Зниклі у Бахмуті: як сімʼї восьми бійців із 54 ОМБр шукають своїх рідних
17 травня 2023 року у Бахмуті під час виконання бойового завдання зникла група з восьми бійців 54-ї окремої механізованої бригади. З того часу їхні рідні по крихтах збирають інформацію про події того дня. Вони вірять, що чоловіки живі і повернуться додому. МІПЛ поспілкувалася з ними, аби зрозуміти, що сталося і чому, попри запеклі бої в Бахмуті, є шанс, що військові вижили і тепер у російському полоні.
Бійці 54-ї ОМБр
До того, як потрапити у 54 бригаду, всі вісім зниклих бійців служили у підрозділах територіальної оборони – кожен у своєму регіоні. Найстарший із чоловіків – 52-річний Андрій Ткачук. За освітою юрист, до повномасштабного вторгнення був директором будівельної компанії з колективом 70 осіб, будували дороги.
Андрій Ткачук, зниклий безвісти військовослужбовець 54 ОМБр
З початку великої війни Ткачук пішов служити до місцевої роти охорони в місті Хмільнику Вінницької області.
— Він би міг не йти на війну, адже був керівником підприємства. Але пішов одразу – з 24 лютого 2022 року. Не міг інакше, – зазначає Надія Калачинська, його сестра.
І в мирному житті, і на військовій службі Андрій Ткачук користувався повагою. Як юрист допомагав у військкоматі оформлювати документи на мобілізованих. А у квітні 2023 року отримав наказ їхати у Донецьку область, щоб доєднатися до 54-ї бригади. Вже наступного дня був на місці.
Інший житель Вінницької області — Віталій Каменщик. До війни працював автослюсарем, дуже любив свою роботу. На захист країни став у лютому 2022-го. Дружині Вікторії коротко пояснив: “Я йду захищати”. Вона згадує:
— Віталій – майстер золоті руки. За що не візьметься — все вдається. І вдома все лагодив, і дитині з уроками допомагав: то намалювати, то годівничку для пташок зробити. Автомобілі дуже любив. Зранку як пішов у гараж — і аж до вечора.
До нього приїжджали ремонтувати машини з усього міста. А як почалася повномасштабна війна, то гараж свій закрив. Сказав, що війна важливіша. Решта відійшла на другий план.
Вступивши до лав тероборони, Віталій Каменщик служив у своєму місті – охороняв дороги і мости. Наприкінці квітня 2023-го за наказом командування вирушив на Донеччину – на збори дали пару годин.
Віталій Каменщик, зниклий безвісти військовослужбовець 54 ОМБр
Ще троє з групи зниклих бійців були родом із Харківщини. Один із них — 36-річний харків’янин Вадим Саблін. Він із дитинства займався східними єдиноборствами, отримав вищу фізкультурну освіту. Потім була строкова служба в армії, служив також у Нацгвардії. На початку повномасштабного вторгнення працював у місцевій типографії, продовжував займатися спортом.
— Ходити у спортзал і качати залізо було його улюбленим заняттям, – зазначає дружина Марина.
Розповідає, що у військкомат чоловік пішов восени 2022 року. Його зарахували до підрозділу тероборони. Згодом запропонували пройти тримісячне навчання. Погодився. Та навчання тривало місяць, потім — служба у 54-й бригаді. Тоді чоловік вперше потрапив на бойові позиції, отримав поранення, місяць лікувався.
— Вже коли він зник, я дізналася від його побратимів, що він якось врятував життя бійців. Вперше, коли вивели на позиції, з ним було 25 молодих хлопців. Потрапили під артобстріл. До призначеного місця дійти не могли. Хлопці раніше не були в бою, розгубилися.
Тоді Вадим узяв на себе відповідальність і дав наказ відійти. І хоча вони не виконали завдання командування, та Вадим врятував хлопців. Він і ще один боєць були поранені, проте всі залишилися живі, – розповідає Марина Сабліна.
Вадим Саблін, зниклий безвісти військовослужбовець 54 ОМБр
Другий мешканець Харківщини – Денис Шапошніченко — почав службу у 54-й бригаді у березні 2023 року. До повномасштабного вторгнення працював на місцевому рибоконсервному заводі. Так само, як і його вінницький побратим Віталій Каменщик, любив машини – фарбував їх. Мріяв із часом організувати власний бізнес. У травні 2022-го пішов служити у місцеву тероборону, а в березні 2023-го його зарахували до 54-ї бригади.
Денис Шапошніченко, зниклий безвісти військовослужбовець 54 ОМБр
Сергій Нетеса у мирному житті працював комірником-експедитором на м’ясокомбінаті у Харкові. Його цивільна дружина Тетяна Дяченко зазначає:
— Сергій виріс у багатодітній родині, де було шестеро дітей. Дуже позитивна людина, має багато друзів. Вів здоровий спосіб життя, захоплюється риболовлею.
У 2014 році Нетеса отримав досвід участі в АТО. З початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну знов став на захист країни, до 54-ї ОМБр потрапив у січні 2023-го.
Сергій Нетеса, зниклий безвісти військовослужбовець 54 ОМБр
Серед зниклих бійців є двоє киян. Вадим Голобородько до 2022 року не мав жодного стосунку до військової служби.
— Він не військовий, він – логіст, — каже його цивільна дружина Олеся Самойленко. – Логістика і машини – все його життя. Коли почалася війна 2022-го, він допомагав вивозити людей із Києва, Бучі, Ірпеня, привозив гуманітарку. Ми разом із ним цим займалися.
На початку квітня 2023 року, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, Вадим Голобородько самостійно пішов до місцевого ТЦК.
— Він сказав мені, що вважає, що робить замало. І пішов сам, хоча має вади серця і проблеми з ногами, – говорить Оксана. А вже 29 квітня його відправили у Донецьку область у пункт дислокації 54-ї бригади.
Разом із ним поїхав і Сергій Новаков.
— У 2014 році, коли почали створювати перші загони тероборони, він із друзями увійшов до її складу, – зазначає Олена Біленька, мати Сергія Новакова. У день вторгнення РФ до України він прийшов у ТЦК свого району і разом із іншими добровольцями став на охорону Києва. — У нього така чарівна усмішка! Добрий і чуйний. Завжди намагається робити так, щоб усім було добре.
У цивільному житті Сергій займався виробництвом авторських меблів.
Сергій Новаков, зниклий безвісти військовослужбовець 54 ОМБр
Наймолодший серед вісьмох зниклих — 28-річний Леонід Осауленко з Чернігівської області. За словами його сестри Світлани Заїки, на початок повномасштабного вторгнення він був на заробітках у Польщі, утім повернувся додому і пішов служити у тероборону в одному з сіл біля Києва. Після розформування роти охорони розпочав службу у 54-й бригаді.
Леонід Осауленко, зниклий безвісти військовослужбовець 54 ОМБр
Зниклі у Бахмуті
У ніч із 16 на 17 травня 2023 року бійці зателефонували своїм рідним повідомити, що йдуть на завдання, зв’язку не буде 3 — 4 дні. Утім і після цього вони на зв’язок не вийшли. Через це рідні почали бити тривогу, шукати будь-яку інформацію. Спочатку кожна родина займалася пошуками самостійно, згодом вирішили об’єднати зусілля.
У розмові з журналістами МІПЛ рідні діляться досвідом пошукових дій. Єдиний номер телефону, який мали спочатку – медикині-діловода роти. Тож їй телефонували першій. Про те, що сталося з військовими, нічого конкретного та не сказала. Заспокоювала, запевняла, що рідні зарано спохопились, усе під контролем, зв’язку дійсно немає, але буде евакуація і всіх врятують. Пізніше з’ясувалося, що вісім бійців, про яких йдеться у цій статті, уже кілька днів вважалися зниклими безвісти.
Потім родини спілкувалися з іншими представниками бригади. Наприклад, із заступником з морально-психологічного забезпечення роти, який відповів, що вважає хлопців загиблими. Проте рідні у це не вірять. Підстави сумніватися у загибелі всіх вісьмох мають, бо знайшли свідка тих подій Віктора — бійця 54-ї бригади, який разом із іншими вирушив на позиції і був поранений. Після чоловік лікувався у Вінницькому госпіталі. Рідні зниклих бійців поїхали до нього і за його розповіддю відновили події.
Зруйнований Бахмут. Фото: Офіс президента України
Виявилося, що 17 травня 2023 року бійців підняли о 3-й годині ночі. Віддали наказ швидко зібратися і вирушити на позиції у Бахмут. Чоловіки були з різних взводів, не всі знали один одного. У броньовику на завдання вирушили 13 осіб. Двох бійців висадили на одній із позицій, решта поїхали далі. У цей момент російські війська відкрили по них вогонь, контролюючи ситуацію дронами. Дев’ятеро бійців вибігли з машини, двоє у броньовику повернулися на місце дислокації. Спочатку чоловіки заскочили в якійсь погріб розбитого приватного будинку. Обстріл тривав. Під час чергового артудару Віктора відкинуло вибуховою хвилею, він знепритомнів. Решта бійців побігли далі у бік багатоповерхівки, одного з чоловіків привалило сходами. За кілька годин Віктора знайшли бійці іншого підрозділу та евакуювали. Кого з бійців привалило в будинку — невідомо. Увечері 17 травня на бойові позиції у Бахмут відправили іншу групу з 54-ї бригади. Вісьмох побратимів з ранкової групи вони не бачили.
Відомості про вісімку зниклих жінки шукають у соцмережах
— Ні для кого не секрет, що ми шукаємо не лише по наших пабліках. У російських групах публікують військові квитки, шеврони українських військових. Але з’ясувалося, що коли наші хлопці йшли на завдання, то їм наказали залишити мобільні телефони, військові квитки, зняти жетони і шеврони, — зазначає Олеся Самойленко.
Це, за її словами, значно ускладнює пошук. Телефон міг бути хіба що у Вадима Сабліна. Таке припущення робить його дружина, якій повернули речі чоловіка і серед яких не було телефона. Один із командирів повідомив їм геолокацію зникнення хлопців. І хоча вона не збігається з місцем, де знайшли пораненого Віктора, це все одно південно-західні околиці Бахмуту, район вулиць Чайковського і Булавіна.
У цьому місці наприкінці травня 2023-го тривали запеклі бої, зокрема проти Групи Вагнера, яка намагалася просуватися в напрямку села Іванівське. 17 травня 2023 року в російських пабліках повідомили, що вагнерівці почали штурмувати укріпрайон “Доміно” – “останнього серйозного оплоту” ЗСУ в місті. По цьому району російські війська вели інтенсивний артилерійський вогонь. Наступного дня бої велися вже у приватному секторі на вулиці Чайковського і в мікрорайоні “Літак”.
Південно-західні околиці Бахмута. Фото: Радіо Свобода
Проблеми розслідування
Не лише зникнення бійців хвилює їхніх рідних, але й комунікація з посадовими особами. З питанням про зникнення бійців вони зверталися до військової частини, територіальних центрів комплектування, та замість підтримки і допомоги часом стикалися з байдужістю. Олеся Самойленко розповідає:
— У нашому ТЦК у Києві до нас добре поставилися: допомагали в якихось питаннях, радили, куди і як написати. А деякі дівчата кажуть, що коли приходять до своїх ТЦК, то їм кажуть, що це даремно, що інформації не мають і дати не можуть. Ніхто не хоче спілкуватися і щось пояснювати”.
Марина Сабліна додає:
— Коли я звернулася до бригади, то один із офіцерів мені говорив: “Ви вже набридли, скільки можна? Вони вже мертві там лежать. От повернемося туди, тоді тіла заберемо”.
Говорять рідні і про те, що їм невчасно відправляли сповіщення про зникнення безвісти і акти службового розслідування. Останньою, у грудні 2023 року, тобто аж за сім місяців після зникнення бійців, акт розслідування отримала родина Андрія Ткачука. Мають питання рідні і до змісту цих актів. Зокрема, вони не розуміють, чому опитали осіб, яких не було на місці події, а ті бійці, які дійсно є свідками, в тому числі поранений Віктор, не опитані. Неправильно в актах вказаний час виходу на позиції і час зникнення зв’язку з групою. Також немає інформації про дослідження відеозапису з дрону, який супроводжував групу 17 травня. Про те, що такий дрон був, рідні дізналися після спілкування з деякими бійцями 54-ї бригади. Ще одна проблема – не у всіх бійців були зроблені відповідні записи у військових квитках про зарахування до 54-ї бригади.
— Говорили в роті: “У нас така текучість кадрів, що ми це не робимо, – зазначає Надія Калачинська.
Висловлюють рідні претензії і щодо ставлення командування до бійців, до збереження їхніх життів. Вони дізналися, що з собою на завданні чоловіки мали по автомату з двома магазинами і розряджені рації. Крім того, у них не було відповідних навичок ведення бою у місті.
— Вони напередодні проходили навчання, але це навчання у полі. Брат сказав, що їх навчають копати окопи і кидати гранати по бетеерах. Виходить, їх вчили воювати у полі, а відправили у місто, – говорить Надія Калачинська.
Рідні звертають увагу і на те, що на бойове завдання 17 травня відправили бійців із різних взводів, які майже не були знайомі один із одним, що дуже впливає на бойове злагодження.
— Мій чоловік – реаліст. Він розумів, куди йде, що це не санаторій, а війна, тим більш зараз, така жорстока. І я розуміла, що кожен його вихід – це 50 на 50, ризики великі. Але й так ставитися до наших бійців не можна – кидати у бій без підготовки і достатнього озброєння, – зазначає Ганна Шапошніченко.
МІПЛ надіслала запит до Генштабу задля отримання коментаря і відповідної інформації щодо питань, які виникли у рідних бійців 54-ї бригади. У відповіді, яку ми отримали від командира військової частини, зазначено, що відомості про місце дислокації підрозділу, де проходили службу вказані військовослужбовці, його втрати, бойову і мобілізаційну готовність є розголошенням державної таємниці. Всі матеріали стосовно вказаних військовослужбовців, які зникли безвісти, відправлені до відповідних територіальних центрів комплектування і соціальної підтримки, куди рідні можуть звернутися особисто.
МІПЛ не вдалось отримати розлогі пояснення щодо зникнення вісьмох бійців 54 ОМБр від Генштабу
Зробити все можливе
Незважаючи на всі складності, з якими стикаються рідні, вони продовжують підтримувати одне одного і навіть рідних інших зниклих воїнів. Вони вірять, що їхня вісімка бійців жива і перебуває у російському полоні.
— Віталій часто сниться нашій старшій доньці, – ділиться Вікторія Каменщик. – Між ними завжди був особливий зв’язок, донька його відчуває. І вже неодноразово їй снилося, що він говорить їй: “Доцю, я у полоні”. А ще, коли він ішов на війну, то казав нам: “Нікому не вірте, що я десь загинув чи щось, доки не буде офіційного підтвердження. Вірте до останнього, що я живий”. Ці слова ми постійно пам’ятаємо і живемо цією надією.
Оксана Біленька, згадуючи події 17 травня, говорить, що як мати не відчула нічого поганого.
— Я була впевнена, що все нормально і нічого не трапилося. Картаю себе за це.
Але разом із тим, мабуть, є у цій ситуації якийсь вищий сенс, бо кожен у цьому світі має певне призначення. І для мене наші хлопці однозначно — Воїни Світла, які, проходячи такий духовний вишкіл, своєю історією привертають увагу і до героїзму наших воїнів і до проблем в армії. Українські військові — це звитяжці.
Так наші пращури називали хоробрих воїнів, які завжди переможцями поверталися з походів додому. Герої, на жаль, можуть загинути. А звитяжці, навіть із важкими пораненнями, повертаються живими. Тому і казала сину: “Ти для мене звитяжець, і побратими — звитяжці, і всі ви маєте повернутись”.
Сімʼї військових сподіваються, що історія зникнення їхніх рідних спонукає військове керівництво не припускатися помилок і з шаною ставитися до кожного бійця і його родини. Вони зазначають, що головне для них зараз – знати і відчувати, що українська влада робить все, аби зберегти, розшукати і повернути кожного воїна.
