Часу чекати немає: як повернути з полону морпіха, дружина якого хвора на рак

Лікар направив на МРТ — дослідження, за допомогою якого можна оцінити структуру органів та виявити патології, пухлини, травматичні зміни та інші захворювання. Як каже Марія, вона подумала, що в Олександри проблеми з хребтом. Але у висновку після обстеження прочитала: “Рекомендована консультація онколога”.

Після додаткових обстежень з’ясувалось, що в Олександри рак — або молочної залози, або легенів.

“Вже пішли метастази. Багато. Зрозуміти, де пухлина, було важко. Обстеження було, можливо, не до кінця якісне. Ми ж перебували в окупації.

Ліків у лікарнях уже майже не було, аптеки пограбовано, лікарі виїжджали. На тлі знесилення у неї стався перелом хребця, вона не могла ходити, потребувала спеціального корсету. Лікар не давав жодних шансів, що вона  виживе. Почали проводити хіміотерапію. Як пізніше скажуть нам київські лікарі, Саші застосували найсильнішу, червону. Вісім курсів. Кололи морфій – знеболювальне. Вона просила, скаржилась на сильний біль. Деяких ліків у Мелітополі дістати було неможливо. Доводилось їхати через десятки блокпостів до Запоріжжя.

Але потім лікар наполіг, що так довго тривати не може, відбувається звикання до морфію, вона сама себе вбиває. Перейшли на менші дози, а згодом інші ліки. Завдяки лікарям Саша встала на ноги, почала потроху їсти. Спочатку були банани. Дістати їх було важко, коробками у магазині вони не лежали. Ми ділили один на кілька частин, годували”, — говорить Марія.

На початку вересня 2022 року родина вирішила виїхати з окупації.

Початок окупації та зв’язок із Маріуполем

Марія у своїй розповіді повертається до подій початку окупації та звістки про початок війни, коли говорить про ймовірні причини різкого погіршення стану Олександри.

“Ми жили біля військової частини. Зранку 24 лютого прокинулись від вибухів. Не зрозуміло, що трапилось. Була сильна вібрація. Потім почули гуркіт літаків. Саша нам зателефонувала, повідомила, що дзвонив Олег. Сказав, що почалась війна, треба збирати речі, запастися водою, зняти гроші з рахунків та їхати до батьків. Я з нею говорю і чую вибухи, мене трясе. Я плачу, вона плаче. Зрештою Саша разом із двома дітьми приїхала до нас. Пам’ятаю, як заходить молодший син, тоді йому було три роки, а на його плечах величезний рюкзак — а у ньому все, що накидала у паніці. І Саша дуже плаче. Вона злякалась, що почалась війна, що чоловік десь там, а вона сама з двома дітьми”, — продовжує Марія.

Олег Нечаєв із дружиною Олександрою, яка нині бореться з раком. Фото: сімейний архів

Вона згадує, як розуміла, що все місто вже не спить, люди дивилися новини та не вірили: “А потім і телевізор дивитися не треба було, ми на власні очі побачили, як заходять танки. Велика кількість. Розуміли, що вони рухались на Маріуполь. На другий день почалося пограбування міста — магазинів, підприємств, аптек. Я навіть думала, що буде голод. Мій чоловік за великі гроші купив мішок борошна. Ми мали розуміти, чим годувати чотирьох дітей”.

З Олегом, який дійсно на той час перебував у Маріуполі, перший місяць був телефонний зв’язок. Щоправда, він сказав, що розмовляти йому незручно, тому просто реагуватиме на повідомлення, ставитиме “+”.

“Ми тільки й читали: “Маріуполь беруть у кільце”, “Маріуполь чекає на допомогу”, “Чи відбудеться прорив”. Нам було погано — у Маріуполі була наша рідна людина. Крайній раз зв’язок із Олегом був 20 березня. Вночі я написала йому смс, що була у церкві, просила допомоги у Бога. Він просто поставив мені лайк у відповідь і все. А до того дзвонив дружині та попросив по відео показати йому дітей і маму. Мама зараз говорить, що відчула тоді, що він прощався. Він думав, що може загинути у Маріуполі”, — пояснює сестра морпіха.

Боротьба за життя та свободу

Дорога з Мелітополя до Києва для Марії та її родини тривала п’ять діб. Через те, що чоловіка представники окупаційної влади не хотіли випускати, мовляв, в Україні йде мобілізація, йому небезпечно, довелось їхати через окупований Крим, територію РФ, але без зупинок на ночівлю у готелях. “Всю дорогу, скільки ми їхали, падав дощ”, — говорить вона.

Олександру з дітьми та мамою Олега випустили з окупації у Запорізькій області — у представників окупантів вони отримали дозвіл на поїздку для лікування.

З вересня 2022 року Марія, яка переїхала до Києва, говорить, що почалась подвійна боротьба — за звільнення брата та життя його дружини. “У нас не було вибору. Ми одразу знали, що треба їхати до Києва, бо тут центр прийняття рішень і тут найкращі лікарі”, — каже вона.

Олександру обстежили в онкологічному центрі. Лікарі спочатку не могли знову сказати, де пухлина — можливо, це рак кісток, бо всі вони були уражені, але зрештою поставили діагноз: карцинома молочної залози. “Вони думали, що спровокувало хворобу — гормональний збій чи щось інше. Зрештою підтверджено діагноз: четверта стадія онкології. Стрес став причиною захворювання. Рак розвивався дуже швидко. З часом метастази пішли у ребра. Я запитала лікаря, на що нам розраховувати. Сказав, що дає Саші пів року. Але при лікуванні можна продовжити час”, — каже Марія.

Акція на підтримку захисників Маріуполя, які перебувають у полоні в РФ. Фото: сімейний архів

На лікування потрібні були кошти — дослідження та аналізи були дорогими. Водночас родина дізналась, що військова частина припинила виплачувати матеріальне забезпечення. З’ясувалось, що правоохоронні органи майже одразу почали розслідування обставини потрапляння у полон 501 батальйону за статтею 430 Кримінального кодексу України “Добровільна здача у полон”. Тобто йдеться про те, що військовослужбовці навмисно перестали чинити опір ворогу, хоча мали фізичну можливість це робити, і перейшли під владу противника. У разі доведення такого факту в суді, Олегу та іншим загрожувало від 7 до 10 років ув’язнення.

“Для мене був шок. Коли я виїжджала з окупації, думала, нас тут чекають, допоможуть, — говорить Марія. — Але довелося ще судитися з військовою частиною, найняла адвоката. І я виграла. Мені було важливо відновити правду та честь мого брата. Виплати поновилися”.

У травні 2023 року Державне бюро розслідувань повідомило, що слідство встановило, що начальник речової служби тилу 501 ОБМП зрадив присязі та перейшов на бік ворога. Він вступив у змову з росіянами та фактично вмовив командира батальйону здатися. Користуючись важкою ситуацією, в якій опинилися сили оборони в Маріуполі, начальник речової служби тилу, як стверджує слідство, спонукав командира припинити оборонні дії, здати зброю та особовий склад. 277 військовослужбовцям батальйону був відданий наказ на передислокацію, а насправді їх переправили до “ДНР”. Військових ввели в оману, й тому вони не усвідомлювали й не могли усвідомлювати протиправного характеру наказу чи розпорядження про здачу в полон. У зв’язку з цим ДБР закрило провадження проти майже всіх військовослужбовців 501 ОБМП за підозрою у дезертирстві, а начальнику речової служби тилу батальйону повідомлено про підозру у державній зраді.

“У той же час лікар порадив мені взяти опіку над дітьми Олега, бо майбутнє непередбачуване. Я ще подзвонила до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, де була вже до того десятки разів, з яким постійно спілкувалася телефоном, сказала, що лікар не дає Саші більше, ніж пів року, просили обміняти Олега швидше, але мені там відповіли: “Оформлюйте опіку”. І тоді я вже зрозуміла, що швидко нічого не буде. Я почала збирати документи — стала опікуном двох дітей. Зараз у мене четверо: двоє своїх та двоє Олега”, — говорить Марія Чернікіна.

Молодшому з них, сину Олега, п’ять років, найстаршому, Маріїному, одинадцять.

Не час м’яких словесних формулювань

За понад рік Марія відвідала десятки зустрічей з представниками влади та дипломатичних місій:

“Я зустрічалась і з головою розвідки Кирилом Будановим, і з головою СБУ Василем Малюком, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини Дмитром Лубінцем. В Офісі омбудсмена до мене поставились дуже добре, я вдячна їм за їх людяність. Розумію, що результату немає, але я чула бодай теплі слова. А в Корштабі говорять лише завчені фрази: “Ми робимо все можливе, аби повернути кожного та кожну. Ми знаємо про вашу біду, ми розділяємо, але РФ його не віддає”.

Сестра військовополоненого — учасниця різних тематичних груп у телеграмі. Там повернуті з російської неволі та рідні полонених обмінюються інформацією. Марія знає багато про переміщення бійців 501 батальйону по колоніях та СІЗО в окупації та РФ. Зокрема, після Оленівки Олега перевели до Таганрогу Ростовської області, згодом — до Ряжська Рязанської області. Також представники батальйону перебувають у Мордовії у колонії № 10.

У колонії в Оленівці утримувалися переважно захисники Маріуполя, в тому числі військовослужбовці 36 бригади морської піхоти. Фото: соцмережi

“Обміняні раніше мені сказали, що Олег не здогадується, що ми виїхали з Мелітополя, він переживає за родину, про хворобу дружини не знає. Має певні проблеми зі здоров’ям, але як їх не мати, коли майже два роки в полоні, — додає сестра. — Від представників державних структур я постійно чую, що захисників Маріуполя дуже важко міняти. Представників полку “Азов” також наразі немає у списках. Можливо, тому що вони потрапили найперші. Захисники Зміїного також потрапили у полон у перший день, але на відміну від них, які були ізольовані на острові, ці потрапили під вогонь у Маріуполі і тримали його. Росія намагається обвинуватити захисників Маріуполя у воєнних злочинах, ви ж знаєте — так звані вироки в окупації та РФ виносяться, їх більшість, саме щодо них“.

Марія говорить, що вже почала втрачати надію: “За останні 14 місяців був обміняний лише один представник 501 батальйону, і те, кажуть, випадково. Я спілкуюсь із психологом, мені казали: “Тримайтеся, так не можна, що ви  робитимете, якщо він не повернеться?” А у мене такого навіть у думках немає. Він повернеться, і я буду поряд”.

Наприкінці грудня 2022 року — початку січня 2023 року була спроба обміняти Олега. Від звільнених сестра знає, що 30 грудня 2022 року Олега привозили на обмін, кінцеву точку, звідки мали передавати українській стороні, але наступного ранку 11 з 12 осіб вивели з камери, а Нечаєва одного залишили. Свідок, який бачив Олега в ту ніч, сказав, що він “був щасливий, що їде на обмін”. Вони всі були щасливі.

Олег Нечаєв — матрос, водій. Захисник Маріуполя. На початку квітня 2022 року він потрапив у полон. Фото: сімейний архів

Олег Нечаєв двічі підтверджений Міжнародним комітетом Червоного Хреста та російською стороною. Тобто РФ та міжнародна організація зафіксували його перебування у полоні.

Марія додає, що її брат, незважаючи на підтвердження, не отримував жодного листа від родини, хоча вона йому писала.

Молодший син Олега разом із тіткою відвідує всі акції на підтримку військовополонених. Маленького хлопчика можна побачити серед жінок та дітей із плакатом: “У моєї мами рак. Поверніть мені тата”.

“Малий добре пам’ятає тата. Не знаю, чи коли він був поряд, чи з наших розмов — ми постійно згадуємо. Говоримо: “Треба їсти — тато повернеться. Треба навчитися читати, бо ж тато скоро повернеться”. На новий рік я купила маленький будиночок, поставила перед ним фото Олега. І ми всі говоримо, що притягнемо його додому. Є й ключик від будиночку. Божеволіємо вже. Впевнені, що Олег повернеться і ми будемо жити. Бо зараз ми не живемо, а виживаємо. Це не можна назвати життям”, — говорить Марія.

Вона зауважує: у батальйоні, окрім Олександри, є дві молоді дружини, які мають онкозахворювання різного ступеня.

“Мій брат просто водій. Знаю, що снайперів, розвідників важко повертати. Але мій брат не така важлива персона. Ми дуже сподіваємося, що розголос дає можливість привернути увагу відповідальних за обмін, і вони дадуть шанс побачитися дружині та чоловіку, аби вона зустріла його на своїх ногах, бо я дуже боюсь, що Олег не встигне, — додає сестра військовополоненого. — Знаєте, я раніше писала нейтрально: “У деяких часу чекати немає”. Можна було розцінювати ці слова по-різному. У всіх часу немає чекати. А тепер пишу прямо: “У дружини брата рак, а діти під моєї опікою, не дайте їм залишитися сиротами”. Полон — це дуже важко, зокрема для родин. У нас є мама, у якої два сини в полоні. Є мами, які вже не дочекались своїх дітей. Саша теж спочатку ходила на акції та зустрічі, але там постійно плакала. Ми подумали, що так тривати не може, її треба берегти. Я вам зараз це все говорю, тримаюсь — заспокійливе випила, хоча взагалі вони мене не беруть.

Коли я приходжу з цих зустрічей, мені важко натягнути на обличчя усмішку, бо я розумію, що новин у мене немає, а на мене всі дивляться, всі щось чекають. Після обміну, коли я розумію, що брата немає, плачу три дні, мене нічого не цікавить. Мені образливо. Я знаю, які зусилля я докладаю, але, видно, мало. Я рада за кожного, кого повертають. Але сил немає. Значить — недоробила”.

Марія Чернікіна взяла опіку над дітьми свого брата Олега Нечаєва. Фото: сімейний архів

Марія Чернікіна переглядає фото у телефоні. усміхається, коли показує ті, на яких її родина щаслива і разом. Мовчить, коли знаходить фото з лікарні — на них Олександра після курсу хіміотерапії. Починає плакати, коли дивиться на скрини знімків брата у полоні. “Олег у полоні. Його, мабуть, побили, бо у нього гематома на голові. І губи склав так, наче йому боляче, бо він так ніколи не робив“, — пояснює вона.

Загалом у російському полоні, за даними правозахисників, досі перебуває близько десяти тисяч українських військовослужбовців, зокрема близько 250 представників 501 окремого батальйону морської піхоти.

Після довгої паузи у січні 2024 року обміни військовополоненими поновилися. І вже продовжилися у лютому.

Джерело: focus.ua