“Валюта” для Вагнера: куди поділися бійці з 58 бригади

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну відбулося кілька десятків обмінів військовополоненими. Серед звільнених були бійці з 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Хтось із них вважався полоненим, хтось — зниклим безвісти. В будь-якому разі доля більшості зниклих на полі бою цього підрозділу невідома. За підрахунками рідних, таких близько трьох тисяч. У розмовах із МІПЛ деякі припускають, що бійці перебувають у місцях позбавлення волі в окупації, на території РФ і в полоні у Групи Вагнера.

Ірина понад рік чекає на звістку про свого чоловіка. Вона, як й інші представники родин, просила не називати своє прізвище з міркувань безпеки. За словами жінки, з початку повномасштабного вторгнення її чоловік записався до ТрО Києва, наприкінці травня 2022 року його прикомандирували до 58 бригади. Незабаром на одній із позиції в районі села Покровського Донецької області, що на бахмутському напрямку, чоловік Ірини разом із побратимом зник безвісти.

“Їх висунули на позицію на “нулі”, ніби як на зміну караулу. Після цього з усіх сторін почала накривати артилерія. На них скидали авіабомби. Наступного дня туди відправили ще хлопців, тільки з іншої ТрО, також прикомандированих до 58 бригади. Деякі з тієї групи також зникли безвісти”, — розповідає Ірина.

Вона стверджує, що на тих позиціях безвісти зникли 11 бійців тероборони. Їхні пошуки тривають донині.

Рідні зниклих зʼясували, що в той період бійці 58 бригади воювали проти Групи Вагнера, тож припускають, що саме до них ті потрапили в полон.

“Для рідних найстрашніше — коли ніхто нічого не говорить. Знати, де рідний — це хоч якась надія. Тому кожна родина намагається знайти хоч що-небудь”, — говорить Наталія, мати іншого полоненого. Її син зник безвісти у вересні 2022 року після бою також на бахмутському напрямку. На відміну від Ірини, Наталія знає точно: син був у вагнерівців — про це їй розповів військовий, звільнений із полону в грудні 2022 року.

“Все, пацани. Це кінець. Вас залишилось двоє”

Військовослужбовець 58 бригади Іван Довгань потрапив у полон в районі Зайцевого Донецької області (населений пункт за 20 км від Бахмута).

“Нас було близько десяти чоловік. Відстань до ворогів була максимально коротка, ми навіть перегукувалися з ними. Я бачив їхні обличчя. У тому бою, як потім дізнався, вони втратили понад пів сотні своїх бійців. Для нас це був великий результат. Їх було значно більше, але ми не відступили ні на крок”, — ділиться чоловік.

Після останньої атаки, каже, відходити не було куди — противник оточив їх із усіх боків. 

“Коли росіянин дістався нас, сказав: “Усе, пацани. Це кінець. Вас залишилося тільки двоє”. Тобто вони знали, скільки нас, і рахували, скільки залишилося. І тут же росіяни повідомили, що вони з “Вагнера”, — згадує боєць.

За словами військового, більшість вагнерівців, яких він тоді побачив, були одягнуті в кітелі українського зразка і в цивільні штани.

“Мене тут же на позиції змусили роздягнутися. Один із вагнерівців одразу надягнув мій кітель, — розповідає Іван Довгань. — На руках вони мали кольорові пластикові браслети, а на ногах — білі пов’язки”.

Полоненого українця повели в штаб, де його допитували і били. Під час допиту вагнерівець, якого називали “Дикий”, деревʼяною битою перебив Довганю ноги.

“Перше його питання було: “Ви знаєте, куди ви потрапили?” Кажу: “Ні”. — “Ви потрапили у “Вагнер”. Сказав, що якщо нормально будемо себе вести, то потрапимо на обмін: “Ви для нас валюта”.

І акцентував, що коли нас обміняють, то щоб ми не приховували, а всім розповідали, що були у “Вагнера”, — говорить колишній військовополонений.

Інший армієць із 58 бригади, Олександр Коваль, у полон потрапив у листопаді 2022 року. За два дні до того він разом із невеликою групою побратимів зайняли оборонні позиції також неподалік Бахмута. Ввечері ворог почав атаку.

“Ми їх добре відбили, — згадує Олександр. — Потім їхні ДРГ всю ніч повзали десь за 50—70 метрів від нас. З автоматів стріляли, щоб ми відкрилися, а вони б потім змогли вдарити по нас артилерією. Але ми мовчали, тож їм врешті набридло і вони з півночі до ранку гатили по нас із гранатометів і мінометів”.

Ілюстраційне фото. Фото: AFP

Наступного дня ворожі атаки продовжилися. Кількох українських військових було поранено, кількох вбито.

“Одна атака, друга. Ми відбивалися, нас прикривали мінометники. А потім вони пішли в наступ. Без мінометів, без гранатометів, лише з автоматами. Їх було безліч. Кладеш їх, а вони йдуть і йдуть”, — розповідає Коваль.

Українські бійці відстрілювалися до останнього патрону. А вночі ворог закидав їх бліндажі газовими гранатами.

Олександра Коваля поранило і оглушило. Кілька годин він пролежав в окопі. Прийшов до тями вранці, коли відчув, що по нозі хтось стукає. Перед ним стояли двоє чоловіків у камуфляжній формі мультикам без розпізнавальних знаків. Спочатку Олександр подумав, що це евакуація, але автомати в руках чоловіків дали зрозуміти, що перед ним ворог. Згодом дізнався, що потрапив до рук Групи Вагнера.

“Сонечко пригріло, багнюка на берці налипає, очі зав’язані, дихати не можу, мене волочать. Йти я не міг. Дорогою кілька разів лякали розстрілом. Минули кілька їхніх позицій.

На останній, на купі будівельного сміття, я побачив дві відрізані голови наших бійців, насаджені на арматуру. “Це, — кажуть, — Валєра та Едік. Вони хотіли, щоб все було за Женевськими конвенціями. Ти теж так хочеш?”, — ділиться Олександр спогадами.

Далі його “упакували” для доставки в штаб Вагнера.

“Упаковка” — болісна і жорстка процедура: людину змушують тримати руки по швах, замотують скотчем тулуб і ноги згори до колін так, щоб можна було самостійно пересуватися. “Зав’язують, як у кокон, передавлюючи кровопостачання по руках і спині. Це був нестерпний біль. Я думав, мені і руки відріжуть”, — говорить Коваль.

Вагнерівці закинули його в кузов машини, дорогою до штабу лупцювали. По приїзді влаштували псевдорозстріл. “Це така гра у них була, — пояснює військовий. — Зав’язали мені очі і звертаються до мене: “Саня, чого ж ти Батьківщину зрадив? Ти думаєш, що в полон потрапив. Ні, ти в СБУ”. Я слухав цю розмову і розумів з акценту, що зі мною розмовляють росіяни. А потім — пересмикування затвору автомату і постріл у мене над головою”.

Олександр залишився в живих. Припускає, що причина — гроші: “Мені, мабуть, просто пощастило. Я так зрозумів, що за полоненого вагнерівцям дають премію. Може, гроші зіграли роль”.

Після був допит, нове місце ув’язнення і знущання.

Взуттєва фабрика в Первомайську: місце утримання полонених

Місцем утримання українських військовополонених стала колишня взуттєва фабрика в окупованому ще в 2014 році місті Первомайськ Луганської області (за 100 км від Бахмута). Саме на її території Група Вагнер організувала в’язницю.

Про те, що українські полонені перебувають там, вони дізналися зі службових документів у підвалі, де їх утримували. Крім того, декого з полонених вагнерівці використовували як робочу силу для прибирання сміття, нечистот або роздачі їжі. Саме вони розповіли решті, де перебувають полонені.

“Камер у підвалі було кілька. Спочатку мене тримали в невеликій камері, де нас було до 30 осіб. Згодом перевели в іншу, більшу камеру, розміром десь приблизно 5 на 7 метрів, але і полонених там було вдвічі більше ”, — згадує Іван Довгань.

Увесь час перебування в полоні у Групи Вагнера українські військові голодали й мерзли.

“Місця мало, сирість. Коли почалася зима і впала температура, всередині камер конденсату стало більше. Зі стін і стелі весь час крапало”, — розповідає МІПЛ ще один колишній полонений Олександр Коваль.

Спали вони на дерев’яних піддонах. Їжу давали раз на добу — упаковку російського сухпаю на двох чи трьох полонених, з якої частину продуктів вагнерівці забирали собі. Давали також півторалітрову пляшку води.

“Сухпаї у росіян жахливі, — говорить Олександр. — Консерви з гречкою або з горохом, тушонка не найкращої якості”. Це відмічали й ті вагнерівці, яких утримували в окремій камері після повернення з українського полону в результаті обміну. “Їм приносили їжу також один раз на день, але один сухпай на двох і те, що у нас забирали. Втім, вони теж були незадоволені. Казали: “У хохлів у полоні годували в сто разів краще і спали на ліжках”, — ділиться Іван Довгань.

Іноді приносили цигарки. “За цей час можна було б і кинути курити, адже цигарки нам давали рідко, на всіх десь один блок сигарет на тиждень чи два тижні. Але куріння притупляло відчуття голоду”, — пояснює Олександр. Весь час перебування на фабриці полонених не водили митися, а для випорожнення вони використовували пляшки з-під води.

Українських військовополонених утримують на колишній взуттєвій фабриці в окупованому Первомайську Луганської області. Фото: ТАСС

За словами свідків, полонених періодично викликали на допити і били битами, гумовими палицями, електрошокерами, а одного побили сувенірною дерев’яною булавою. Полонені мали поранення, отримані в боях.

“Серед нас були тяжко поранені хлопці. Але все, що їм дали — це йод і бинт, — говорить Іван. — Хоча в них був медик, заходив у камери, запитував, у кого що болить. Коли йому скаржилися на проблеми зі здоров’ям, відповідав: “Скажи спасибі, що живий”. І уходив”.

Взимку Івана Довганя і Олександра Коваля разом із іншими побратимами звільнили з полону за процедурою обміну. Разом із добрими звістками про живих у полоні звільнені принесли й сумні — про смерть деяких побратимів.

Однак рідні миритися з думкою про загибель не хочуть. Та й факти смерті іноді спростовуються. Про один із таких випадків розповідає Ірина: “Нам якось боєць із 58 бригади розповів, що його побратиму відірвало ноги, чоловіка витягували з позиції, але той наполіг залишити його, щоб підірвати себе гранатою. І так він ніби й загинув. Але насправді ми цього хлопця потім знайшли. В полоні у вагнерівців. Причому з руками і ногами. Виявилося, що в нього дійсно було поранення і він втратив свідомість. Так потрапив у полон”.

На добру звістку сподівається й Ірина, незважаючи на те, що один із побратимів її чоловіка розповів жінці про його смерть. Та вона в це не вірить: “Вагнерівці в своїй соцмережі виставили фото документів чоловіка, ніби він загинув. Але я це не приймаю, бо відчуваю, що він живий. Знаю, що на місце зникнення виходили розвідники, тіла не знайшли”.

“Їх там не було?” Як командування уникає прямих відповідей

Коли рідні бійців 58 бригади говорять про сотні, а то й тисячі зниклих у районі Бахмута, вони шукають пояснення, заявляючи про недбалість із боку командирів.

“Коли виявилось, що хлопці зникли, ми звернулися на “гарячу лінію” 58-ї з проханням розʼяснити, де саме вони зникли, які пошукові дії ведуться?

Оператор (він не представлявся) відповів, що хлопців навіть у списках бригади немає. Хоча у нас є офіційний лист від ОК “Північ”, куди ми письмово зверталися, про те, що мого чоловіка та інших хлопців, яких ми шукаємо, прикомандирували до 58 бригади — до 15 та 16 батальйонів. Пізніше ми зʼясували, що чомусь  ті, хто зник, у них не обліковуються, а хто не зник — є в списках”, — говорить Ірина.

“Коли я почав його шукати, звернувся до стройової частини, де один зі співробітників, який не представився, сказав, що такого в частині ніколи не було, — говорить МІПЛ Володимир, який шукає свого брата. — З трудом докопався, що він все ж там значиться, про що надійшло письмове підтвердження зі штабу ОК “Північ”.

Не розуміють рідні й того, як у військовій частині здійснюють службові розслідування і чому в актах інформація іноді розходиться з фактами.  Тетяна, дружина військовослужбовця 58 бригади, який зник на початку липня 2022 року, розповідає: “Востаннє я розмовляла зі своїм чоловіком 29 червня 2022 року. Наступного дня він уже не виходив на звʼязок. А я навіть не знала, до якого підрозділу його прикомандирували. Лише випадково з соцмереж дізналася, що це був 15 батальйон 58 бригади. Кілька разів телефонувала в колцентр, а там мені до 7 липня розповідали, що він на позиціях, що в кільці, що його намагаються витягнути. Згодом я отримала письмове повідомлення про те, що він зник безвісти 3 липня. Як мені розповів замполіт 15 батальйону (заступник командира з морально-психологічного забезпечення, — МІПЛ), то в день, коли зник мій чоловік, загалом зникло вісім хлопців. А за деякий час я отримала акт службового розслідування, в якому зазначено, що зникло 12 осіб. Коли я запитала, звідки взялося ще четверо, той самий замполіт мені відповів: “Вони зникли в один день, але хтось раніше, хтось пізніше, ми їх в один акт вписали”. Коли з полону вийшов один із тих 12-ти, про якого йшлося в службовому розслідуванні, він сказав, що потрапив у полон не 3, а 1 липня”.

Нарікають рідні й на непрофесійність деяких командирів, що недостатньо підготовлених бійців відправляють одразу в бій, іноді на пристріляні ворогом позиції.

“Обурює те, що влада декларує, що кожен воїн на рахунку, кожен важливий, а по факту виходить не так”, — зазначає Володимир, брат зниклого безвісти. “Тоді в травні поставили командиром людину, яку в своїх колах називають “мʼясником”. Він за два місяці поклав кілька батальйонів, щоразу відправляючи хлопців на забій”, — зазначає Ірина.

“Знаю, що є у них офіцер (прізвище не вказуємо з етичних міркувань, — МІПЛ). Поки він перебував у госпіталі, бійці 58 бригади успішно воювали: виїжджали на позиції, підбивали ворожу техніку. Серед особового складу не було жодного 300-го. Але варто було повернутися лейтенанту, який почав віддавати свої накази, то знову пішли 200-ті”, — розповідає Володимир.

Нині рідні намагаються власними силами розшукувати тих, хто може перебувати в полоні — моніторять соціальні мережі, опитують звільнених із полону.

“Про бійця, якого ми через соцмережі знайшли в полоні, окрім того, що я повідомила його дружині, я ще повідомила у військову частину, в Координаційний штаб. Тобто я провела роботу, яку не повинна була робити. Я мала сидіти і чекати, а вони повинні працювати. Я ж поспілкувалася зі звільненим із полону, поїхала з дружиною в поліцію, Координаційний штаб, ми доводили, що є докази — чоловік перебуває в полоні в Первомайську. І лише після цього йому надали статус полоненого, а не безвісти зниклого. Замість повідомлення родин про пошуки, поліція телефонує і запитує: “А яка у вас є інформація?” Ви серйозно? Це ж ви поліція! Це ви повинні були допитати хлопців, пробити геолокацію, зібрати акти службових розслідувань. Тож поки що ми бачимо бездіяльність”, — обурюється Ірина.

МІПЛ відомо, що в районі Бахмуту потрапили в полон та зникли безвісти чимало представників різних підрозділів, оскільки там тривалий час велися інтенсивні бойові дії і проти української армії билися представники саме Групи Вагнер. Це не тільки військові з 58 бригади, аде й з 72-ї, 30-ї. Декого з них звільнено з полону під час неофіційних польових обмінів.

Вагнерівці хизуються трофейними шевронами українських військових, серед яких на 14 сек. шеврон 58-ї бригади. Фото: скриншот з відео з соціальних мереж

Журналісти МІПЛ збирають історії військовополонених, які в різний час перебували в полоні у вагнерівців, зокрема в Первомайську. Але більшість із них свідчать, що після відходу представників Групи Вагнер з позицій у районі Бахмута частину полонених вони забрали з собою. Точну їх кількість встановити поки не вдалося. Але йдеться не про тисячі й навіть не про сотні осіб. Можна припускати, що частина полонених, з рідними яких ми спілкувалися, перебувають у СІЗО та колоніях на окупованій території або на території РФ.

Від редакції. Готуючи цей матеріал до публікації, МІПЛ багато разів у різний спосіб намагалася отримати коментарі військового командування про те, що сталося з бійцями 58 бригади в районі Бахмута. Однак безрезультатно. 21 вересня 2023 року ми також надіслали відповідний запит до Міноборони і Генштабу, але відповіді досі немає. Водночас МІПЛ заявляє, що в разі отримання відповідей готова опублікувати позицію військового командування.