Мене схопили на вулиці, натягнули мішок на голову і я просто зникла — бранка “ДНР” Марина Юрчак вперше розповіла про свій полон
Марину Юрчак в окупованому Донецьку затримали 9 листопада 2017 року. За проукраїнські дописи в твіттері та критику “ДНР” її утримували на заводі “Ізоляція” — таємній в’язниці, де впродовж кількох років катували українських цивільних та військовополонених. Жінку звинуватили у шпигунстві, розпалюванні ненависті та публічних закликах до екстремістської діяльності. “Ви вважаєте, що невинні, але ми доведемо вашу провину”, — сказав Марині так званий слідчий під час першої зустрічі.
Зрештою Юрчак отримала 15 років позбавлення волі. Для відбування покарання її перевели у Сніжнянську виправну колонію, де серед інших утримують вбивць. Її змушували виконувати важкі господарські роботи та за копійки працювати швачкою. Двічі вона відмовлялася від російського паспорту. Звільнили Марину Юрчак лише 13 вересня 2024 року.
Весь цей час Медійна ініціатива за права людини стежила за долею Марини, тож після звільнення ми зустрілися, аби особисто поговорити про сім років викраденого життя.
Частина 1
“Хтось на сміттєвому контейнері намалював слово “ДНР”, я сфотографувала, виклала в інтернеті… Це розцінили як розпалювання ненависті”
Чому ви лишилися в окупованому Донецьку?
— У 2014 році ми ненадовго виїжджали до села у Хмельницьку область. На той момент я була безробітною. У мене вища технічна спеціальність, закінчила Донецький національний технічний університета. А Хмельниччина, як мені сказали, аграрний регіон, надати роботу за моєю спеціальністю мені не можуть. Запропонували працювати прибиральницею. Та на ту роботу треба було ще діставатися, тобто вся зарплата йшла б тільки на дорогу. Тому я вирішила повернулася до Донецька, коли там стало трохи тихіше, почала працювати реалізатором побутової хімії.
Як думаєте, чому вами зацікавилась окупаційна влада?
— Чому на мене звернули увагу співробітники МГБ [російською “Министерство государственной безопасности” в окупованому Донецьку, — МІПЛ] я вам точно не скажу. Коли 9 листопада 2017 року вони захотіли зі мною поговорити, то назвали мій твіттерський аккаунт. Я була підписана як “дончанка”. Вважала, що не писала у ньому нічого поганого, тож погодилась. Мене попередили: якщо їх задовільнять мої відповіді, ввечері повернусь додому. Але з цього почалася моя багаторічна “пригода”.
Що було у твіттері, що їм не сподобалось?
— Пости проукраїнського характеру. Навіть не стільки проукраїнського, скільки з критикою “ДНР”. Тобто мене характеризували як проукраїнського інтернеткористувача, противника інтеграції з РФ.
Про що писали?
— Про те, що відбувається в Донецьку, що саме представники “ДНР” обстрілюють місто. Я ж бачила, що летіло через мій будинок, і це летіло тільки з боку “ДНР”, РФ.
Не підтримувала й те, що почали примусово відбирати приватну власність. Віджималися великі супермаркети, автозаправні станції, похоронні агенства. Все це нібито переходило до так званої державної власності “ДНР”. Але це ж комусь колись належало, хтось до цього доклав зусиль, на якій підставі ви можете це забирати?
Якось побачила, що хтось на сміттєвому контейнері намалював слово “ДНР”, сфотографувала, виклала в інтернеті. Це був ніби жарт: націоналізація сміттєвих контейнерів “ДНР”. Але вони розцінили це як розпалювання ненависті. Потім ще в мене був пост про те, як чоловік віз на підконтрольну територію 30 банок тушонки і на деенерівському посту це віджали. Цей допис вони сприйняли як непрямі заклики до екстремістської діяльності.
Марина Юрчак до затримання
Уже на той момент масштаб військових дій мене жахав. Залізла в ґуґлмапи і подивилась на свіжі знімки в районі Донецького аеропорту. У мене склалося відчуття, що хтось узяв якусь величезну косу і просто пройшовся нею: будинків не було, залишилися тільки прямокутники від фундаментів.
Це мене шокувало. Якось, йдучи на роботу, проходила повз військову базу, ще подумала: дивно, по військових не стріляють, а цивільна інфраструктура зруйнована. Для порівняння виклала в твіттері фотографію з загальнодоступного джерела, з ґуґлмапи, військової бази і світлину зруйнованого житлового сектору в районі аеропорту з відповідним коментарем. Це пізніше теж фігурувало в моєму звинуваченні.
Як довго ви вели свій акаунт у твіттері?
— Завела його наприкінці 2014 або на початку 2015 року. Звичайно, в першу чергу це було пов’язано з обстрілами, тому що я дуже боялася. Десь у листопаді чи в грудні 2014-го серед ночі прокинулась від дуже гучних вибухів, будинок трясло. Я була перелякана, мені здалося, що стріляють прямо з нашого двору. Підбігла до вікна, аби глянути, що там відбувається, та через густий туман нічого не побачила. Але воно все вибухало й вибухало. Я схопила папугу, матрац і в коридорі тремтіла, не могла зрозуміти, що відбувається. Керуючись цим страхом я почала думати, де мені ховатися, якщо буде обстріл, раптом прилетить відповідь до нас. Почала шукати якусь інформацію в соцмережах і таким чином вийшла на твіттер. Там почала читати досить велику кількість проукраїнських людей, бачила, що це грамотні, розумні громадяни, які теж підтримують Україну. Поступово почала в твіттері описувати ситуацію в Донецьку, тобто це стосувалося і обстрілів, і пересування техніки, як попередження, щоб люди знали і в разі чого були обережними. І щоб на інших територіях, де не було війни, інші хоча б розуміли, що тут відбувається. Бо на той момент Київ жив своїм окремим життям. Хотілося трішки достукатися, показати, що у нас війна.
Ну а “МГБ ДНР” розцінило дещо інакше. Зрештою, як ви вже знаєте, мене звинуватили у шпигунстві, розпалюванні ненависті, публічних закликах до екстремістської діяльності.
Якимось чином, виявляється, я ще й образила Захарченка [Олександр Захарченко, лідер самопроголошеної “ДНР” у 2014 — 2018 роках, — МІПЛ]. Як? Досі не розумію. Швидше за все, просто поставила під чиєюсь відповіддю лайк, як знак того, що просто прочитала це повідомлення. Але за це все отримала 15 років.
На допитах їх дуже цікавили деякі з моїх підписників. “Горлівська хунта”, “Хочу додому”, “РадіоБабай” та інші. Розпитували про кожного, але я ж не знала їх, тому й не мала, що сказати.
Хто 9 листопада вас запросив на цю “бесіду”?
— Два співробітники “МГБ ДНР”. Вони показали мені якісь посвідчення, але у мене поганий зір, встигла побачити лише деенерівський триколор. Коли почула слово “дончанка”, серце йокнуло. Тоді я здогадалася, що, швидше за все, це пов’язано з твіттером. Але я ніколи не вірила, що за свою думку, нехай навіть вона і не збігається з їхньою, таке може бути. Мені сказали: “Поспілкуємося”. Я погодилась, приховувати не було чого.
Вони стежали за вами?
— Так, я йшла на роботу. Якби мене затримали на роботі, до неї буквально якихось 5 хвилин залишалося, рідні хоча б знали, що сталося. А так я безслідно зникла.
Того дня ми повинні були з мамою зідзвонитися. У селі, де жили рідні, поганий мобільний зв’язок. Коли вони виїжджали у місто по покупки, ми могли поговорити. А так мама дзвонить — я не відповідаю. Тоді вона набрала свою знайому, але вона мене не бачила. Того ж дня мама купили квитки і одразу приїхала в Донецьк, попросила відчинити квартиру.
Батьки довго мене шукали. Лікарні, морги, посадки, всіх на ноги підняли, розвішували оголошення. Їм порадили звернутися в “МГБ”. Але там сказали, що жінок не затримують. Як мені мама потім розповіла, вони майже щодня ночували під їх дверима.
І одного дня, мабуть, дали якусь відмашку, їй все-таки повідомили, що мене затримано. на допитах постійно просила: “Дайте мені хоча б зв’язатися з рідними, щоб вони не турбувалися”. На що мені казали: “Не заслужила”.
“Бесіду” проводили в “МГБ”?
— Так, поряд на дорозі стояла легкова машина, я сіла у неї, начебто посидіти. Спочатку розмовляли, а потім забрали телефони — приватний та робочій, планшет, паспорт. Далі натягнули пакет на голову. Хоча цей момент я не дуже пам’ятаю, була налякана.
Ілюстративне фото
Хто ці люди, які вас затримали?
— Одного з них звали Вова. Він був за кермом. А інший — Олександр, він мене пізніше весь час супроводжував.
Куди вас відвезли?
— На бульвар Шевченка, 26 [за цією адресою у захопленому у 2014 році приміщення розташоване так зване “МГБ ДНР”, — МІПЛ]. Я приблизно сама зрозуміла, де перебуваю. Тому що поряд — на бульварі Шевченка, 25, — раніше часто бувала: і сходинки, і колони знала. В принципі, поки ми їхали, по поворотах теж могла зорієнтуватися. На великій швидкості у супроводі підняли на четвертий поверх, протягнули коридором. В якийсь момент я впала, побачила жінку в коридорі, це була прибиральниця, далі мене знову підняли й потягли.
Що було далі?
— Далі у мене досить плутані спогади. Тобто я пам’ятаю певний момент, що мене посадили на стілець, я вже була у кайданках, ставили питання, поки я сиділа з пакетом на голові. Потім пакет зняли, бо їм треба було зробити допит на відеокамеру. Мені тоді ще сказали волосся поправити і хтось посміявся: “Чьолка як у Гітлера”.
Перший допит був без адвоката. На той момент я нічого не вимагала, бо не зовсім розуміла, що взагалі відбувається. Але якщо почалося з прохання, то далі були грубі вимоги та дії.
Вони наказали дати пароль від облікового запису в твіттері. Як не дивно, коли я відновила пошту після звільнення у 2024 році, до якої був прив’язаний мій акаунт, був лист-попередження, що у той момент був здійснений вхід з такого-то пристрою, з Москви.
Цей вхід із Москви був здійснений у день вашого затримання?
— Так, після затримання. Допит тривав 12 годин. Але я не сиділа на стільці. Руки в кайданках за спиною, ноги — перемотані скотчем, пакет — на голові, його закріпили скотчем, аби не падав, — так мене підвісили до батареї. Періодично він приходив, задавав якісь питання, штовхав мене. Але все це виявилося не найстрашніше, що на мене чекало потім.
Він — це хто?
— Той, який на вулиці підійшов, Олександр. На допитах був і Володимир, але він не настільки агресивний. Чи це їх справжні імена, не знаю, але вони один одного так називали. Коли вони мені представлялися, то були не у формі, а в цивільному одязі. У Олександра був капюшон, він його скинув, коли до мене підходив.
Про що вони розпитували?
— Їх цікавило, хто мені давав завдання. Говорили, якщо дізнаються, що я з власної ініціативи все писала, отримую ще більше.
Потім, не пам’ятаю, як це було, я знову сиділа з пакетом на голові і біля мене вже якісь інші люди ходили, запитували. Запам’яталося: пакет на голові, яскраве світло в кабінетах, а навколо чиїсь ноги.
Мені розряджали в голову пістолет і казали: “Уяви, що з тобою зараз буде, мізки розтечуться”
Що було після допиту?
— Мене привезли в якесь місце, я так зрозуміла, що це недалеко від ДМЗ [Донецький металургійний завод, — МІПЛ], чула характерний звук, коли машини переїжджали рейки. Я опинилась у так званій “Ізоляції”, таємній в’язниці “МГБ”, про яку на той момент ще не знали. Завели в якесь приміщення, в ніс ударив запах старої скрині, якихось портянок. Оперативний співробітник, який приймав, ледь не з розмаху поставив мене в стінку, я вдарилася чолом. Потім якийсь чоловічий чула старечий голос із моторошним перегаром, він почав мені погрожувати.
Я була в шоці. Пам’ятаю, як у мене з чобіт ножем зрізали шкіряні шнурочки, бо не могли їх розв’язати. І як з пакетом на голові мене вели коридором, чула, як відчиняються двері, голос: “Розписна, приймай”. Почула це слово “розписна”, злякалася ще більше, стою і в певний момент розумію, що чиїсь руки у мене перед очима.
Це була Олена Лазарєва [цивільна, затримана на окупованій території Донецької області у жовтня 2017 року, звільнена в грудні 2019 року, — МІПЛ]. Це була камера. У ній були ще жінки, зокрема Діана Бугорська, колишня “ополчєнка”, вона була більш “довіреною” особою і в камері виконувала роль “смотрящєй”. Потім її теж засудили.
Загалом нас четверо. На “Ізоляції” я пробула до 19 квітня 2018 року.
Ви тоді не знали, що це “Ізоляція”?
— Не знала.
У камері хтось розказав, що це за місце?
— Так, із часом сказали. Потім, коли мене наступного разу вивозили на допит, я зрозуміла, що це Калінінський район Донецька.
Хто вас приймав на “Ізоляції”?
— Об стіну ударив опер, що мене супроводжував, не охорона “Ізоляції”. Той, який погрожував, його голосу після цього жодного разу не чула. Це не Палич [Денис Куліковський, з позивним Палич, — керівник “Ізоляції, суд засудив його до 15 років позбавлення волі, — МІПЛ].
Денис Куліковський, з позивним Палич, заочно засуджений в Україні до 15 років позбавлення волі
Потім певний час мене не чіпали, я ще подумала: дивно, не везуть нікуди. І ось в якійсь день називають моє прізвище — на вихід. Одягаюся, в той момент я ще щиро вірила в те, що розберуться, я ж не шпигунка. Виводять з пакетом на голові, чую Вову та Олександра. Розмова відбулася у дворику “Ізоляції”. Був ще якийсь третій чоловік. І вони починають мене розпитувати:
— Ну, що згадала? Розкажеш нам щось цікаве?
А той третій додає:
— Подумайте добре, бо це не єдине місце, яке ми маємо, можемо зробити так, щоб ви потрапили в інше. Наприклад, у підвал із щурами, де ви не зможете митися, не матимете доступу до засобів гігієни. Подумайте.
А що мені думати? Що, вигадувати щось? Тому я відмовилася. Думала, мене відведуть вже в якесь інше місце. Але мене повернули у камеру. Коли я побачила своїх дівчаток, сьому камеру, то від серця відлягло.
Тобто вас вивели у дворик на території “Ізоляції”, а потім повернули у камеру?
— Так. Проте 25 листопада 2017 року по мене прийшли знову. Посадили у машину і повезли. За їхніми репліками у дорозі розуміла, що чекає щось погане.
Вони погрожували відвести на передову, а там, кажуть, мужики голодні, злі: що від тебе залишиться, бог його знає. Або залякували, що можуть вивезти в посадку: “Листопад уже, мороз, роздягнемо тебе, облиємо холодною водою”. Все це розповідалося, коли я з пакетом на голові, в складеному вигляді сиділа, а мене ще тримали за шию.
Але тоді в посадку не повезли, а знову у будівлю “МГБ ДНР”, у той самий кабінет, в якому я висіла у перший день. Впізнала це місце саме по підлозі, по батареї. Мене повалили і почали бити палкою. А потім взяли пістолет та розрядили біля голови, сказали: “Уяви що з тобою зараз буде, мізки розтечуться”.
А я не розуміла, що відбувається. На той момент я вже була побита. І тут це клацання пістолета. Ручкою ще в мене тикали. Не знаю, навіщо. Мені здалося, що це був навіть не допит, а як тренування новонабраних співробітників. Вони просто їм дали мене, як якесь м’ясо.
Увесь цей час ви були з пакетом на голові?
— Так. Лежу на боку, мене б’ють, але пакет із голови не знімають. Задають якісь запитання, а я не можу зрозуміти, навіщо мене бити, якщо можу відповісти й без побоїв. Коли били, мене не примушували в чомусь зізнатися. Тобто я б не сказала, що з мене щось вибивали. Потім мене привели ще в один кабінет, посадили на стілець, там багато разів душили в пакеті. Поки я сиділа прикута до стільця, били по іншій частині ніг, бо іншу вже відбили. Били по верхній частині стегон. У певний момент, а я могла бачити тільки свої ноги, було видно, як вони почали наливатися й набухати. Той, хто бив, теж це помітив. Мені викликали лікаря. Єдине, що дали — це ібупрофен, приклади лід до цього місця. Він ще так зло пожартував: “Кажуть, що ми погані, а виявляється, ми тут ще й лікуємо”.
Фото в’язниці-катівні “Ізоляція”, які потрапили в мережу
Він — це хто?
— Олександр, він мене весь час супроводжував, допити вів, бив. Вова якось забіг і каже: “Ну що ти, ну жінкам же подобається грубе поводження”. Коли мене били, він теж був десь поруч, але участі у цьому не брав.
Потім мене завели до якогось кабінету, я чула, що десь недалеко працюють люди, був шум принтерів та іншого. Тобто ще двоє людей поблизу перебували, які бачили, як мене б’ють. Цей Олександр періодично з кимось перемовлявся, щось набирав на комп’ютері. Потім дали підписати якийсь папірець. Там були вказані якісь прізвища, але вони зверху й знизу всі дані прикрили, щоб я нічого не бачила, залишили тільки моє прізвище. Що я підписала тоді, не знаю.
Наступного разу, я точно не пам’ятаю коли, викликали вже на знайомство зі слідчим. Потім сказали, що на мене заведуть кримінальну справу, це було, здається, 7 грудня 2017 року. Коли везли назад і цей Вова сказав: “Ми не зацікавлені, щоб вас відпустили”.
Дівчата у камері на “Ізоляції” мене зустріли. Я їм не сказала, що мене били. В принципі, довго не хотіла про це говорити, але не могла добре сидіти, це було помітно. На мені були вузькі джинси, вони дуже стискали відбиті м’які тканини. Олена Лазарєва запропонувала мені свої штани.
Взагалі, на жаль, у мене послідовність збилася. Уривчасті спогади, постійне фізичне знущання та психологічний тиск зробили своє. Я не можу в єдиний ланцюжок все вибудувати, що було до, а що — після.
Що було далі?
— Певний час мене взагалі нікуди не вивозили. А я весь час думала, що розберуться і відпустять, тому чекала на ці допити. Наступного разу вивезли десь 2 грудня, а потім ще один раз 7 грудня, коли на мене вже відкрили кримінальну справу. Тоді ж мене познайомили зі слідчим. Це був Олександр Бєліков.
Ви пам’ятаєте, коли вас знову повезли на допит?
— Так. Потім, коли у мене вже був офіційний допит у слідчого в присутності адвоката, я поскаржилася на те, що до мене застосовувалися недозволені методи дізнання, били. Це дуже не сподобалося слідчому. Він одразу сказав: “Як ви можете підставляти моїх людей?” А я просто шукала момент, якусь паузу, коли між усіма цими питаннями з’явиться можливість про це сказати. А її не було. І ось в останній момент я про це заявляю. Я так зрозуміла, що за цими даними їм довелося якось реагувати. 29 грудня, тобто коли вже більше місяця пройшло після мого побиття, у мене, звичайно, ще залишалися сліди від побоїв, але вже якби не та чорнота, синьова, багрянець, набряклість вже зійшлаєи, мене повезли до лікарні Калініна [Донецька обласна клінічна лікарня, — МІПЛ]. Але були передноворічні свята, вони не знайшли медиків, які б оглянули, тому мене повезли в морг. Мене оглядав патологоанатом. Незважаючи на те що в принципі було видно, що я побита, він нічого не побачив. З цього приводу є офіційний документ, підписаний, я його дійсно бачила.
Слідчий вже мав якісь “матеріали”, він пояснив, що ви раніше підписали?
— Ні. Сказав: “Ви вважаєте, що невинні, але ми доведемо вашу провину”. Потім в один із моментів з’явився державний адвокат. Я його попросила написала батькам, передати якісь теплі речі, хоча б якусь гігієну: мило, зубну пасту, порошок, бо ж у мене там нічого не було, лише те, в чому мене затримали. Написала список і передала адвокату. Це схопив опер, ось цей Олександр, захотів прочитати. Згодом я дізналася, що моя записка до батьків так і не потрапила. Зателефонувати батькам теж не давали — не заслужила.
На другій зустрічі зі слідчим у вас з’явився так званий державний адвокат, хто це був?
— На жаль, уже не пам’ятаю прізвища. Це був досить грубуватий чоловік, як я зрозуміла, досить вороже до мене налаштований.
Яка була його роль?
— Вони ж повинні начебто дотримуватися законодавства. Хоча, коли я подивилася на цього адвоката, зрозуміла, що мої інтереси він представляти не буде.
За якими статтями вас звинуватили?
— На той момент у мене була стаття 321 [передача та збір за завданням іноземної розвідки інформації для використання її проти безпеки “ДНР”, тобто шпигунство, — МІПЛ].
Цей опер Олександр ще довго з’являвся поруч із вами, вашу ж справу вже передали слідчому?
— 29 грудня, коли мене возили в морг на судмедекспертизу, бачила його востаннє. Він мене ще жбурнув, закинув у машину — щось на кшталт фельдшерської швидкої, там тоновані шибки, є спеціальний відсік із ґратами, туди найчастіше садили чоловіків.
“Коли начальник “Ізоляції” Палич напивався, всі чули страшні крики. Жінка, яка була зі мною у камері, у цей час просто плакала”
Коли ви були на “Ізоляції”, як до вас ставилися конвоїри, начальник в’язниці?
— Крім цього випадку, який я вам розповіла, в принципі нічого такого не було.
В один день відчинилися двері і назвали моє прізвище. Взагалі, коли відчиняли камеру, ми зразу мали натягнути собі пакет на голову, відвернутися до дверей спиною і скласти руки позаду. І ось мене викликали в моніторну кімнату, сказали зняти пакет і роздягнутися — хотіли роздивитися, чи є сліди побоїв. Я довго з ними сперечалася, але в результаті зняла штани. У мене була довга футболка і я могла трохи прикритися.
Я розуміла, що охорона теж катувала людей, била прямо на “Ізоляції”. Ми це чули вночі. І не тільки вночі, будь-якої миті могли лунати крики, чути було стогін, ми розуміли, когось катують.
Вас повели в моніторну і що було далі?
— Ці люди, як я зрозуміла, теж були в шоці. Потім мене завели в іншу камеру, в шосту, там я писала пояснення на ім’я начальника Євдокимова [Василь Євдокимов з позивним “Ленін”, начальник “центру спецоперацій” “МГБ” “ДНР”, — МІПЛ].
Василь Євдокимов з позивним Ленін, очільник сил спеціальних операцій так званої “донецької народної республіки”
Жодної медичної допомоги мені не надавали, тільки ті кілька таблеток ібупрофену, які дали з собою після побиття. І те, потім їх забрали і видавали по одній-дві, аби я не наковталася.
Хто були ці люди, які дивились на побої?
— Я була у той момент без контактних лінз — погано бачила, бо дезрозчину для них не вистачало, я використовувала тільки на виїзди. Тому я їх майже не бачила, хоча вони були без балаклави. Може, вони про це знали і не боялися.
Ви написали, як ви отримали ці побої?
— Так. Написала, що це було зроблено в будівлі “МГБ ДНР” на бульварі Шевченка, 26.
Коли перебували на “Ізоляції”, бачили Палича?
— Так. Це, мабуть, єдина людина, яка ходила там без балаклави. Коли Палич напивався, періодично до нас приходив побалакати, посміятися над нами. Якось він запитав, за що я сюди потрапила. Посміявся, але потім сказав, що, мабуть, мене скоро відпустять. Але його слова виявилися неправдою. Ще він казав, що мені дещо не пощастило з операми. Я з ним розмову не підтримувала, найчастіше просто слухала.
Але коли Палич напивався, всі чули страшні крики. Наша камера була на першому поверсі, а на другому було чутно, що щось розсовують, люди кричать, стогнуть. Ми затуляли вуха, щоб цього не чути. Ольга Михайлівна, яка була у нас у камері, сиділа й плакала, казала: “Ну як ви можете собі таке дозволити, у вас теж є діти?” Вже як Палича прибрали, тоді стало трохи тихіше.
Ви знаєте, кого били на горі, хто це робив?
— Ні. Нам про це не говорили, ми тільки чули крики. Розуміли, на “Ізоляції” утримували за політичними статтями: як жінок, так і чоловіків. Були і перевізники, а також їхні військові, яких вони у чомусь звинувачували.
Тобто могли бити будь-кого?
— Так. Я знаю стосовно Наталії Власової [у грудні 2024 року у Ростові-на-Дону засудив її до 18 років, — МІПЛ], її привезли теж туди на “Ізоляцію” і сам Ленін, тобто Євдокімов, був присутній на її тортурах. Її катували електричним струмом, роздягали, підпилювали зуби. Тобто до цього мій випадок був жахливий, а ось із Наталкою ще гірше поводилися.
А коли її привезли?
— На “Ізоляції” ми з нею не зустрілися. Побачились у 2019 році, коли я була вже в СІЗО.
Вам відомо про інші випадки, коли били жінок?
— Знаю, що Таню Спіцину дуже сильно побили, відбили нирки. Її на той момент сплутали з якоюсь іншою Тетяною, а охорона на “Ізоляції” побила її.
Не знаю, з якої причини когось із жінок били, а когось — ні. Одних саджали на поліграф, а у мене, для прикладу, його не було. Коли ось цей Вова спитав: “Може, її на поліграф?”, то Олександр сказав, що не варіант.
Ви сказали, що на “Ізоляції” пробули до 19 квітня. Куди вас відправили далі?
— На “Ізоляції” мене ще переводили з однієї камери в іншу, а 19 квітня почали етапувати у Донецьке СІЗО. Тобто спочатку я потрапила в ІТТ [ізолятор тимчасового тримання, — МІПЛ], пробула там кілька годин, а вже вранці мене прийняли в СІЗО.
Коли вас вивозили з “Ізоляції”, пояснили куди?
— Там в принципі ніхто нікому ніколи нічого не пояснює. Просто сказали: “З речами на вихід” і все. Тоді ж віддали мої особисті речі — шнурочки, які зрізали з взуття у день затримання.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
