«Зробили з нас інвалідів». Який шлях проходять поранені українці, які потрапили в російські лікарні
Наталія з Ізюма разом із чоловіком отримали важкі поранення після обстрілу в травні цього року. Згодом росіяни вивезли її до Росії, а чоловіка залишили в Ізюмі. Наступного дня чоловік помер — як сказали лікарі, через серцевий напад. А Наталія чотири місяці перебувала на так званому лікуванні у різних медичних закладах країни-агресорки.
Про те, що доводиться переживати пораненим українцям на території Росії і як до них ставляться місцеві лікарі, Наталія розповіла журналістам МІПЛ.
Зустрічаємось із Наталією в Київському інституті травматології. У неї — важкі поранення обох ніг. Уламки перебили кістки, щоб вони правильно зрослися, важливим було компетентне лікування з перших днів. Та від росіян, каже жінка, цього не отримує практично жодна людина, яка туди потрапляє з України.
Повномасштабне вторгнення, розповідає Наталія, застало її, як і інших жителів Ізюма, зненацька. Люди панікували і не знали, що їм робити. Кілька тижнів сиділи в підвалах, поки росіяни зрівнювали місто з землею. Коли ж вони фізично окупували Ізюм, там важко було знайти бодай щось вціліле. Жінка бачила, як російські військові важкою зброєю стріляли в напрямку навколишніх сіл.
«Знищували все, як у фільмах про війну», — зазначає Наталія.
Лише першого травня вона з чоловіком насмілилася вийти поза межі свого двору. Потрапила на приладобудівний завод, на якому раніше працювала.
«Туди заїжджали російські танки і зносили все, що там було, — розповідає Наталія. — Ставили свою техніку і стріляли звідти по селах. А потім вивозили весь метал, який тільки могли. Я прийшла на цей завод у 1985 році молодим спеціалістом. Боляче було дивитися, на що вони його перетворили».
В’їзд до Ізюма. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Не залишали росіяни без уваги і цивільні помешкання місцевих. Наталія говорить, що її вулицею ходили близько двох десятків озброєних російських військових, які обшукували будинки, нишпорили по гаражах і прибудинковій території.
«Одного місцевого хлопця, юриста, який жив неподалік, затримали і кудись забрали. Він не військовий, просто з патріотичною позицією», — розповідає Наталія. У неї ж росіяни настирно питали про її дітей, про те, чим вони займаються.
До місцевих військові приїжджали на танках та БМП, залякували. Свої позиції розташовували неподалік цивільних будинків.
Дев’ятого травня стався обстріл — Наталія та її чоловік отримали важкі поранення. Тоді вони були у своїй альтанці на подвір’ї. Після потужного вибуху сусіди витягнули подружжя з альтанки. Згодом приїхали росіяни і відправили їх у місцеву лікарню. Там також були російські військові.
Майже відразу Наталію перевезли до військового госпіталю. Де саме він розташовувався, жінка не пам’ятає — було темно. Її чоловіка залишили в лікарні. О 2-ій годині ночі 10 травня він помер. Лікарі сказали, що через серцевий напад.
Нині Ізюм під контролем України. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Наталію ж, не питаючи, гелікоптером доправили до Росії. Першою локацією був військовий госпіталь у місті Валуйки Бєлгородської області. Там вона опинилася вранці 10 травня. Її прооперували два лікарі — перший із Москви, другий — із Санкт-Петербурга. Приходила міграційна служба — сказали жінці заповнити міграційну картку.
Відразу після операції Наталію відправили до іншого міста Бєлгородської області — Бірюч. Там уже була звичайна центральна лікарня. В ній, за словами Наталії, лікувалися близько 45 людей з Ізюма та навколишніх сіл. Зазначає, що два лікарі з поліклініки, яка розташовувалася поруч, відчували певну емпатію до людей, приносили їм необхідні речі.
«Нас же забрали фактично без одягу з дому», — уточнює жінка.
Деякі працівники молодшого медичного персоналу давали людям можливість зателефонувати рідним. Але коли за два місяці поранених відправили в Новий Оскол, ще одне місто Бєлгородської області, там ставлення лікарів до людей з України було значно гіршим.
«Ми просто лежали там, щоб не померти, — говорить Наталія. — А взагалі, з нас там зробили інвалідів. Головний лікар приходив у палати українців і казав: “Я терпіти не можу нацистів”. Відповідним було й лікування».
«Я кажу: “Які ж ми нацисти? Були в себе вдома, нікого не обстрілювали, нікого не захоплювали. Працювали і жили, все було добре”», — згадує Наталія.
Інші поранені, про яких вона знає, також потерпали від такого ставлення російських лікарів. Зокрема, одна жінка мала важкі поранення, на ногу їй встановили апарат для фіксації кістки. Коли почалося нагноєння, жінка просила про допомогу, утім адекватної реакції не отримала.
Лежачи у лікарні, Наталія розуміла, що не отримує потрібного лікування, але виїхати звідти можливості не було. Відтак вона ще два місяці провела в Росії. Лише в вересні вона дізналася про волонтерів, які займаються евакуацією поранених українців. Вони і допомогли жінці виїхати до Києва.
«Ми їхали девʼять днів. Через Росію, Білорусь і Польщу», — каже Наталія.
За її словами, жінка, разом із якою вона потрапила до російської лікарні, також виїхала до Польщі. А інша, у котрої гноїлася рана, завдяки допомозі брата виїхала до Фінляндії. На неї чекає операція.
Тіло загиблого чоловіка Наталії ексгумували та відправили до Харкова. Жінка прагне стати на ноги якомога швидше, аби мати можливість забрати тіло і поховати чоловіка.
