Вироки лютого: катування на Херсонщині, обстріл Тростянецької лікарні та пограбування на Чернігівщині
МІПЛ продовжує відстежувати вироки щодо воєнних злочинів та аналізувати з експертами їхні особливості і правову якість. Упродовж лютого в Єдиному державному реєстрі судових рішень з’явилося ще три вироки за статтею 438 КК України щодо порушень законів і звичаїв ведення війни. Усі судові процеси були заочними.
Катування старости з Херсонщини
Справа № 523/6894/23
Суворовський районний суд Одеси 1 лютого засудив до 12 років позбавлення волі за катування цивільних Сергія Паламарчука — російського офіцера, який на початку 2022 року був “комендантом” у Скадовському районі Херсонської області.
Згідно з матеріалами справи, Паламарчук очолював гарнізон російських військ, який окупував селище Лазурне Скадовського району. “Комендатурі” також підпорядковувалися селища Приморське, Залізний Порт і територія Чорноморського біосферного заповідника.
З кінця лютого по червень 2022 року Паламарчук схиляв до співпраці з окупантами представників місцевої влади, катував людей, віддавав накази затримувати й знущатися з усіх, хто міг чинити опір.
Серед потерпілих був Михайло Бурак, голова Бехтерівської сільської громади. Паламарчук наказав викрасти його, побив, імітував розстріл, змушував “зізнатися” у допомозі СБУ та схиляв співпрацювати з окупантами.
Потерпілий розповів на суді, що йому зателефонував староста Круглоозерської сільської ради та повідомив, що “військовий комендант” викликає на зустріч. Михайло Бурак із колегами приїхав до селища Залізний Порт, де біля сільради були російські військові, а його колега сидів в альтанці разом із Сергієм Паламарчуком.
Зі слів Бурака, обвинувачений заявив, що необхідно роздати людям гуманітарну допомогу — це зніматимуть на відео. Бурак від зйомки відмовився, Паламарчук почав погрожувати йому підвалом і дав час подумати до ранку.
Сергій Паламарчук, російський офіцер. Фото: скрин із реєстру осіб, яких розшукують в Україні
Четвертого квітня 2022 року Михайло Бурак із колегами знову приїхав до Залізного Порту повідомити, що відмовляється виконувати вказівку. Натомість Паламарчук почав ображати старосту, наставив на нього пістолет і кілька разів натиснув на курок. Зброя була не заряджена. Паламарчук наказав затримати старосту — йому одягнули мішок на голову та відвезли до підвалу в зайнятому окупантами пансіонаті “Чайка” у селищі Лазурне.
Там Михайла Бурака тримали до ранку наступного дня. Його поставили на коліна, знущалися, а при спробі поворухнутися били по п’ятах. Згідно з висновком судмедекспертизи, староста отримав переломи ребер, забій нирки. Під тортурами його змусили сказати на відео про готовність співпрацювати з окупантами.
Потерпілий розповів на суді, що безпосередній наказ на його затримання та імітацію пострілів віддав саме Паламарчук. Він упізнав його на наданих слідчими фото.
Також на суді свідчила місцева мешканка, яка бачила затримання старости. Вона підтвердила, що саме Паламарчук імітував постріли та наказав одягнути чоловіку мішок на голову і посадити в машину. Жінка розповіла, що Бурак повернувся наступного дня дуже побитий.
Суду надали матеріали слідчих експериментів, судмедекспертиз, відповіді від СБУ про встановлення особи Паламарчука. У суді дослідили прослушку телефонних розмов Паламарчука. Зокрема, під час дзвінка потерпілому той заявив, що тепер “тут будуть нові куратори, хлопці з головного управління ФСБ з Лубянки”. В іншому перехопленні співрозмовник доручив Паламарчуку піарити роздачу гуманітарки.
Адвокатка, залучена за контрактом із Центром безоплатної правової допомоги, наполягала, що провину її підзахисного не довели, а його права порушили. Зазначила, що він не визнає провину, просила про виправдання.
Суд натомість вказав, що доказів достатньо, адже потерпілий не належав до будь-яких українських військових формувань, перебував під захистом Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. У вироку вказано, що дії обвинуваченого правильно кваліфікували як інші порушення законів і звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також відання наказу вчиняти такі дії.
Судовий процес був заочний. Захист має 30 днів на оскарження вироку.
Затримати Паламарчука суддя доручив Держприкордонній службі, а розшукати — управлінню СБУ в Одеській області, яке вело слідство. Також суд ухвалив надрукувати текст вироку у ЗМІ загальнодержавного розповсюдження.
Наразі у реєстрі судових рішень немає інформації про подання апеляційної скарги.
Обстріл лікарні у Тростянці
Справа № 588/1363/23
Тростянецький районний суд Сумської області 14 лютого визнав винним у воєнному злочині Анатолія Журавльова, командира танка 6-ї танкової роти 12-го гвардійського танкового полку “Шепетівський” 4-ї гвардійської танкової дивізії “Кантемирівська”. Його засудили до 11 років ув’язнення.
У матеріалах справи сказано, що 23 березня 2022 року Журавльов як командир танка Т-80 віддав наказ невстановленим слідством членам екіпажу обстріляти Тростянецьку міську лікарню.
Обвинуваченого ідентифікували за документами, які знайшли у залишеному окупантами танку. Зокрема військовий квиток, де є звання та посада Журавльова. За допомогою соцмереж слідчі знайшли додаткові фото військового та надали свідкам для впізнання.
Військовий квиток російського танкіста Анатолія Журавльова. Фото: СБУ
Також слідчі допитали співробітників лікарні та місцевих. На суді енергетик і технік лікарні розповіли, що того дня піднялися на п’ятий поверх, щоб евакуювати пацієнтів до підвалу. У вікно побачили, як наближається танк. Енергетик служив в армії та розбирається у військовій техніці, тож розпізнав Т-80: він за баштою має газотурбінну установку, тому при русі видає характерний свист. Працівники бачили, що танк наводить дуло на лікарню, і, спускаючись, почули два постріли та звуки руйнування. Інших танків поблизу не було.
Технік засвідчив, що повертався додому повз російський блокпост і бачив цей танк і військового на ньому. Згодом він упізнав за фото, що це був Журавльов — той має характерну родимку на лівій щоці.
Мешканець сусіднього з лікарнею будинку розповів, що того дня у бік медзакладу їхав танк Т-80 із газотурбінним двигуном, який видає характерний звук. Зі слів чоловіка, дуло танку було спрямоване на лікарню. Він почув постріл і пішов додому.
Інша місцева мешканка також впізнала Журавльова за наданими слідчими фото. Розповіла, що бачила його у період окупації біля танка.
Опитані свідки підтвердили, що російські військові не могли не розуміти, що заклад є медичною установою. На фасаді будівлі була велика табличка з назвою лікарні, на флагштоці висів прапор із червоним хрестом. Також росіяни перевіряли лікарню після захоплення Тростянця. Ніхто з медиків, персоналу чи пацієнтів не брав участі у бойових діях.
На суді дослідили відео з квадрокоптера від українських військових. На ньому видно, що на дорозі, де розміщена лікарня, перебували танки Т-80, Т-72 і БТР. Коптер зняв і момент обстрілу. Працівники лікарні подивилися відео та підтвердили, що бачили з вікна саме Т-80.
Російський танк Т-80, який обстріляв Тростянецьку лікарню. Фото: ДБР
Суду надали протоколи слідчих експериментів, які проводили з очевидцями. Також провели будівельно-технічну та військову експертизи, які підтвердили, що це саме танк Т-80, а пошкодження лікарні виникли через обстріл зі 125-міліметрової танкової гармати.
Адвокат обвинуваченого від Центру безоплатної правової допомоги просив суд про виправдання, адже, на його думку, провина не доведена поза розумним сумнівом. Захисник вказував, що ніхто зі свідків не бачив, хто саме був командиром танку і віддавав наказ на обстріл, а вилучені документи на ім’я Журавльова є лише опосередкованим доказом. Також він доводив, що на наданих свідках знімках були чоловіки у військовій формі, тож це могло спонукати впізнати саме обвинуваченого.
Натомість суд вказав, що докази сукупно доводять провину обвинуваченого. Іншого танка, який того дня міг би обстріляти лікарню, свідки не бачили. З приводу зауваження захисту про те, що очевидці могли впізнати Журавльова на фото помилково через форму, суд наголосив: свідки наводили характерні риси зовнішності, за якими запам’ятали обвинуваченого. Це спростовує тезу захисту. Суд переконаний: те, що саме Журавльов віддав наказ на обстріл, доводять принципи єдиноначальності, якими керуються військові. Тобто саме командир танка міг віддати такий наказ навіднику-оператору.
Тростянецька лікарня після обстрілу. Фото: ДБР
Суд ухвалив доведеним, що Журавльов вчинив інше порушення законів і звичаїв війни, що передбачене міжнародними договорами, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Також суд задовольнив цивільний позов Тростянецької лікарні до Російської Федерації та постановив стягнути на її користь 153,8 тисячі гривень.
Судовий процес провели заочно. Журавльов відбуватиме покарання після затримання. За інформацією на порталі “Судова влада”, на вирок подали апеляційну скаргу.
Крадій добрив
Справа № 743/380/23
Куликівський районний суд Чернігівської області 28 лютого засудив до 10 років ув’язнення Андрія Ложнікова, військового окремої бригади матеріально-технічного забезпечення 41-ї загальновійськової Червонопрапорної армії РФ.
Як встановило слідство, під час окупації села Вишневе Чернігівської області Ложніков із іншими військовими відбирали майно у місцевих. Зокрема, 16 березня вони, погрожуючи зброєю, забрали з подвір’я селянина причіп до вантажівки. Того ж дня з іншого господарства вони викрали і вивезли на причепі 22 тонни мінеральних добрив.
Ложнікова ідентифікували за допомогою відомостей про телефонні з’єднання з російських номерів, які у той період фіксували станції мобільного зв’язку. Надалі власників телефонних номерів знайшли за прізвищами у соцмережах і надали потерпілим фото на впізнання. Опитані свідки впізнали в одному з них Ложнікова.
Андрій Ложніков, військовий ЗС Росії
Власник вкраденого причепа розповів на суді, що Ложніков із іншими солдатами вдерся на його подвір’я та забрав причіп, погрожуючи автоматом. Чоловік упізнав росіянина на наданих слідчими фото. Його дружина також засвідчила, що бачила того дня Ложнікова у “Камазі”, яким їхній причіп вивозили з двору.
Інший потерпілий — власник добрива — розповів на суді, що того дня йому зателефонував син і розповів, що зі складу викрали майно. Разом із двома товаришами він приїхав туди і побачив російських військових. Ті пригрозили зброєю і наказали забиратися. Згодом на наданих слідчими фото він упізнав обвинуваченого.
У підсумку суд вказав, що згідно з вимогами Женевської конвенції про захист цивільних під час війни від 12 серпня 1949 року, заборонено привласнювати їхнє майно, якщо це не виправдано воєнною необхідністю. У викраденні причепа і добрив, зазначив суд, такої необхідності немає.
Судовий процес був заочний. Засуджений відбуватиме покарання після затримання. Упродовж 30 днів на вирок можна подати апеляцію.
Правовий аналіз вироків
Дослідження цих вироків показало типовість проблематики, яку МІПЛ фіксувала раніше. Суди не вказують про скоєння обвинуваченими саме воєнних злочинів, а тексти вироків переобтяжені контекстуальною інформацією. Крім цього, суди не згадують класифікацію воєнних злочинів за Римським статутом, хоча Україна його підписала та прагне до розгляду справ щодо воєнних злочинів РФ у Міжнародному кримінальному суді.
— У цих вироках суд не обмежився посиланням на Кримінальний кодекс України, а розписав діяння, вчинені обвинуваченим, за Женевськими конвенціями. Тобто суд пояснив, у чому саме полягає порушення міжнародного гуманітарного права. Водночас у вироках дії обвинувачених не кваліфіковані за Римським статутом — звісно, він у нас не ратифікований, але це також важливо, — говорить Анна Рассамахіна, адвокатка, юристка-аналітикиня МІПЛ.
Також експертка пропонує поглянути на проблематику розслідувань у контексті актуальності наявних інструментів у слідства і суду. Вона пояснює:
— У цих вироках йдеться про складні злочини, вони доволі якісно розслідувані слідчими і судом. Але у російсько-українській війні таких епізодів ще будуть сотні тисяч і розслідувати всі епізоди, яких надалі ставатиме все більше, традиційними засобами кримінальної юстиції просто неможливо.
Наразі, за даними Офісу Генпрокурора, зареєстровано понад 100 тисяч воєнних злочинів.
— Якщо розслідуватимемо їх таким чином, як зараз, їх ніколи не розкриють. Потрібно реформувати систему, бо слідчі не зможуть у чинних рамках Кримінального процесуального кодексу розслідувати сотні тисяч епізодів, — зазначила Рассамахіна.
Юристка наголошує на першій проаналізованій справі щодо обстрілу Тростянецької лікарні, де ніхто зі свідків не бачив обвинуваченого у момент обстрілу:
— Суд виносить вирок, керуючись внутрішнім переконанням, — пояснює Рассамахіна. — У цьому випадку суд дослідив наявні докази та вказав: припущення, що саме обвинувачений був у танку, є достатньо вірогідним. Не дарма існує система процесуальних заходів для підсудних, вони можуть подавати свої докази. Тобто у цієї людини така можливість формально була, він нею не скористався. Тому суд був змушений розглянути справу за наявними доказами. Водночас не треба забувати про принцип, що будь-які сумніви мають трактуватися на користь обвинуваченого. Тому я не заздрю суддям, які зараз розглядають такі справи.
З одного боку, виносячи вироки на основі сумнівної доказової бази, судова система ніби закладає бомбу сповільненої дії під всю систему правосуддя, ризикуючи, що ці вироки можуть оскаржити у ЄСПЛ або через інші механізми. З другого — довкола таких справ є значний резонанс і суспільний тиск, тож суддям складно виправдати окупанта. У такій ситуації необхідно удосконалити інструменти розслідування цієї категорії злочинів, у тому числі на законодавчому рівні.
Анастасія Зубова, журналістка МІПЛ
