Як росіяни окуповували Чернігівщину: імена командирів та ймовірних злочинців
“Ми прийшли вас звільняти”. Так відповідали російські окупанти мешканцям Чернігівщини в лютому-березні 2022 року. За цей час вони скоїли безліч злочинів проти цивільних. Аби задокументувати їх, МІПЛ поїхала в село Шестовиця, де в березні минулого року військові РФ розгорнули свій штаб.
Село Шестовиця розкинулося неподалік річки Десна за 20 км на північний захід від Чернігова. Через нього пролягає автомобільна дорога міжнародного значення М-01 Київ — Чернігів — Нові Яриловичі. Намагаючись сповільнити ворога, Сили оборони України підірвали Шестовицький міст через річку. Та 28 лютого близько 11 годин дня ворожа техніка все ж увійшла в село. Першими йшли розвідники, замасковані під українське військо.
“Я почула, що гурчить земля. Подивилася через паркан, а по вулиці Колективній їдуть штук п’ять танків. Дула всі на бік повернуті, а на танках стрічки пов’язані жовто-сині. Ніби наші були. Проїхали до закутка, а слідом знову земля гудить. І знову колона танків, але вже з червоними стрічками — і на танках буряти сидять. Дула теж на бік стояли, а доїхали до перехрестя, то повернули їх прямо. Далі так і їхали”, — розповідає місцева жителька Ірина. Бою, каже, не було.
Штаб росіян на фермі
Свідки розповідають, що ворожа техніка з позначками “О” і “Z” зайшла з боку села Михайло-Коцюбинського, пройшла в центр Шестовиці, а далі попрямувала до траси Чернігів — Київ. Там почалися обстріли, тож росіяни повернулися в село. Частина ворожої техніки розмістилася на західній околиці Шестовиці на території фермерського господарства “Лан”, яке належить родині Лугіних. Один із її членів — Олексій Лугіна — розповідає, що зранку 28 лютого відвозив до Якубівки українського військовослужбовця, який заблукав у Шестовиці. А вже за кілька годин у село зайшов російський танковий підрозділ і зайняв ферму. Чоловік згадує: “Мій брат Сергій тоді був у гаражі на фермі. Вони зайшли, наставили дуло автомата йому в живіт і наказали показати, що тут є. Знайшли дизельне пальне 40 кубів, підігнали свої бензовози, за годину-дві все собі перекачали і поїхали”.
Олексій Лугіна. Фото: Віктор Ковальчук
На території цієї ж ферми росіяни розмістили штаб. “Вони його в гаражі влаштували, — свідчить Олексій Лугіна.
— Покидали шафи і піддони, на яких спали. З другого боку в кутку в них санчастина була — лікували своїх поранених. Ми після їхнього відходу вигрібали звідти закривавлені тампони та інше сміття. В кімнаті поруч росіяни тримали двох полонених”.
Також на території ферми військові Росії встановили автівку радіорозвідки. Мешканцям села заборонили ходити по селу без потреби і спілкуватися телефонами. Запирати двері на засув дозволялося лише на ніч.
У село прибували й інші підрозділи окупантів. Точне число російських військових місцеві не знають. Кажуть, техніки було неміряно — не менше 500 одиниць. Її розставили по всьому селу майже біля кожної хати: танки, БТРи, САУ, БМП, ракетні комплекси тощо. Техніка стояла і в полях, і в лісі біля Шестовиці. Там же в лісі росіяни почали облаштовувати фортифікаційні укріплення.
Бліндаж. Фото: Віктор Ковальчук
Коржики з макаронів
Шестовинці відзначають, що серед російських військових, які заходили в село, більшість були з монголоїдними рисами обличчя — буряти і тувинці. Зі слов’янською зовнішністю також траплялися, але небагато. Відзнак на форменому одягу російські військові не мали. Проте носили червоні або георгіївські стрічки. Командував росіянами в Шестовиці генерал-лейтенант. Його ім’я невідомо, у розмовах із селянами він повідомив, що має українське коріння і що серед військових, які зайняли село, 30% були представниками так званих “ЛДНР”, прикомандированих до російських підрозділів. Були також представники з Кривого Рогу і Сумщини, які служили на боці Росії. Про це дізналися випадково. У Шестовиці жив чоловік родом із Криворіжжя. Коли до нього в двір прийшли з перевіркою, він впізнав земляка за характерним акцентом. І той підтвердив, що з Кривого Рогу, сказав, що підписав контракт на службу в РФ. Також російські військовослужбовці говорили, що до цього багато хто з них воював у Сирії.
“Вони, як зайшли в село, то, наче мурахи, зі всіх боків лізли у двір. Здебільшого буряти були — мордаті на обличчя, — згадує місцева жителька Ірина. — Були в селі й тувинці, але на обличчя худі. Ми пізніше почали їх розрізняти. Заходять вони з автоматами до мене в двір, всюди лізуть. Я запитую: “Ви заблукали? Хвіртка он там”. А інший бурят уже холодильник відчиняє в хаті. Я до нього: “Ти туди щось клав?” Він: “Ні”. — “Ну, тоді зачини, будь ласка”.
Вони казали, що прийшли нас звільняти від нацистів-бандерівців. Самі ж мали вигляд брудних обірванців, були голодні, різали в селі усю живність — свиней, гусей, курей. Заходять якось у двір: “Дайте яєць і курочку”. — “А дітей я чим годуватиму? Ви ж усіх курей постріляли!” За словами Ірини, росіяни їли навіть собак. Пізніше їм завезли солдатську кухню, яку поставили на фермі.
З моменту окупації села місцеві відчули дефіцит продуктів і води. Магазини не працювали.
“Вони заїхали в понеділок, а у вівторок у нас зникло світло і водопостачання. Десь 3—4 березня 2022 року вимкнули газ. Було важко, але люди згуртувались, намагалися допомагати одне одному, — розповідає староста села Сергій Медведєв. — Перші дні селяни по вулицях майже не ходили, хіба тільки до колодязя води набрати. Росіянам вода теж була потрібна, вичерпували колодязь аж до піску”. Староста згадує, що в Шестовиці не було хліба, проте залишилася фура з макаронами — водій вчасно не проїхав село. Люди купували в нього макарони, замочували їх і виготовляли з цього коржики. Згодом, коли з центру села росіяни відійшли до лісу, деякі жінки велосипедами їздили в сусідню Киїнку по гуманітарну допомогу.
Сергій Медведєв, староста села Шестовиця. Фото: Віктор Ковальчук
У пошуках “нациків”
Ходячі селом, загарбники цікавилися, в якому місті вони перебувають. Не вірили, що це село. Свідки розповідають:
“Вони дивувалися: “У вас навіть асфальт є? Газ, вода і каналізація в будинках є? Так це місто, значить?” — “Ні, це село. Дєрєвня по-вашому”. На заклики місцевих їхати геть відповідали, що зворотного шляху не мають: або тюрма, або розстріл. Казали й про зневагу рідних.
Жителька села Ірина згадує, як росіяни шукали “нациків”: “У мене сусід військовий, служить. Його вдома немає. До нього зайшли, перерили будинок, знайшли форму. Приходять до мене, запитують про нього, кажуть, що нацистську форму знайшли. Я їм кажу: “То не нацистська, то наша”. Я тоді ще не знала, що вони нас усіх нациками вважають”. Ірина зазначає, що росіяни суворо наказали, аби члени її родини чоловічої статі сиділи в будинку і нікуди не ходили — навіть на власному подвір’ї. В разі потреби вийти на двір їх мала супроводжувати жінка. “А в мене онук-підліток, — каже Ірина. — То я до російського військового: “Він же дитя!” А той похмуро: “Все одно — нацик”.
За родиною пильно стежили. Одного разу ввечері побачили дрон, який світив їм у вікна. Іншого разу російські військові прийшли по телефон. “Ми свої телефони розібрали і сховали, а старий кнопковий я залишила, щоб рідним у Чернігів телефонувати, казати, що живі. Одного разу приходить молодий хлопець на вид строковик: “Тьотю, дайте зателефонувати, у мами день народження”. Кажу йому: “Немає в мене телефону”. А він: “Ми знаємо, що є, ми вас прослухали”. Ірина дала телефон, той повідомив матері, що “на навчаннях”.
Із перших днів окупації села російські військові займалися мародерством: забирали телефони, теплий одяг, взуття, генератори, інші цінні речі. Вони також вселялися у хати місцевих, поки господарі переховувалися в погребах, або виганяли їх із власних будинків.
Олексій Лугіна розповідає, що в їхню хату приходили кілька разів, зокрема ФСБ. Вперше вони лише оглянули хату. Коли прийшли вдруге, мати Олексія обурилася, мовляв, у підвалі сидить 24 людини, вісім із них — діти. “Їх було троє словʼянської зовнішності. Старший групи сказав, що піде подивитися сам і без автомату. Зайшов у підвал, познайомився з моєю дитиною, — згадує Олексій. — На нього це справило враження. Він вийшов і сказав: “Пацани, куди ми приїхали? Тут же стільки дітей”.
Після до родини Лугіних прийшли тувинці і буряти: “16 чоловік, перерили хату, забрали все більш-менш цінне. Викрали колекцію грошей ще з моїх дитячих років. Розібрали і розбили автівку — залишився лише корпус”.
Олексій Лугіна демонструє фото розтрощеного автомобіля. Фото: Віктор Ковальчук
Не гребували росіяни й спідньою білизною. “Вони тут замість омріяних трьох днів були місяць, нічого з собою не мали, тож одяг забирали в місцевих. Перевдягалися навіть у жіночу білизну, свої труси викидали. Я в себе під парканом потім знаходила”, — згадує Ірина.
Як пояснює Олексій Лугіна, російські солдати зі слов’янськими рисами попередили, що з тувинцями сваритися ризиковано, бо ті не розуміють російської мови і будь-яке невдоволення сприймають як образу, через що можуть одразу зарізати. Пані Ірина додає, що ті ходили по селу в камуфляжній зеленій або світло-коричневій формі. Одного разу військові попередили її, що коли заїдуть військові у чорно-червоній формі, то краще самій сховатися і сховати робочий інструмент і цінні речі. Зазначили, що такі стоять у сусідньому Михайло-Коцюбинському. Але в Шестовиці військових у такій формі не бачили.
Переправа через Десну і окупація інших сіл
Базувалися в Шестовиці різні підрозділи збройних сил РФ, зокрема підрозділи 41-ї загальновійськової армії Центрального воєнного округу, які, за інформацією Генштабу ЗСУ, намагалися встановити контроль над Черніговом біля його південних околиць.
Перебуваючи в Шестовиці, російські війська стріляли в бік Чернігова, Києва, Іванівки, Количівки. Кілька разів намагалися звести переправу через Десну, аби з півдня обійти Чернігів. Навести понтонну переправу ворогу вдалося на початку березня. Частина російських підрозділів, перетнувши річку, рушила в напрямку Золотинки і Ягідного, які окупували 3 березня 2022 року. За два дні вони захопили Іванівку.
ЗСУ вибивали ворога поступово, наносячи удари по місцях дислокації. 8 березня 2022 року українські армійці знищили в Шестовиці колону російської техніки на вулиці Колективній.
Вірогідно, місце загибелі російського екіпажу протитанкового ракетного комплексу “Штурм”. Скриншот із відеосюжету Суспільного
“Страшно було, — згадує ті події жителька села Ірина.
— На цій вулиці було скупчення російської техніки. Тут розбили дві машини з боєприпасами, бензовози, солдатську кухню. Ударна хвиля велика потужна, ми ледве встигли сховатися. Уламки розліталися всюди.
По селу казали, що це хтось із місцевих нашим військам координати передавав. Потім стільки металу залишилося — неможливо було вулицею пройти”. За словами місцевих, ЗСУ тоді знищили близько 50 росіян. Від удару постраждали й будинки місцевих, які зараз відновлюють. Серед цивільних обійшлося без жертв.
Вулиця Колективна. Фото: скриншот ґуґлмапи
Залишки техніки на території фермерського господарства “Лан”. Фото: Віктор Ковальчук
Зараз вулиця розчищена від російського металобрухту, проте досі тут відчувається запах гару.
Після влучного удару російські військові відійшли з села в ліс. “Уходили швидко. А тут неподалік від нас жили в одній порожній хаті, так після себе її підпалили”, — говорить місцева жителька Галина. Новий штаб росіяни організували на підприємстві з вирощування грибів, як говорять місцеві — “на грибах”.
Фото з місця дислокації російських військ у лісі біля с. Шестовиця
Тут досі залишаються сліди перебування російських військ. На фото — пляшка з-під води Аржаан “Сенек” із Улуг-Хемського району республіки Тува РФ.
Залишки російського сухпайку. Фото: Віктор Ковальчук
31 березня 2022 року Збройні сили України звільнили Шестовицю. Росіяни виходили поспіхом, залишаючи замінованою техніку і боєприпаси. За підрахунками оперативного командування “Північ”, за місяць втрати ворога тут сягнули 40% техніки та особового складу.
Злочини проти цивільних: імена причетних
Одним із підрозділів РФ, який брав участь в окупації Шестовиці, була 55-та мотострілецька гірська бригада РФ (в/ч 55115), яка дислокується в місті Кизил Республіки Тува. Це підтверджують і свідки, з якими спілкувалася МІПЛ. Командир бригади — Денис Барило, на той час полковник, у червні 2023 року отримав звання генерал-майора.
Барило Денис
Ще один встановлений підрозділ — 74-та окрема мотострілецька бригада РФ (в/ч 21005) з м. Юрга Кемеровської області під командуванням підполковника Павла Єршова.
Павло Єршов
Ще в квітні 2021 року, як писали російські ЗМІ, ця частина з Юрги була перекинута у Воронезьку область — ближче до українського кордону. Офіційна версія російської влади — на навчання, під час яких мали відпрацьовувати “дії з перекидання і розгортання мобільних компонентів системи управління і здійснення маршів у зазначені райони”. 24 лютого 2022 року під час вторгнення під Черніговом у полон здався розвідувальний взвод 74 мотострілецької бригади. Старшина взводу Костянтин Буйнічев зізнався, що наказ про наступ на Україну вони отримали 23 лютого 2022 року. Це доводить, що вторгнення в Україну не було спонтанним, воно планувалося заздалегідь.
Одному з військовослужбовців 74-ї бригади — Езізу Акініязову, мешканцю Казані — висунуто звинувачення у незаконному затриманні і жорстокому поводженні з цивільними особами (ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 438 КК України).
Езіз Акініязов. Фото: Судовий репортер
Зокрема, з матеріалів слідства відомо, що кілька російських військових, серед яких був Акініязов, 6 березня 2022 року в селі Слобода Іванівської територіальної громади затримали місцевого жителя. Над чоловіком знущалися — ствол автомату приставляли до скроні і вставляли у рота, водили лезом ножа по обличчю, ображали і принижували. Руки чоловіку зв’язали дротом і привезли в Шестовицю, де тримали на території фермерського господарства за температури повітря нижче 0 градусів за Цельсієм. Зараз справа за звинуваченням Акініязова перебуває на розгляді суду. Потерпілого, за словами мешканців Шестовиці, росіяни випустили 7 березня.
Цей потерпілий — не єдина жертва російських військових у Шестовиці. 15 березня 2022 року росіяни обстріляли три машини з цивільними, які евакуйовувалися з цього села. В результаті обстрілу вбили чоловіка, дівчина отримала важке поранення в живіт і за деякий час померла, кілька людей зазнали поранень. Ще одна жертва — чоловік — помер у лікарні від поранень, отриманих 28 лютого під час обстрілу росіянами колишнього Шестовицького аеродрому. Його син застрелився на нервовому ґрунті.
Перебуваючи в польової місії в Шестовиці МІПЛ також дізналася, що під час перевірки будинків російські військові кинули гранату в один із погребів, де перебувала родина. Господар зазнав тяжких травм. Ще одного місцевого жителя військові РФ застрелили, коли той виїжджав із села велосипедом — рідні змогли забрати і поховати тіло лише після деокупації села. Також після звільнення Шестовиці правоохоронці знайшли ще кілька трупів закатованих чоловіків: мешканця селі Мажугівки, двох братів із Деснянки та мешканця Корюківки. У жовтні 2023 року в лісі знайшли ще одне тіло закатованого чоловіка. За попередніми даними, це житель села Михайло-Коцюбинського. Також досі невідома доля викраденого росіянами мешканця Шестовиці Олександра Щербатого.
Матеріал підготовлено за участі Катерини Огієвської.
