Заручник із Курського СІЗО. Історія викрадення та повернення додому Олександра Ковальчука
Село Микуличі Бучанського району розташоване неподалік траси М 07, яку ще називають “Варшавка”. У цьому селі разом із дружиною мешкає Олександр Ковальчук. На момент повномасштабного вторгнення РФ вдома також були двоє дорослих синів подружжя. “Вибухи ми чули вже 24 лютого. Чули, як бомбили Гостомель, Київ. Але у нас в селі ще кілька днів було тихо, лише 2 березня снаряди почали долітати сюди — дах місцевої школи розбили. Десь о 12 дня російська техніка вперше зайшла в село”, — розповідає Олександр Ковальчук. Від обстрілів, каже, ховалися в погребі, який облаштував сусід.
Олександра Ковальчука росіяни викрали 2 березня 2022 року. Фото: Віктор Ковальчук
“Ми з сусідом на вулиці сиділи, курили, аж раптом почули, як торохтять гусениці. Вийшли подивитися, а тоді зайшли в погріб, сиділи там хвилин 20. Потім я пішов по воду, щоб каву зробити, аж раптом за парканом двоє з автоматами. Кажуть: “Що ви робите?” Відповів їм, що в погребі ховаємося. Вийшли ми до них, запитали, чого приїхали? А вони такі молоді, з колорадськими стрічками, говорять із акцентом. У мене цигарок просили, сказав їм, що немає в мене. Потім вони кажуть: “Батю, іди подалі, сховайся в погріб”. Я тільки йти, а вони: “Стій, тобою вже зацікавилися”, — розповідає Олександр.
У той час до будинку підійшов офіцер ЗС РФ, вдарив Олександра прикладом у коліно і сказав: “Ну що, майданівець, телефон давай”. Там військовий побачив переписку Олександра зі знайомими з Бучі, які надсилали йому фото та інформацію про те, що відбувається в окупованому місті. Після перевірки телефону російський військовий сказав на Олександра: “Наша людина”. Його відвели в центр села.
Олександр Ковальчук біля будинку, неподалік якого його викрали росіяни. Фото: Віктор Ковальчук
“Поклали обличчям до землі, зв’язали, кинули на БМП, прив’язали до машини, накрили брезентом. Поруч був іще один полонений — Сергій, він зі мною весь час полону був. Понад дві доби ми їздили на цій броні прив’язані, росіяни сиділи на нас, як на матрацах”, — згадує Олександр Ковальчук.
Каже, що на ніч росіяни спускали їх на землю, прив’язували один до одного та до гусениць БМП. Де саме їздили вдень, вони не знали, оскільки на голови чоловікам натягнули шапки і перевʼязали їх скотчем.
Ввечері 2 березня полонених стало більше. За словами Ковальчука, додалося четверо тероборонівців Ірпеня, автомобіль яких росіяни обстріляли з автоматів. МІПЛ дізналася їхні імена. Це поліцейські Артур Баранець та Руслан Філіпенко і цивільні Олексій Ященко та Денис Дерев’янчук. Наша команда готує про них статтю, де розповість про обставини викрадення чоловіків.
“Їхні прізвища ми не знали. Один мав ножове поранення в стегно (ймовірно, мова про Дениса Дерев’янчука, — МІПЛ). Ночувати нас кинули в лісі, якийсь яр. Я вмію розв’язуватися, то й хлопцям руки розв’язав, масажував їм руки, щоб кров запустити. У пораненого росіяни відібрали кросівки. В мене кожух був теплий, то він не лише мене врятував — я накривав ним ноги цього хлопця, в якого взуття вкрали”, — розповідає Олександр.
Олександр уміє знімати мотузки з рук — це допомагало в полоні. Фото: Віктор Ковальчук
3 березня шістьох бранців завантажили на БМП, накрили брезентом. Потім їх передали іншим російським військовим, які їздили на броньованій автівці іншого типу — без гусениць. Того ж дня на прохання Олександра бранцям нарешті дали води, дозволили сходити в туалет.
“Нас знову завантажили на машину, катали десь по лісах. Тоді зупинилися, повели мене на допит. Питали, де солдати ЗСУ, чим я їм допомагав, окопи де рив, де бандерівці, азовці, нацики? Мене прикладом вдарили, аж раптом залунала повітряна тривога, почали літаки літати.
Вони злякалися, повели мене до ями. Поруч із нею стоять фотоапарати на штативах, росіянин сказав: “Я вистрілю, а ти впадеш і не рухайся”.
От він стріляє, я падаю, лежу. І таким чином усі хлопці падали тоді до мене в яму. Наступного дня нас допитували ефесбешники. Після цього нас посадили в автомобіль “Патріот” і повезли, як мені здалося, в бік Гостомеля. На ніч завели в якесь приміщення, схоже на кухню, бо столи алюмінієві, як в їдальні. А навколо — мішки з награбованим майном, росіяни грабували будинки і все там складали”, — згадує Олександр Ковальчук.
Мапа з селом Микуличі
4 березня групу полонених привезли у “холодильники Гостомеля” — місце, де росіяни утримували понад 100 українців (військових і цивільних заручників), більшість з яких згодом вивезли до Росії.
Чорнобиль — Курськ. Як росіяни вивозили полонених українців в Росію
“Холодильники Гостомеля” — це промислове приміщення з міцними металевими дверима, повністю обшите металом, підлога — рифлене залізо. “Нас із Сергієм завели в одну камеру в цих холодильниках, решут — в іншу, я їх вже не бачив. До нашої камери також завели трьох цивільних чоловіків із Гостомеля і Дем’яна з Демидова. Я кожух постелив, на ньому спали. У мене були цигарки, якийсь російський майор приніс нам сірники та свічку, бо вікон там немає, суцільна темрява. У нас була ця свічка і мої цигарки. А 6 чи 7 березня нам каші трохи принесли в коробці з-під взуття, це вперше дали поїсти”, — розповідає Олександр Ковальчук.
8 березня полонених українців почали виводити з холодильників. Вивели й Ковальчука. Людей вантажили в автозаки, стягнувши їм руки міцними пластиковими стяжками, які зупиняють кровотік і спричиняють пекучий біль у руках.
Пластикові стяжки боляче різали руки, зупинивши кровотік. Фото: Віктор Ковальчук
“Зі мною в машині був Сергій, додався хлопець із Гостомеля, на вигляд “ботанік”, але потім його кудись вивели. Ще був той поранений у стегно Денис, але його теж кудись вивели, більше його не бачив. Їхали довго, через Чорнобильську зону, я цю дорогу добре знаю, бо родом із тих місць. Відчуття було, що нас десь неподалік ЧАЕС провезли. Бачив ліс, сосни, в яких верхівки збиті снарядами. Бачив їхні танки та БМП. А потім нас у Гомель привезли, в якусь військову частину”, — пригадує Олександр Ковальчук.
Каже, що дві години полонених тримали в автозаку, а тоді машини повернули в Україну, бранці ночували біля Чорнобиля. На ранок їх знову повезли в Білорусь — в аеропорт у Гомелі.
“9 березня нас літаком доставили кудись у наметове містечко. Синього кольору намети були, буржуйки там всередині, постіль. Але холодно було — 15 градусів морозу. Нас на сніг кинули зв’язаних, обшукали, забрали в мене 500 гривень і цигарки, закинули в намети. Дрова були сирі, погано горіли. Води нам не давали, то я топив сніг на буржуйці”, — пригадує Олександр.
У наметовому містечку (Олександр вважає, що десь біля Глушково в Курській області) полонених українців водили на допити. За словами чоловіка, запитували весь час одне й те саме: про азовців, де розташовані частини ЗСУ, де базуються правий сектор, бандерівці та нацики. Також брали аналізи — мазок з вуха, носу, волосся. В одному наметі з Олександром були чоловіки — Сергій з Херсону, Артур із Полтави, кілька хлопців із Чернігівщини. Там він познайомився з земляком Миколою Савчуком, цивільним заручником, якого росіяни викрали з власного будинку в селі Андріївка.
Миколу Савчука росіяни викрали в селі Андріївка. Фото: Віктор Ковальчук
МІПЛ поспілкувалася з Миколою Савчуком. “Першого березня я йшов зі свого другого двору, з батьківської хати, там годував собаку. Назустріч йшли буряти, кричать: “Руки вгору!” Мене прикладом ударили, руки зв’язали і в погріб, — говорить чоловік. — Це був сусідський погріб, там зараз хату зрівняли з землею. В погребі вже сидів хлопець. Потім приїхав УАЗик, нас почали возити по лісах. Куди росіяни їдуть — туди і ми з ними. Ми не знали, де перебуваємо, там жодних знаків нема. Вони ховаються в лісі, ми там же. Сім-вісім днів тримали в наметі, змушували роззуватися. Ось моя нога обморожена.
Били автоматом по ногах. Росіяни наловили й інших, чоловік десять було полонених. Всі зв’язані лежали. Сказали роззуватися. Воду у взуття заливали. Один пальці відморозив, ампутували.
Сім днів я був зв’язаний, руки обидві спочатку не працювали, потім одна запрацювала, а друга — ні. У наметах більше сотні людей було зі всієї України. Здебільшого військові, але й цивільні були”.
У наметовому містечку лікар оглянув Миколу і сказав, що той пережив інсульт.
Олександр Ковальчук допомагав полоненим: підтримував словом, давав їм цигарки і свій теплий кожух. Фото: Віктор Ковальчук
Олександр Ковальчук каже, що перших бранців з наметового містечка відправили в Курське СІЗО № 1 13 березня. Його і Миколу Савчука звідти забрали наступного дня.
Жорстока прийомка в Курську
Коли бранців везли в Курське СІЗО, військова поліція РФ обіцяла, що там будуть гарні умови — туалет, їжа, ліжка. Але замість цього на них чекала жорстока шестигодинна прийомка.
“Били шокерами, дошками, руками, вдягали пакет на голову, відправили в душ, де вмикали то крижану воду, то окріп. Там була слизька плитка, люди падали, їх били. Поки вони отак лежали там у душовій, то їм на голову пакет одягали і лупили боксерською рукавицею. Знущались із нас дуже сильно”, — розповідає Олександр Ковальчук.
Після цього чоловіка відвели в камеру на 12 місць. Туди ж потрапив Сергій, з яким Олександр познайомився в полоні ще в Україні.
Щодня були перевірки камери, під час яких бранців виводили в коридор, час від часу їх там били. Одного разу Олександр почув, що в сусідній камері помер полонений українець.
Микола Савчук каже, що бранцям у Курську СІЗО № 1 майже не надавали медичної допомоги. Фото: Віктор Ковальчук
“Раз на тиждень у камеру заходив цивільний прокурор і питав, як медицина, як годують? Ну, що ми? Казали, що все добре. Не дай боже скажеш, що погано, бо тоді співатимеш російський гімн або весь день стоятимеш”, — пригадує Микола Савчук.
Він наголошує, що в Курському СІЗО № 1 бранців весь час били по ребрах і ногах. У самого Миколи довгий час гноїлася рана на нозі, через що він не міг на неї спертися. Якоїсь якісної допомоги від лікарів СІЗО він не отримав, раз на 10 днів була перев’язка, лікувати ногу довелось вже після повернення в Україну в квітні 2022 року. “Полонений із Сум казав тим уфсінівцям: “У мене тиск”. Лікарка один раз йому пігулку дала. Наступного дня він омонівця просить ще від тиску, а той: “Ти що, на курорті?” І як влупить його… По ногах били. Мене майже не чіпали, бо кульгав сильно через рану на нозі”, — розповідає Микола Савчук.
Микола Савчук показує шрами від обмороження. Фото: Віктор Ковальчук
Шлях на волю
12 квітня Олександра Ковальчука вивели з камери Курського СІЗО № 1 і повезли в аеропорт, де він деякий час сидів у літаку. Згодом його повернули в тюрму. “Це був такий сценарій у них, розігрували цирк. А ще з нами на обмін шість людей із “ДНР-ЛНР” йшли. Пізніше ми дізналися, що їх взагалі 59 чоловік із Тули привезли в Курськ, били сильно, погрожували обміняти в Україну, де їм нібито ЗСУ коліна прострілять. Цих жителів “ДНР-ЛНР” взяли, бо вони не хотіли воювати. А в Курську влаштували їм побиття. Здається, їх збиралися повернути додому, щоб вони усім розповідали, що треба йти воювати проти України, бо інакше полон, катування та знищення. Їм сказали: “Ваша задача — йти до військкомату, одягати форму та допомагати російській армії вбивати українців”, — свідчить Олександр Ковальчук.
Олександр Ковальчук каже, що його врятувало вроджене почуття гумору та віра у звільнення. Фото: Віктор Ковальчук
За словами чоловіка, після повернення з аеропорту настрій був поганий, здавалося, такого шансу вже не буде. Але вранці до камери зайшли уфсінівці та наказали всім йти з речами на вихід. В аеропорту їх посадили в літак. Олександр вважає, що летіли до Ростова. “У Ростові цих донецьких та луганських вивели, а до нас у літак завели одну жінку та кількох чоловіків. До цього нас було шість людей, а стало десь 20. Ми знову полетіли. Де саме нас висадили, не розуміли, очі були зав’язані, кинули в КАМАЗи і повезли. Але я підглянув і побачив гори, пізніше зрозумів, що це Крим. Привезли нас в училище Нахімова в Севастополі. Там казарми, душ був”, — розповідає Олександр Ковальчук.
Півтора місяця полону, холоду, голоду і знущань пережив Олександр Ковальчук. Фото: Віктор Ковальчук
Одну ніч Олександр провів у Севастополі. Далі його з іншими полоненими завантажили в автозак і повезли в бік місця обміну в Запорізькій області. “Жінка, яка їхала з нами, в Севастополі інтерв’ю давала на камеру, казала, що ненавидить Україну та не хоче обмінюватися. Але її все одно обміняли”, — каже Ковальчук.
Під час самого обміну, коли він крокував у бік контрольованої Україною території, побачив, як несуть на обмін поранених дагестанців — військових ЗС РФ. “Я не витримав, кажу їм: “Ну що, наїлися ви української землі?” Потім нам все розповіли — про звільнення Київщини, Чернігівщини, Сум. Ми плакали, співали гімн України”, — пригадує Олександр. Звільнили чоловіка 14 квітня 2022 року. В той же день за обміном звільнили й іншого заручника — Миколу Савчука. Сергія, який у полоні з Олександром перебував із першого дня, звільнили через обмін на початку травня 2022 року. Досі на території РФ у різних СІЗО та в’язницях перебуває кілька тисяч цивільних громадян України.
