Насильницькі зникнення

Зниклі у Тростянці: колишніх учасників АТО шукали за списками, їх могли вивезти до росії 

Наприкінці березня російські війська відійшли від Тростянця Сумської області та його околиць. По собі вони залишили знищене, розграбоване місто, тіла закатованих до смерті мирних жителів. Багатьох захоплених заручників росіяни вивезли у невідомому напрямку. Точне місце перебування багатьох з них досі залишається невідомим. Але МІПЛ знайшла свідків, які говорять, що громадян України вивезли на територію рф, утримують у слідчих ізоляторах у прикордонних з Україною областях.

Випадкові перехожі


Сорокатрирічний житель Тростянця
Андрій Некрасов зник 28 лютого. Він  із ще двома чоловіками намагався виїхати і окупованого міста, але на виїзді машину розстріляли люди у військовій формі. Опісля, вони ж надали першу медичну допомогу. Але додому повернулися лише двоє з трьох. Некрасов зник. «Тіла мого чоловіка ми не знайшли, а ті хлопці, яких росіяни відпустили, плутаються у показаннях: то говорять, що живий, то, що мертвий. Немає ні чоловіка, ні тіла», – розповідає МІПЛ Інна Некрасова, дружина зниклого мешканця Тростянця.

П’ятдесятип’ятирічний Олег Гузенко та його зять, тридцятип’ятирічний Олександр Ситник йшли до свого будинку вдень 12 березня, коли до них підійшли невідомі у формі. «Я подзвонила зятю, вони сказали що йдуть додому за речами, оскільки у той день можна було спробувати виїхати з Тростянця. А потім з ними зв’язок зник, телефон був вимкнений,  – розповідає дружина Олега Гузенка, Тетяна Гузенко. – Почали шукати. Племінниця побігла запитати у росіян, що могло статися. Сказали: допитають і повернуть. Але не повернули. На наступний день прийшли з обшуком. Шукали зброю, хотіли перевірити комп’ютер, але у них нічого не вийшло, бо не було світла. Потім племінниця щодня ходила запитувала, але там люди змінювалися – ніхто нічого не знав. Вони навіть один одного не знали».

Олександр Ситник

Олег Гузенко

Сергія Толубенка схопили на вулиці 14 березня, коли він ішов вулицею в особистих справах. Чоловік під час окупації міста намагався забезпечувати сусідів продуктами та ліками. «Він ішов від кума, взяв у нього машинку для стрижки і повертався додому, але так і не дійшов. Дорогою його схопили солдати рф, і що з ним сталося далі, нікому не відомо», – розповіла сестра Сергія Олена.

Полювання на ветеранів


За
Сергієм Ситником (однофамілець вже згаданого Олександра Ситника) невідомі у формі прийшли 16 березня. Чоловік – мисливець, колишній військовий. Сестра Тетяна Ситник припускає, що саме мисливство та попередня служба в армії могли стати причиною затримання. Адже на той момент містом ширилися чутки, що приходять за тими, хто був в АТО.

 

Сергій Ситник

«До нього додому приходили кілька разів, шукали. Знали, що має військове звання. Говорять, у них були списки таких громадян. Зрештою, Сергія знайшли», – говорить жінка. Вона розповідає, як згодом приходили до них до дому, проводили обшук, забирали все, що трапляється на очі. «Вдома була мама, і з розмови чоловіків вона зрозуміла, що вони не російські військові,  їхніх розмов вона зрозуміла що вони, військовослужбовці, які прибули сюди з території «ДНР» і «ЛНР», – додає пані Тетяна.

Того ж дня зник і Роман Тутов підполковник у відставці, колишній учасник АТО.

Роман Тутов

«Сусіди бачили, як його виводили з двору з мішком на голові. У Романа вдома була мисливська зброя, її забрали», – розповідає колишня дружина Романа Олександра .

Вона згадує, що кілька днів нічого про Тутова ніхто не знав. Але згодом їй подзвонив мешканець Тростянця. Його викрали невідомі на вулиці, утримували деякий час, але потім відпустили. Цей чоловік розповів, що деякий час перебував у полоні разом із Романом. Але багато розказати не може, бо весь час їх утримували із зав’язаними очима та руками, забороняли розмовляти. Тому знає лише те, про що довелося почути. За його словами, Тутова двічі забирали на допит і після цього повертали, але не утрете – тоді зник.

«Чоловік сказав, що у телефоні Романа знайшли щось підозріле. Що – сказати важко. Але я розумію, що там щось могло бути, бо Тутов не міг просто так сидіти на місці, хотів допомогти боротися з ворогом», – припускає жінка. 

Пошуки власними силами


Інна Некрасова неодноразово ходила на місце розстрілу машини та зникнення її чоловіка Андрія, проте нічого не знайшла. «Територія для пошуків обмежена. Лісопосадка, що знаходиться поруч, – замінована. Після звільнення міста, було знайдено багато тіл вбитих, була на кількох впізнаннях, але тіла чоловіка не виявили», – говорить вона, сподіваючись, що Андрія взяли у заручники та утримують десь у рф. «Маємо знайомих у росії, з їх допомогою намагалися дізнатися бодай щось, але сказали, що вся інформація щодо полонених засекречена», – додає жінка.

Мама Сергія Ситника також намагалася з’ясувати місце перебування сина. Вона здогадувалась, що місцевих могли утримувати у приміщенні місцевого залізничного вокзалу або управлінні поліції. Але їй скрізь відповідали, що про такого не чули. 

Тетяні Гузенко розповіли люди, які виїжджали «зеленим коридором», що бачили машину з полоненими, на їхніх головах були одягнені мішки, машина рухалась у бік Боромлі, села в Охтирському районі, Сумської області.

Про Боромлю, як ймовірне місце утримання, також говорили місцеві. Після звільнення цього населеного пункта при обшуку приміщень був знайдений, зокрема, військовий квиток тростянчанина Сергія Ситника. Але його самого, ні живого, ані мертвого ніде не було.

«Згодом голова боромлянської громади Василь Романіка припустив, що затриманих вивозили через Краснопілля (районного центру Сумської області в бік росії)», – каже пані Тетяна Ситник.

Облаштовані катівні


Як пізніше з’ясувалося, російські військові, дійсно, облаштували імпровізовані «тюрми» у приміщеннях місцевої поліції та вокзалу. Там не тільки утримували заручників, а й проводили допити.

Приміщення вокзалу, куди рф забирали полонених жителів Тростянця. Фото: Ігор Дейкун

«У підвалі залізничного вокзалу Тростянця був такий собі госпіталь для поранених росіян. Коли після звільнення Тростянця ми туди спустилися, то там було багато імпровізованих ліжок, крапельниць, слідів крові. Судячи з усього побаченого, там було багато поранених і схоже на те, що багато там і померли» – розповідає про побачене місцевий житель Ігор.

Приміщення залізничного вокзалу Тростянця. Фото: Ігор Дейкун

Саме там утримували Олександра Фаізова. «Мене привели у якесь приміщення із зав’язаними очима. Спочатку думав, що у приміщення поліції, але згодом зрозумів, що перебуваю на залізничному вокзалі у бомбосховищі».

Спочатку він там був один.

«Першого до мене привезли підполковника Збройних сил України у відставці, його взяли десь у районі Перекалок, це у нас тут мікрорайон такий. Прізвища його я не дізнався. Його при мені пару разів допитували, а потім вивезли у невідомому напрямку і назад не повернули. Потім у районі між центром і вокзалом спіймали Колю. Хто він – я не знав, чув тільки ім’я. Його дуже сильно побили, зв’язали стяжками. Микола почав висловлювати своє невдоволення діями росіян, його ще раз побили, він ще більше почав невдоволення виказувати, його ще раз побили і в результаті його просто забили до смерті. Потім був Валентин, чоловік років під 50. Він зняв розтяжку, з гранатою його і спіймали. Теж кілька разів побили і теж  вивезли у невідомому напрямку. Потім привезли ще двох, теж уже побитих. Далі привезли Едуарда, теж побитого. Нас усіх били».

Залізничний вокзал Тростянця, де утримували мешканців міста. Фото: Ігор Дейкун

Фаізов стверджує, що після звільнення Тростянця самотужки залишив бомбосховище на вокзалі. «Виліз із ями, навколо не бачив ані трупів, ані поранених. Обійшов усе. Було лише багато боєприпасів – дві машини здорові точно б набралося. А людей кудись вивезли».

Також людей утримували у сусідній Боромлі. Деяких мешканців Тростянця перевозили до цього села. Зокрема, й одного з сусідів Сергія Ситника. Чоловіка згодом відпустили. Він каже: «Зв’язали руки і закрили очі скотчем, тому не відразу зрозумів, куди везуть. Кілька днів пробув у якомусь приміщенні. Що це за приміщення – дізнався вже після звільнення. Його вивели кудись і сказали йти у певному напрямку півтори тисячі кроків із зав’язаними очима. Коли скотч зняв з очей, побачив, що перебуває у Боромлі. Там після звільнення населеного пункту знайшли закатовані тіла місцевих мешканців у двох підвалах».

Куди поділися ті, кого рідні не знайшли у місцях тримання, донедавна було невідомо. У Тростянці припускали: їх могли вивезти до росії.

У російському СІЗО


19 квітня 2022 року відбувся обмін полоненими. У цей день звільнили вже згаданого мешканця Тростянця Олександра Ситника. Його, як і інших, привезли до Запорізької області з окупованого Криму. МІПЛ вдалося поговорити з чоловіком після звільнення.

«12 березня ми разом з тестем Олегом Гузенком ішли з одного будинку до іншого за речами. Десь за 200 метрів до нас під’їхала цивільна машина, в якій сидів чоловік у військовій формі. Я помітив, у нього нашивка «ДНР». Сказав показати документи і телефони. У тестя не було нічого, а у мене був телефон. Я поклав його на капот. Людина у формі, а він не представився, просто забрав апарат, поїхав. Ми не знали, що робити, просто стояли і чекали. Він повернувся з іншими. Нам одягнули мішки на голову, посадили до машини і повезли до приміщення вокзалу».

Олександр каже, що його та тестя не посадили у підвал, де ймовірно перебували інші затримані, їх не допитували і не катували. Їх разом з пораненими військовими (а це були вже військовослужбовці рф), які потребували негайної медичної допомоги, посадили в автівку.

«На вокзалі ми чекали десь хвилин 10-15. Потім нам зав’язали руки за спиною, посадили назад до машини з мішками на головах, погрузили їхніх поранених та повезли на кордон», – говорить Ситник.

За словами Олександра, їх «транзитом» повезли до рф. Вони весь час були із зав’язаними очима, ніде не зупинялися, просто знали, що їх кудись везуть. Як згодом виявилося, Ситник та Гузенко прямували у СІЗО міста Старий Оскол, Бєлгородського району рф. 

«Росіяни не знали, що з нами робити. Було очевидно, що нас захопили лише для кількості, аби було, на кого міняти. Потім сказали, що «мають право нас тримати лише три місяці». Посадили у камери».

Спочатку у них були не лише цивільні, а й українські військовослужбовці. «Нас кидали у камери всіх разом, згодом цивільних та військових розділили», – згадує колишній заручник. Зрештою у камері Олександра залишилося восьмеро. Всіх, як він стверджує, захопили без причин та пояснень: «Один на машині їхав і наткнувся на колону,  другий з аптеки йшов до дружини».

Водили на допити. «Розпитували, як ми сюди потрапили, чого, звідки. Питали: «А може в тебе автомат був або ніж»? Відповідав, що нічого у мене не було, що я весь час сидів у підвалі, нічого не бачив. Вони не вірили», – говорить Ситник.

«До всіх затриманих росіяни ставилися однаково. Лише коли ув’язнених виводили на прогулянку, то на військових натравлювали собак, аби ті гавкали – намагалися морально їх катувати. У всіх взяли відбитки пальців та кров з вени, рентген робили. Також фотографували та фільмували. Незрозуміло, для чого. Лише після звільнення побачив – для пропаганди. Поки я там сидів, мої фотографії ніде не виставляли. А коли мене забрали на обмін, з’явилося фото з підписом, начебто я добровільно їм здався, зі зброєю в руках», – додає він.  

Випадковий вибір


Олександр переконаний, що на обмін їх вибирали випадково. Армійці просто приходили і навмання називали прізвища і зі словами «ти готовий до переїзду?» забирали. Так прізвище Олександра назвали, а його тестя Гузенка – ні.

Виводили з камер. Куди – затримані не розуміли. 

«Посадили у літак. У ньому нас було 23 людини. Ми летіли за маршрутом: Курськ-Вороніж-Таганрог-Севастополь. Зібралось зрештою 76 осіб: 60 військових і 16 цивільних. Всі – чоловіки», – розповідає Ситник.

У Севастополі поселили у реабілітаційному центрі, сказали: «Бити не будемо, треба чекати, чи підтвердить ваші прізвища Червоний Хрест». 

19 квітня збудили всіх о четвертій ранку. Знову без пояснень. «Вишикувались 53 людини на площі. Ми всі не розуміли, що відбувається. Чули тільки скрип скотча – усім замотували руки. Коли до мене дійшла черга, запитали: «Чому ви такі сумні, з опущеними головами, вас везуть на обмін», – згадує тростянчанин. Він каже, що ніяких документів, які б свідчили про підстави затримання та й про власне утримання у СІЗО Нового Оскола в рф, їм не дали.

Обмін відбувся у Запорізькій області, як у радянських шпигунських фільмах, на розбитому мосту, спершу йшли російські полонені, а тоді відпустили українців. Олександр зізнається, що йшов зі сльозами на очах через міст, де на тому кінці чекали військовослужбовці Збройних сил України.

***

Тростянець Сумської області під час окупації контролювала 4 гвардійська-танкова Кантемирівська дивізія (м. Наро-Фомінск). За процесуального керівництва Охтирської окружної прокуратури її командиру було заочно повідомлено про підозру за фактом порушення законів та звичаїв війни (ч.1 ст. 438 Кримінального Кодексу України).

Марія Климик, МІПЛ
_____________

Медійна ініціатива за права людини у коаліції з іншими правозахисними організаціями документує воєнні злочини та злочини проти людяності, що вчиняються на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.

Відомі вам факти надсилайте на адресу warcrimeSOS.UA@gmail.com

 

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *