“Чорнобаївський навідник”: як Максим Біличук пережив викрадення, сім місяців полону, тортури, та все ж опинився на підконтрольній Україні території
Максим Біличук — тридцятирічний мешканець Чорнобаївки, стратегічно важливого села поблизу Херсона, де розташований аеродром. Ані військового, ані волонтерського досвіду до повномасштабного вторгнення не мав. Перші півтора місяця великої війни провів у підвалі з племінником, дружиною та сусідами.
Загалом у підвалі було 18 людей. Батько Максима — колишній військовий — розповідав, що і як робити. У місцевому магазині разом із дружиною Максим продавав хліб, привозив капусту, роздавав її безплатно. Про початок окупації чоловік згадує:
“Російські військові привозили нам свою “гуманітарку”. Памʼятаю, була гречка, масло, але ми її спалили прямо у них на очах. Вони спостерігали за цим і мовчали. Ми говорили їм, щоб їхали звідси”.
24 травня 2022 року Максиму Біличуку зателефонував сусід і попередив, щоб той тікав, бо його розшукують окупанти. Росіяни знали, на якій вулиці живе подружжя, опитували сусідів. Після дзвінка сусіда йому зателефонувала дружина і сказала, що росіяни вже в них вдома, а вулиця перекрита. Через те, що батько Максима, який хворіє на онкологію, відмовився видати контакт сина, окупанти його побили. Зрештою відібрали в нього телефон і зателефонували Максиму. Той підняв слухавку і почув: “Мальчік, єзжай домой, ето Російская Фєдєрація. Нам с тобой нужно поговоріть”.
Максим викликав таксі, лишив робоче авто в напарника і поїхав додому. Вулиця, на якій мешкала сімʼя, була перекрита “Уралом”. На вантажівці стояв кулеметник. Максим сказав, що вони чекають саме на нього, після цього побачив 12 людей у масках і з автоматами. Військові були вдягнуті у форму з написом Росгвардія. Один із них, на імʼя Віталій, був присутній під час багатьох подальших допитів, бив і знущався з Біличука.
Російській військовий автомобіль “Урал”. Фото: з відкритих джерел
Максима посадили в “Урал”. На обличчя надягнули маску, згори — зелений пакет. Один із росгвардійців сказав чоловіку, що його довго шукали.
“Мені поставили лише одне питання: “Скідивал?” — згадує Біличук. — Ну, звісно, я з переляку сказав: “Ні”. Це була моя перша помилка. Те, що я повидаляв усе це з телефону, не мало жодного сенсу, вони могли підняти з пристрою листування за останні пів року. Хоч я і видалив абсолютно всі контакти і фотографії, вони все знайшли”.
Максим каже, що лише кілька людей знали, чим він займається. Він стверджує, що свідомо інформував українську сторону про переміщення техніки та позиції окупантів, проте не до кінця розумів, на що спроможні росіяни, які його викрали та утримували в неволі.
Кувалда, кат “Каліна” і пістолет у роті
Про те, де його утримують, чоловік дізнався за тиждень після викрадення. Виявилося, що в Херсонському ізоляторі тимчасового тримання на вул. Теплоенергетиків, 3. Там його кинули в камеру, де було ще четверо місцевих. Їм заборонили з ним розмовляти.
У перший же день перебування в ІТТ Біличука вивели в коридор, накинули мішок на голову і почали бити гумовою кувалдою по ногах і спині, кричали: “Шо ти, тварь, ти попал, ми тєбя нашлі!” Після побиття Максима закинули в камеру, інших увʼязнених попередили, що він сьогодні не має спати на ліжку, курити і їсти. За невиконання наказу бранцям пригрозили розправою. Впродовж наступних 11 днів чоловіку майже не давали їсти. На день кидали лише шматок цвілого хліба або два галетних печива.
У камері була вода, туалет, пʼять нар і стіл. Максим Біличук розповідає, що наступного дня привезли ще одного чоловіка, якого окупанти схопили через татуювання — німецький хрест на руці. Тепер у камері їх було шестеро.
На ранок після ночі Максиму знову надягнули шапку на очі та повели нагору. Максим чув крики: “Ми єго нашлі, ето он, чєрнобаєвскій наводчік!” На допиті чоловік не визнавав, що надавав українським військовим інформацію про позиції окупантів та переміщення техніки. Після цього його привʼязали до стільця та почали бити струмом. Били також руками і ногами, обливали водою і знову били струмом. Того разу вибити з нього зізнання не вдалося. Відповідав, що ні з ким не співпрацював і нічого не робив.
Херсонський ізолятор тимчасового тримання на вул. Теплоенергетиків, 3. Фото: Human Rights Watch
Біличук запамʼятав двох катів — Віталія, якого він бачив під час викрадення, та росіянина на прізвисько “Каліна”:
“Били зранку і вночі. За один допит було пʼять-шість підходів струмом по 15 секунд. Мені підʼєднували струм до пальців, вух і геніталій. Водою обливали для кращої провідності струму. Пляшку з-під води зазвичай потім кидали прямо в обличчя”.
Зазначимо, що інші постраждалі, які так само перебували в Херсонському ІТТ на вул. Теплоенергетиків, 3, у розмовах із МІПЛ описують аналогічні методи катування: биття струмом крізь пальці, вуха, геніталії та облиття тіла водою для кращої провідності струму.
Жорстокі допити Максима Біличука тривали впродовж пʼяти днів. Росіяни також узяли в нього відбитки пальців, відібали зразки ДНК. Щоразу змушували писати зізнання. Чоловік писав нісенітницю, аби відтягнути час, сподіваючись, що його родина зможе виїхати: “Мені дали аркуш паперу, олівець і сказали: “Піши прізнаніє, потому что будєт хуже. Ми будєм с тобой работать”.
Наступного дня його знову повели на допит і зачитали “зізнання”, яке він писав до того. “Прочитали і сказали: “Ти что, в школє нє учілся? Сочінєнія нє пісал?” — згадує Біличук. — Я відповів, що писав, але погано. Мені сказали: “Ну, і здєсь ти плохо напісал. Ти думаєшь, что ми тут ідіоти?! Ти, прідурок, ми нє мєнти. Ти нам здєсь нє нужен. Ми тєбя викінєм і всьо”.
Один із них вийшов, інший запхав мені до рота пістолета і сказав: “Я сєйчас тєбя, тварь, застрєлю”. Говорив мені: “Ето твоі коордінати. Ти, тварь, попал по нашим пацанам”. Тоді запхав мені папір у рот і сказав: “Жрі”. Мене продовжували бити руками, ногами, струмом”.
Зрештою чоловік пообіцяв написати зізнання, та свою провину не визнав. Його відвели в камеру: “Вночі ми чули гучні крики, вбивали когось. Там дійсно вбивали людей. Коли мене перевели в іншу камеру, в сусідній вбили Толю. В обличчя я його не бачив. Толя був артилеристом. Він ішов із Херсону в Миколаїв пішки. Прізвища його я, на жаль, не знаю. Його били тільки два дні. На другий день він уже не витримав. Я сам лежав майже при смерті. А це був тільки початок”.
Під час допитів Біличука також топили: “На шапку, яка була на обличчі, накидали футболку, заливали в рот воду. Голову тримали закинутою назад, допоки не починаєш харчати і захлинатися”.
Смертний вирок і VIP-камера
Якось опівночі російський кат на прізвисько “Каліна” прийшов у камеру до Біличука, щоб знову відвести його на допит. Перед тим в ІТТ на повну гучність увімкнули музику, щоб заглушити крики жертв. Грала пісня російського співака Шамана “Я рускій”. Того разу Максима не лише били, на його тіло крапали розплавленою пластмасою. Так тривало до світанку.
“За якийсь час відчинили двері, мені кинули ручку, пʼять аркущів паперу і сказали: “Піши полностью всьо, что ти знаєшь. Про свою сємью, про тьощу, про всєх, с кєм ти общался. Єслі завтра ето нє понравітся слєдоватєлю, то тєбя нє станєт”. Біличук зізнався, але нікого не видав. На цьому допити припинилися, а побиття — ні. Розповідає, що за кілька днів його знову забрали. Він показав їм свої зізнання. Окупанти додали дещо від себе, а після цього дозволили записати аудіоповідомлення і надіслати його мамі.
“Я записав, що живий, що зі мною все нормально. Вони мені сказали так говорити. Також сказав, що годують і про те, що я зробив усе, в чому мене звинувачують і зізнався в цьому. Потім мене повернули в десяту камеру. Однієї ночі знову зайшли в нашу камеру з папірцем, на якому були імена і навпроти кожного прізвища — за що затриманий. Навпроти мого було написано “наводчік”. Тоді почалося все спочатку. Це був десь 20-й день мого перебування там”.
Максим Біличук до полону. Фото: Сімейний архів родини Біличуків
Чоловік згадує, що окупанти змушували увʼязнених кричати “Слава Росії, слава Путіну, слава Шойгу!” Тих, хто не кричав, били електрошокером. Рідні 30 днів не знали, де саме його утримують. Через сильний стрес у його брата на кілька днів відібрало мову, а дружина мало не померла — у неї лопнула кістка, коли вона носила тяжкі сумки і передавала їх чоловікові.
Одного дня в камеру до Біличука зайшли російські військові, і сказали, що на нього чекає смертний вирок, після чого перевели в іншу камеру: “У тєбя послєдняя ночь. Піши прощальноє пісьмо родствєннікам”. Я написав, що всіх люблю, прощався. Цей лист вони взяли і порвали переді мною, сказали, що не передаватимуть його. Фізично після цього мене не чіпали. На 50-й день перекинули в іншу камеру, № 9. Це так звана VIP-камера. Хлопці говорили, що потримають і відпустять. Я знав, що ні”.
У цій камері були кращі умови — на підлозі лежав килим, були матраци та подушки, пʼять ліжок, поламаний магнітофон. Каже, що співкамерниками були колишні увʼязнені, вони домовитися про те, щоб їх забезпечили елементарними умовами. Згодом Максима призначили кухарем, він готував їжу на 164 людини. Коли розносив її по камерах, то бачив, як росіяни знущаються з полонених.
“Змушували вчити російський гімн, — розповідає Максим Біличук. — Траплялося, що вкажуть на будь-кого і говорять: “Пой”. Якщо просто переповідаєш слова, вони змушують співати. Якщо щось не так заспівав, то підходиш до дверей, повертаєшся спиною до катів і вони б’ють тебе струмом. Бачив таке щодня, коли розносив їжу по камерах”.
Іноді бранців водили в душ, проте не на прогулянки. Гуляти дозволяли виключно жінкам, яких також тримали за ґратами і били. Максим згадує, що окупанти змушували полонених їсти український прапор, випорожнятися на папір і їсти це. Затримувати також неповнолітніх, але, за словами Біличука, тих швидко відпускали. Бранців також змушували голосувати на фейковому “референдумі”.
Звільнення
18 жовтня 2022 року Максим Біличук побачив із вікна камери автобус із тонованими вікнами. Окупанти почали заглядати в камери, називати, кому збиратися. “Прозвучало моє прізвище, я запитую: “Додому?” Мені сказали: “Нє знаю, собірайся”. Я зрозумів, що їду далі, — згадує чоловік. — Зібрався, мені зв’язали руки стяжкою, посадили в машину на заднє місце. Зупинилися на тому боці (Дніпра, — МІПЛ) біля кафе “Наірі”.
Нас висадили, запропонували закурити, ми скурили по три цигарки одразу, із зав’язаними руками з опущеними шапками. Я почув, як повз моє вухо просвистіла куля. Вони один раз вистрілили, ніби розважались так. Ми докурили та поїхали. Нас знову кинули в багажник”.
Автомобіль зупинився в Чаплинці перед воротами райвідділу поліції. Чоловіків витягли з машини. Росіяни, які їх привезли, поїхали геть. З рук Максима Біличука та ще одного бранця на імʼя Артур зняли стяжки. У них забрали всі речі, спустили в підвал, зняли маски. Всередині були жахливі умови — ані води, ані туалету, ані нормальних місць для сну, чоловікам не давали їсти.
За деякий час Біличука впізнав окупант на прізвисько “Злой”, який зазирнув у підвал. Він пішов до своїх і сказав, що Максима можна випускати на вулицю, оскільки той допомагав їм — мив машини, копав ями для туалету тощо. Нагорі бранця зустрів інший росіянин — із позивним “Мєдвєдь”. Запитав, за що тут сидить. Біличук сказав, що переслав другу фото вибуху в Чорнобаївці. Пізніше бранця завели в кабінет, змусили написати, що він не має претензій до окупантів. Після цього відпустили. Черговий зателефонував дружині бранця, вона приїхала. Кілька днів родина жили в Чаплинці. Потім оселилися в селі Балтазарівка, що за 17 км від Чаплинки, там прожили пів року.
Контрольний пункт в’їзду-виїзду Чаплинка на адмінкордоні з Кримом. Припинив функціонування 19 жовтня 2021 року. Фото: visti.ks.ua
“Росіяни часто їздили вулицями, перевіряли паспорти. Я дуже хвилювався, щоб знову не потрапити туди, де був. Запитували, чому ми тут. Доводилось говорити, що ми переселенці, евакуювались у Балтазарівку. Нам казали робити російські паспорти, — розповідає Біличук.
— Виїздили через Крим. Знайшли перевізника з власним авто, заплатили йому 60 тисяч рублів. В Армянську мене протримали чотири години, роздягали, перевіряли, бо знайшли в базі даних. На пункті пропуску вигнали дружину, брали мої відбитки пальців, кричали, що я чорнобаївський навідник.
Роздягнули мене до штанів, почали телефонувати комусь. Запитали, хто мене випустив. Я назвав позивний “Мєдвєдь”. Вони усміхнулись. А потім матом сказали: “Іді отсюда, чтоби такіх людєй нє било на нашей прєкрасной тєріторіі”.
На Керченському мосту їх знову перевірили, після чого водій довіз подружжя і їхню подругу з сімʼєю до Красної Яруги. Там вони переночували в готелі, де було багато українців, які теж їхали додому. На ранок викликали таксі, поїхали в бік Колотилівки на КПП між Сумською та Бєлгородською областями. Там у них перевірили документи, віддали паспорти і пропустили в Україну. Тут чоловік пройшов судово-медичну експертизу, на його тілі залишились опіки від розплавленої пластмаси. Наразі чоловік визнаний потерпілим.
Зазначимо, що через влучну роботу ЗСУ по аеропорту в Чорнобаївці росіяни чи не щодня хапали цивільних в селі. Їх звинувачували в коригуванні вогню. Наразі МІПЛ відомо про десять випадків насильницьких викрадень у Чорнобаївці. Частину заруників окупанти звільнили перед відступом з правого берега Дніпра або після того, як перемістилися на лівий. Доля трьох викрадених залишається невідомою.
