Send Lette
Військовополонені

Євген Дідківський: “Вони на повному серйозі розпитували, де в Україні лабораторії бактеріологічної і хімічної зброї”

Утримання в російському Курську, Таганрозі та Борисоглєбську. Щоденне побиття, примушування співати російський гімн і вчити вірші про Леніна.

“Вранішня перевірка і в камеру ми не заходимо, а заповзаємо. Причому всі. Вихід на будь-яку прогулянку — це просто смерть. Похід у так звану лазню — те саме, постійне побиття”, — згадує Дідківський про своє перебування у Борисоглєбській виправній колонії № 9. У ній чоловік був найдовше — більше ніж півтора року. 

Цивільна дружина Євгена Ірина Латиш увесь цей час боролась за його звільнення. Коли дізналась про місце перебування чоловіка, передавала йому листи через Міжнародний комітет Червоного Хреста і Національне інформаційне бюро з питань військовополонених. Проте Дідківський не отримав жодного. 

Євгена мали поміняти ще у квітні 2022 року, вивозили на обмін, але той зривався. Зрештою у полоні пробув 22 місяці. Дідківського звільнили лише у січні 2024-го, саме тоді відбувся один із найбільших обмінів полоненими.

Це друга частина інтервʼю з колишнім військовополоненим. Першу — про потрапляння в полон — читайте тут.

Євген Дідківський. Фото: Віктор Ковальчук

Курськ. “Ми для них  — нацисти і фашисти. Якщо не перевиховають, покладуть у землю” 

Які умови утримання українських військовополонених у СІЗО в Курську? 

— Коли ми заїжджали на територію СІЗО, перше, що почули — гавкіт собак. Вивантажували нас по черзі. Виходиш із автозаку, руки позаду в кайданках, йде команда опустити голову і треба бігти, зупинятися не можна. Тим, хто зупинявся або наглядачам здавалось, що вони повільно рухалися, прилітало. 

Забігли в перше дуже велике приміщення, стали під стінку. Весь цей час нас постійно били. Зняли кайданки, наказали догола роздягнутися, почали первинний обшук. Знову побиття, але без використання шокерів, вони вже пізніше були. Здебільшого працювали руками, ногами і дубинками. Після цього одягаєшся і далі по коридору. Очі мають бути постійно заплющені, руки — позаду, голова — тільки донизу. 

Ви не бачили охоронців?

— Нікого, бо не мали права піднімати голову. Нас супроводжували до коридору і знову били. У цей час почергово за прізвищами заводили до кабінету. Там співробітник оперативної частини закладу проводив первинний допит, у кінці якого ми мали підписати зобов’язання про співпрацю з їхніми підрозділами, з будь-якими, які до нас звертатимуться. Потім тобі дають псевдонім або ти сам собі його вибираєш. Після цього тебе кийками заганяють у лазню. Там усіх голять та в душ і, як вони казали, роздають подарунки: зубну пасту, щітку, рулон туалетного паперу, мило, засіб для прання і одяг. Отримав — ведуть на “вакцинацію”. В окреме приміщення, в яке за тобою заходять 4—6 “фсінівців” (представники Федеральної служби виконання покарань РФ, — МІПЛ) з електрошокерами і починають тебе бити зі словами: “Ласкаво просимо на рідну землю”.

Як ви дізналися, що це були співробітники “ФСІН”?

— Це було зрозуміло, хоча у представників різних їхніх підрозділів форма відрізнялася. З нами цю “вакцинацію” робили саме вертухаї. Так вони пояснювали, як ми маємо поводитися. Нам взагалі нічого не можна було. “Українську мову повністю забувай, звідки ти і хто теж забувай”, — наказували вони. У Курську нам сказали, що продиктують дещо і ми маємо це вивчити, а вони “допомагатимуть” нам вчити — били, доки ти це не виголошував. Для прикладу, там були вірші про Леніна, про курський централ. 

Представник ФСІН. Ілюстративне фото

Після цієї “вакцинації” один із них каже: “Ну вот, ти бистро справілся, нєкоториє нє справляются. Посмотрі налєво”. Повертаю голову, а там людина лежить уже простирадлом накрита…

“Вакцинація” могла бути кілька разів на день у будь-який час. Але там не тільки “вакцинації”, там інших речей вистачало. Вони готувалися до нашого прибуття, в камері зробили косметичний ремонт, підлогу пофарбували, поставили додаткові ліжка. Те приміщення, мабуть, було розраховане максимум на шістьох, а стояло 12 ліжок. До ранку нас зібралося вісім чоловіків, ще чотирьох підселили пізніше.

Військових чи цивільних?

— І військових, і цивільних. Перший день — прийомка, жорстке побиття, використання шокерів і не тільки. Моральний тиск був постійно. Наступного дня співробітники ФСІНу, вишикували нас у камері і почали пояснювати, як нам поводитися. Сказали, що якщо буде щось не так, то адміністрація закладу не включатиме нас у списки на обмін. Але що б ти не робив, ти завжди неправий. Є встановлені правила. Та навіть якщо ти їх виконуєш, все одно їм щось не сподобається і тебе знову побʼють. 

Чому вони весь час били полонених?

— Це пропаганда, але так, як вони ненавидять українців як націю, такого не зустрічав ніколи і ніде. Геббельс із Гітлером просто нервово курять десь у сторонці, порівняно з тим, що робилося в Курську. Чому так? Не знаю. Я відмовляюся це розуміти, але це так. У них генетична ненависть до нас. У них іншого розуміння немає, ми для них —  “скоти, ублюдки, нацисти, фашисти”. І нас треба бити, перевиховувати. Якщо не перевиховають, то покладуть у землю. 

Коли була перевірка — вранішня чи вечірня, або під час прогулянки чи відвідування лазні — нас постійно били. Вони кайфували від того, що били, що вони мають владу над тобою. За час перебування там хлопці втратили від 30 до 40 кг, зокрема я. Дехто втратив 50—60 кг.

Були такі, що відчували провину чи намагалися менше бити? 

— Не знаю. Але були цікаві нюанси. Наприклад, у Борисоглєбську (Воронезька область, — МІПЛ), куди мене перевели пізніше, одного разу ми вийшли на перевірку. А коли повертались у камеру, один військовополонений у кишені знайшов маленького льодяника. Хтось із наглядачів поклав йому, але зробив це так, щоб ніхто не бачив.

Хто з вами був у камері?

— Прикордонники, потім додались нацгвардійці з Гостомеля і три цивільних, одному з яких 75 років, чоловік працював на прохідній гостомельського аеропорту. Нас знову почали викликати на допити. Проводили їх співробітники ФСБ і оперативники. Один мені прямо сказав, що він співробітник ФСБ.

Він був у масці?

— Ні. У цивільному, без балаклави. Тут, у Курську, співробітники, окрім спеців (я маю на увазі, фсінівського спецназу) і адміністрації Курського СІЗО, були без балаклав. Вони не представлялися, не називали своїх прізвищ і звань, але облич не приховували. Спецура ж завжди була в балаклавах. Коли проводили допити, то виводили чоловік 20. Допити проводили в чотирьох кабінетах. Люди, які чекали на свою чергу, перебували в коридорі, спецура їх там била, відпрацьовувала на них прийоми. Допит тривав мінімум годину-півтори. Чотири людини на допитах, а 16 у коридорі, де спецура їх мочить, як хоче. Мені, щиро кажучи, там дуже пощастило: відразу завели в кабінет, я не чекав. Але я знав: щойно вийду з кабінету, треба буде дочекатися, поки всіх допитають. 

Тобто б’ють усіх, і того, хто перший пішов, і того, хто останній?

— Абсолютно. Мені пощастило тільки в одному, якщо так можна сказати. Коли ми почали спілкуватися, я зайшов до кабінету, сів, прийшов співробітник ФСІНу і співробітник ФСБ. Коли вони дізналися, що я раніше працював оперативним співробітником в органах внутрішніх справ, то відразу почали казати, що відправлять мене в камеру до “синіх” і вони зі мною розберуться. Я сказав, що краще мене при спробі втечі вбийте, а до “синіх” я в камеру не піду. По суті, оце мене врятувало. Коли заходила спецура, щоб забрати мене з кабінету, ті їм сказали, що я нормальний і щоб я тут чекав. Чув, як хлопців у коридорі били. З цього першого допиту глухівський прикордонник повернувся зі зламаними ребрами. Ми йому потім ці ребра стягували простирадлом. 

З приводу медичної допомоги нам говорили, що можемо звертатись, але ми не наважувались, бо знали про наслідки. У одного з побратимів руки довгий час були дуже сильно стягнуті скотчем, з’явилися широкі гнійні рани. Коли він звернувся по медичну допомогу, йому сказали, що їм навіть зеленки шкода на нього витрачати. Хоча за деякий час таки надали йому допомогу. 

Слідчий ізолятор № 1 у Курську на мапі. СІЗО розраховане на утримання 907 осіб

Як довго ви були у курському СІЗО? 

— 15 березня мене вивезли на допит у їхню військову прокуратуру, вони дуже поспішали. Нас швидко опитали, підготували якісь матеріали. А за кілька днів терміново викликали з камери, почали брати зразки ДНК — кров, нігті. Потім відвели в інше приміщення, там під відеозапис ми мали говорити, що жодних претензій до співробітників ФСІНу не маємо, що ми отримували триразове харчування, вчасну медичну допомогу тощо. 

Тоді нам сказали, що сьогодні поїдемо додому. Проводжали палко, били по повній програмі. Казали, що якщо повернемось, буде гірше. Завантажили в автозаки, вивезли на злітну смугу. Знову Іл-76, злітаємо… Приземлились, добрали людей із Таганрогу, як з’ясувалося потім. Літали цілу ніч. Коли приземлилися і відкрили люк, вже сходило сонце.

Севастополь. “Умови були, як із Женевської конвенції”

Ви думали, куди вас везуть на літаку? 

— Передчуттів ніяких. Була просто радість. Дивимось один на на одного і думаємо,  додому чи ні. Привезли нас, чуємо запах авіаційного палива. Сподіваємося, що летимо додому. Далі просто мовчали. Мені ще в Курську відбили ногу так, що я стати не міг, у літаку почало лихоманити. На злітній смузі ми пробули 5—6 годин, нам привезли щось поїсти: варені яйця, чай, хліб. Наші мене загортали в бушлат. Там нами вже військові займались. Коли ми потрапили під юрисдикцію військових, то ставлення кардинально змінилось. Так, ми були в кайданках, голови тримали донизу, але не було такого, щоб нас постійно били.

Тобто військові не били?

— Так. Нас там погодували, відвели “сходити до вітру”. З нами був хлопчина, у якого був цукровий діабет, то ці військові пішли принесли йому цукерки, віддали цукор зі своїх сухпайків. Потім до нас у літак зайшов їхній генерал-майор у польовій формі. Хто він — не знаю, але сказав так: “Рєбята, ви сєгодня домой нє поєдєтє. Обмєн сорвался, скажитє спасібо вашей Вєрєщук. Ми вас повєзьом в Сєвастополь”. Нас знову завантажили у військові машини, очі нам не зав’язали.

Тобто ви опинилися в Криму? Деякі опитані згадують, що розуміли це, адже пахло морем…

— І не тільки морем. Дерева почали розквітати, це ж квітень був. Ми прибули на територію військової частини, казарма була переобладнана для утримання військовослужбовців. Там умови були, як із Женевської конвенції, починаючи від засобів гігієни, медичного забезпечення і закінчуючи наявністю телевізора, книжок, шахів. Підйом о 6, відбій о 22. Після підйому не можна було сидіти на ліжку, але були лавки, ми могли сидіти на підлозі. Харчування теж було добре. Закінчився сніданок чи обід, нам всередину заносили термоси з чаєм, пий скільки хочеш. Душ, туалет, цигарки — будь ласка, вранці, в обід, ввечері. Велику роль відігравало медичне забезпечення. Було там кілька лікарів, які проводили первинний огляд, визначали, у кого що. Потім чоловік у цивільному представився працівником їхнього генштабу, сказав, всі списки в Києві і що має надію, що обмін все ж відбудеться, а нас поки переміщувати нікуди не збираються.

Іро, ви знали, що Євгеній був у Криму, чули щось про цей обмін? 

Іра: Той хлопчина, Діма, коли мені подзвонив, сказав, що вони були в Севастополі, але обмін зірвався. Потім минув тиждень і зі мною зв’язався ще один звільнений. Тоді відбувся ще один обмін, повернули близько 70 людей. І він теж запевнив, що не переживайте, Женя вернеться з Севастополя, все буде добре. 

Євгене, розкажіть про умови утримання в Севастополі.

— Відчувалось зовсім інше ставлення. Були елементарні санітарні умови — велика кімната з вбиральнями, де ми могли прийняти душ. Ми там милися, прали, курили. Ніхто нас не підганяв. Так само щодо прийому їжі. Нас розбили повзводно. Наприклад, спочатку йдуть їсти чотири взводи. Поїли, потім до санвузлу, перекурить і т. п. Потім йдуть їсти інші. Ми самі розуміли, що нас хлопці чекають, тому намагалися все робити якомога швидше. 

У Севастополі розташовано два СІЗО. Севастопольське СІЗО № 2 росіяни відкрили під час повномасштабного вторгнення в Україну. Фото: Радіо Свобода

Наступного дня нас почали по прізвищах кудись викликати і вивозити. У нас одна надія — обмін. На третій день ближче до обіду назвали і моє прізвище. Назбирали близько 50 людей.

Скільки військовополонених із вами привезли до Севастополя? 

— Повний літак і ще три вантажівки. Чоловік 200 загалом. На злітній смузі загальна кількість була чоловік 150, ще 50 — у вантажівці. Потім усі ці 200 чоловік повернулися до Севастополя. А звідти по 30, 40, 50 почали вивозити. На третій день нас знову вивезли на злітну смугу. Завантажили, потім ще довезли людей і ми полетіли. Всі дуже сподівались, що додому, а по факту прибули у Таганрог (Ростовська область, — МІПЛ).

Таганрог. “Голяка біжиш у душ, а тебе луплять, як тільки можуть”

Там знову прийомка, ще жорсткіша, ніж у Курську. Мені, можна сказати, знову щастить: коли співробітник дізнається, що я колишній опєр, дав мені цигарку, почав вихвалятись, що я в нього вже 99. Показував свої руки, а в нього кістки всі збиті від того, що бив полонених.

Коли відбувся перший допит у Курську, нас не чіпали, у Таганрозі ж навпаки. Тебе опитують, а позаду стоїть спец і хєрячить. Я чітко чув, як у сусідньому кабінеті хлопчина реально не розумів російську, він не міг нею спілкуватися, а вони кричали, божеволіли:

— Ти что, нє понімаєш язика? 

— Не розумію, я ніколи його не вивчав. 

І вони його лупцювали. Він так кричав, молив Бога і говорив: 

— Люди, я не розумію, покличте перекладача.

А вони:

— Ми тєбя научім!

Не дай Бог ти там щось на мові скажеш. Але деякі хлопці пізніше ризикували, інколи пошепки в камері могли спілкуватись українською.

Після допиту мене відвели до камери. Там роздягаєшся, вони пакували речі в пакети з прізвищами. Далі голяка біжиш у душ, тебе луплять, як тільки можуть.

Помився, одягся і все. Ніхто не звертав уваги, є в тебе поранення чи немає. Вони реагували лише на щось тяжке, наприклад, на відірвану кінцівку. Якщо вивих чи перелом — це неважливо. Після такого “медичного огляду” заводили в темну кімнату, де мусиш на розтяжці стояти, чекати на свою чергу. Періодично до тої кімнати заходив хтось зі спецури. Потім нас по одному забирали з цієї кімнати і ти знову біжиш і потрапляєш у камеру. 

У Таганрозі я пробув днів п’ять. Там, не дивлячись на погоду (дощ чи сніг — все одно), нас постійно виводили на прогулянки. Але, щиро кажучи, краще б їх не було. Тому що ти біжиш туди через кілька коридорів, вони десь по кутках стоять, тобі постійно прилітає, плюс собаки. Мене собака жодного разу не зачепив, але були випадки, коли собаку на середину коридора виводили і він міг кусати.

Крім фізичних знущань був і психологічний тиск?

— Змушували вивчати пропагандиські вірші та пісні. В Курську стояв динамік, із якого постійно лунав гімн Росії, а ще “Катюша”, “опа-опа Україні повна жо*а”. І нас примушували все це співати.

Тексти змушували вчити? 

— Так. У Таганрозі з піснями було не так, але там інше: ось їх триколор і ми повинні були вивчити, за що відповідає кожен колір, прізвища, ім’я, по батькові керівництва країни.

У Таганрозі нас постійно били, я в камеру заповзав, іти не міг. На другий поверх ще якось вибігав, а вже перед самою камерою падав і декілька метрів повз навколішках, хлопці мене затягували. Ніг не відчував взагалі — так сильно вони лупили по них. Затягли в камеру, закинули на ліжко, а о шостій ранку підйом і хочеш-не-хочеш, але встаєш. Виходиш і знову вранішня перевірка, сніданок, потім прогулянка і так увесь день. Єдине — як в Курську, так і в Таганрозі, вдень дозволяли сидіти, не на ліжку, а на лавці. 

Після Таганрогу нас знов вивезли на злітну смугу. Знову літак, але вже не Іл-76, а менший. Я розумів, що летіти будемо десь недалеко. Приземлились, потім автотранспортом нас дуже довго везли. Зупинялися і навіть ночували в автозаках. На місце ми приїхали дуже пізно, а час прийому закінчився. Ніч просиділи знову в авто, а вранці почалась прийомка. Це був Борисоглєбськ. Спочатку нас тут ніхто не бив. Проводили попереднє опитування, медичний огляд, дактилоскопію.

Борисоглєбськ. “Ми відчували запах власної горілої плоті”

Ваші документи перевозили разом із вами?

— Нам казали, що вони повинні були їхати за нами, на руки документів ніхто не давав. 

Ми дуже здивувались, що нас не били, а лише наказали переодягнутись у роби, після чого розвели по камерах. Видно було, що вони готувалися, але з дуже великим поспіхом, доставляли ліжка, переобладнували, переставляли столи, все це було приварено, його неможливо було зрушити з місця. Ті камери, де я був, технічно розраховані на 4 особи, але в них розміщували по 6—8. 

Харчування нас теж здивувало: вранці була нормальна молочна каша і чай, в обід і перше, і друге. 

Згодом нас знову почали смикати, спілкувалися з ефесбешниками, співробітниками місцевої адміністрації. Зробили флюорографію, як і у інших закладах раніше.

ДНК брали? 

— В усіх закладах брали ДНК. Десь просто кров, десь нігті і кров, десь слину, кров і нігті. Було по-різному, здебільшого вони зосереджувалися на крові і нігтях.

У Борисоглєбську в першому закладі я пробув два дні. У них там декілька СІЗО на одній території. Мене вивели, але не перевдягнули, залишили в робі. Я зрозумів, що знову додому не їду. Нас привезли автозаком, як ми потім дізналися, у виправну колонію № 9, вона розташована на території Борисоглєбська. 

Борисоглєбськ, Воронезька область. Ілюстративне фото

Як ви дізналися, що це була саме виправна колонія № 9 Воронезької області?

— Банально на ложках, якими ми їли, на зворотному боці було написано “ВК 9”. А вони так ховалися… Плюс штампи на білизні.

А що вони хотіли приховати?

— Тут у Борисоглєбську вони були вже всі в балаклавах, ховали обличчя, свої шеврони, звання.

19 квітня 2022 року я прибуваю у ВК 9. Тут я і пробуду весь час до самого обміну.

Скільки військовополонених разом із вами привезли до ВК № 9?

— Понад 50 одразу. 

Приміщення, в які вас розмістили, були повністю звільнені?

— Так. Потім ми встановили, що це приміщення взагалі було законсервоване, вони його відновили тільки під нас. По самому приміщенню було видно, що воно довго не експлуатувалося. Опалення не було, вони його робили при нас. Була холодна вода, пізніше з’явилася гаряча. Перші дні нас взагалі ніхто не чіпав, вийшли на перевірку і все. На третій день усе кардинально змінилося, місцевих забиралм.

Наглядачів?

— З нами весь час була тільки одна місцева особа, з 19 квітня 2022 року і по останній мій день там. Ми його називали старшина, куратор, тиловик. Він місцевий і безпосередньо відповідав за нас, починаючи від дисципліни і закінчуючи технічними питаннями. Весь інший контингент у них постійно змінювався. З різних регіонів країни щомісяця приїжджала нова бригада наглядачів зі спецури. Перші були чеченцями, їх було кілька ротацій поспіль. Потім були з Бурятії, з Владивостоку.

І ось, коли пішли місцеві, приїхали чеченці. І почалось. Вранішня перевірка — і в камеру ми не заходимо, а заповзаємо. Причому всі. Вихід на будь-яку прогулянку — це просто смерть. Похід у так звану лазню — те саме, постійне побиття: ми заходили, роздягалися, а за нами кілька людей спецури, наглядачі з електрошокерами, починали знущатися. 

Вони постійно користувалися дерев’яними кийками, простукували ними камери — перевіряли всі металеві ліжка, стіл, санвузол. Паралельно цими кийками або електрошокером по нам працювали, по ногах, руках. А ще заводили собак. Б’ють, а потім підходять до тебе і питають: 

— Любишь собак?

Але ти не знаеш, що відповісти. Він знову:

— Ти що, собак не любиш? Хочеш погладити?

Він тебе до собаки підводить і зрозуміло, що там відбувалось: ти руку до собаки, а в нього відповідна реакція, міг добряче вкусить. Один був, який дійсно давав собаку погладити, його собака не кусав. 

Спецура дуже жорстко відпрацьовувала. У нас там була одна зміна, ми їх називали “зміна тесла”, вони дуже полюбляли електрошокери, крім них майже нічого не використовували, але, щоб ви розуміли, ми відчували запах власної горілої плоті.

Так було і в лазні? 

— Так, і в лазні теж. Але коли ти в одязі, це трішки інше сприйняття, ніж коли ти голий, ну, і плюс вода.

Але крім цього був ще й жорсткий режим. О 6 ранку підйом, одразу треба співати гімн РФ. Деякі наглядачі змушували робити зарядку, деякі ні, залежало від зміни. Потім сніданок та перевірка. На перевірку всі виходили з камер. Ми були на другому поверсі, а перевірка починалась із першого. Тобто з першого ти чуєш, як хлопці кричать, як їх там б’ють. На першому поверсі 11 камер, кожну камеру вони відпрацьовували з пів години мінімум. А потім вже йшли до нас.

Стаєш під стінкою на розтяжку: руки витягнуті над головою, ноги розтягуєш максимум. І в цей час вони по тобі відпрацьовують усім, чим можна. Газ теж використовували, але коли ми в лазню ходили або на прогулянці.

“Відпрацювали” — потім прогулянка, “відпрацювали” — потім допити. До нас приїжджали і з слідчого комітету з Москви, і з генеральної прокуратури, і з військової. Коли чули, що я потрапив у полон 28 лютого 2022 року, казали: “Ви нам не цікаві”.

У Борисоглєбську, крім того що постійно били, довгий час забороняли сидіти взагалі. О 6 підйом, а о 22 відбій. І весь цей час сидіти заборонено. Не можна було навіть до чогось притулитися, до ліжка чи стіни. Ноги дуже сильно терпнули. У мене в камері було три хлопці з рожою, захворювання ніг. Ноги розпухали, сильна лихоманка була, ні стояти, ні сидіти, ні лежати.

Про що вони питали на допитах?

— На перших допитах питання були ідентичні: чи знаємо ми, де “Точка-У”, яке її  місце дислокації? Друге питання — це просто бомба, вони на повному серйозі розпитували нас, де в Україні лабораторії з розробки бактеріологічної і хімічної зброї. Далі вже були питання про Азов, бандерівців. 

Питали щось про Зеленського?

— Вони нам говорили, що Зеленський давно в Польщі, а Україну поділили угорці з поляками. Казали, що нам залишать тільки Київ, а решта — їхнє, що в Херсоні в жовтні будуть референдум проводити. Нам говорили, що ми відпрацьований матеріал, який нікому не потрібен, і що наші нас забирати не хочуть.

Дуже у них прискіплива увага була до татуювань. Якщо вони не розуміли, що це за татуювання — ти нацист. У всіх закладах, у яких я був, в тому числі у Севастополі, в першу чергу, коли ти роздягаєшся, звертали увагу на те, чи є у тебе татуювання і яке воно. У Борисоглєбську у двох хлопців із моєї камери були татуювання. У одного було татуювання на правій руці німецькою мовою готичним шрифтом Arbeit macht frei. Він дуже потерпав від цього, м’яко кажучи. Вони йому сказали, щоб він його самостійно звів із себе. Він намагався здирати його об гострий кут ліжка… Рана почала гнити, дуже боляче було на це дивитися. Щоразу, коли ми виходили на перевірку, до нього підходили і питали, чи зводить він татуювання, а потім брали шокер і били просто в рану. 

За деякий час у Борисоглєбську ставлення змінилось, нас не так часто почали бити, а були дні, коли взагалі не били. Утім той хлопець із татуюванням у ці дні все одно отримував. У серпні 2022 року він не витримав — зробив петлю з бинта і на ній повісився в туалеті. Але ми вчасно побачили, він живий залишився.

У камері з вами були всі військові? 

— У будь-якій камері, де я був, були всі військові. У Борисоглєбську була одна камера, в якій перебували тільки цивільні. Я не знаю, звідки вони, за яких обставин потрапили в полон, але весь той час, який я там перебував, вони там теж були.

Психологічно тиснули?

— Так! Був певний перелік віршів і пісень, які ми повинні були обов’язково знати напам’ять і в будь-який момент, якщо вони запитають, мали розказати. Якщо хоча б трішечки збився — побиття.

Які це вірші, пісні? 

— Згадувати гидко. “Простітє нас родниє росіянє”. “Мама, нє плач, я в плєну”. Про донецького лікаря, який нашого військовослужбовця врятував, але ми всі кати і т. п. У кожній камері були динаміки, вони періодично нам вмикали патріотичні програми, щось типу “історія великої вітчизняної війни” чи аудіоп’єсу Горького “На днє”. Ми вже її там разів 20 слухали, хоч вуха затуляй! А один наглядач робив по-іншому, підʼєднувався до цієї мережі через телефон і вмикав нам звичайне радіо, якусь дискотечну музику і змушував усіх танцювати. Потім вмикав музику для молодят і наказував танцювати в парі, еротично. 

Якась хвора фантазія…

— Так. Особливо фсінівці були сильно повернуті з приводу одностатевого кохання. Приходили до камери, відкривали годівничку, кликали і наказули один одному в рот давати. Ми відмовлялись і тоді нас знову били.

З розваг — Біблія і книга, яку видавали одну на всю камеру. Здебільшого якась муть російська. Але одного разу до нас Дюма зайшов, то взагалі було за щастя. 

Восени 2023 року стало трохи легше. Фізичний вплив зменшився ще восени 2022 року. Навіть сформували окрему камеру для хворих. Багато хлопців були з пораненнями, рани гнили. І ось вони розмістили їх в одній камері, почали надавати медичну допомогу, поліпшувати харчування. Загалом харчування почало покращуватись для всіх. 

У листопаді-грудні 2023-го, перед новим 2024 роком, у них пішла посилена агітація на прийняття громадянства РФ. 

Як вони агітували? 

— Спочатку проводили анкетування, питали, чи не маємо родичів на території РФ, якщо так, то чи не бажаємо з ними воз’єднатися. Далі такі питання в анкеті: чи бажаєте поїхати на обмін до закінчення військових дій чи вже після? 

Запрошували їх духовенство. Приїздили з Воронежа, Москви.

Українських військових в полоні схиляють брати російське громадянство. Ілюстративне фото

Священник якийсь? 

— Судячи зі ставлення до нього, достатньо велике цабе. Нас вишикували всіх, зайшли священнослужителі, стали посередині і нумо агітувати. Розказували про те, як було добре в Радянському Союзі, що всі жили великою сім’єю. Один взагалі був зі Львівської області, казав, що мав парафію на Луганщині, але туди поїхати не може, бо бандерівці…

Говорили, що можна взяти російське громадянство. Кожного окремо перепитували, виводили з камери, уточнювали дані, звідки ти, хто, за яких обставин потрапив у полон, чи бажаємо взяти громадянство РФ.

Були ті, хто погоджувався?

— Так, навіть один чоловік із моєї камери. Він це мотивував тим, що дружина з сином залишилися на території Бердянська, який зараз тимчасово окупований. Але цих людей, які погоджувалися на громадянство РФ, не переводили в якісь окремі приміщення, вони залишалися з нами. 

Погоджувались одиниці. Більшість відмовилась. Якогось впливу через те, що ти відмовився, не було. 

Як священники переконували? 

— Говорили, що ми одна сім’я, браття, в Україні погане керівництво, а наше молоде покоління треба просто перевиховати.

Вам відомо про факти, коли, перебуваючи в полоні, хтось загинув? 

— У Борисоглєбську тільки зі слів, особисто не бачив.

Бетмен. Робін. Обмін 

Чи ви звертались до медичної частини?

— Другого серпня 2023 року після підйому ми стояли й співали гімн. Переді мною був стіл і дерев’яна лавка, всюди залізні кути. Я втратив свідомість. У камері була страшна задуха, плюс погане харчування, фізичне виснаження організму. Хлопці часто втрачали свідомість навіть без побиття. Я впав і розбив голову об кут лави, вони констатували струс мозку. Я місяць не міг встати з ліжка. У медичну частину хлопці мене на руках носили. Там мені обробляли рану, давали якісь пігулки. Місяць я так пролежав. У медчастині було кілька співробітників, два чоловіки і одна жінка. Ця жінка точно не місцева, прикомандирована. Сволота ще та! Вона відразу сказала, що її задача — не лікувати, а робити, щоб ми не здохли. Коли дивилась наші рани, то часто наголошувала, що нас слабенько вдарили.

Іро, чи ви знали, де Євген перебував. Можливо, надсилали листи?  

Іра: Я надіслала сім листів. Перший надсилала через Женеву (через МКЧХ, МІПЛ). Потім, коли отримали листа від Жені, вже надсилала через НІБ. Перший і єдиний лист від Жені був із Борисоглєбська.

Євген: Якщо говорити з приводу листів, то я особисто відповідь не отримував. Написав тільки один лист у Борисоглєбську. Отримували листи ті, хто перебував у центральному СІЗО.

Я кілька разів запитував, чи буде можливість хоча б листа написати перед Новим роком, Великоднем? Нам відмовляли. Був момент, коли мене смикнули з камери для уточнення моїх даних: звідки я, де працював, де народився, про батьків, дружину, дітей розпитували. І потім сказали, що мені надійшов лист. Якщо все буде добре, то я його отримаю. Минув приблизно місяць і тиша. Я вже сам запитував. Але мені сказали, що ні, листа немає. 

Розкажіть, як ви писали той єдиний лист, чи можна було написати все, що хотіли?

— Нам просто дали по аркушу паперу зі звичайного зошита в клітину і ручку. Сказали, що можна написати, а що ні. Дали на аркуші А4 зразок. І попередили: якщо ми щось інше напишемо, то цього листа просто не надішлють.

Що можна було написати? 

— Що ти здоровий, що є харчування, медичне обслуговування. Пишеш, як ти сумуєш, хочеш на обмін. Все. 

Женю, ви згадували, що одиниці зголосилися взяти паспорт РФ. Тобто вони пішли на співпрацю з російською стороною?

— Так, були ті, які йшли на співпрацю. У нас у Борисоглєбську були Бетмен і Робін, так ми їх називали. Вони займались прибиранням, за це отримували подвійну пайку. Але ми чули, як вони прибирали і спілкувалися з адміністрацією. Вони казали, що нас мало б’ють, що ми розслабились, що треба бути жорстокіше з нами. І це говорили українці…

Хтось не підлаштовується взагалі і страждав постійно. Хтось, знаючи і маючи якісь комунікаційні здібності чи знання, підлаштовується по-своєму. 

Як ви дізналися про майбутній обмін? 

— Ніяк. Це вже був вечір перед відбоєм, нам дозволяли присідати на лавку, ми по черзі на ній якось тулилися. Чуємо, що до нашої камери хтось піднімається. Думаємо, невже якийсь зальот? В усіх холодний піт. Відчиняється камера і просто називають моє прізвище, говорять, аби я збирав речі. Беру і йду на вихід, без якоїсь там надії щодо обміну, бо багато вже було таких випадків. Наприклад, у переддень Дня Незалежності хлопців забрали, ми думали, що на обмін, а за чотири дні всіх повернули.

Виходжу, мене спускають на перший поверх і заводять у лазню. Це було ввечері десь із 21 до 22 години. Ми знали, що коли заводять у лазню, то або битимуть, або таки на обмін. Перед обміном давали змогу помитися, поголитися, переодягнутися. Мене всього трухануло, подумав, що знову у нове місце переводитимуть, а там нова прийомка, побиття… Захожу у лазню, а там хлопчина і наша військова форма. Я думаю, невже обмін, але ще до кінця не вірю, руки трусяться. А позаду стоїть наглядач і каже:

— Роздягайся, вибирай собі форму. Та заспокойся! Додому їдеш.

Від початку повномасштабного вторгнення Україна та РФ провели 51 обмін військовополоненими. Останній відбувся 8 лютого 2024 року. Ілюстративне фото

Ми перевдяглися і нас завели в окремий кабінет, сфотографували, зав’язали очі, але не так сильно, як зазвичай — поклали поролонові тампони на очі і скотчем легенько зв’язали. Руки теж зв’язали. Посадили в автозак, там уже було четверо. Їхали ми дуже довго, мабуть, усю ніч. Зупинялись один раз, дозаправились, нас завели до вбиральні і знов поїхали. Потім завантажили в цивільний автобус. Якщо раніше нас могли перевозити, де всі були один на одному, то тут у кожного окреме місце. Потім фсінівці поїхали, а нас передали збройним силам РФ. Заходить спецназівець, всівся на сидіння, а їх керівник побачив і каже, щоб той встав швидко, бо це місця для нас.

З’являлась надія на обмін. Але ще були сумніви. Автобус поїхав, він рухався в колоні інших, ми їхали в першому. Потім зупинка, вдалось привідкрити очі і я побачив літак Іл-76. Вони з нього довантажили людей і колона знову рушила. Побачив, що це термінал Бєлгорода. Потім ми їхали без зупинок аж до самого пункту, де нас поміняли.

Коли вам скотч зняли?

— Коли ми приїхали ближче до пункту перетину кордону. Ми ще на територію України не заїхали, але нам уже розв’язали руки і відкрили очі. Потім зупинка, вони вийшли з автобуса, двері зачинилися і ми чекали. Зайшов чолов’яга в нашій броні і такий: “Слава Україні!”

Це вже було на українській землі? 

— Ні, на їхній. На територію заїхали наші автобуси з їхніми. Потім під’їжджав їхній автобус з нашими полоненими, а наш з їхніми. Їхні вийшли, наші вийшли, перейшли по автобусах, двері зачинились, роз’їхались. Потім наступні. Оцей момент дуже емоційний. Коли я вже на 100% розумів, що все — нарешті обмін!

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Військовополонені
Бій, про який мовчать: як у Павлівці зникли безвісти більше ста військовослужбовців

Марину, Яну, Наталю та Світлану об'єднує спільна історія: два роки тому вони востаннє розмовляли зі своїми рідними — військовослужбовцями, які зникли безвісти у боях за Павлівку Донецької області. Це сталося наприкінці жовтня — початку листопада. Така ж доля у тому місці спіткала понад сотню українських армійців. Об'єднавшись у спільноту, їхні родини шукають рідних, виходять на акції підтримки зниклих безвісти і полонених, зустрічаються з цього приводу з владою.

12 Листопада 2024

Військовополонені
Змусити Росію відпустити поранених полонених може країна-покровителька – правозахисниця

Щоб активізувати повернення важкохворих та важкопоранених військовополонених, Україна має шукати третю країну, яка б вплинула на Росію у питанні створення змішаних медичних комісій, регламентованих Женевськими конвенціями. Про це заявляє Олена Бєлячкова, координаторка груп родин полонених та зниклих безвісти МІПЛ.

5 Листопада 2024

Військовополонені
У російському полоні азовець Сергій Тарасюк заразився туберкульозом: його стан критичний

Завдяки випадковій фотографії у соцмережах дружина Сергія Тарасюка дізналася страшну правду про полон чоловіка. Більше двох років його утримують у нелюдських умовах. Стан здоров’я 58-річного азовця критичний. За останньою інформацією, Тарасюк перебуває у СІЗО № 2 міста Камишин Волгоградської області.

18 Жовтня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Адвокація
Систематичне порушення РФ Женевських конвенцій — злочин проти людяності, — правозахисники

Практики жорстокого поводження і порушення прав українських військовополонених Російська Федерація застосовує від початку збройного конфлікту в Україні. З 2014 року методи РФ не змінилися, а стали більш масовими. У такій поведінці росіян простежується державна політика.

21 Листопада 2024

Адвокація
Друга міжнародна конференція “Crimea Global. Understanding Ukraine through the South” стартувала

Сьогодні, 21 листопада, з урочистої церемонії відкриття розпочалася конференція "Crimea Global. Understanding Ukraine through the South”, яка зібрала на одному майданчику понад 100 учасників, серед яких лідери громадської думки, експерти, журналісти, урядовці, представники дипломатичного корпусу.

21 Листопада 2024

Адвокація
Трагедія у Ягідному та мотивація постраждалих: іноземні делегати конференції Crimea Global відвідали Чернігівщину

21 листопада у Києві розпочалась Друга міжнародна конференція "Crimea Global. Understanding Ukraine through the South". Окрім дискусійних панелей в рамках конференції відбулися кілька спеціальний заходів. Один з них присвятили мотивації потерпілих у процесі правосуддя. Організатороми події стали Медійна ініціатива за права людини та Освітній дім прав людини в Чернігові.

21 Листопада 2024

Більше публікацій