ВійнаПублікації

«Вигідні» полонені: чому Росія не хоче повертати українських військових медиків

Росія утримує в полоні близько ста військових медиків, захоплених на «Азовсталі» і меткомбінаті ім. Ілліча в Маріуполі. Довгий час вони були «полоненими-невидимками», адже російська і українська влада відмовлялися визнавати сам факт їхнього полону. Нещодавно Україна змінила їхній статус із безвісті зниклих на полонених. Утім Росія продовжує наполягати, що медиків із Маріуполя в неї немає.

У полон медики військового шпиталю № 555 міста Маріуполь потрапили 12 квітня, коли перебували на металургійному комбінаті ім. Ілліча. Там вони були разом із бійцями 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Білінського, 56-ї окремої мотопіхотної бригади, нацгвардійцями та колишніми цивільними медиками, які напередодні вступили до лав місцевої територіальної оборони.

До того, як потрапити в полон, вони місяць перебували в укритті комбінату, куди разом із пацієнтами евакуювалися з розгромленого росіянами приміщення військового шпиталю.

МІПЛ зібрала їхні історії. Когось росіяни утримують на окупованих територіях України, когось — у СІЗО РФ.

Олена Кривцова, лейтенант медичних сил, ординатор госпітального відділення

Фото із Фейсбук Андрія Кривцова

Олені 27 років, її чоловік Юрій також медик. Познайомилися в Київській військовій медичній академії. Після закінчення навчання їх розподілили на службу до Маріуполя. Олена працювала у військовому шпиталі № 555, Юрій — у польовому шпиталі далеко за містом.

Військовий шпиталь №555

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, шпиталь продовжував працювати. Щодня туди привозили багато важкопоранених і травмованих військових і цивільних.

«Орієнтовно 15 березня на шпиталь скинули авіабомбу, будівля зруйнувалась. Медики, що там залишилися, розділилися на дві групи. Одна пішла з азовцями до “Азовсталі”, друга приєдналася до 36-ї бригади морської піхоти на комбінаті ім. Ілліча. Крім них там були медики з дніпровського шпиталю, яких уже після 15 березня вертольотами прислали на допомогу», — розповідає МІПЛ Андрій Кривцов, старший брат Юрія.

Зв’язок із Оленою зник, коли вона потрапила на завод Ілліча.

«Зі зв’язком було дуже важко. Вони по рації передали одним людям, а ті передали іншим, що вони живі. Таке собі сарафанне радіо», — говорить Андрій.

Про те, що Олена потрапила в полон, Андрій із братом дізналися від рідних іншого полоненого, якому дозволили зателефонувати додому.

«До нас доходила інформація, що, можливо, вони потраплять у полон. У самому шпиталі зброї ніякої не було, адже це не тільки лікарі, там ще й медичний персонал, медсестри, водії, санітари. Вони були беззбройні. Єдині, хто міг їх захищати, це 36 бригада. Коли в них закінчилися боєприпаси, їх повністю оточили», — каже Андрій.

Жодної офіційної інформації від військової частини Олени рідні дівчини не отримали. Тому самі взялися за пошуки.

«21 квітня я додзвонився у Генштаб, нам підтвердили, що шпиталь у полоні, їх розділили на дві групи. Першу відправили в “ДНР” у чотири місця: дві донецькі лікарні, дві обласні. Другу — в СІЗО у Таганрозі. Згодом ми дізналися, що Олену бачили саме на території РФ», — додає Андрій.

Олена Зубова, медична сестра, хірургічне відділення

Олені Зубовій 47 років, вона служить із 2017 року. З 21 на 22 лютого жінка була на зміні, але після закінчення роботи додому їх не відпустили.

«Коли все почалося, 24 лютого дружина зателефонувала і сказала, аби я вивозив дітей. Я так і зробив. До 14 березня ми з нею ще спілкувалися, був зв’язок. Вона не розповідала багато про службу, говорила тільки, що до них привозять багато поранених, серед них дуже багато цивільних, дітей», — пригадує чоловік Олени, В’ячеслав.

Про те, що на шпиталь № 555 скинули авіабомбу, чоловік не знав. Цю інформацію йому повідомила мама однієї з колег Олени.

«Ця жінка написала мені, що з госпіталя евакуювалися в бункер, вона їде шукати свою доньку. Але, наскільки мені відомо, вона так і не дісталася Маріуполя. А потім з’ясувалося, що її донька — на “Азовсталі”, а моя дружина — на заводі Ілліча», — додає В’ячеслав.

Після евакуації у нього, як і в інших родичів, зв’язку з дружиною майже не було. Часом приходили смс із невідомих номерів. Хтось від імені Олени передавав, що з нею все гаразд.

«3 квітня її телефон з’явився в мережі, нам прийшло смс від неї. Я одразу їй зателефонував, але відповіла якась дівчина. Вона сказала, що їй дали багато телефонів і вона намагається знайти зв’язок, аби передати рідним повідомлення», — додає чоловік Зубової.

Коли стало відомо, що всі, хто перебував на заводі Ілліча, потрапили в полон, В’ячеслав звернувся до СБУ та інших установ, аби дізнатися про долю дружини, але інформації майже не отримав. Потім в одному з російських телеграм-каналів він побачив фото дружини, серед жінок на викладених фотографіях рідні впізнали ще кількох медиків 555-го шпиталю.

Згодом із В’ячеславом зв’язалася їхня сусідка з Маріуполя. Її чоловік — поліцейський, якого впродовж 30 днів росіяни утримували в полоні в Оленівській колонії. 17 квітня він побачив там Олену. Більше інформації про дружину в чоловіка немає.

Олена Бійовська, старшина, операційна сестра

Бійовська Олена (фото з мережі)

49-річну Олену Бійовську перевели до військового шпиталю № 555 за пів року до початку повномасштабного вторгнення Росії.

«За тиждень до 24 лютого в шпиталі оголосили загальний збір, Олену додому вже не відпускали», — розповідає МІПЛ сестра Олени, Світлана.

Вона не знала колективу Олени, тому коли дізналася про скинуту на шпиталь авіабомбу, почала через соцмережі шукати родичів інших медиків. Так Світлана дізналися, що Олена потрапила на завод Ілліча.

До 12 квітня з Оленою майже не було зв’язку.

«Мабуть, із телефоном Олени щось трапилось, мені часто писали її колеги, передавали повідомлення від неї. Якось мені вдалося з нею трохи поговорити, це було ще до 12 квітня. Вона сказала, що йде оперувати, що жива і з нею все добре, — говорить Світлана. — А вже 12 квітня прийшло останнє смс від Олени, в якому вона написала, що не знає, що буде далі — полон чи щось гірше. Просила кричати всюди, що вони в щільному оточенні».

Зрешною родина побачила фото Олени — воно було серед оприлюднених російською стороною фотографій жінок-полонених.

«Ми зверталися всюди, куди могли. Спершу нам казали, що про Олену немає жодної інформації. В полон потрапив увесь персонал шпиталю, але їх не визнавали полоненими, їх наче не було. А потім зі мною зв’язалася жінка, сказала, що була в одній камері з Оленою в Оленівці, згодом їх перевели до Таганрогу», — розповідає Світлана.

Юрік Мкртчян, лейтенант медичної служби, ординатор клініки анестезіології, реанімації, інтенсивної терапії та детоксикації у м. Дніпро

Юрік Мкртчян, фото із Фейсбук Андрія Кривцова

Свій шлях у медицині Юрік Мкртчян знайшов у 2014 році, коли Росія розпочала війну проти України. Чоловік, який на той час мешкав у Луганській області, саме закінчив медуніверситет. Свій диплом він отримував під обстрілами.

«Коли Юрік забрав диплом, неподалік обстріляли машину. В той момент у нього в голові щось перемкнулося, він сказав, що хоче рятувати людям життя. Він випустився лікарем-педіатром, тому вирішив, що буде змінювати професію, вступатиме на анестезіолога чи хірурга. Вступив у військово-медичну академію Києва, відучився на анестезіолога-реаніматолога. Після закінчення академії його направили в Дніпро», — розповідає сестра Юріка, Карина.

Про те, що Мкртчян перебуває в Маріуполі, його рідні не знали, аж поки місто не опинилося в повному оточенні росіян. Юрік був серед медиків, яких на допомогу маріупольським лікарям відправили з Дніпра. Попри великий ризик, їх одразу відправили на комбінат ім. Ілліча та «Азовсталь».

«Він зізнався, що там перебуває, лише коли частіше почав зникати зв’язок. У перших числах квітня я отримала від нього смс: “Я в Маріуполі, мамі не кажи”», — говорить Карина.

12 квітня Юрік зателефонував сестрі і повідомив, що, швидше за все, вони здаватимуться в полон. Після цього майже два тижні в рідних чоловіка не було про нього жодної інформації.

Згодом дружині Юріка з невідомого номера прийшло повідомлення, що він живий і перебуває в колонії в Оленівці. За деякий час дружині знову прийшло повідомлення, цього разу фото листа, написаного Юріком від руки.

Лист, який з полону вдалося передати Юріку Мкртчян

«Коли ми отримали листа, то зрозуміли, що він у дуже скрутному становищі. Юрік не та людина, яка говорить зайве, він просто бере і робить усе, що може. Але якщо вже він просить про розголос, просить про допомогу, це означає, що він у тому становищі, коли не може рятувати людей», — каже сестра Юріка.

Останній раз Юріку дали зателефонувати рідним 8 червня. Щоразу під час дозволених коротких розмов чоловік говорив лише про поранених, яких було дуже багато, і яким не надавали медичної допомоги.

«Коли він зателефонував востаннє, то говорив тільки про поранених, що їх потрібно витягувати. Дуже багато поранених, яких Росія приховує. Він розповів про 300 поранених, з них важких — 50», — зазначає Карина.

Сестра лікаря додає, що майже всі військові медики, з якими Юрік навчався, зараз перебувають у полоні.

Полонені медики, про яких відомо

Андрій Кривцов на своїй сторінці у Фейсбук розповів і про інших полонених медиків, які разом із дружиною його брата потрапили в полон на заводі ім. Ілліча.

Зубко Валентина — старший лейтенант медичної служби, терапевт–ендоскопіст.

 

Шапков Володимир — військовий хірург-ординатор. На одному з відео, оприлюднених у російському телеграм-каналі, дружина впізнала Володимира. Він разом із Юріком Мкртчяном надавав медичну допомогу пораненим українським військовим в Оленівській колонії.

Дідух Владислав — лейтенант медичної служби, очолював госпітальне відділення шпиталю № 555.

Дорошенко Сергій — цивільний лікар-педіатр із Маріуполя. 25 лютого записався до територіальної оборони Маріуполя, після чого його спрямували до шпиталю № 555.

Клочихін Костянтин — капітан медичної служби. На початку повномасштабної війни його спрямували в Маріуполь надавати медичну допомогу військовим. Після втрати командування їхній підрозділ приєднався до шпиталю, розташованому на заводі ім. Ілліча.

Список не вичерпний. Точна кількість медиків, які перебувають у полоні, достеменно невідома.

Зі слів їхніх родичів, до середини червня вони майже нічого не знали про те, в яких умовах утримуються полонені і що з ними відбувається. Більше того, на всі звернення представники компетентних органів України відповідали, що медики вважаються зниклими безвісти. Але потім їх таки визнали військовополоненими.

Натомість Росія полон медиків не підтверджує. Рідні вважають, що одна з причин — залучення українських лікарів до лікування російських військових, а також громадян України, які отримали травми вже у полоні.

Те, що ці побоювання не безпідставні, МІПЛ підтвердила одна зі звільнених із полону військовослужбовців.

«Нас тримали в камерах по 40 осіб. Іноді медиків просили надавати допомогу і своїм пораненим, і тим, хто працював у СІЗО, — говорить жінка. — Багатьох Росія не визнає полоненими. І жінок, і чоловіків із різних бригад. Госпіталь — не виняток».

За її словами, спершу всіх їх утримували у виправній колонії міста Оленівка Донецької області, а вже 19 квітня більшість жінок вивезли на територію РФ у СІЗО міста Таганрог. У той час деяких чоловіків залишили в Оленівці, а деяких перевезли в Курськ чи Ростов.

Марія Климик, журналістка МІПЛ

_________

Медійна ініціатива за права людини у коаліції з іншими правозахисними організаціями документує воєнні злочини та злочини проти людяності, що вчиняються на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.

Відомі вам факти надсилайте на адресу warcrimeSOS.UA@gmail.com

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button