внутрішній двір. Колонії також мають штрафні ізолятори — такі ж камери, як і в СІЗО.

Правила для військовополонених в усіх установах, де їх утримують, однакові. Підйом — о 6 ранку. У цей час бранці зобовʼязані встати і заспівати гімн Росії, кожен полонений повинен знати його на пам’ять. Упродовж дня сидіти на ліжках суворо заборонено, в кожній камері повинен бути черговий, який відповідає за порядок і посуд. Двічі, а подекуди й тричі на день у камерах влаштовують перевірки на наявність заборонених предметів. Засоби особистої гігієни видають в обмеженій кількості, коли ті закінчуються, додаткові не видають. У душ полонених водять украй рідко, на миття зазвичай дають не більше 5 хвилин, часто бранці миються в холодній воді.

Усі свідчення колишніх полонених, задокументовані МІПЛ, обʼєднує факт системного застосування щодо українських військових фізичного і психологічного насилля. Це відбувається майже цілодобово. Інтенсивність побоїв збільшується під час прийому їжі, відвідування душу і перевірок камер. Є випадки катування під час допитів.

Допити проводять військові, представники місць утримань, Федеральної служби безпеки (ФСБ), Слідчого комітету РФ. Зазвичай полонені не знають, із представником якого органу спілкуються, — ті одягнені у військову форму, але без шевронів і погонів. У той момент, коли військовополоненим дають підписувати документ, прізвище того, хто допитував, закривають.

Теми, які цікавлять слідчих, досить обмежені: позиції “Правого сектора” та полку “Азов”, участь іноземних найманців у війні, створення біологічних лабораторій. Тобто запитують про всі фейки, які розповсюджує російська пропаганда. В останню чергу їх цікавить можлива причетність полонених до скоєння воєнних злочинів. Часто допити супроводжуються тортурами, побиттям кийками та застосуванням електрошокеру, допоки той не розрядиться. Ціль допитів — не здобути об’єктивну інформацію, а змусити людину взяти на себе вину, заздалегідь визначену тим, хто проводить допит. Якщо полонений ламається, зазвичай починається так зване слідство, а згодом — судовий процес. МІПЛ відомо про кілька десятків випадків, коли на території РФ проти полонених українських військових порушували кримінальні справи і виносили їм обвинувальні вироки.

Якщо полонений має травми або серйозні хронічні хвороби, зазвичай він не отримує  медичної допомоги. Майже всі, хто був у полоні і кого опитали документатори МІПЛ, стверджують, що зазвичай прохання про медичну допомогу завершується побиттям, тому ті, хто її потребує, воліють мовчати, хоча й потерпають від хвороб. Дехто говорить, що нерідко медпрацівники відмовляються приходити на запит полоненого, а коли приходять, то разом із ліками, які видають, охорона виписує власне лікування — кілька ударів дубинкою. Фізичну силу до хворих застосовують і самі медики.

У багатьох випадках тортурами військовослужбовці називають харчування в місцях утримання. Дуже часто на прийом їжі дають лише 2—3 хвилини, страви надзвичайно гарячі, тому бранці весь час ходять із обпеченим ротом. Про надзвичайно низьку якість харчування свідчить той факт, що більшість звільнених мають критичну втрату ваги — від 10 до 30 кілограмів. Вони заявляють, що в полоні весь час були голодні. Єдине, що допомагало зберігати бодай якусь енергію, — хліб.

Іноді полоненим надають можливість повідомити рідних про факт, але не місце утримання. Написання таких листів відбувається під диктовку. Перед тим полоненим видають чернетку, де зазначено, що можна, а що заборонено писати. Серед дозволеного — інформація, що людина жива і здорова, утримується в хороших умовах, із нормальним харчуванням та належною медициною. Скаржитися і називати місце перебування категорично забороняється.

МІПЛ також відомі випадки смертей у полоні. Опитані нами військові повідомляють  про те, що вони бачили або чули про факти загибелі військовослужбовців.

Без належного харчування і через постійне побиття у багатьох бранців не витримує серце, трапляється, що на прийомці конвоїри не розраховуютьсилу, з якою бʼють українських військових. У квітні 2023 року під час обміну тілами Росія повернула тіла двох військовослужбовців, які минулого року потрапили в полон у Маріуполі. Полон обох був офіційно підтверджений Міжнародним комітетом Червоного Хреста, тож рідні чекали на їхнє звільнення. Натомість отримали тіла. Обидва чоловіки перебували у місцях утримання в Іванівській області. Один — у СІЗО № 2 міста Кінешма, другий — у виправній колонії № 5 міста Кохма.Чоловіки померли восени 2022 року, причину смерті рідним не повідомили.

Часто військовополонених переміщують між різними місцями утримання на території Росії. Колишні бранці вважають, що так РФ намагається сховати людину, заплутати її пошуки, а також щоб військовополонені не звикали до місця утримання і не могли згодом ідентифікувати персонал, який причетний до знущань над ними. Через це перелік і географія місць утримання в РФ полонених із України весь час розширюються. Як наслідок, ідентифікувати їх украй важко, про деякі звільнені з полону бранці мають мінімум даних, не знаючи навіть, у якій області перебували. Ця інформація від них ретельно приховується. Приміром, одного із колишніх бранців після перебування в Старому Осколі Бєлгородської області та Донському Тульської області етапували в місце, про яке чоловік розповідає тільки так: “Їхали два дні потягом. Було дуже холодно, умови були жорсткими. Жоден із тамтешніх полонених не має найменшого уявлення, де розташоване те СІЗО. Навіть на тюбику з зубною пастою хтось стер інформацію про її місце виробництва”.

Ґрунтуючись на детальних опитуваннях військовослужбовців, звільнених із полону, МІПЛ зібрала інформацію про більшість відомих місць утримання на території РФ і нанесла їх на карту. У цій аналітиці ми розповідаємо про десять із них. Це місця, в яких утримується чи не найбільша кількість військовополонених і в яких вчиняється велика кількість воєнних злочинів. Проаналізувавши відкриті джерела, ми встановили адреси місць утримання та ідентифікували їхніх керівників.

СІЗО № 2 по Брянській області

Адреса: Красна площа, 9, м. Новозибков, Брянська обл., РФ, 243000

Керує установою: Дмитро Іванович Нестеров

Контакти: +7(48343) 3-09-52, e-mail: sizo2@ufsin32.ru

В’язниця розташована в російському місті Новозибков, що за 170 км від Чернігова. Станом на квітень 2023 року тут утримували щонайменше 550 українських військовополонених і цивільних заручників. РФ заперечує перебування в СІЗО громадян України.

За свідченнями очевидців, напередодні повномасштабного вторгнення Росія звільнила приміщення ізолятору від своїх увʼязнених спеціально під громадян України. Ті, хто потрапив у СІЗО на початку великої війни, розповідають, що наглядачі говорили про нетривале утримання українців — місяць чи півтора, що війна закінчиться дуже швидко, що бранці повернуться додому.

Звільнений через обмін у травні 2022-го Олександр (ім’я змінено на прохання свідка) описує процес потрапляння в СІЗО. Говорить, що їх витягували з машини і штовхали ногами до тюремного входу: “Ми падали. Тільки підводишся, знову ногами штовхають. Голову треба опустити, на тебе кричать, собаки гавкають… Кого собака дістане — від того шматок відірве”.

“Під час прийомки мені поламали всі ребра, одне й досі стирчить. Нас усіх дуже сильно били, ноги сині були. Місяць гоїлося все, не міг лягти і встати з ліжка”, — пригадує інший бранець СІЗО Владислав, колишній військовополонений.

Вʼязниця має два приміщення. Одне — триповерхове, друге — п’ятиповерхове. В’язнів весь час переводять із однієї камери в іншу, з одного поверху — на інший, з одного корпусу — в інший. У такий спосіб одна людина впродовж десяти місяців полону може змінити 4—6 камер. Розмір камер невеликий, є на 2, 3 або 4 особи. Є й такі, де утримують 26 осіб.

Бранців підіймають о 6 ранку, виганяють із камер. Працівник СІЗО заходить всередину, обстукує молотком стіни. Впродовж дня бранці зобовʼязані стояти в камері і не рухатися. Якщо хтось починає ходити, забігають спецназівці і бʼють їх. Присісти дозволяють лише на кілька хвилин під час сніданку, обіду та вечері.

“Коли я був у камері на третьому поверсі, нас били ногами в берцях. Вони наказували згинатися дуже низько. Більше діставалося високим хлопцям, які фізично не могли так низько нагнутися”, — каже колишній військовополонений Владислав.

Масові побиття в’язнів відбуваються на тлі новин із фронту, коли українці дають відсіч росіянам. “Якось забігли, почали нас бити, кричать: “Хохли, потвори, ми вам — жест доброї волі, від Києва відходимо, а ваші бандери-фашисти нам у спини стріляють із балконів, кущів, каналізаційних люків”, — розповідає колишній бранець Олександр. Найбільше росіяни знущаються над чоловіками з патріотичними татуюваннями або колишніми атовцями. Лікування в Брянському СІЗО № 2 умовне. Травми внаслідок побиття ніхто не лікує. 

Раз на тиждень полонених водять у душ. Іноді дають подихати свіжим повітрям  впродовж 5—7 хвилин. Годують тричі на день, порції дуже малі. Свідки кажуть, що обід (а це водянистий суп, рагу і шмат хліба) вміщався у пів алюмінієвої кружки. “Ми як засинали голодні, так і прокидалися голодні. Я повернувся з полону мінус 18 кг. Це за два місяці”, — свідчить колишній заручник Олександр.

Бранців постійно забирають на допити, які проводять або представники спецслужб РФ, які у балаклавах і не називають своїх посад, або ж представники військової прокуратури, які часом представляються і передають протокол допиту на підпис в’язню. Одного й того ж полоненого різні люди можуть допитувати три — чотири рази впродовж дня. Тих, хто становить для росіян особливу цікавість, допитують регулярно.

Окрему увагу в Брянському СІЗО № 2 приділяють русифікації. Для цього полонених щоранку змушують співати гімн Росії, вигукувати: “Слава Росії!” Їх також постійно називають фашистами, нациками, змушують припиняти говорити українською мовою.

Співробітники СІЗО переконують бранців, що України вже немає, а ЗСУ зазнали поразки у війні з Росією. Їм також пропонують підписати заяву про те, що вони відмовляються від обмінів.

Виправна колонія № 7 по Бєлгородській області

Адреса: вул. Тімірязєва, б. 1А, м. Валуйки, Бєлгородська обл., РФ, 309990

Керує установою: Андрій В’ячеславович Дмитрієв 

Контакти: +7(47236) 3-16-08,  +7(47236) 3-23-00, e-mail: fk_ik7@31.fsin.gov.ru

Виправна колонія № 7 міста Валуйки — один із двох закладів суворого режиму в Бєлгородській області. Колонія розрахована на утримання 1200 осіб. Уздовж периметра огороджена високою сіткою та стінами. Територія розділена на житлову і промислову зони, є штрафний ізолятор. Вхід у колонію тільки через КПП, на другому поверсі — чергова частина, кабінет керівника колонії, приміщення для онлайн-участі бранців у судових засіданнях.

На території колонії розташовані корпуси, їх називають “отрядами”, приміщення схожі на військові казарми. В кожному корпусі є спальна секція, заставлена в основному двоярусними ліжками, кімната відпочинку, душова, туалет, кабінет начальника секції.  Корпуси мають внутрішні дворики. За кожною секцією закріплено працівника колонії, він є посередником між позбавленими волі та адміністрацією колонії.

Український військовополонений Володимир потрапив у ВК № 7 після того, як місяць сидів у СІЗО № 2 в Старому Осколі. Говорить, що в колонії до полонених застосовують фізичне і моральне насилля. Частину полонених тримають у бараках, решту — в ШІЗО. За його словами, в колонії перебуває багато бранців із Харківської та Сумської областей. Чоловіка утримували в бараці на 40 осіб. Спілкуватися з сусідніми бараками заборонено. В сусідніх двох бараках перебувало 25 і 10 осіб відповідно. У кожній секції є черговий, який стежить за порядком. Якщо охороні щось не подобається, вона карає чергового або всю кімнату — бʼє бранців або змушує присідати. Володимир пригадує, що якось їм довелося присідати 250 разів.

Українських військових змушують працювати. “Приходив начальник колонії і говорив: “Працюватимете — отримуватимете бонуси, як ні, то будете покарані, — пригадує Володимир. — Тож ми клеїли шнурки на папки з особистими справами. Згодом ми дізналися, що цими бонусами була гумдопомога, яка до нас не доходила”. Серед гуманітарної допомоги, яку мали б отримувати полонені, була їжа та одяг, однак українські бранці змушені ходити в робі, яку не міняють по кілька місяців. Над ними знущаються, використовуючи електричні шокери та гумові кийки. Володимир говорить, що на його тілі залишилися сліди від опіків, які залишає електрошокер.

На прогулянки бранців виводять вкрай рідко. Коли це трапляється, охорона нацьковує на них собак. За словами Володимира, кілька разів він був покусаний, комусь собака порвав робу. Каже, що на території колонії також утримують російських ув’язнених. За кілька днів до того, як Володимира етапували до іншого місця утримання, він чув, що близько 50 російських ув’язнених погодилися вступити в лави групи “Вагнер”. 

СІЗО № 2 по Волгоградській області

Адреса: вул. Робоча, 38, м. Камишин, Волгоградська обл., РФ, 403882 

Керує установою: Євгеній Анатолійович Кумаров

Контакти: +7(84457) 4-17-05,  +7(84457) 4-15-76, e-mail: iz342@list.ru

Навесні 2022 року у пабліках соцмереж Волгоградської області з’явилися повідомлення про те, що місцеві слідчі ізолятори переповнені через передачу двох інших СІЗО під утримання українських полонених. Один із них, СІЗО № 2 міста Камишин, розраховане на утримання понад 200 осіб, повністю звільнили від російських арештантів. 

Український військовий Олег потрапив у Камишин після кількаденного перебування в Оленівці. Розповідає, що після 19 квітня 2022 року всіх, хто потрапив у полон на Маріупольському меткомбінаті ім. Ілліча, почали вивозити з Оленівки на територію Росії. Більшість привезли в СІЗО № 2 міста Таганрог, решту розвезли по інших установах. У СІЗО № 2 Камишина Олег провів п’ять місяців.

Згадує, що переїзд був складний, полонених везли у переповнених камазах із зав’язаними руками та мішками на голові, часом охорона когось била, діставалося навіть пораненим. Після прийомки полонених перевдягнули у зеківську форму та розселили по камерах, розрахованих на 2—8 людей. Полонених ставало більше, тому в камери додавали спальні місця. Перемовлятися між собою заборонено, в камерах встановлено відеонагляд, будь-яке порушення правил карається побиттям. За деякий час по прибутті Олега на півтора місяця перевели у спецблок, де, як він зазначає, було дуже холодно. Згодом до Камишина почали перевозити полонених зі слідчого ізолятору Таганрогу. Кількість бранців подвоїлася, тож СІЗО було переповнене.

Щодо їжі, то в порівнянні з іншими установами, де згодом утримували Олега, ситуація в СІЗО № 2 Камишина була значно кращою, за винятком того, що час на прийом їжі був дуже обмеженим. Полоненим дають лише кілька хвилин на те, щоб поїсти, помити та здати посуд, хто не встигає — того бʼють.  

Олег розповідає, що перші три місці перебування в Камишині були найважчими. Над усіма полоненими жорстоко знущалися, їх весь час били, тіла були вкриті гематомами. Під час оборони Маріуполя Олег отримав кульове поранення в живіт, однак у полоні його також катували: Я, щиро кажучи, ще легко відбувся, бо був важкопораненим і мене не так сильно били. Однак і спина була синя, і всі ребра в гематомах”. З часом адміністрація СІЗО заборонила охороні бити українських військових підручними засобами, тож у хід пішли електрошокери, які залишають менше слідів.

Головне правило для бранців СІЗО — не ставити жодних питань. Хто його порушує, того бʼють і змушують присідати.

Допити Олег описує так: “Тебе починають душити, бити електрошокерами, застосовують тапік, на додачу тебе бʼє спецназ. Ти починаєш задихатися, вони приводять тебе до тями. І так повторюється кілька разів по колу. Потім вони дають закурити і кажуть: “Якщо брехатимеш, то все повториться”.

Під час надання медичної допомоги військовополонених у СІЗО-2 м. Камишин нерідко бʼють. Олег пригадує випадок, коли одному з бранців перев’язували поранену ногу. Каже, що в той самий час охоронець бив цього чоловіка електрошокером в спину. Український військовий зізнається, що через страх тортур більшість полонених відмовляється звертатися по медичну допомогу: “Їм синці залишати не дозволяли, тож вони починали бити там, де вже рана була, щоб непомітно було. Ось така конспірація”.

СІЗО № 1 по Воронезькій області

Адреса: вул. Желябова, б. 56, м. Вороніж, РФ, 394030

Керує установою: Михайло Володимирович Маковкін

Контакти: 8(473) 210-77-21, e-mail: iz1@36.fsin.gov.ru

Воронезький слідчий ізолятор № 1 розташований неподалік центру міста. Це триповерховий цегляний будинок із товстими стінами та старими ґратами на вікнах. Умови в ізоляторі суворі. В СІЗО є карцер, ділянка для утримання неповнолітніх злочинців. Також є близько 20 прогулянкових двориків з ґратами над головою і площею 30 кв. м. СІЗО складається з двох корпусів, розрахованих на 1000 осіб. Згідно з інформацією російських ЗМІ, до СІЗО № 1 прикута особлива увага прокуратури через порушення санітарних норм, пожежної безпеки та невиконання охороною своїх обов’язків. Через це в ізоляторі часто проводять перевірки.

Колишній військовополонений Сергій потрапив сюди наприкінці квітня 2022 року, чоловік говорить, що довгий час він не знав, куди його привезли, росіяни намагалися приховати місце утримання. Розповідаючи про порядки у Воронезькому СІЗО № 1, військовий зазначає, що пересуватися там дозволяють лише у зігнутому стані, голова має бути максимально опущена, майже на рівні колін. Бʼють військовополонених українців увесь час. Щоранку після підйому та сніданку відбувається перевірка камер. Бранців виводять у коридор, ставлять обличчям до стіни, змушуючи максимально широко розсунути ноги, а руки підняти вгору. Поки одні охоронці обшукують камеру на наявність заборонених речей, інші знущаються з бранців, не зважаючи на їхній вік чи стан здоров’я. Сергій говорить, що так відбувається щодня зранку і ввечері: “Щоразу, коли тебе виводять із камери, тебе бʼють”. Чоловіків дуже часто бʼють дерев’яними кийками. Сергію росіяни зламали носа, вибили колінний суглоб і пошкодили спину, тож після звільнення з полону йому важко стояти і навіть сидіти. Він розповідає, що охоронці Воронезького СІЗО № 1 полюбляють застосовувати електрошокери, повністю розряджаючи їх на полонених. Часом, каже, було чути запах горілої плоті, але охоронці продовжували катувати українських військових.

У камері Сергія перебувало шість людей. Умови нестерпні. Весь час гучно грає російська музика часів Другої світової війни. Спілкування обмежене, бранці знають лише тих, із ким сидять у камері. Зранку лунає гімн Росії, українці зобовʼязані його співати. Якщо хтось забуває слова або запинається, того бʼють. Прогулянки перетворюються на тортури, оскільки на полонених натравлюють собак. Звертатися по медичну допомогу ризиковано, оскільки за це бранців жорстоко бʼють. З перевірками в СІЗО часом навідується місцевий прокурор. Запитує: “Чи все у вас добре?” Більшість відповідає: “Так”. Якщо хтось скаржиться, його суворо карають. Полоненим приносять книги, здебільшого про Другу світову війну. Сергій говорить, що, читаючи їх, вони розуміли, що методи російських солдат із тих часів зовсім не змінилися. Зізнається, що за чотири місяці, що він перебував у Воронезькому СІЗО № 1, відмовив від самогубства пʼятьох людей.

СІЗО № 1 по Курській області

Адреса: вул. Пирогова, 1, м. Курськ, РФ, 305016

Керує установою: Олександр Миколайович Баглай

Контакти: +7(4712) 55-62-10, (4712) 55-62-00,  e-mail: sizo1@46.fsin.gov.ru, sizo1@46.fsin.su

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну СІЗО № 1 у Курську було одним із основних місць утримання, куди привозили українських військовополонених. Це комплекс будівель, що складається з одного старого корпусу та трьох нових, де поміщаються понад 900 осіб. Колишні полонені розповідають, що їх у камері було від 12 до 22 осіб. “Наша камера була завширшки 2,5 метри і завдовжки 6 метрів. Нас там було 12 осіб, хоча камера розрахована на шість людей. У камері було дуже сиро, умови були поганими”, — розповідає Дмитро, який потрапив у Курське СІЗО в середині березня 2022 року.

У цьому ж СІЗО впродовж останнього місяця перед звільненням перебувала військова Анна. Жінка говорить, що у шестимісній камері їх було 11. Ставляться до бранців жахливо, змушують їх на повний голос співати гімн Росії. “Жінки — працівниці СІЗО дуже злі. Вони можуть схопити за волосся і вдарили головою об стінку”, — додає Анна.

Як і в інших російських СІЗО, в Курському є процедура “прийому-прописки”, як її називають колишні бранці. Кожен новоприбулий має пройти через побиття, перш ніж його заведуть у камеру. Екзекуція над військовополоненим Ярославом почалася, щойно чоловіка привезли в СІЗО. Спершу його побив охоронець, який побачив на тілі Ярослава специфічне татуювання, яке вказувало, що він — колишній десантник. Потім його катували під час допиту, внаслідок чого чоловік втратив свідомість. А коли привести до тями військовополоненого не вдалося, інший охоронець із усієї сили вдарив Ярослава в прооперовану руку — зламав її.

Ще один бранець, Олег, потрапив у Курськ навесні 2022 року. Під час прийомки його і решту прибулих побили кийками, до декого застосовували шокери. Розповідає, що коли російські війська зазнавали поразки на фронті, охоронці звіріли, зганяючи злість на полонених.

День українських бранців у Курському СІЗО розпочинається о 6 ранку. Прокидаються під гімн Росії, який усі зобовʼязані співати. Полоненим також видають надруковані тексти пісень і віршів, які прославляють Росію. Впродовж години їх треба вивчити напамʼять. Радіо грає весь день, перетворюючись на ще один вид катування.


Далі — сніданок. Їжу розносять місцеві в’язні, яких залишили у СІЗО в якості обслуги. У кожній камері призначають чергового, який доповідає про ситуацію в камері, коли туди заходить охорона. Потім починаються допити. Далі — обід і вечеря.

Щовечора камери перевіряють на наявність заборонених речей, раз на тиждень проводять ретельну перевірку, яку на тюремному жаргоні називають “шмон”. “До камери заходять п’ять охоронців, нас виганяють у коридор. Коли “шмон”, то матраци і подушки потрібно з собою в коридор забрати. При цьому когось можуть побити”, — розповідає один із колишніх полонених. У жінок ця процедура відбувається так само.

Упродовж дня бранцям забороняють сідати на ліжка. Це можна зробити виключно на лавці чи підлозі. Часом приносять книги з проросійською тематикою: один читає, решта має слухати. На прогулянки полонених виводять рідко. Та мало хто хоче гуляти, оскільки під час прогулянки конвоїри бʼють і глузують із них.

З гігієною в Курському СІЗО також проблеми. Анна розповідає, що за місяць перебування в стінах ізолятора в душ їх водили лише тричі. На все про все — 5 хвилин, жодних засобів особистої гігієни не давали. Туалетного паперу чи мила майже ніхто не бачить. Водночас просити щось полонені не наважуються, оскільки через будь-яке прохання чи запитання їх бʼють.

Полонені Курського СІЗО № 1, з якими поспілкувалася МІПЛ, говорять, що найжорсткіше випробування в цьому ізоляторі — нестача їжі. “Вони всю нашу їжу самі з’їдали. Ми чули, як охоронці сиділи біля нашої камери і плямкали. Могло вийти, що у мене в тарілці 2—3 ложки каші, а решта — вода”, — розповідає колишній бранець.

Медичну допомогу навіть пораненим полоненим надають не одразу. “Коли мене привезли в СІЗО, то тільки на пʼятий день зробили першу перев’язку. А потім раз на три дні робили — зняли бинт, нічого не промивали, рана починала гноїтися, вони просто мазь якусь намазали і замотали знову бинт”, — розповідає український військовий Максим. В СІЗО Курська він потрапив наприкінці квітня 2022 року. З часом тих, у кого були серйозні проблеми зі здоров’ям, могли відправити до місцевого госпіталю.

Загалом перебування в Курському СІЗО № 1 колишні полонені описують, як “терпимі”. Катування і жорстоких побоїв тут менше, ніж в інших місцях утримання. Через це багато хто з бранців вірить, що коли людину переводять у Курськ, то її, ймовірно, готують до обміну. Однак закономірність цього припущення сумнівна, оскільки МІПЛ відомі випадки, коли після потрапляння в Курське СІЗО № 1 людину обмінювали за день, за місяць, а декого відправляли далі — в інші місця утримання.

СІЗО № 2 по Москві, Лефортово

Адреса: вул. Лефортовський Вал, 5,  м. Москва, РФ, 111020

Керує установою: Дмитро Володимирович Єлкін

Контакти: +7(499) 791-21-32

Український журналіст Роман Сущенко, якого в 2016 році незаконно заарештували в Москві і який два роки відсидів у СІЗО Лефортово, каже, що це — найсуворіша вʼязниця Росії, відома як “елітна” тюрма, в якій утримують людей, що становлять загрозу для путінського режиму, а раніше — для сталінського.

“За радянських часів там до моменту винесення обвинувального вироку тримали дисидентів. Лефортово має потужну охорону, колючий дріт, камери спостереження та протидроновий захист. Шлях туди пролягає крізь мережу коридорів і ретельних перевірок”, — розповідає Роман Сущенко в інтервʼю МІПЛ.

Будівля Лефортово — це розрізана навпіл сніжинка або зірка з чотирма променями. Кожен промінь — окремий корпус. Будівля чотириповерхова, є підвальні приміщення. Що в них — невідомо, один зі співкамерників Сущенка свідчив, що там катували його побратима. Загалом у Лефортово 206 камер. У кожному “промені” будівлі з одного боку розташовано 13 камер, з другого — чотири. Під ними — балкони, між балконами натягнута сітка-рабиця, щоб запобігти самогубствам. Конвой, який виводить в’язнів на слідчі дії чи прогулянку, зазвичай складається з двох людей, які уважно стежать за всіма рухами ув’язнених.

“Розмір камери в Лефортово — 2,5 на 4 метри, — говорить Сущенко. — В камері розміщені три або два ліжка, столик, металева шафа для збереження особистих речей. Всі меблі вбетоновані. В маленькому куточку — туалет і умивальник. У кожній камері є заґратоване вікно — метр на метр”.

О 6-й ранку — підйом, зарядка, сніданок, до обіду — слідчі дії, пообіді можлива прогулянка або ж знову слідчі дії. О 22-й — відбій. Світло в приміщенні ввімкнене цілодобово. Крім відеокамери спостереження, в камерах є окуляр, крізь який наглядачі підглядають за поведінкою ув’язненого. На кожному поверсі — кнопки тривоги. Переміщення всередині будівлі відбуваються таким чином, щоб жоден ув’язнений не перетинався з іншими. Ліфтом переміщують тільки у прогулянковий дворик.

“На першому поверсі є майданчик, огороджений стінами 2,5 метри, — говорить Роман Сущенко. — Там десять двориків різного розміру для однієї-двох осіб. На 4-му поверсі, майже на даху, є схоже приміщення. Там понад 20 двориків. Ліворуч і праворуч — двері з окуляром, над головою — ґрати, крізь які видно лише небо”.

Роман свідчить, що в Лефортовському СІЗО годують тричі на день. Вранці — манна чи рисова каші на штучному молоці. На обід — перше, друге, компот чи кисіль. Ввечері — каша з рибою, швидше за все, з розмороженого вареного хеку. М’яса та овочів не дають. У деяких камерах є холодильник, його видають за умови, що в’язень напише заяву про таку потребу на ім’я керівника Лефортово. В кожній камері висить внутрішній розпорядок з правами і обов’язками ув’язненого. Також дозволяють відкрити рахунок, куди можна перерахувати гроші, які в’язень може витратити на товари особистої гігієни, конверти, ручки та продукти. Але невідомо, чи доступна ця послуга для українських військовополонених.

“Під час мого утримання в Лефортово від п’яти до десяти відсотків усіх ув’язнених складали жінки, — говорить журналіст. — Розподіл в’язнів по камерах хаотичний і не має очевидної логіки. В будь-який момент наглядачі могли наказати зібрати речі і перемістити тебе до іншої камери. У Лефортово є медична частина, де можна отримати ліки. На другу-третю добу по прибуттю в СІЗО у людини беруть відбитки пальців, кров, фіксують ДНК, татуювання, оглядають всі шрами. Все це записують, це досьє назавжди залишають у Лефортово. Фельдшер приходить до в’язнів щодня, перевіряє, чи є скарги на тиск чи ще щось. В Лефортово є стоматологи, хірурги і терапевти, які проводять лікування під наглядом”.

Роман Сущенко свідчить, що під час його утримання в Лефортово до ув’язнених часто приходили представники слідчого ізолятора та психолог, які намагалися зрозуміти їх настрій, схильність до суїциду тощо. Слідчі дії з ув’язненими зазвичай здійснюють в управлінні ФСБ поруч із будівлею СІЗО або на першому поверсі Лефортово, де для цього є близько десяти окремих кімнат.

“Російське законодавство обов’язково передбачає адвоката, щоб відкинути звинувачення у позасудових розправах та у порушеннях прав людини, — говорить журналіст. — Росіяни надають адвоката “за призначенням”, який має ліцензію, відпрацьовує державні кошти та отримує настанови. В нього є інші грошовиті справи, а ця робота — обов’язок. Такого адвоката можна порівняти із Медведчуком у справі Стуса. Є ще адвокати, яких наймають родини, вони їм платять, тому ті відпрацьовують. Але, зважаючи на поточну ситуацію з війною, вони боятимуться, перебуватимуть під постійним наглядом та примусом. Якщо адвокати активно контактуватимуть із рідними заручників, їм можуть закинути зраду чи співпрацю з ворогом”.

СІЗО № 2 по Ростовській області

Адреса: вул. Леніна, 175, м. Таганрог, Ростовська обл., РФ, 347910

Керує установою: Олександр Олександрович Штода

Контакти: +7(8634) 62-43-18, +7(8634) 62-45-51, +7(8634) 62-43-18, e-mail: cizo-2@61.fsin.su

Таганрог — одне з найближчих до Маріуполя міст Росії. Саме туди, починаючи з квітня 2022 року, росіяни почали етапувати українських полонених. За даними МІПЛ, у СІЗО № 2 Таганрогу привезли велику групу з 36 окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Білінського. Також там утримували військових 56 окремої мотопіхотної бригади та 109 — із окремої бригади територіальної оборони у Донецькій області, тобто більшість із тих, кого полонили на маріупольському напрямку.

Оскільки українських полонених було багато, а місць у російських виправних колоніях недостатньо, то до Таганрогу також звозили військовополонених, захоплених і на інших напрямках.

Колишні бранці, імена котрих ми не називаємо з міркувань безпеки, які кілька місяців провели в слідчому ізоляторі № 2 Таганрогу, називають його тюрмою. Це кілька будівель із каменю та цегли на три-чотири поверхи. На першому — кабінети адміністрації, на інших — камери. Деякі з них розраховані на одного ув’язненого (карцери), решта — на вісім.

“На територію запускали по одному автобусу. В автобус заходить охорона і каже: “Руки за голову, голову опустити”. Ми мали нагинатися дуже низько. І тут починалося пекло. Нас викидали з цих автобусів. Ми пересувалися, тримаючи голову на рівні колін, вони нас штовхали”, — розповідає колишня військовополонена.

Чоловіків приймали жорсткіше. “З обох боків стояли шеренги спецназівців. Це були люди, схожі на чеченців. Вони всі намагалися вдарити — били по всіх частинах тіла руками, ногами, кийками — всім, що було. Ми проходили повз них до приміщення, яке вони називали чи то “мавпʼятником”, чи то “прийомником”. Нас туди запхнули десь 15 осіб, хтось за цей час уже під себе зробив від цих лупцювань. Там ми провели всю ніч стоячи без води та їжі”, — каже колишній полонений.

Наступний етап — видача одягу та поселення. Свідки говорять, що з полонених знімають одяг, в якому вони прибули, і видають місцевий, зеківський. Нижню білизну, футболку, штани, шкарпетки та черевики — все синтетичне. Щодо гігієни, то комусь видають шматок господарського мила і рушник, деяким жінкам можуть дати гігієнічні прокладки, зубну щітку і пасту. Після хвилинного крижаного душу (у чоловіків цей процес супроводжується побиттям), полонених розподіляють по камерах. Кому не вистачає місця, того селять в одномісні — для штрафників. “Це приміщення півтора на два метри. Вікно, яке там було, важко назвати вікном, бо сонця не бачиш. Спілкуватися теж нема з ким, ходити ніде. П’ять днів я провів в одиночці. Щоранку і щовечора були перевірки. Ти маєш вискочити з камери, руки догори, долонями назовні, ноги на ширині плечей, можна і ширше, обличчям до стіни. Кожен охоронець підходить і починає перевіряти на міцність твої ребра, потім заводять назад”, — каже звільнений військовослужбовець. Сидіти на ліжках забороняється. Для жінок виділили окремий поверх.

“Перевірки були зранку і ввечері. Приходили представники слідчого ізолятора або спецпризначенці, які на нас тренувалися. Я спочатку думав, що якщо впадеш, то вони більше не лупцюватимуть. Але ні — підіймали і продовжували бити”, — говорить військовослужбовець. За будь-яке недотримання правил полонених карають, змушуючи 100 разів присідати та 50 разів віджиматися. “Я тримався десь три з половиною місяці, все виконував, але коли крайній раз мене били, зрозумів, що все, не зможу більше. Боявся, що просто не виживу. Ребра болять, руки підняти не можу, а треба. Вже через сльози це виконуєш, бо як не зробиш, битимуть знову”, — продовжує він.

Допит — ще одна обов’язкова процедура в російському полоні, військових змушували взяти провину за злочин, який вони не скоювали. “Зі мною у камері сидів чоловік, — говорить звільнений із полону військовий. — Його щодня водили на допити, це були абхази, його били. Вони сказали, що битимуть доти, поки він не підпише. Топили його у воді, кидали ганчірку на обличчя і заливали водою. Так щодня робили, в результаті він підписав зізнання. Потім йому слідчий сказав, що він це придумав, але так треба”.

Охорона використовує три основні засоби для тортур — гумовий кийок, дерев’яний молоток і шокери. “Щойно привезли у Таганрог, нас одразу почали бити. Охоронець узяв шокер і об нас розряджав його, поки той не сів. Потім узяв інший”, — каже колишній полонений.

Звільнені з полону українські військові кажуть, що з часом починаєш звикати до важких умов, але вбиває невідомість. “Коли тебе виводять у коридор, ти не знаєш, що буде далі, не знаєш, чи сильно побʼють. Ми весь час чули крики — десь когось завжди били. Бувало, що постійні крики чутно по 15—20 хвилин, потім людина стояти не могла, її закидали в камеру майже без свідомості”, — розповідає колишній військовополонений. Якщо хтось із полонених просить медичної допомоги, його бʼють.

У вересні 2022 року в слідчому ізоляторі № 2 Таганрога, як свідчать полонені, змінилося керівництво. Причина — дві смерті військополонених. Після цього дехто зазначає, що умови покращилися: “Уже почав бігати фельдшер перевіряти синці і все інше. У нас запитували, чи є якісь скарги, але всі боялися щось казати”. Утім катувати бранців не припинили, з’явилася лише одна відмінність — під час екзекуції присутній медик: коли полоненому стає зле, він дає йому пігулку. 

Колишні бранці свідчать, що людей із камер дуже часто забирали і не повертали. Ті, хто залишався, сподівалися, що їх повезли на обмін, але насправді переміщували в інші установи. 

СІЗО № 2 по Рязанській області

Адреса: вул. Красна, 1А, м. Ряжськ, Рязанська обл., РФ, 391910

Керує установою: Олексій Геннадійович Огурцов

Контакти: +7(4912) 97-12-55, e-mail: si2_kanc@62.fsin.su

Більшість із того, що відбувається в СІЗО № 2, МІПЛ дізналася зі свідчень Сергія, колишнього військовополоненого, який провів у цьому слідчому ізоляторі понад пів року серед сотень інших українських армійців. Говорить, що під час прийомки спецпризначенці бʼють бранців, зокрема по голові.

Його відвели в камеру на четвертому поверсі. Інший опитаний МІПЛ колишній полонений, Анатолій, свою камеру описує, як “доволі чисту, з ремонтом, двоповерховими ліжками, туалетом і відеонаглядом”. Деякі камери розраховані на чотири людини, в камері Сергія було шість. “Били всіх і завжди. Виходиш із камери — тебе б’ють. Перші два тижні мого перебування у Ряжську допити були жорстокими. Військовий спецназ вибивав свідчення, — розповідає Сергій. — Перший допит трапився в квітні 2022-го. Перше запитання: “Чий Крим?” Я не знав, що відповідати, сказав, що кримських татар. Це була неправильна відповідь. І ось я вже лежу на підлозі, мене б’ють. Знову піднімають, питають: “Хто такий Путін?” Відповідаю: “Президент”. Неправильно, знову поклали. “Президент вашої майбутньої держави”, — пояснюють мені. Далі запитують, хто такий Зеленський. Кажу: “Мій президент”. Кричать: “Неправильно, під***с”. Тоді я дізнався, що таке електрошокери.

За словами  військового, цей допит проводив представник ФСБ. Гірше було, коли за справу брався спецназ: “Тебе кидають у кімнату, твої очі завжди мають дивитися на підлогу. Перед тобою стоїть шість здорових типів, всі професіонали, вони знають, що питати, як питати, куди бити. Били професійно: нирки, внутрішня частина стегна, електрошокером — в шию, в хребет, пах, вуха”. Сергія допитували 11 разів, дев’ять із яких били. Якось чоловіка настільки сильно відлупцювали, що впродовж двох місяців він нічого не міг робити правою рукою.

Сергій вважає, що йому до певної міри пощастило, бо разом із ним у камері перебували люди, з якими можна було спілкуватися, це допомогло не втратити глузд.

“Це просто нестерпно сидіти 16 годин у тиші. Мені пощастило, що в камері зі мною були розумні люди. Ми розмовляли про книги, ігри, фільми, історію, політику. Фізкультурою займатися в камері заборонено. Вони вважали, що так ми готуємося до втечі. Але принаймні медицина була нормальна. Якщо ти на щось скаржився, то приходив медик, давав ліки і вітаміни”.

Полоненим пропонують написати шаблонні листи додому з текстом: “Росія і Україна — братні народи”. В камері Сергія цих слів ніхто не написав. Писали про те, що вони живі і здорові. Однак жоден лист до їхніх рідних так і не потрапив.

Виправна колонія № 1 по Тульській області

Адреса: проїзд Дімітрова, б. 1, мікрорайон Комсомольський, м. Донський, Тульська обл., РФ, 301781

Керує установою: Іван Васильович Давиденко

Контакти: 8(48746) 4-11-00, 8(48746) 4-11-01, 8(48746) 4-12-06, e-mail: fkuik71-1@mail.ru

Виправна колонія суворого режиму № 1 Тульської області розташована в місті Донський, що за 240 км від Москви та за 640 км від Харкова. Згідно з даними російських сайтів, вона розрахована на 1500 осіб. Натомість колишній бранець Віталій говорить, що під час його перебування в колонії у двоповерховому корпусі було близько 250 осіб, 50 з яких — цивільні. Територія колонії велика, в центрі — головна будівля у формі літери П. До жовтня 2022 року начальником колонії був Олександр Плаксін. Наразі його заарештовано і відправлено в СІЗО через підозру в отриманні 100 тис. рублів хабара. Тимчасовим виконувачем обов’язків начальника призначено Максима Драгунова. За деякими даними, з 2023 року тимчасовим виконувачем обов’язків начальника став Давиденко Іван.

До Тульської виправної колонії українці потрапляють здебільшого не з окупованих територій України чи з Білорусі, а з якоїсь іншої російської в’язниці, де вони перебували від початку полону. Наприклад, колишнього військовополоненого Василя росіяни привезли з СІЗО № 2 в Бєлгородській області, що в Старому Осколі. А Віталія — з Курського СІЗО № 1. Наприкінці травня 2023 року до цієї колонії перевезли велику групу військовополонених, затриманих у лютому-березні 2022 року в Київській області. “До переведення в Тулу я був у СІЗО в Осколі. Думав, що те місце — найгірше, що може бути. Але коли мене перекинули в Донський, я зрозумів, що це — ще гірше. Думали інколи, що не виживемо”, — розповідає Василь, який за рік полону в РФ змінив три вʼязниці.

“У полон я потрапив на Київщині в березні 2022 року. Нас тоді вивезли в Курськ, де тримали до початку травня. Одного дня прийшли в камеру, назвали прізвища, сказали: “На вихід”. Спершу в автозаках повезли на аеродром. Там був ІЛ-76. Злетіли, приземлилися, здається, в Бєлгороді, там ще зайшли полонені. Потім сіли на Тульському аеродромі, а звідти нас в автозаках перевезли в Донський. Людей було так багато, що спочатку ми навіть у камеру не потрапили — ночували у двориках на вулиці”, — розповідає колишній бранець Віталій.

Прийомка в Тульській колонії супроводжується побоями. “Прийомка жорстка, вбивали, — згадує Василь. — Били палицями, дубинками, електрошокерами. Били всіх, нікого не пропускали. Ведуть переодягатися — теж б’ють. Люди потім ходити не могли, їх по ногах дуже били. Рани були такі, що гнили”. Натомість Віталій згадує, що дуже жорстко під час прийомки били військових, особливо морських піхотинців.

По прибутті бранців оглядає лікар, їм роблять флюорографію, беруть відбитки пальців, фотографують, перевдягають, влаштовують короткий допит: ім’я, прізвище, де народився, коли одружився, місце постійного проживання.

Територія колонії у Донському — це головна двоповерхова будівля з камерами-двориками для прогулянок. Уздовж коридору — камери. У камерах — нари, стіл, дві лавки, туалет, умивальник, шафа для засобів гігієни. Свідки кажуть, що бранців у Донському зазвичай ділять так, аби цивільні та військовополонені перебували в різних камерах. Проте не завжди, іноді їх змішують. Камери розраховані на 1024 особи, видно, що пропускна спроможність збільшена вже після початку великої війни. “В Осколі у камерах утримують 6 або 8 людей, максимум — 10. А в Тулі камери величезні, на 24 людини, на 18, 16”, — розповідає Василь.

Бранців підіймають о 6 ранку. Після сніданку ведуть на прогулянку. Є також обід і вечеря. Весь час, не зайнятий прийомом їжі, вони зобовʼязані стояти в камері з опущеною головою аж до відбою.

Щоденно в камерах влаштовують обшук, під час якого полонених виганяють у коридор і бʼють. Раз на тиждень водять у душ. “Там гарний душ, можна було хвилин 20 побути. До того ж при вході в нього нас рідко били, тоді як у Курську били завжди, а часу помитися давали лічені секунди”, — розповідає Віталій.

Раз на два тижні полонених стрижуть. До або після цього їх майже завжди лупцюють.

Особливість колонії в Донському порівняно з Курським або Брянським СІЗО — неможливість виспатися, оскільки полонених будять вночі та примушують стояти по дві години. Таких підйомів за ніч може бути кілька.

Годують у Тульській колонії погано. “Через маленькі порції (навіть чаю наливали не більше 100 грамів) та низьку калорійність раціону всі без виключення швидко втрачають вагу. У нас багато хто повернувся звідти з дистрофією”, — пояснює Василь. А Віталій показує фото, зроблене після обміну вже в Україні. За 11 місяців полону чоловік втратив понад 35 кг.

У Тульській колонії від полонених старанно приховують їхнє місце перебування, а також весь час бʼють: руками, ногами, палицями, ламають ребра. “По голові не били — певно, якийсь наказ був. І в камерах ніколи не били — лише в коридорі та в інших приміщеннях”, — каже Віталій, зазначаючи, що в Донському цим займаються працівники федеральної служби виконання покарань та спецназ.

Скаржитися на погане самопочуття, особливо якщо воно сталося внаслідок побиття, — марна справа. Однак людям із хронічними захворюваннями час від часу дають ліки, а тим, у кого серйозні кровотечі або гнояться рани, можуть зробити перев’язку.

Виправна колонія № 12 по Ростовській області

Адреса: вул. Морська, 94, м. Каменськ-Шахтинський, Ростовська обл., РФ, 347810

Керує установою: Анатолій Сергійович Каплунов

Контакти: +7(86365) 4-60-29, + 7(86365) 4-60-30, e-mail: uch39812@mail.ru, ik-12@61.fsin.su

Чоловіча виправна колонія загального режиму № 12 у місті Каменськ-Шахтинський — одна з найближчих до кордону з Україною. В березні 2022-го в російських виданнях з’явилася інформація, що під приводом підготовки до ремонту вʼязнів із цієї тюрми перевозять в інші установи. Згодом кілька анонімних телеграм-каналів повідомили, що насправді ВК № 12, як і деякі інші вʼязниці в Ростовській області, звільняють під потреби військових, аби тримати там полонених українців. Місцева влада цю інформацію спростовувала, однак вона виявилася правдою.

Усіх полонених, які прибувають у Каменськ-Шахтинський, росіяни піддають процедурі прийомки, коли охоронці шикуються в ряд і бʼють кожного бранця по спині гумовим кийком.

Після цього військовополонених ведуть у двоповерхове приміщення, яке називається “карантин”. На другому поверсі там облаштована зона відпочинку, де полонені лише спали, тоді як удень вони зобовʼязані були перебувати на першому поверсі. “Зранку прокинулися, спустилися на перший поверх. Там ми мали весь час стояти. Про сніданок забули. Обід з’явився десь о третій. Перед відбоєм нас знову вишикували. Стоїмо, чекаємо, коли дозволять піднятися нагору. Навпроти нас вишикувалися спецпризначенці і представники виправної колонії — всі з дубинками. І раптом почалось. Перший побіг — вони почали нас лупцювати. Він падає, його піднімають і продовжують бити. І так ми щоразу піднімалися на другий поверх, — говорить звільнений полонений і показує шрам на голові. — Один із охоронців навмисне штовхнув мене, я налетів на металеві двері”.

Після “карантину” полонених переводять в “загін” — триповерховий будинок барачного типу. День тут починається о 6 ранку з перевірки. О 6.20 всіх виганяють на вулицю для руханки. “Вже було холодно, мерзли. Якщо до того в Таганрозі нам видали черевики, то тут були у сандалях”,  — розповідає військовий.

Годували в їдальні. “Серед наших полонених відбирали кухарів — вони готували. Трохи краще за місцевих. Хліб нормальний давали. Але зʼїсти все треба було за дві хвилини — тільки сідав, час закінчувати. А воно ж все гаряче. Тому постійно ходили з обпеченим ротом”, — згадує чоловік.

Інший колишній військовополонений, чиє імʼя ми також не розкриваємо з міркувань безпеки, потрапив до Каменськ-Шахтинського 25 вересня 2022 року. Три дні чоловік провів у “карантині”, однак після цього його перевели не в барак, а у штрафний ізолятор — ШІЗО, де полонених утримують у камерах. “Я потрапив у двомісну камеру. В нас було два ліжка, стіл, крісло і лавка. Камера була завдовжки 6 м і завширшки 2 м. Місця, де можна було стояти чи рухатися, на двох було пів метра на два метри”, — говорить він. Сідати в камерах полоненим забороняють. Порушників виводять у коридор і бʼють.

День у ШІЗО починається теж о 6 ранку з гімну Росії. Відбій — о 10 вечора. На вулицю не виводять. “Краще, аби з камери і не виводили. Бо щоразу, як виводять, тебе бʼють. Нас ще в лазню водили. Але ти встигаєш лише забігти, намочитися, і треба вже повертатися в камеру. При цьому тебе ще й б’ють”, — розповідає чоловік.

За його словами, в ШІЗО було близько ста військовополонених, більшість із яких перевезли з Криму. Умови намагалися облаштувати хороші: “І папір туалетний могли дати, і зубну щітку з пастою. Спочатку годували погано. Потім приходив якийсь полковник, сказав, що вони намагатимуться робити табір військовополонених, що нас і годуватимуть краще, і не битимуть. Але додав: “Ви ж розумієте, я скажу, щоб вас не били, але зміни бувають різні, люди різні, тому не думайте, що вас не битимуть”. У результаті нічого не змінилося, як били, так і продовжували”.

Про медичну допомогу у виправній колонії № 12 обидва військовослужбовці говорять, що краще без неї. “На початку жовтня усі почали хворіти на дизентерію, вони не знали, що з цим робити. Спершу нам приносили таблетки, потім почали викликати в лазарет. Ти туди заходиш, на тебе чекає молодий хлопець із кийком, ти береш цю пігулку, отримуєш 34 удари по спині, потім —по руках. Так вони намагалися нас провчити, аби ми не пили воду з-під крану. Ось так нас лікували”, — говорить військовий. 

Навпроти камери іншого військового було невелике приміщення — “приймальня” лікаря. “У нас був цивільний, йому десь за 50. Мав операцію на серці, йому потрібні були таблетки, які розріджують кров. Прийшов цей лікар і дуже сильно побив його дубинкою. Ми чули, як лікар сказав: “Ну що, я тобі розрідив кров? Іди”, — каже хлопець.

Рекомендації

Державі Україна 

  • Документувати свідчення військовослужбовців, звільнених із російського полону, та фіксувати випадки вчинення щодо них дій, які мають ознаки воєнних злочинів.
  • Проводити слідство щодо вчинення потенційних воєнних злочинів проти військовополонених.
  • Передавати свідчення та елементи або результати розслідувань третім державам, які готові розслідувати ці злочини за принципом універсальної юрисдикції. 
  • Забезпечити фізичну та психологічну реабілітацію військових після звільнення з полону.

Міжнародному комітету Червоного Хреста

  • Розшукувати українських військовополонених на території РФ і підтверджувати їхні списки і місця утримання.
  • Відслідковувати і фіксувати переміщення військовополонених. 
  • Докласти всіх зусиль для того, щоб мати постійний доступ до військовополонених і місць, де їх утримує Російська Федерація. Для цього закликаємо МКЧХ наполягати на наданні Росією вільного доступу до військовополонених і цивільних, яких вона затримала на території України. Це необхідно для перевірки умов утримання полонених та фіксації порушень дотримання міжнародного гуманітарного права в цих місцях. У разі виникнення проблем із доступом необхідно заявляти про це.
  • За можливості надавати гуманітарну допомогу для військовополонених.
  • Забезпечити військовополоненим право на комунікацію, зокрема з їхніми рідними.
  • Здійснювати моніторинг місць утримання для підготовки списків  військовополонених, які отримали поранення і травми, несумісні з продовженням участі в бойових діях. Наполягати на негайному звільненні цих осіб або ж на переміщенні таких полонених до лікарень і госпіталів. 

Організації з безпеки і співробітництва в Європі

  • Здійснювати моніторинг судових процесів над українськими військовополоненими.

Місії Організації об’єднаних націй з прав людини 

  • Ретельно документувати злочини та порушення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.

Міжнародному кримінальному суду 

  • Розпочати розслідування міжнародних злочинів, вчинених проти українських військовополонених.

Третім державам

  • Наполягати на виконанні МКЧХ свого мандату щодо військовополонених. 
  • Засуджувати порушення Росією прав українських військовополонених.
  • Сприяти обмінам військовополоненими.
  • Наполягати на тому, аби Росія надавала МКЧХ постійний доступ до місць утримання військовополонених.
  • Накладати індивідуальні санкції на керівників та інших відповідальних осіб місць утримання, де вчиняються міжнародні злочини проти українських військовополонених.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проєкту “Українці в полоні: експертна підтримка держави та родин полонених”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Аналітика
Катування українців — це державна політика Росії. Правозахисники розкрили нові подробиці жорстоких тортур цивільних

Систематичні та поширені практики свавільних затримань, катувань, насильницьких зникнень, сексуального насильства, фільтрації та пов'язаних з ними злочинів проти українських цивільних осіб на підконтрольних Росії територіях можуть становити злочини проти людяності.

18 Липня 2024

Аналітика
Родини безвісти зниклих людей часто не знають, куди звертатися по допомогу та які державні гарантії можна мати — правозахисники

Держава не має єдиного органу чи інституту, який би повноцінно опікувався правами людей, зниклих безвісти в умовах війни, та їхніми сім'ями. Правозахисники кажуть, що родинам безвісти зниклих важко зрозуміти, до якого саме органу звертатися, адже їх багато і вони мають різні функції. Крім того, постраждалі родини часто не знають, на які гарантії від держави можна розраховувати. 

16 Липня 2024

Аналітика
Як Україна розшукує зниклих безвісти внаслідок агресії Росії та підтримує членів їхніх сімей. Аналітичний звіт

Центр прав людини Zmina та Медійна ініціатива за права людини підготували аналітичний звіт, який описує практику реалізації законодавства щодо зниклих безвісти та пропонує рекомендації щодо удосконалення його положень та їх імплементації.

16 Липня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Війна і правосуддя
Мер Полтави, херсонські колонії і вітчим із “ДНР”: 34 справи щодо війни, за якими радимо стежити цього тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

22 Липня 2024

Війна і правосуддя
“Я не асоціююся з підзахисним — я потрібна для балансу правосуддя і справедливості”, — адвокатка російських військових

Юлія Шуляк — українська адвокатка, яка представляє в суді російських військових, яких обвинувачують у воєнних злочинах. В інтерв’ю МІПЛ адвокатка розповідає про досвід роботи з воєнними злочинами, виклики заочного процесу, вплив міжнародного освітнього проєкту на її бачення власної роботи та суспільний осуд.

19 Липня 2024

Війна і правосуддя
Роздроблені справи як системна проблема. МІПЛ проаналізувала останні судові вироки росіянам за воєнні злочини

Порівняно з попередніми вироками, у червневих судді скорочували контекстуальну частину, яка підтверджує, що злочин скоїли в умовах війни. Читати та розуміти такі вироки значно простіше. Водночас помітна системна проблема — кожен вирок здебільшого присвячений одному обвинуваченому, хоча злочин вчинили кілька людей. Детальніше — в аналітиці МІПЛ. 

18 Липня 2024

Більше публікацій