ВійнаПублікації

Хати скраю: МІПЛ опитала жителів села Радча, яке одним із першим потрапило під окупацію Росії

Село Радча, розташоване менше ніж за кілометр від білоруського кордону в Житомирській області, одне з перших зустріло повномасштабне вторгнення Росії. 24 лютого о 4:27 село обстріляли з реактивних установок “Град” із території Білорусі, а вже близько 11 ранку російські війська зайняли перехрестя на околиці населеного пункту.

Дістатися до Радчі зараз непросто. Більшість мостів через річку Норинь підірвані, а об’їздні дороги можуть бути заміновані, про що попереджають таблички на узбіччях та військові на кожному блокпосту.

Один зі зруйнованих мостів через річку Норинь

Напередодні приїзду МІПЛ жителі села прощалися з 22-річним Богданом Циганенком, одним із двох лісників, які 14 липня загинули, підірвавшись на протитанковій міні неподалік. Вони були в машині з іще шістьма співробітниками Народицького спецлісгоспу і виконували наказ директора Руслана Антонюка про розробку нової ділянки для вирубки лісу. Місцеві наголошують, що цей наказ — незаконний. Батько загиблого Богдана Циганенка — Анатолій Валерійович — впродовж всього часу окупації залишався в Радчі, власноруч ховав загиблих односельчан, але, каже, уявити не міг, що доведеться прощатися з сином через стільки часу після звільнення села.

40 днів Радча, яка складається з Нової Радчі, Старої Радчі і власне Радчі, а також поселення на станції Рача, та ще чотири села Заліського старостинського округу, перебували в окупації. У перші дні вторгнення більшість населення виїхала з села у бік Народичів — з 400 жителів у трьох Радчах залишилось близько п’ятдесяти.

“Я уявляла собі інакше, що таке війна. Думала, що буде якась евакуація населення, — говорить Ірина Невмержицька, діловод місцевого статористинського округу, яка прожила в окупації перші 11 днів. — Але ніякої евакуації не було, об 11 годині за нашим селом вже стояли російські військові. На той час вони розстріляли два легкові автомобілі Народицького лісгоспу і поліцейський білий бус. На щастя, люди встигли врятуватися”. 

86-річна Марія Якименко, яка живе на станції Рача, розповідає, що світло і зв’язок зникли ще в перший день бойових дій, люди не знали, що відбувається в іншій частині села. 

Марія Якименко

“Спочатку росіяни нічого лихого не робили. На лісопилці дошки взяли, заходили в хати, де ніхто не живе, брали дрова, тільки просили не користуватися мобільними”, — каже Марія Якименко. На її подвір’ї — кількаметрова воронка від снаряду, а дерев’яний паркан довкола садиби повністю згорів. Від двох сусідніх хат не залишилося нічого. 

Місцеві переконані, що їхні будинки обстрілювали саме росіяни, які вважали, що в селі можуть бути українські військові. 

9 березня під час чергового обстрілу армія РФ поранила сусідку Марії Василівни — 70-річну Катерину Ясько. Місцевий медик-пенсіонер надав їй допомогу і пішов просити російських військових про можливість відвезти її в Народичі в лікарню. В українську лікарню росіяни їх не пустили, натомість повантажили поранену на БТР і повезли на територію Білорусі.

“Вона два місяці пробула в Білорусі, а потім якось тікала через Брестську область за кордон. Додому досі не повернулась”, — розповідає Раїса Кулак, ще одна жителька станції Рача.

Раїса Дмитрівна всі 40 днів окупації вела щоденник, куди записувала час, напрямки обстрілів, інші події, що відбувалися в селі. Після звільнення всі ці записи вона передала слідчим поліції. 

“У мене записано, наприклад, що 25 березня померла сусідка Тетяна. Їй було 80 років, вона вже давно була паралізована. Просили росіян поховати її на кладовищі, але вони вже дуже лихі були і не дозволили. Син із онуком поховали її на подвір’ї”, — розповідає Раїса Кулак. Вона стверджує, що ставлення росіян до місцевих кардинально змінилося після того, як українські війська кілька разів обстріляли їх на перехресті за селом.

“Спочатку вони нас пропускали. Не просто так, звісно, а треба було пов’язати білу стрічку і той, хто хоче перейти через перехрестя, мав підняти руки з цією білою стрічкою — тоді лише йти. А потім наші їх бомбанули — і все: або на Білорусію, або розстріл”, — підтверджує Анатолій Циганенко. 

Зруйновані будинки

Саме через те, що російські військові не дозволяли вивозити поранених, загинув і місцевий житель Василь. 19 березня під час дуже сильного обстрілу чоловіка поранили біля його будинку. 

“У нього сонячна батарея була, він саме щось заряджав, бо світла ні в кого не було. Вони з жінкою вдвох були. Ми з сусідом затушили хату, сарай, знайшли їх. Мусили складати до купи ноги Василя Івановича. І жінці його від стегна відірвало м’ясо. Пішли на перехрестя просити, щоб нас пропустили, аби вивезти його. А росіяни вгору вистрілили, сказали: “Хочеш жити — вертайся назад”. Ми перев’язали його, але до ранку він не дожив. Жінка його вижила”, — розповідає Циганенко. 

Місцеві жителі згадують, що один із найзапекліших боїв поблизу села був 24 березня. Після таких боїв російські військові зазвичай проходили селом під прикриттям важкої техніки. 

“Ішов БМП, а солдати з автоматами йшли пішки за ним. Потім вони дійшли до кінця, трошечки постояли, сіли в машини і поїхали, це я їх другий раз бачила, — пригадує Ірина Невмержицька. — А третій раз бачила, коли в нас у селі тут був бій страшний, і вони в Нову Радчу приїхали на танках і на БМП. Видно, втікали від обстрілів і ховалися за будинками”.

Напередодні бою 24 березня, як розповідає мешканка Старої Радчі Любов Савченко, її сусіди, подружжя Людмила та Юрій, пішли до Нової Радчі, що в кількох кіломертах лісом, по продукти: “У нас уже зовсім нічого не було їсти. Ми всі час від часу ходили в Нову Радчу, там магазин був, і ми ділилися одне з одним”. 

“Коли стріляли, ми завжди сиділи в хаті. У той вечір чули постріли. А зранку я пішов до магазину, туди на пагорб по тирсу для худоби. Бачу, щось собаки риють і їдять. І я побачив Люду, — розповідає Валерій Циганенко. Йому довелося нашвидкоруч присипати тіло землею.

Згодом селяни побачили велосипед, що валявся на повороті з Нової до Старої Радчі. А неподалік від нього — тіло Юрія. 

Свідків розстрілу подружжя немає, оскільки на той момент у Новій Радчі перебувало не більше п’яти людей, і всі вони ховалися в будинках. Утім місцеві кажуть, що Юрій загинув через кульові поранення, а от характер поранень Людмили вони не встановили, оскільки тіло жінки майже з’їли голодні собаки. 

Будинок Юрія і Людмили

За два тижні після звільнення Радчі пресслужба ГУНП в Житомирській області повідомила, що 7 квітня до поліції звернулась 34-річна жителька Київщини з заявою про розстріл окупантами її матері та вітчима.

“Попередньо встановлено, що на околиці с. Нової Радчі орієнтовно 24 березня російськими військовослужбовцями були розстріляні 67-річна жінка та її 60-річний чоловік. Тіло останнього доставлено до моргу для проведення розтину та встановлення причин смерті. Щодо жінки — знайдено, ймовірно, її одяг зі слідами, схожими на кров. Призначено експертне дослідження”, — йдеться у повідомленні. Поліція відкрила провадження за статтею 438 ККУ — “порушення законів і звичаїв війни”. 

Наразі до Заліського старостинського округу, за словами Ірини Невмержицької, повернулося близько двохсот людей. Проте на вулицях їх не видно. Люди продовжують жити в страху і очікуванні повернення окупантів. “Приходить ніч — і до нас повертається страх і тривога”, — говорить пані Ірина. 

“Ви ж бачите, Лукашенко їм уже другий аеродром дав, — зітхає Марія Якименко. — Чого чекати — невідомо. А їхати нам нема куди. Допомогли б нам побиті дахи перекрити — а ми вже якось будемо”.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button