“Я не асоціююся з підзахисним — я потрібна для балансу правосуддя і справедливості”, — адвокатка російських військових
Юлія Шуляк — українська адвокатка, яка представляє в суді російських військових, яких обвинувачують у воєнних злочинах. Вона працює в судах із 2017 року, до цього була доценткою кафедри кримінального права в Національній академії внутрішніх справ. За першою освітою Юлія — економістка-міжнародниця. Вона почала співпрацювати з Центром із надання вторинної правової безоплатної допомоги у 2021 році і до повномасштабного вторгнення Росії вела загальні кримінальні справи. За дорученням Центру з 2023 року Юлія представляє в українських судах російських військових.
В інтерв’ю МІПЛ адвокатка розповідає про досвід роботи з воєнними злочинами, виклики заочного процесу, вплив міжнародного освітнього проєкту на її бачення власної роботи та суспільний осуд.
Яким був ваш перший випадок, у якому ви як адвокатка представляли російського військового?
— Це справа військового з вищого офіцерського складу, якого обвинувачують у тому, що він давав накази, які порушують Женевські конвенції. Справу почали слухати у 2023 році в Ірпінському міському суді, процес досі триває. Цей кейс стосується наших військових і цивільних, яких взяли в полон і тримали в неналежних умовах, потім їх перемістили на територію іншої держави. Я можу розказати тільки в загальному, але не можу коментувати саму справу, адже в мене немає повноважень від клієнта розголошувати деталі. Це адвокатська етика.
Із якими труднощами ви зіштовхнулися на початку розгляду справ за статтею 438 КК України, тобто порушення законів та звичаїв війни?
— По-перше, ми не розуміли, в якому обсязі здійснювати захист. Специфіка цих злочинів у тому, що норми статті 438 КК України є бланкетними, вони відсилають до міжнародного права, міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини. У міжнародному праві акцент радше на потерпілому, ніж на обвинуваченому. Тоді як ми більше звертаємо увагу на обвинуваченого.
За даними видання Судова влада України, в українських судах зараз розглядають 291 провадження за ст. 438 КК (порушення законів та звичаїв війни). 85% з них слухають заочно
По-друге, у загальних кримінальних справах, де фізично є підозрюваний чи обвинувачений, ми просимо обвинуваченого описати, як він діяв. А в заочних справах, які ми маємо, не встановлені люди, які безпосередньо були на місці злочину. Тому ми акцентуємо на показаннях потерпілих і свідків. У мене не було контакту як адвокатки з обвинуваченим. У цьому і є складність процесу.
Ви сказали, що не знали, в якому обсязі здійснювати захист. Поясніть, будь ласка, про що йдеться.
— Наприклад, у моїй першій справі прокурор запитує обставини повністю від 24 лютого 2022 року до моменту, поки полонених не перемістили на територію іншої держави, тобто майже до березня. У цей проміжок мого підзахисного бачили різні люди — хтось один раз, хтось двічі. Якщо допитувати лише про час, коли потерпілі щось бачили та чули стосовно злочину, то допит триватиме пару хвилин.
Але було важливо розмежувати в потерпілих і свідків образ обвинуваченого та його реального. Потерпілі можуть описувати збірний образ, а не конкретну людину. Адже вони, наприклад, були в полоні, потім їх допитували, згодом вони бачили в медіа щось — це нашаровується на їхні спогади про конкретну людину та подію. Відмежувати, кого вони бачили тоді й того, кого їм зараз пред’являють як обвинуваченого — це й була моя задача.
Скільки у вас було справ за статтею 438 КК України?
— Наразі три. І це всі, що я маю щодо воєнних злочинів. Через конфлікт інтересів між учасниками я від деяких відмовлялася — наприклад, коли в одному кейсі були командир і його підлеглий. Бо якщо припустити, що їх затримають, вони можуть свідчити один проти одного. Це є потенційним конфліктом інтересів.
Про проблеми процесу in absentia
Поговорімо про етапи справи, адже на кожному можуть виникати специфічні проблеми. Наприклад, про вручення підозр росіянам. Як із цим справляються?
— Так, у нас із цим багато проблем, бо для заочних процесів КПК України передбачає повідомлення про підозру через газету “Урядовий кур’єр” і на сайті Судової влади. І спочатку до цього був формальний підхід. Із точки зору міжнародного права треба повідомити людині про судовий процес проти неї й отримати підтвердження, що вона дійсно про це знає. Вона повинна знати про це не лише теоретично — треба, щоб вона розуміла, у чому її підозрюють чи обвинувачують. Це треба зробити будь-якими способом: через електронну пошту, месенджери, листування чи навіть через ЗМІ. Бажано отримати від людини якусь відповідь про її обізнаність.
А як щодо завантаженості судів через відсутність у них спеціалізації? Наприклад, ми бачимо, як багато справ в Ірпінському міському суді. Чимало говорять про вплив на якість роботи прокурорів та суддів, а про захист у цьому контексті згадують не так часто.
— Захисту теж важко через брак часу на розгляд справ. Наприклад, судді інколи знімають питання, які ставить адвокат захисту. Прокурори мають більше інформації від потерпілих чи свідків, тож мають конкретні запитання, щоб довести обвинувачення. Адвокат у допиті йде наосліп. Ми не можемо поговорити ні зі свідком, ні з потерпілим. Ми з ними вперше зустрічаємося в залі суду. Ми можемо ставити загальні запитання, щоб зорієнтуватися вже для конкретних, які можуть розхитати обвинувачення. А суд цього інколи не розуміє і знімає це запитання через брак часу. Цього не було би, якби ми могли поспілкуватися з потерпілими та свідками завчасно, щоб уточнити потрібну інформацію.
Напевно, робота з потерпілими чи свідками зараз відрізняється від того, як було до повномасштабної війни. Наприклад, частіше говорять про потерпілоцентричний підхід у цих справах.
— Так, зараз більше уваги до потерпілих, запитання стали більш виваженими, щоб не нашкодити й не викликати емоційний сплеск. Люди пережили травматичні події, простих ситуацій у судах зараз немає. Ми працюємо так, щоб потерпілий не відчував ніби нападу, негативу від адвоката, щоб він відчував в адвокаті людину, яка шукає підтвердження, чи була ця подія пов’язана з його підзахисним. Ми намагаємося більше говорити про беземоційні моменти, не торкаючись болючих спогадів, наприклад, про катування або нелюдське поводження. Важливо працювати з потерпілими так, щоб вони не ставали агресивними чи замкненими, а могли відкритися в судовому процесі.
У вас були випадки з агресією, наприклад?
— Ні, жодного разу. Я стараюся з самого початку запитувати так, щоб не викликати агресію. Це, мабуть, досвід років роботи. Я спілкувалася з адвокатами, які представляють потерпілих. Ми намагались один одному висловити свою думку й зрозуміти поведінку. Ми почали сходитись від полярних полюсів до якогось центру. Це набувається досвідом.
Міжнародний досвід у Гаазі
У червні 2024 року ви їздили в Гаагу за спільним проєктом АПУ, USAID та УГСПЛ. Що відбувалося в цій поїздці?
— У поїздці була група з 18 людей — прокурори, судді та адвокати. Ми побачили, як має надалі відбуватися процес над високопосадовцями і яка підтримка є від міжнародних партнерів.
У перший день ми відвідали МКС і побачили судовий процес, який там відбувався. Наприклад, яка має бути розстановка прокурорів, адвокатів, суддів у просторі — це справді має значення для процесу. Мене вразила робота адвоката. В українських судах адвокат має працювати швидко, тоді як там він працював повільно, його спокійно заслуховували, ніхто не перебивав, він неквапливо робив нотатки. Мені сподобалися неспішність і конкретність.
Юлія Шуляк біля Міжнародного кримінального суду в Гаазі
Також ми були в офісі, що працює над Реєстром збитків для України. Нам пояснили, що його створили, аби показати масовість руйнувань, тому важливо, щоб кожна людина, яка втратила майно, занесла дані до Реєстру. Це покаже, скільки біди принесли російські війська.
І ще кілька днів ми навчалися в Інституті ASSER. Нам розповідали, як розслідують злочини, здійснюють обвинувачення та захист у контексті міжнародних злочинів. Також нас знайомили з новими методами розслідування, доказування, встановлення особи, повідомлення про підозру чи обвинувачення. Наприклад, як можна використовувати звичайні Google-мапи, щоб встановити місцевість, як працювати з певними програмами, відкритими джерелами. Такі OSINT-методи треба адвокатам для перевірки, а прокурорам для збору доказів.
Які аспекти міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права щодо воєнних злочинів ви почули вперше?
— Для мене стало відкриттям робота з доказовою базою. Європа в цьому значно пішла вперед. Наприклад, ми можемо працювати з показами свідка як основним доказом, а в МКС більш ретельно ставляться до матеріальних доказів, хоч покази свідків для них важливі. Вони більше працюють із цифровими доказами, перевірками метаданих. У нас достатньо роздрукувати фото чи скриншот із флешки, описати його і це вже може стати доказом. У КПК України нічого не передбачено про зберігання цифрових доказів. А в МКС перевіряють, чи справжня це інформація, як її створили.
Як ця поїздка змінила ваше сприйняття процесів і власної ролі в них?
— Ми відвідали Трибунал щодо колишньої Югославії і вже від того, що ми побували в його стінах, було розуміння, що на міжнародному рівні роблять усе, аби такі злочини або не відбувалися, або за них покарали винних. Люди, які вчиняють злочини проти миру, безпеки й людства, воєнні злочини, нестимуть за це реальну відповідальність. Цей візит дав перспективу того, що за злочинами в Україні теж створять трибунал.
Також це дало розуміння, що робота кожного та кожної повинна бути професійною, без політичного шлейфу. Якщо ми захищаємо, то ми маємо захищати людину, виходячи з доказової бази. Суд має ухвалювати рішення відповідно до балансу феміди: докази, які надає прокуратура, треба перевіряти, а роль адвоката у таких справах не повинна зводитися до ролі статиста. Адвокат має проявляти активну позицію.
Ефективність системи і покарання винних
Ви говорите про Трибунал і реальну відповідальність. Але за злочини в тій же колишній Югославії покарали лише кількох людей, це порівняно мало для того, аби говорити про справедливість для потерпілих. В Україні наразі зареєстрували понад 130 тисяч випадків воєнних злочинів. І ми розуміємо, що покарати всіх неможливо. У вас немає скептицизму, чи буде відповідальність за ці злочини?
— Думаю, що відповідальність за ці злочини буде. У війні є законні цілі, а є порушення Женевських конвенцій — тортури, вбивство цивільних, невиправдані руйнування. За таке треба карати. Це справа національних суддів. І якщо національні суди неефективні, міжнародний суд може брати справу і притягувати винних до відповідальності. На Росію вже наклали санкції, МКС видав ордери на арешт вищого керівництва. Це означає, що причетні до злочинів будуть ізольованими і рухатимуться виключно між певними країнами. Тож у більш віддаленій перспективі Росія буде або в ізоляції, або стане на цивілізований шлях. І якщо вона стане на цивілізований шлях, то я думаю, що покарання для винних буде. Воєнні злочини не мають строку давності.
А чи ефективна українська судова система, принаймні наразі?
— Зараз справи щодо воєнних злочинів розглядають на доволі високому рівні, хоча спершу підхід до них був формальним. Особливо відчутно, коли судді пройшли якісь тренінги — тоді і ставлення до адвоката зовсім інше. Або ж суддя запитує у прокурора, чи вжив він усіх заходів для повідомлення про підозру. Раніше було достатньо того, що передбачено в КПК — і справа рухалася далі. На початку розгляду таких справ зважали лише на КПК, були проблеми з перекладом підозр, обвинувальних актів. Тепер же намагаються чітко дотримуватися прав обвинуваченого. Це і є змагальний процес, коли суддя є арбітром між прокурором та адвокатом і виноситиме власне рішення.
Суспільний осуд адвокатів
Ми бачимо, що адвокати бояться братися за справи щодо воєнних злочинів, не хочуть говорити про свою роботу відкрито. Чому так?
— Через осуд суспільства, яке не готове до того, що людина, яка вчинила воєнний злочин, має право на захист національними адвокатами. Самі адвокати не готові. І, наприклад, люди, що ще не пережили наслідки травми, можуть робити проєкцію на адвокатів, асоціювати їх із підзахисними. Їм важко зрозуміти, що я захищаю обвинуваченого виключно в рамках висунутого обвинувачення, лише в рамках доказів, які надає суду прокурор. Я маю їх перевірити, ставити під сумнів. Я не асоціююся зі своїм підзахисним — я є виключно антагоністом прокурора, який потрібен для балансу системи правосуддя та збереження справедливості.
Як ця стигматизація суспільства впливає на роботу?
— У мене вже напрацювався захисний механізм. Я не сильно реагую на прояви агресії чи емоцій з боку потерпілих, адже це емоції не на мене, а на ситуацію. Я можу після засідання або перед поспілкуватися з ними чи їхніми представниками, пояснити позицію та суть роботи адвоката, пояснити, що ми рухаємося за матеріалами справи, що доведено чи ні. Це і є робота адвоката.
Юлія Шуляк, українська адвокатка. Фото: МІПЛ
А як щодо впливу на ваших колег? Вони ж теж відмовляються від таких справ.
— Так, адвокати, які через війну мають травматичний досвід, відмовляються вести такі справи. А хтось відмовляється з політичних міркувань або через осуд суспільства. Частина ж адвокатів спокійно працюють, бо це просто робота, яка заснована на кримінальному процесі.
Якою була ваша емоційна реакція на початку і якою є зараз?
— Мене хвилювало, як представлять мою роботу в суспільстві. Особливо, коли на засіданнях були журналісти, а я — захисниця того, хто напав і наніс величезну шкоду державі. Був внутрішній тиск, чи все я роблю правильно.
Але я зрозуміла, що в російських військових в Україні не буде іншого адвоката, окрім національного — принаймні наразі. У них буде тільки адвокат із Центру. А це спеціальне провадження мають розслідувати, щоб довести до логічного кінця. Треба показати на міжнародному рівні, що в нас ці справи розслідують. Тому робота українських адвокатів важлива.
Як ви зробили так, щоб цей внутрішній тиск не вплива на вас? Можливо, є якісь поради для колег?
— Потрібно просто спокійно ставитися до цієї категорії справ, як до будь-якої іншої. За виключенням того, що ви не можете з’ясувати позиції в заочному процесі. Я до своєї роботи ставлюся професійно. Як хірург, що допомагатиме будь-якому хворому.
Якщо у вас надто сильні емоції, то краще не беріть ці процеси взагалі. До них треба підходити з холодною головою. Так, можна співчувати, але це має бути поза межами зали суду. Ми співчуваємо, але коли заходимо в судовий процес — маємо працювати з матеріалами справи.
І не думати, чи це правильно це з людської точки зору?
— Я сама українка, мені болить те, що роблять із моїми співвітчизниками. Я з Білогородки і я не виїжджала під час окупації Київщини. Я бачила й чула обстріли, допомагала евакуйовувати сестру з родиною з Бучі. Але я для себе вирішила, що ці справи мають рухатися.
Ви згадували, що спілкуєтеся з потерпілими та свідками перед засіданням або після. Ви говорите, що співчуваєте їм?
— Я завжди всім потерпілим — і в загальному криміналі, і у воєнних злочинах — говорю, що співчуваю. Інколи на початку, інколи в самому судовому засіданні, щоб вони розуміли, що я, як людина, їм співчуваю. Однак я маю ставити запитання, які стосуються мого підзахисного. Тому, можливо, відкритий посил до потерпілих знімає напругу між нами. Прокурори, адвокати, судді — ми разом робимо спільну справу. Я для того, щоб у нас не було формального підходу, а був дійсно змагальний процес. Щоб Європа бачила, що у нас не судилище.
А як би ви цю спільну справу назвали?
— Притягнення до відповідальності винних — і виправдання невинних.
Надія Чучвага, журналістка МІПЛ
