Війна, яка все зруйнувала: історія боротьби братів-азовців
Олег та Віталій Лобови — близнюки, обоє військовослужбовці бригади “Азов”. З перших днів великої війни захищали Маріуполь. У квітні 2022 року група, у якій були брати, проривалася на Азовсталь і потрапила під обстріл. Віталій Лобов загинув, а Олег отримав поранення, дістався меткомбінату, а за місяць потрапив у полон.
У ніч із 28 на 29 липня 2022 року Лобов та ще 192 його побратими перебували у Волноваській виправній колонії № 120 (Оленівка), у будівлі, яку через десятки загиблих згодом назвуть “бараком 200”. Тієї ночі там пролунало кілька вибухів. Загинули понад 50 азовців, більше сотні зазнали поранень. Коли російські медіа оприлюднили списки поранених і загиблих, Анна Лобова, дружина Олега, знайшла чоловіка в обох. Пізніше зʼясувалося, що Олег таки вижив. Із того часу Анна намагається повернути чоловіка додому.
Анна та Олег познайомилися у 2020 році. Уже тоді чоловік служив у бригаді “Азов”. Тривалий час обоє просто товаришували. Через службу Олега і те, що жили в різних містах, бачилися рідко. З часом телефонні дзвінки і листування переросли у стосунки. Тоді довелося прийняти складне рішення — комусь потрібно переїхати до іншого міста.
— Мені було простіше переїхати, та наважитися кардинально змінити своє життя було важко. І тут я дізнаюся, що вагітна. Наша донька вирішила все за нас, — говорить Анна Лобова.
Олег та Анна Лобови до повномасштабного вторгнення Росії в Україну
Спершу вирішили, що житимуть у Маріуполі, але Олег хвилювався, що погана екологічна ситуація в місті вплине на здоров’я майбутньої дитини. Так Анна переїхала до Бердянська. Олег хотів перевестися і бути поруч із дружиною, утім не вдалося. Разом були лише на вихідних і коли у Олега з’являвся вільний час.
Донька Лобових народилася незадовго до початку великої війни, Олег невимовно радів. Чоловік обожнював риболовлю, тож складав плани: щойно донька підросте, рибалитимуть разом.
Про свою службу Лобов розповідав мало, весь час був на завданнях, а з початком повномасштабного вторгнення Росії рідко виходив на зв’язок.
— Зазвичай його повідомлення були особистого характеру, навіть його побратими не розповідали про те, що відбувалося. Вони знали, що у нас народилася дитина, тож всі СМС звучали: “Як ви? Що передати? З Олегом все добре”, — каже Лобова.
З другого до дев’ятого березня вперше на тривалий час зв’язок із Олегом зник. А тоді від побратимів почали приходити короткі повідомлення, що з Лобовим все гаразд.
У квітні значна частина азовців, серед яких були брати Лобови, та суміжних підрозділів морської піхоти були відрізані на правому березня Маріуполя. Вони вирішили прориватися на Азовсталь. Це сталося в ніч із 14 на 15 квітня. Єдиним шляхом на інший бік був аварійний міст через річку Кальміус, утім машин на всіх не вистачало, тому частина військових переплавлялася човнами. Коли військові майже подолали міст, ворог відкрив щільний артилерійський вогонь. Багато українських бійців тоді загинули. Серед них — Віталій Лобов, брат Олега. Останній же отримав поранення.
— Чоловік не зміг врятувати брата. Він довго його шукав, сподівався, що Віталію вдалося вибратися, але, на жаль, він таки загинув. Олег не міг більше там залишатися, всі, хто вижив, дісталися Азовсталі, — розповідає Анна.
Віталій Лобов, брат Олега Лобова, загинув під час спроби азовців прорватися на Азовсталь у квітні 2022 року
У “Азові” цей прорив називають “чорним днем в історії Азову”.
— Олег завжди писав мені: “Ми норм”. Вони [з братом] були нерозлучними. А 15 квітня він написав мені: “Я норм”. І тоді я зрозуміла, що сталося щось жахливе. Я написала йому: “Де Вєталь?” У відповідь отримала: “Я не знаю”.
У повідомленнях Олег писав Анні: “Я намагався його знайти, але у мене одного нічого не вийшло”. Про своє поранення Олег нічого не сказав, Анна дізналася про це лише після того, як дехто з побратимів чоловіка вийшов із полону.
— Це вже потім мені хлопці сказали, що Олег продовжував шукати Віталія, але через постійні обстріли піти туди знову було неможливо. Коли я слухаю розповіді про той день, розумію, наскільки важко було Олегу, він намагався допомогти брату, але йому не вдалося. Йому треба було прийняти рішення — залишитися там або рухатися далі.
“Я вас міцно обіймаю”
Зв’язок із Олегом часто надовго зникав. Коли чоловік писав, то запитував лише про доньку: “Як ви? Що вона їсть? Як її животик?”
— Він бачив її лише немовлям, тому дуже хвилювався за нас. Єдине, що сказав про себе, це те, що всі його речі на нього великі. Так я зрозуміла, що він дуже схуд.
Ситуація в Маріуполі з кожним днем погіршувалася, українські захисники на Азовсталі потрапили в оточення. 16 травня 2022 року в медійному просторі з’явилося повідомлення про евакуацію тяжкопоранених українських військових із Азовсталі. Пізніше у той же день Ганна Маляр, заступниця міністра оборони України, повідомила про початок операції з порятунку захисників Маріуполя: “Шостого травня з Азовсталі до медичного закладу в Новоазовську (“ДНР”) евакуйовано 53 тяжкопоранених для надання медичної допомоги. Ще 211 осіб через гуманітарний коридор були доправлені в Оленівку (“ДНР”). Для подальшого повернення їх додому буде здійснено процедуру обміну”.
Руїни Азовсталі, навесні 2022 року захисники Маріуполя тримали тут кругову оборону
Згодом у соціальних мережах “Азову” з’явилося повідомлення: “Задля збереження життів увесь Маріупольський гарнізон виконує затверджене рішення вищого військового командування та сподівається на підтримку українського народу”. Про полон тоді ніхто не говорив. Рідних запевняли, що це евакуація заради збереження життів.
— Крайнє СМС від Олега прийшло в ніч із 16 на 17 травня: “Я вас міцно обіймаю”. І жодного слова про те, що вже наступного дня він буде у полоні, — пригадує Анна Лобова.
Вихід із Азовсталі тривав до 20 травня 2022 року. Усіх доправили до пенітенціарної установи в селищі Оленівка — Волноваської виправної колонії № 120. Згодом декому вдавалося зв’язатися з рідними, але від Олега звісток не було. Анна припускає, що чоловік не хотів ризикувати і наражати сім’ю на небезпеку, вірив, що найближчим часом їх обміняють. Але цього не сталося.
Вранці 29 липня 2022 року Анна Лобова перша написала в родинний чат азовців про те, що в одному з бараків в Оленівці, де утримували полонених, сталися вибухи. Решта заспокоювали жінку, мовляв, не варто довіряти російським новинам.
— А потім з’явилося відео. Ганчірки в крові, рештки тіл. Тоді ми зрозуміли, що щось не так. Хоча хлопці, котрих звільнили у червні 2022, переконували що то промзона, що полонених там не було. Але на відео ми бачили людей. Уже до кінця дня розуміли, що там вбили наших хлопців, то кого саме, не знали.
Потім Росія оприлюднила списки. Спершу Анна натрапила на список загиблих. Серед 48 прізвищ знайшла Олега.
Схудлий, поранений, але живий
Одразу ж з’явився і список поранених, імʼя Олег було й там. У коментарях люди обговорювали списки, була інформація, що кілька людей померли дорогою до лікарні, це могло пояснити повторюваність прізвищ. Жодної офіційної інформації не було.
— Так ми й жили, в невідомості, — каже Анна. — У двох списках повторювалося ще одне прізвище, але та родина майже одразу дізналася, що їхній син живий. Я ж видихнула лише 17 серпня, коли побачила відео з лікарні.
На одному з російських телеграм-каналів з’явилися інтерв’ю з пораненими азовцями. Зафільмували і Олега Лобова, утім Анна не до кінця була впевнена, що це він. Вона зробила скрин і розіслала його всім родичам у надії, що не помилилася.
— Друзі Олега почали мені писати: “Дивись, відео з того світу”. Це дійсно був Олег, дуже схудлий, поранений, втомлений, але живий.
На відео у чоловіка була забинтована рука, Анна побачила багато уламкових поранень на тілі і голові.
Олег Лобов у лікарні. Фото: скрин із сюжету російського телеграм-каналу
— Я помітила у нього на обличчі невеликі шрами, раніше їх не було. Втомлений дуже погляд, я ніколи його таким не бачила. Поруч із ним були інші хлопці, вони всі жахливо схудли.
Лобова, як і багато інших рідних, зверталася до державних органів та Міжнародного комітету Червоного Хреста, але інформації не було. Ще другого червня Анні прийшло повідомлення із Національного інформаційного бюро про те, що Олег підтверджений Росією через МКЧХ, але після вибуху в Оленівці НІБ почав спростовувати цей лист.
— Мені сказали, що це була лише попередня фіксація його виходу з Азовсталі. Офіційно військовополоненим його підтвердили лише 17 жовтня 2023 року. Весь цей час я намагалася скрізь довести, що чоловік був у тому бараці і що він живий. Я телефонувала у штаб-квартиру МКЧХ у Женеві, а мені казали: “Так, ми співчуваємо, але нас не допускають. Не вірте жодним спискам”, — говорить Анна.
Шанс врятувати
Об’єднавшись у спільноту Olenivka Community, рідні азовців, які були в тому бараку, почали власне розслідування, оскільки ані представників МКЧХ, ані спеціально створену комісію ООН не допустили ні до колонії, ні до вцілілих азовців.
Анні відомо, що Олега доправили до донецької лікарні № 15, у якій чоловік перебував до грудня 2022 року. Чому так довго, жінка не знає, багатьох поранених азовців в Оленівку повернули ще у вересні. Від обміняних побратимів Олега інформації теж обмаль.
За інформацією від звільнених із полону українських військових, відомо, що у грудні 2022-го Олега з лікарні вивезли, нібито в одну з колоній Донецької області. Утім де Олег Лобов перебуває наразі, невідомо.
Невідомо також, які поранення Олег отримав у Маріуполі і після вибухів у колонії. Та Анна знає, що в полоні навіть незначні ушкодження можуть стати загрозою життю.
— У лікарнях їм надавали медичну допомогу, але вона була неповноцінна, бо ті медзаклади обмежені ресурсами. У полоні досі перебувають хлопці з ампутаціями, з кінцівками, які не працюють, комусь потрібні операції. Ми втрачаємо час, аби вже скаліченим людям дати можливість хоча б більш-менш повноцінно жити.
Анна Лобова (праворуч) на акції родин військовополонених азовців
Ось уже два роки Анна разом із маленькою донькою чекають на повернення Олега додому. Попри те, що Олег бачив доньку, коли тій виповнився тільки місяць, жінка впевнена, що чоловік впізнає її навіть у натовпі — копія батька.
Наразі Анна живе на Житомирщині, звідки Олег родом. Він часто розповідав їй, яка там чудова природа, але поки чоловік у полоні, сповна відчути її красу Анна не може.
— От я ходжу містом і кажу собі, що мої очі дивляться на твоє місто, але серед цього натовпу людей мені порожньо. Я все це бачу, про що він мені розповідав, але це ще важче, бо він досі не поруч.
Анна Лобова, як і багато інших родин, які чекають на повернення з полону своїх близьких, сподівається, що міжнародна спільнота зверне увагу на те, в якому стані перебувають українські військовополонені, і допоможе повернути їх додому.
Цей проєкт втілюється за підтримки Veteran Hub. Організація може не поділяти думок, які викладені у межах проєкту.
