Інші воєнні злочини

Вижили після обстрілів. Як російські військові розстрілювали мешканців Київщини

Частина Київської області була окупована Росією трохи більше місяця — з 24 лютого по 1 квітня. Проте за цей нібито короткий проміжок часу росіяни здійснили тисячі злочинів на території селищ і міст області — в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Димері, Демидові, Макарові та інших. Місцеві жителі цих населених пунктів розповідали МІПЛ про те, як росіяни викрадали цивільних чоловіків, вивозили їх до колоній в Росії, зокрема, про насильницьке викрадення та вивезення автомеханіка Євгена Гур’янова з Бучі. За деякими такими фактами у 2022 році відбулися судові засідання. Багато воєнних злочинів ЗС РФ на Київщині пов’язані з обстрілами російськими військовослужбовцями цивільного населення Київської області. МІПЛ поспілкувалась із кількома постраждалими від таких обстрілів і дізналась, як навесні ЗС Росії цілеспрямовано обстрілювали цивільних українців на окупованій Київщині.

Центр села Димер на Київщині


“Стріляли з танку, на якому була позначка “V”. Снайпер поцілив у Валерія двічі”

Мешканці Димера після початку повномасштабного вторгнення Росії майже одразу опинились в епіцентрі бойових дій. “У перший день ми слухали бої, які велись у Гостомелі, Бучі, дуже голосно лунали вибухи, не уявляю, як гучно це все звучало у цих містах, ми ж все чули, хоча на відстані від них, та росіян тоді ще не було в селі. А от 25-го лютого колони техніки вже зайшли в Димер”, — розповідає МІПЛ мешканка села Ольга Кізян. Каже, що 25-го лютого не було зрозуміло, чиї саме танки пройшли центральною вулицею (чи то росіян, чи то ЗСУ), а перебувати на вулицях Димера було вкрай небезпечно. Її чоловік Валерій (63 роки) вирішив піти до знайомого на околиці села, аби спитати, чи немає в нього підробітку для пенсіонера.

“І от Валерій пішов. А ввечері дочка моя молодша прибігає і каже: “Мамо, там такий бій із боку Катюжанки! Жах, що робитбся”. Я тоді подумала, аби ж тільки мій Валерій нікуди не встряг, — каже Ольга Кізян, але погані передчуття її не підвели. – Валерій отримав серйозні кульові поранення саме там, на околицях Димера в напрямку Катюжанки, де 25-го лютого сталися бої між окупантами та ЗСУ”.

Дружина Валерія Ольга рятувала пораненого Валерія в день, коли його розстріляли росіяни. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

“Мені 63 роки, роботи немає, пішов дізнатися до знайомого, чи є що. Пішки пішов, а ввечері повертався додому і раптом відчув сильний удар у ліву руку, її відкинуло. І одразу другий удар — дивлюся, а рука просто повисла, болю тоді не відчув. Упав у яму біля дороги”, — розповідає Валерій Кізян. За його словами, на танку, що стояв неподалік, сидів російський військовий, який з автомата поцілив йому в руку. Загалом пострілів було п’ять, але оскільки Валерій упав у яму, це врятувало йому життя — три кулі просвистіли повз чоловіка і не зачепили його.

Валерій Кізян був отримав серйозне кульове поранення лівої руки. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

Невдовзі до пораненого Валерія підійшла група російських солдат. Подивилися на нього, знайшли дерев’яні палиці, які прив’язали до обвислої та закривавленої руки, наказали йому йти додому, адже незабаром починалась комендантська година. Спочатку Валерій не міг іти, переміщувався повзком. Пізніше знайшов сили підвестися. Ольга каже, що чоловік повернувся весь у крові, коли з нього зняли одяг, то на місці руки дружина з дочкою побачили закривавлене месиво.

Ольга показує знімок Валерія з пораненою рукою. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

“Одна куля на виліт пройшла, друга залишилася в кістці, ми його вдома на столі поклали в кухні, зав’язали джгут, і отак — дві години зі джгутом, потім розслабимо — і крове ллється на підлогу, а тоді знов зав’язуємо міцно. Швидку викликали, та не приїхала, нам відповіли, що в цей день одну машину швидкої біля Катюжанки розстріляли, тож тепер вони не виїжджають на виклики”, — пригадує Ольга Кізян.

Ольга показує рентген руки Валерія – кістки роздроблені. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

Вранці Ольга почала шукати способи довезти Валерія до найближчої лікарні в Димері, домовилась із сусідом, щоб він на своїй автівці перевіз пораненого. На той час в Димерській лікарні працював травмпункт, де лікарі та медсестри надавали допомогу. На той момент у лікарні працював хірург-травматолог Олександр Юрчак, який одразу ж взявся рятувати Валерія. “Це лікар з великої літери, дуже досвідчений, Валєра був першим тоді, хто потрапив із вогнепальним пораненням до Димерської лікарні. Лікар прооперував його, операція тривала шість годин. Виявилось, що куля розтрощила кістки руки, тобто кісток в руці не вистачає… Наступного дня до лікарні вже надійшло пʼять поранених росіянами”, — каже Ольга Кізян. За її словами, якби не Юрчак, навряд чи вдалося б уникнути ампутації руки.

Валерій Кізян внаслідок поранення не має змоги рухати лівою рукою. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

Лікарня в Димері була місцем порятунку цивільних, яких розстрілювали росіяни. Валерій каже, що більшість людей, які надходили до лікарні наприкінці лютого та в березні, мали прицільні вогнепальні або осколкові поранення. За наказом лікаря аптеки селища та продуктові магазини відчиняли, щоб забезпечити лікарню необхідними для лікування поранених препаратами і продуктами.

Димерська лікарня, де лікарі та медсестри рятували мешканців, поранених від обстрілів ВС РФ. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

“Росіяни приходили до лікарні. Зазвичай лікарі з ними говорили. Їх цікавило, хто та з яким діагнозом лікується. Траплялося, що ввечері приходили, аби помитися в душових лікарні, бо там генератор був і бойлер”, — розповідає Валерій Кізян, наголошуючи, що в лікарню постійно привозили поранених. — Дівчинку привезли. Вона їхала в машині з мамою, батьком і дідусем. Росіяни розстріляли цю машину, батьки загинули, дівчинку поранили в руку та ногу, дідусь уцілів. Багато людей лежало з пораненнями. Жертви були, особливо серед тих, хто в машинах їздив”. На думку Ольги та Валерія, найнебезпечніше на той час було пересуватися саме в автомобілі, які російські військові прицільно обстрілювали.

Валерій Кізян після поранення пережив 5 операцій. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

Багато хто в березні 2022 року вирішував самотужки евакуйовуватися з окупованої частин Київської області — люди їхали на автівках із сіл Вишгородського району, щоб залишити автомобілі біля переправи в районі Демидова (підірваний міст через річку Ірпінь), а далі переходити тимчасово споруджений понтонний перехід через річку пішки. За цим переходом територію в напрямку Лютіжа вже контролювали ЗСУ. Саме на автівки росіяни націлювали свою зброю. Дехто з місцевих каже, що, можливо, вони підозрювали, що в машинах ховаються диверсанти чи партизани, та в автівках перебували цивільні, які просто хотіли виїхати з окупації.

Ольга та Валерій Кізян згадують із жахом пережите під час окупації Димера. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

Валерія Кізяна 18 березня перевезли на контрольовану ЗСУ територію. “У цей день офіційно створили зелений коридор. Так Валєру привезла одна швидка до розбитого моста в Демидові, він пішки перейшов перехід, а далі інша швидка повезла його спочатку у Вишгород, а звідти в Київську обласну лікарню”, — розповідає Ольга Кізян. За її словами, загалом після поранення її чоловіку зробили п’ять операцій, проте відновити дієздатність лівої руки не вдалося. Жінка міркує, що доведеться робити шосту операцію, утім для цього потрібні гроші — не менше 100 тисяч гривень, яких у родини немає. “Я тепер людина з однією рукою, ліва рука оніміла. Пристосовуюсь”, — каже Валерій. Його дружина Ольга додає – головне, що живий.

Справу Валерія Кізяна розслідують. Ще в березні поліція взяла свідчення у потерпілого, з опитуванням приїздила і Служби безпеки України. Чоловік каже, що кримінальну справу порушили.

Валерій Кізян лишився живим після обстрілів російськими військовими. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ


“Розстріляли машину, а потім людей, які вийшли з палаючої автівки”

“Різня в Бучі” — так тепер називають події, які відбулися в березні в окупованій Бучі Київської області. Йдеться про масові вбивства місцевих жителів військовослужбовцями РФ. Коли на початку червня 2022 року поліція говорила про чергове місце поховання вбитих у Бучі, голова Нацполіції Ігор Клименко повідомив: “Всього на місці цього поховання перебувало 116 тіл. Більшість чоловіки. Частина загиблих мала кульові поранення, мінно-вибухові ушкодження, і частина тіл, які згоріли. Всього по району Бучі загинуло 1137 осіб, безпосередньо у місті Буча 461 людина”.

Пережити розстріл та лишитися в живих такою була доля 44-річної Поліни Червакової, мешканки Бучі, мами трьох дітей.

Поранена під час обстрілів бучанка Поліна Червакова. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

Повномасштабне вторгнення Росії застало їх удома. В перший же день діти з Бучі виїхали, а Поліна разом із чоловіком лишилися. У розташованому на околиці міста селі Блиставиця жила її мама. Також із Поліною та її чоловіком Валерієм Поповичем мешкав син Валерія від першого шлюбу Владислав Попович.

“Невдовзі ми побачили, як мільйон військових машин і танків пересувається околицями міста. Але спочатку російські військові нас не чіпали. Я не один раз стикалась із ними, їздила за кермом, але вони не чіпали місцевих. А десь уже з 1 березня почали убивати”, — розповідає МІПЛ Поліна Червакова, яка повною мірою на собі відчула російську агресію.

“2 березня я їздила до мами в Блиставицю — їхали ми з Владом [пасинок Поліни] по борошно та картоплю. Коли поверталися в Бучу, то на мосту між селами Мироцьке та Блиставиця нас обстріляли російські військові. Я хотіла виїхати на трасу, бо сказали, що інший шлях на Бучу нібито замінований, а вони [ЗС РФ] уже стояли біля Мироцького і стріляли всіх. Із танку поцілили в нашу машину. Ми з сином із машини вибігли, вона палала, а тоді снайпери російські поцілили в нас”, — згадує Поліна Червакова. 

Перша куля снайпера поцілила їй у щелепу, друга — в плече. Владиславу куля влучила в ногу.

Поранена під час обстрілів бучанка Поліна Червакова. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

“Я до цього їздила до мами з Бучі в Блиставицю без якихось пригод. А тоді… не нас одних розстріляли. Переді мною шість авто було підстрелених і перевернутих, люди валялись на дорозі. Після моєї машини теж були машини. Вони всіх вбивали на цій дорозі”, — каже жінка. 

Поранені Поліна та Владислав намагалися сховатися. “Владислав сказав, щоб я бігла, а він залишиться лежати. Проте після другого пострілу я впала та втратила свідомість. Прокинулась о другій ночі, Влада ніде поруч не було”, — розповідає потерпіла. Вона пішла навмання, шукала схованку від російських солдат. Ходила лісами навколо Блиставиці, свідомість, каже, була в такому стані, що не знала, котра година та де саме вона перебуває. До того ж, був жахливий біль.

Поліна Червакова була поранена російським снайпером і вижила. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

“Я чотири дні блукала лісом, ховалася від російських солдатів. Вони стріляли по мені, але, на щастя, не влучили. В одну хату зайшла, мене з вилами вигнали. Бо я в їхню машину залізла переночувати, а на ранок вийшла жінка, покликала двох чоловіків, вони з вилами вигнали мене в ліс, назвали мене диверсанткою. А я не розуміла, де перебуваю. Вийшла на круті дачі — там навіть є посадкова смуга для вертольотів, постукала в будинок, вийшла жінка, але і там мені не сказали, де я, навіть води не дали”, — веде далі Поліна Червакова.

Віч на віч із російськими військовими Поліна зустрілась на тих же дачах. Каже, що ті дали їй білі пов’язки та спитали у місцевих дорогу на Блиставицю. Так вона і пішла.

“Маминого дому дісталася 8 березня. Але в селі ніякої медичної допомоги не було. 9-го березня прийшов чоловік — він три дні у росіян у полоні просидів. Швидку викликати не вдалося — в окупацію ніхто не хотів їхати, небезпечно. Кулю з плеча дістав російський лікар, а от щелепу лікувати не став. Сказав, що це складне поранення”, — розповідає Поліна Червакова.  

Пізніше жінці зробили три операції на щелепі. Поки вона чекала на допомогу, розтрощені кістки згнили, тому у щелепу їй вставили кістку з власної ноги. 

“Я лише 2 квітня лягла в лікарню, коли кістка вже згнила. Друга операція відбулася 9 травня, третя — 13 вересня. Це все сталося через те, що мені вчасно не надали медичної допомоги”, — каже потерпіла.

У розмові з МІПЛ Поліна розповідає, що серед її знайомих є постраждалі від російських обстрілів. “Постраждалих дуже багато. Куму мою вбили — вона ходила по воду. Ще от тут неподалік жінку снайпер застрелив, не дали тіло забрати, місяць лежало між соснами. При виїзді одного чоловіка вони прив’язали його на мотузку до машини і тягали по всій Бучі. Моя подруга з чоловіком їхали на машині, то вони підстрелили його, в нього вже четверта чи пʼята операція”, — свідчить Поліна Червакова. Факти про своє поранення вона надала також поліції. Думаю, що там порушили кримінальне провадження, але документ про це жінці не надали, хоча вона зверталася по нього. “Може, немає часу у слідчих”, — розмірковує жінка.

Поліна Червакова показує власне фото з лікарні. Фото – Віктор Ковальчук/МІПЛ

Поліна каже, що її пасинок Владислав Попович, якого поранили під час обстрілу їхньої автівки, перебуває в СІЗО № 1 міста Курськ у Росії. “Знаю, що був від нього лист. Мама Влада Тетяна подавала його в розшук, всюди шукала. Але спробуй добитися… Коли вони випустять цивільних? Ніколи? Червоний хрест приїжджав, я з ними говорила, але ніякої допомоги зі звільненням цивільних немає. Про суди чи справи по Бучі я нічого не чула. Здається, всі про Бучу вже просто забули”, — каже Поліна Червакова.

 

Найближчим часом МІПЛ напише історію про ще одного бучанина — Владислава Поповича, якого росіяни поранили і в порушення норм Женевської конвенції викрали і вивезли з території України в Російську Федерацію.

Наталія Богута

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *