Замість обміну — етап. Цивільних полонених із окупованої Луганщини почали вивозити в Росію
“Все йде дуже тяжко, але я тримаюся, духом не падаю. Всіх обіймаю, вірю, що побачимося. Як казав Шопенгауер 300 років тому, все станеться так чи інакше”, — писав рідним луганчанин Олександр Борисов у першому листі після етапу. 24 грудня 2024 року. Росія, Якутськ.
Борисов — один із кількох десятків цивільних, яких захопили на окупованій частині Луганської області до повномасштабного російського вторгнення в Україну і тримають в ув’язненні до сих пір. З кінця 2024 року їх почали етапувати в Росію. Олександр став одним із перших етапованих.
“У нас не вийшло”
Олександр Борисов, якому зараз 40 років, жив у Кадіївці (до перейменування — Стаханов) на Луганщині, заробляв на життя приватними перевезеннями. У 2014 році, після захоплення міста росіянами, виїхав до Харкова, але згодом змушений був повернутися: у 2015 році батько втратив ногу через обстріл, мати злягла з важкою хворобою, від якої так і не одужала, а під опікою сім’ї залишалися ще дідусь і бабуся.
В окупації Борисов продовжував займатися перевезеннями: привозив місцевим передачі від родичів із вільних територій, вивозив людей, зокрема тих, кому загрожувало переслідування, каже родичка Борисова Наталія Барчишак.
Наталія Барчишак тримає в руках фотографію Олександра Борисова на акції родичів полонених у Києві. Фото з персонального архіву Наталії Барчишак
Захопили його у 2021 році на Святвечір, коли Борисов в авто біля будинку чекав на дружину, щоб їхати в гості до друзів. Приблизно в той самий час в іншій частині Кадіївки викрали його брата Ігоря, коли той зупинився на червоне світло, повертаючись додому з роботи.
Ігоря за три місяці відпустили, а Олександра залишили в ув’язненні, катували, погрожували розправитися з батьком, братом і дружиною. Щоб припинити знущання над собою і убезпечити рідних, він намагався вчинити самогубство, розповідає Наталія Барчишак.
Борисова “засудили” на 14 років колонії за “державну зраду” — це головна стаття для політичних в’язнів у “луганській республіці”. Після кількох років ув’язнення дружина з ним розлучилася. Будь-яке спілкування припинив брат.
Олександр Борисов — лідер за складом характеру, енергійний, ініціативний, постійно писав звернення і скарги, викликав перевірки в колонію. Так чоловіка характеризує Максим Буткевич, правозахисник і ветеран, який був у полоні на Луганщині з червня 2022 по 18 жовтня 2024 року.
Буткевича після “суду” тримали в тій же колонії, що і Борисова і, ймовірно, більшість “політичних” бранців-чоловіків. “Він шукав якісь можливості звільнення в межах російського законодавства. Можливо, сподівався, що він усім набридне і його випустять”, — згадує Буткевич.
Максим Буткевич після повернення з полону виступає на засіданні Ради безпеки ООН. Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими
За словами Наталії, Борисов — один із тих, хто досі категорично відмовляється отримувати російське громадянство, яке полоненим нав’язують у Росії. Деякі, втім, незалежно від їхніх політичних поглядів і симпатій, йдуть на такий крок в надії на дострокове звільнення, бо за шість — сім років ув’язнення їхні сподівання на обмін вмерли. За звільнення багатьох із них ніхто не бореться.
Анна Сластнікова, сестра затриманого у 2017 році підприємця Романа Сагайдака, як пізніше Наталія, розраховувала, що звільнити брата допоможе розголос. Сьогодні вона вважає, що українську сторону не турбує його доля, тому що Роман — цивільний, а не військовополонений.
Романа “засудили” на 11 років ув’язнення, з яких він минає вже восьмий. Тримають його не там, де більшість “політичних”, а в колонії № 38 у Довжанську (до перейменування — Свердловськ).
“Я дуже довго сподівалася на обмін, — ледь стримуючи сльози розповідає Анна Сластнікова. — Я так стежила за цими обмінами. Боже мій, я просто не відлипала від телевізора. І чекала на дзвінок. Це було, звичайно, жахливо. Щоразу вдивляєшся в обличчя, думаєш: а раптом нам просто не додзвонилися. Я все робила, щоб він потрапив у ці списки. Я перед кожним обміном, коли щось планували або обговорювали, писала Денисовій, наступним омбудсменам, в СБУ, Червоний Хрест, громадські організації. Не вийшло. У нас не вийшло”.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії, коли обмінювати цивільних майже припинили, з окупованої Луганщини на волю вийшла лише одна цивільна, яку кинули за ґрати до 2022 року, це — Ірина Чижевська.
Полонені, яких обміняли 13 вересня 2024 року, серед них Ірина Чижевська. Фото з офіційного Телеграм-каналу Володимира Зеленського
Юридичний абсурд
“Політичних” в’язнів, яких затримали до лютого 2022 року, в окупованій Луганській області зо два десятки, каже Максим Буткевич. Про долю деяких з них, як, наприклад, серйозно хворого 55-річного Вадима Дрєєва, не знають навіть родичі. Чоловіка, який, як стверджувало луганське “інформаційне агентство”, “не усвідомлював власних дій через розлад психіки”, запроторили у вʼязницю в квітні 2019-го. Звинуватили в тому, що він для диверсій і за завданням СБУ нібито закладав вибухівку під пам’ятниками в Луганську.
Вадим Дрєєв під час “слідчого експерименту” “МГБ” луганської “республіки”. Скріншот з відео
“Політична” стаття не означає, що засуджена за нею людина дійсно мала проукраїнські погляди і співпрацювала з українськими спецслужбами, як то стверджували окупаційні “прокурори” і “судді”. Чимало “політичних” змінили проросійські погляди після кількох років участі у війні проти України або після ув’язнення.
Один із таких — 55-річний Олександр Діваков із Дніпропетровщини, про якого розповідає Буткевич. Діваков працював у Росії, у 2014 році повернувся в Україну і спочатку рушив на Луганщину з гуманітарною допомогою, потім приєднався до одного з батальйонів бойовиків, став у ньому одним із командирів розвідки, але швидко розчарувався в луганській “республіці” і власній довірі російському телебаченню. Коли після чергових провалів на фронті бойовикам потрібно було знайти цапа-відбувайла, Дівакова, як вихідця з підконтрольного Києву регіону, “викрили” у “співпраці з СБУ” і “засудили” до 14 років ув’язнення.
Тим не менш, Діваков — один із тих старих “політичних”, хто досі сподівається, що їх обміняють на російських полонених. В ув’язненні у нього сильно погіршилося здоров’я, каже Буткевич.
Олександр Діваков на “суді”. Фото луганського “інформаційного агентства”
Чимало “політичних” потрапили в неволю через те, що опинилися не в тому місці і не в той час. Деякі з них навіть в ув’язненні зберігають проросійські погляди. Одну з “політичних”, наприклад, місцеве “слідство” вписало в групу 16 диверсантів, яка, зокрема, організувала і вбила полковника “народної міліції” Олега Анащенка в лютому 2017 року. Жінка досі підтримує Росію, а провинилася перед нею лише тим, що як лікарка надала медичну допомогу іншому “диверсанту”, розповідає МІПЛ колишня полонена Ірина Чижевська, теж лікарка, невропатолог, яка залишилась в окупації, щоб доглядати хворих батьків. У 2020 році, під час пандемії коронавірусу, лікарню, в якій працювала Чижевська, перепрофілювали під лікування пацієнтів із ковідом.
Це була стара лікарня, без необхідного обладнання, в неї скеровували бідних і літніх пацієнтів, в той час як “еліту”, зокрема російських військових, розміщували в обласній, більш пристосованій для належного лікування. У лікарні в Чижевської була висока смертність, лікарі не могли цьому зарадити в умовах, що їм надали, вони й самі хворіли, один лікар помер.
Один із медиків тоді поскаржився “в органи” на умови в лікарні. Реакцією стали репресії проти керівництва закладу. Чижевську заарештували у березні 2021 року, коли вона вийшла з дому на роботу.
Версія звинувачення кілька разів мінялася. Лікарку били, залякували, вимагали зізнатися, що вона передала списки хворих на коронавірус в управління охорони здоров’я Луганської ОДА, в якому працювала до 2014 року, потім — що родичу в СБУ.
“Залякували, чим тільки можна”, — згадувала Чижевська в інтерв’ю документаторці МІПЛ Лідії Тараш.
— Говорили, що якщо я не погоджуся підписати, що передала ворогу списки коронавірусних, вони не триматимуть мене довго у підвалі. Натомість відправлять у СІЗО в камеру, де сидять кримінальниці, у яких чоловіки або брати воюють, і ці кримінальниці мене щодня битимуть і ґвалтуватимуть. Вони мені постійно казали: “Ми можемо все. Нам не важливо, винна ти чи не винна.
За словами Чижевської, вона підписала все, що від неї вимагали, після того, як їй пригрозили забрати і катувати її хвору матір.
Роман Сагайдак — ще один із тих, хто опинився не в тому місці і не в той час. Він ювелір, гемолог, працював із дорогоцінними металами і камінням. Після окупації рідного Сорокиного (до перейменування — Краснодон) бізнес-партнер запропонував Сагайдаку продати його частину бізнесу. Той відмовився. Партнер задіяв зв’язки в “міністерстві держбезпеки ЛНР” і заволодів підприємством, відправивши партнера за ґрати.
Сагайдак у полоні з липня 2017 року, його катували. Щоб змусити себе обмовити себе, окупанти двічі викрадали його батька: один раз одразу після викрадення Романа у 2017 році, вдруге — незадовго до “суду” у 2018-му. Старшого чоловіка по місяцю тримали у підвалі “МГБ” без допитів, без побитя, але без зв’язку з рідними. Про це МІПЛ розповідає Анна Сластнікова.
Роман Сагайдак. Фото з персонального архіву Анни Сластнікової
Сагайдака засудили за “державну зраду” на 11 років із конфіскацією майна. У 2024-му його справу переглянули за російським кримінальним кодексом: строк 11 років залишили, конфіскацію скасували, але частину майна — п’ять автівок — годі й шукати.
“Мені було цікаво, як переглядатимуть вироки тих, у кого “державна зрада”. Як громадяни України, які проживали на території України і не мали жодного стосунку до Росії, могли зрадити Росію? Виявилося, що зробити це можна дуже просто: помінявши номери статей. Те, що з юридичної точки зору це абсурд, нікого особливо не турбувало”, — коментує в інтерв’ю МІПЛ Максим Буткевич.
Етап перед етапом
Костянтин Жирков намагається постійно тримати зв’язок із братом Антоном Григоровим, якого керовані Росією луганські бойовики захопили в березні 2019 року і засудили до 12 років за “шпигунство”. Перед тим чоловіка звільнили з роботи в університеті, де він очолював соцслужбу: хтось доніс на нього, знайшовши його фото на Майдані, де позаду був український прапор.
Уже майже шість років Костянтин бореться за звільнення брата, звертаючись до українських державних органів, міжнародних організацій, іноземних можновладців. Там і йому, і решті таких, як він, відповідають: у списках на обмін значиться, російська сторона не підтверджує утримання і місце перебування.
“Зараз Антон та інші з ним просять звертатися всюди, оскільки їхню колонію хочуть закинути кудись на північ. Їм сказали, що це може відбутися вже у березні”, — каже Костянтин Жирков.
Як раніше Олександра Борисова і Максима Буткевича, Антона Григорова утримують у колонії № 19 біля Хрустального (до перейменування — Красний Луч).
Антон Григоров, фото з персонального архіву Костянтина Жиркова
“Коли я ще там був, упродовж кількох місяців ходили чутки, що нас усіх розвозитимуть по Росії, а колонію закриють, — згадує Буткевич. — Вона явно колись була розрахована на більшу кількість людей, а оскільки багато місцевих зеків зараз ідуть на війну, чисельність тюремного населення зменшується. Потім були чутки, що вивезуть тільки “політичних” і військовополонених, або тільки “політичних”. З “політичними” це почало справджуватися”.
За словами колишнього бранця, ще раніше в Росію почали вивозити військовополонених із іншої колонії на Луганщині, № 36, що у Суходольську — тих, кого не встигли “засудити”.
Що ж до колонії № 19, то в ній нещодавно зробили ремонт, місцевий персонал там замінюють на російський. Все це, вважає Буткевич, свідчить про те, що колонію закривати не збираються.
На думку Наталії Барчишак, полонених українців переміщують, аби позбавити можливості спілкуватися між собою і підтримувати одне одного. Про тих, кого етапували або готуються етапувати, відомо, що вони потрапляють у різні регіони Росії. Географія: від півночі до центру — Ханти-Мансійськ, Якутськ, Омськ, Пермь. Тобто українців не залишають навіть близько до батьківщини.
Всі колишні бранці і родичі тих, хто досі перебуває в утриманні і з якими спілкувалася МІПЛ, свідчать, що бранцям важко вижити без передач, а що і як можна передати в Омськ чи тим більше в Якутськ, ніхто не уявляє. Майже у всіх полонених, про яких відомо МІПЛ, є проблеми зі здоров’ям, у багатьох — внаслідок катувань. Ліки, завдяки яким вони трималися, були в передачах від родичів, а не в тюремних санітарних частинах.
“У людей, які звідти приїжджають, здоров’я максимально підірване, — пояснює Костянтин Жирков. — Минулої зими у них було катастрофічно холодно. Хворіли всі. У кого не було грошей, у кого не було поруч рідних, у тих камери залишалися повністю без опалення. Доступ до медикаментів обмежений, харчування мов для свиней, якщо тобі не передають регулярно передачі”.
Багато полонених, у кого не було або не стало родичів на окупованих територіях, залежали від допомоги рідних інших полонених. Бранці підтримували одне одного і їхні родичі також. Зараз же цю мережу взаємодопомоги і благодійності, яка сформувалися на Луганщині і навколо неї за роки окупації, Росія руйнує.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
Авторка: Юлія Абібок, журналістка МІПЛ
