Send Lette
Насильницькі зникнення

“Я тебе зараз вбʼю”. Як російські військові перетворили літейний цех у Димері на катівню українців

Понад місяць, з 25 лютого по 1 квітня 2022 року, селище Димер у Київській області перебувало під російською окупацією. Усіх мешканців, яких військові країни-агресорки підозрювали у “співпраці” з ЗСУ або сподівалися використати для власних цілей, вони звозили у літейний цех місцевого підприємства. МІПЛ поспілкувалася з кількома постраждалими, аби відтворити події тих днів.

Пʼятого березня 2022 року до воріт одного з підприємств у селищі Димер, що в Київській області, підʼїхали дві російські штабні автівки. Ворожі військові вже збиралися знести ворота, коли до них вийшов чоловік і сам відчинив браму. Це був Владислав Жуков — на той час 44-річний формовщик підприємства.

— Охорону було знято, її начальник сказав: “Розбігайтеся, хто куди”, — переповідає Владислав події тих днів.

Утім він залишився і в той день сидів на прохідній. Бачив, як росіяни на БМП знесли ворота сусіднього транспортного підприємства “Синтез”, тож вирішив сам впустити ворожі автівки, аби запобігти більшій шкоді.

Чоловік не має українського громадянства, хоч і живе тут 30 років. Народився в Туркменістані у місті Красноводськ (із 1993 року — Туркменбаші), але ще підлітком його забрав до себе батько. Так Владислав оселився в Україні, оформив посвідку на постійне проживання, навіть відслужив в армії — був матросом в Очакові.

Владислав Жуков, формовщик одного з підприємств у селищі Димер. Фото: Віктор Ковальчук

Останні 12 років чоловік працював у літейному цеху, жив у гуртожитку на території підприємства. За тиждень після повномасштабного вторгнення залишився на заводі сам-самісінький.

До підʼїхавших автівками росіян Владислав вийшов із піднятими руками. Військові — десантно-штурмова бригада, як потім зʼясувалось, — змусили чоловіка прям біля воріт зняти одяг, перевірили тіло на наявність патріотичних татуювань. Коли зрозуміли, що Владислав — не громадянин України, прийняли його за “свого” і залишили в спокої, навіть дозволили сидіти на прохідній.

Уже за кілька годин чоловік побачив, як військові привезли на територію підприємства перших українців. Так літейний цех у Димері перетворився на місце утримання та катувань місцевого населення.

Групу цивільних полонених спочатку відвели у велику їдальню, та незабаром росіяни приставили зброю до голови Владислава і запитали:

— Яке у вас найбільш закрите приміщення?

— Компресорна, — вказав той на маленьку кімнату без вікон і світла. 

Саме туди росіяни почали звозити затриманих. У перший день у компресорній опинилось близько 15 людей. З тих пір нові полонені зʼявлялися щодня, декого зі “старих” відпускали або перевозили в інші окуповані населені пункти, когось тримали весь час у цеху.    

Козаровичі

Вадиму Кубраку, 30-річному гідротехніку Козаровицької дамби, росіяни перебили та порізали пальці обох рук ще до утримання в літейному цеху. До року окупантів він потрапив так само, як і багато хто з мешканців Київщини: 3 березня росіяни обходили будинки в Козаровичах — селі за 5 км від Димера, — шукали корегувальників вогню і людей, які передавали інформацію ЗСУ, зайшли і на подвірʼя Кубраків. Спочатку перевірили телефон брата.

— Знайшли у нього якусь групу з новинами, — пригадує Вадим. — Їм там щось не сподобалося, то вони хотіли його забрати, але потім побачили мене й вирішили, що я буду їм корисніший.

Вадим Кубрак, гідротехнік Козаровицької дамби. Росіяни порізали йому руки, бо вважали корегувальником. Шрами від порізів лишилися навіть після загоєння

Чоловіка привезли до приміщення промислової бази “Спринтер” у Козаровичах, де вже перебувало близько десяти увʼязнених людей. У цьому місці у росіян був пункт постійної дислокації, деякі ангари вони облаштували під боєприпаси.

На “Спринтері” Вадим провів тиждень. Не без наслідків. Один із російських спецназівців почув розмови про те, що Кубрак нібито корегувальник, і вирішив познущатись над українцем. Спочатку бив по голові, потім взявся за пальці. Очі у Вадима були завʼязані, тож як все відбувалось, він не бачив.

— Я так розумію, це був тупий бік тесака, — розповідає постраждалий. — Кості і сухожилля трималися на “соплях”. Він [росіянин] каже мені: “Я тебе тут зараз вб’ю, мені взагалі фіолетово”.

Територія підприємства “Спринтер” у Козаровичах. Фото: Віктор Ковальчук

Вадима врятував артобстріл ЗСУ по позиціях ворога — Кубрака швидко повернули до приміщення з іншими бранцями, самі окупанти ховалися хто куди міг. 

Серйозно травмовані руки Вадима стікали кровʼю, але допомогти йому ніхто не міг. У решти затриманих не було ані аптечки, ні бинтів, ні знезаражувальних засобів. 

— Хлопці здійняли ґвалт, що я стікаю кров’ю. Лише потім мені наклали пару джгутів, — продовжує Вадим. — Я підігнув руку, щоб було менше крові, тож вона більш-менш зупинилася.

За три дні після цього чоловіка і решту українських бранців окупанти перевезли з Козаровичей до літейного цеху в Димері.

Компресорна

Посередині тісного приміщення стояв компресор розміром два на два метри. На підлозі були картонні коробки. На них бранці намагалися розміститись. У компресорній не було вікон, світло не вмикалось, окупанти вимагали, щоб українці сиділи з завʼязаними очима.

Приміщення з компресором, у якому росіяни утримували бранців на підприємстві в Димері. Фото: Віктор Ковальчук

— Вони використовували малярний паперовий скотч, аби замотати нам очі. Але вже в Димері ці повʼязки стирались об стіну та одяг, порушувалась їхня цілісність, то ж ми втихаря їх познімали, — згадує Сергій Горголь, мешканець Козаровичей, якого затримали 5 березня 2022 року.

Того дня Сергій велосипедом їхав по хліб, який волонтери дивом примудрялись возити в окуповане село. Дорогою його зупинили розлючені російські військові — вранці українські бійці збили у Козаровичах російський гелікоптер Мі-24. Через це всіх чоловіків із вулиць і околиць села окупанти без розбору тягнути до “Спринтера”. Сергій у той день став останнім затриманим. Він досі картає себе за те, що поїхав по хліб — цілком ймовірно, що цього жахливого досвіду могло й не бути.

Сергій Горголь, мешканець Козаровичей, якого росіяни тиждень тримали в неволі. Фото: Віктор Ковальчук

Під час утримання у Козаровичах, за спогадами Горголя, людям давали по дві галети на день — це вся їжа. У Димері харчів, хоч і сумнівної якості, було трохи більше. Кілька разів росіяни віддавали бранцям свої давно прострочені армійські сухпайки. Горголь згадує, як на 26 людей виділили 2 — 3 таких набори. Утім здебільшого організацією харчування для них займався формовщик Владислав Жуков, якого окупанти залишили на прохідній. Він ходив на сусіднє підприємство, де росіяни встановили польову кухню, і набирав їжу для українців. 

— У мене були відра, каструлі, — розповідає чоловік, — вранці я приходив туди о 8 годині, а потім ще раз о 12. Стояв разом із російськими військовими в черзі. Я — з каструлями, вони — з автоматами.

Спочатку в увʼязнених була одна ложка на всіх — їли по черзі. Згодом окупанти дали пластикові з сухпайків. Утім Вадим Кубрак навіть її не міг втримати — через відбиті руки чоловіка годували сокамерники.

Якість польової кухні була низькою — один із обідів закінчився для затриманих масовим отруєнням. І це в приміщенні, де не було води, світла, унітазів (замість них стояли багатолітрові діжки), мила чи санітайзерів.

Звільнення під “розписку”

11 березня в літейний цех привезли нову групу затриманих — не тільки з Димера, а й з сусідніх населених пунктів. Одного з новоприбулих росіяни вивели з компресорної вже за 15 — 20 хвилин, після чого ті, хто залишився всередині, почули постріл.

— Ми навіть не встигли запитати, як його звати. І ніхто з росіян не прийшов до нас і нічого не сказав про нього, — говорить Сергій Горголь.

У той день в літейку привезли й молоду жінку. Її, за свідченнями людей, затримали в полі між Димером і Глібівкою. Дівчина, імʼя якої невідомо, була в нетверезому стані, але очевидці кажуть, що її могли напоїти самі росіяни. 

— Вона заходить і каже: “Привіт, мальчікі, ви всі тут корегувальники? Не переживайте, я звідти вже нікуди не вийду”, — згадує Сергій.

Його самого звільнили наступного дня, 12 березня. Разом із ним відпустили ще пʼятьох мешканців Козаровичей і пʼятьох водіїв димерської експедиторської фірми “Синтез”. Деякі з цих водіїв були родом із Донеччини, а під час перебування в Київській області жили у своїх автівках. Їх, за спогадами Сергія, росіяни допитували особливо часто. На його думку, це повʼязано з тим, що вони багато їздили Україною, тож могли розповісти, де саме стоять українські війська, в який бік рухаються колони техніки, яка ситуація в цілому.

Руки бранцям у Димері росіяни зв’язували пластиковими стяжками. У Сергія Горголя лишилися шрами. Фото: Віктор Ковальчук

Сергія Горголя на допити жодного разу не водили. Перед звільненням кількох українців змусили під автоматами написати розписки, що вони зобовʼязуються не контактувати і не співпрацювати з ЗСУ, допомагатимуть російськім військам і не залишатимуть території села. Одразу попередили, що тих, хто розписку не напише, вони не відпустять.

Жінки в полоні

Пізніше у компресорній опинилася 63-річна Ніна Мостепанюк. Точної дати свого увʼязнення жінка не памʼятає — дався в знаки пережитий стрес. У той день вони з чоловіком були вдома, але дізналися, що російські військові поїхали до будинку їхнього сина Олександра, який з родиною встиг виїхати з Димера. 

— Я скоренько прибігаю до дітей, а там вікна вибиті, вже наші пожитки стоять на виніс. І я кажу: “Навіщо ви вікна вибивали? Я би вас пустила й показала”,— згадує жінка.

Скоріш за все, Ніну тоді б відпустили, але їй не поталанило — росіяни побачили поламаний квадрокоптер, який в родині купили як іграшку. 

— Ви подивіться, він же не працює, він увесь у пилюці, — намагалася вона пояснити окупантам.

— Говорі по-рускі, — різко обірвали її військові.

Дрон виявився не єдиною проблемою. У дворі росіяни знайшли патрон від мисливської рушниці, почали вимагали, аби жінки зізналася, де зброя.

— Слава богу, що діти виїхали, — зітхає Ніна в розмові з МІПЛ. — Якби не виїхали, то дітей у мене вже не було б.

Ніну Мостепанюк росіяни також утримували у компресорній. Крім неї в катівні було ще мінімум чотири жінки. Фото: Віктор Ковальчук

Окупанти почали погрожувати підірвати будинок, тож жінка сказала, де зброя. Після цього Ніні завʼязали очі та повезли у літейний цех. Дорогою вона трохи зсунула ганчірку, тож бачила, куди прямує автівка. Зраділа, що з Димера її не вивозять і що принаймні лишається у своєму селищі. 

Чоловіків і жінок у літейному цеху не розділяли, всіх разом тримали в компресорній. Так Мостепанюк опинилася серед інших цивільних бранців — на той момент там було пів сотні українців.

— Людей було дуже багато, — розповідає жінка. — Хлопці були замотані скотчем [йдеться про перемотані очі], а в мене — цією штукою [чорною ганчіркою]. Як росіян не було, то я її знімала, тримала на шиї, а як приходили, то знову зав’язувала. Ми не мали їх бачити.

Окрім Ніни, були інші жінки — не менше чотирьох, зокрема з Броварів і, можливо, Києва.

У той час у компресорній тримали й двох ветеранів АТО — батька й сина. Мостепанюк згадує, як росіяни водили їх на допит і били залізними прутами, намагаючись дізнатись, де вони “тримають зброю”.

Боялися люди не лише жорстоких допитів, але й в цілому непередбачуваної поведінки росіян. В один із днів, коли увʼязнені занадто голосно щось обговорювали, у компресорну влетів військовий і почав стріляти в стелю. Куля дивом ні в кого не зрикошетила.

Фізіологічні потреби бранці справляли у залізні діжки, які стояли в тому ж приміщенні з компресором. Фото: Віктор Ковальчук

Вадима Кубрака, якому перебили пальці ще в Козаровичах, продовжували водити на допити в Димері. 

— Допитували багато разів: дістали, побили, запхнули назад — для профілактики, я так розумію, — каже він.

Згодом росіяни сильніше зацікавились увʼязненим — дізналися, що він гідротехнік, а їм вкрай потрібно було відремонтувати насосну станцію.   

— Нумо, починай ремонтувати. Ми привеземо бригаду, підкажеш, що нам тут треба, — переказує Вадим слова військових.

Його спроби пояснити, все це не так просто, що для ремонту багато чого потрібно, закінчились черговим побиттям. Росіяни почали погрожувати фізичною розправою щодо рідних Кубрака, якщо той не співпрацюватиме. Однак до ремонту насосної станції справа не дійшла. На той час українські війська вже витискали окупантів з позицій. Російські військові розуміли, що довго не протримаються, тож почали перевозити бранців в інші місця. Забирали не всіх, дехто так і залишився у компресорній.

Дорога додому

26 березня 2022 року (за спогадами інших — 28 березня) росіяни виїхали з території літейного цеху.

— Хлопці спали, а я не спала й почула, що завелася їхня машина “Урал”. Потім відчиняються двері і військовий нам каже: “Не переймайтеся, ми вас не кидаємо, по вас зранку приїде машина”, — пригадує події тих днів Ніна Мостепанюк. 

За її спогадами, вона була однією з 11 українців, які у компресорній залишалися до самого кінця. 

Димер відразу після звільнення. Фото: Голос України

До останнього росіяни утримували й Вадима Кубрака — все сподівались, що ремонтуватимуть насосну станцію і він їм стане в нагоді. 

На світанку наступного дня двері в компресорну відчинив формовщик Владислав Жуков. Згадує, як під кінець березня, коли ЗСУ звільняли Київщину, на прохідній, де він жив увесь цей час, не залишилося вцілілих вікон. Через потужні мінометні обстріли скло повилітало, тож впройми він затулив картоном. 

Вранці того дня, коли росіяни залишили підприємство, він вирішив обійти територію, але нікого не побачив. Про всяк випадок дійшов до компресорної, на дверях якої все ще висів замок. 

— Живі є? — спитав чоловік крізь двері.

— Є, є, — відгукнулися зсередини.

Владислав знайшов лом і збив замок. 

— Скоріше тікайте! — квапив людей.

Димер відразу після звільнення. Фото: Голос України

Українці нарешті опинилися на свободі — спочатку вийшли за межі підприємства, потім вузькими вуличками вибиралися з промислової зони. Звідти йшли полями, щоб обійти окупантів. Дорогою їм все ж довелося пройти один російський блокпост. Вадим згадує, як переживав, що ті запідозрять неладне, але людей пропустили.  

У день довгоочікуваного звільнення Ніна Мостепанюк в обід уже повернулася працювати в лікарню. Залишилась і на нічну зміну, а вранці, коли йшла селищем додому, то вже не бачила на вулицях жодного російського військового. 

Остаточно українські військові взяли під контроль Димер і ще 14 навколишніх населених пунктів 1 квітня 2022 року.

Євгенія Корольова, журналістка МІПЛ

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Насильницькі зникнення
До України повернули десятьох цивільних українців, затриманих на ТОТ: хто вони та за що опинилися за ґратами окупантів

Ввечері 28 червня стало відомо, що до України повернули 10 цивільних українців. Дехто із них чекав на звільнення понад шість років. Медійна ініціатива за права людини розповідає історії їхнього затримання та увʼязнення. 

1 Липня 2024

Росія застосовує нову практику переслідування українців в окупації. Тепер їх не завжди одразу везуть на підвал, а спершу бʼють вдома

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні у березні 2024 року опублікувала звіт про російську окупацію. У ньому сказано, що люди, які живуть в окупації, стикаються із постійною загрозою насильства, затримання і незаконного покарання. МІПЛ задокументувала нові свідчення потерпілих в окупації.

28 Червня 2024

Аналітика
Насильницькі зникнення: національна практика v. міжнародні стандарти

Проблема насильницьких зникнень набула нового значення для України через умови триваючого збройного конфлікту на її території. Починаючи з 2014 року, з окупації Кримського півострова та збройного протистояння у межах окремих районів у Донецькій та Луганській областях, правоохоронні органи України фіксували випадки зникнень та затримань осіб на території, яка перебувала під контролем РФ. Такі ж випадки продовжують документувати і після повномасштабного вторгнення РФ на територію України.

15 Червня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Війна і правосуддя
“Я не асоціююся з підзахисним — я потрібна для балансу правосуддя і справедливості”, — адвокатка російських військових

Юлія Шуляк — українська адвокатка, яка представляє в суді російських військових, яких обвинувачують у воєнних злочинах. В інтерв’ю МІПЛ адвокатка розповідає про досвід роботи з воєнними злочинами, виклики заочного процесу, вплив міжнародного освітнього проєкту на її бачення власної роботи та суспільний осуд.

19 Липня 2024

Війна і правосуддя
Роздроблені справи як системна проблема. МІПЛ проаналізувала останні судові вироки росіянам за воєнні злочини

Порівняно з попередніми вироками, у червневих судді скорочували контекстуальну частину, яка підтверджує, що злочин скоїли в умовах війни. Читати та розуміти такі вироки значно простіше. Водночас помітна системна проблема — кожен вирок здебільшого присвячений одному обвинуваченому, хоча злочин вчинили кілька людей. Детальніше — в аналітиці МІПЛ. 

18 Липня 2024

Аналітика
Катування українців — це державна політика Росії. Правозахисники розкрили нові подробиці жорстоких тортур цивільних

Систематичні та поширені практики свавільних затримань, катувань, насильницьких зникнень, сексуального насильства, фільтрації та пов'язаних з ними злочинів проти українських цивільних осіб на підконтрольних Росії територіях можуть становити злочини проти людяності.

18 Липня 2024

Більше публікацій