Україна розслідує долю щонайменше 3000 військових, зниклих у боях із групою “Вагнер”

Станіслав Мірошниченко

Лідія Тараш

• 26 Серпня 2025

2

11563

5 хвилин читання

На Майдані Незалежності в Києві гучно від транспорту і людських голосів. У центрі площі стоїть жінка, чий рівний і впевнений тембр відразу привертає увагу. В руках вона тримає фотографію молодого чоловіка у військовій формі:

— Ми не просимо, ми наполягаємо створити дієвий механізм пошуку зниклих безвісти. А ще вимагаємо уникати безмовності, яка нищить нас більше за будь-яку правду! Ми не статистика, ми не рядки в офіційних звітах, ми живі люди, які несуть на собі тягар втрати, невідомості, болю і віри, — говорить Світлана Меркулова. У серпні 2022 року її син Євген Закалюжний зник безвісти в боях за Соледар.

Те, що сталося того дня, Світлана знає до дрібниць. Група з двадцяти українських бійців, прикомандированих до 30-ї бригади, тримала оборону біля заводу Knauf. Поряд стояла 93-тя бригада. На них штурмом ішли вагнерівці.

— Вони трималися чотири доби без їжі і без води. Який там був жах, можете тільки  уявити! — розповідає вона.

Після наказу про відхід вийти вдалося лише сімнадцятьом. Троє інших, серед яких Євген, лишилися на позиції. 

— Коли бійці бігли повз завод Knauf, його вже тримали вагнерівці, почався мінометний обстріл, і наш дрон зафіксував тіла, — говорить Світлана Меркулова. — А коли побратими повернулися їх забрати, то тіл уже не було. Тобто вагнерівці забрали хлопців.

Ті, хто звільнився з полону і бачили фото мого сина, кажуть, що його обличчя дуже знайоме, але де саме з ним зустрічалися, згадати не можуть. Все це вкупі дає впевненості, що хлопці живі, що вони в полоні. Але про тих, хто зник на бахмутському напрямку, майже немає інформації.

Рідні зниклих безвісти військовослужбовців на акції на Майдані Незалежності в Києві. Фото: МІПЛ

Це одна з сотен подібних історій у спільноті родин зниклих безвісти “Обов’язково повернусь”. За даними організації, близько трьох тисяч українських військових зникли безвісти саме в боях із вагнерівцями. Географія боїв широка: Соледар, Бахмут, Кліщіївка, Парасковіївка, Оріхово-Василівка, Дубово-Василівка. Це місця, де кожен метр землі виміряний кров’ю, а кожен день утримання позицій оплачений життям українських військових.

У лютому 2023-го в районі Дубово-Василівки на Бахмутському напрямку семеро бійців 30-ї бригади вийшли на завдання. Серед них був Ігор Левін.

— Дрон піднімали, а тіл немає, рештків немає, взагалі нічого немає. Потім із вагнерівцями зв’язувалися, аби ті хоча б списки надали, але нічого, — каже Оксана, дружина Левіна.

Вона переконує, що підрозділ чоловіка воював саме з вагнерівцями. Відтоді — жодних новин про долю Ігоря.

За місяць до цього, 14 січня 2023-го, інший боєць, Андрій Матлак, помічник гранатометника 77-ї бригади, зник безвісти під час зміни позицій у Соледарі. Побратими згадують, що той ніс боєприпаси і йшов трохи позаду.

— Вони озиралися рази три — чотири. Він йшов, а потім озирнулися і його вже не було. Десь за 15 — 20 хвилин цією ж дорогою йшли інші хлопці, але ніде його не бачили, — переповідає Віра Матлак, мати Андрія. Пострілів чи вибухів, каже, у той момент ніхто не чув.

Рідні зниклих безвісти військовослужбовців на акції на Майдані Незалежності в Києві. Фото: МІПЛ

Побіг на допомогу і зник

Інколи бійці зникають на очах тих, хто вижив. Ніна Ткаченко, співзасновниця “Обов’язково повернусь”, розповідає про свого чоловіка Василя Юрчука, який воював у 77-й бригаді. В січні 2023-го під час бою в Парасковіївці він побіг на допомогу пораненому побратиму:

— Забіг за ріг і зник. Після цього ніхто не бачив його ані загиблим, ані живим.

Значно пізніше від звільненого з полону військового вона дізналася, що той, уже після бою, бачив живого Василя. Ця крихта свідчень тримає її надію.

Зазвичай шукати рідних родини починають одразу після зникнення. Без мап і без компасів вони шлють численні запити у державні й міжнародні структури, моніторять ворожі телеграм-канали. Часто сліди ведуть саме туди.

Галина Корольова, координаторка родин полонених і зниклих безвісти 56-ї бригади, після запиту в чат вагнерівців отримала фото паспорта свого брата Павла.

— Вони просто написали: “Знайдено на позиції”. І все. Жодної інформації про його долю, — розповідає жінка.

Групу Павла, каже, взяли у полон під Оріхово-Василівкою. Це підтверджує і командир підрозділу, і відео з дрону. В травні 2024-го звільнений із російського полону боєць підтвердив, що бачив Павла у Свердловській колонії № 38. Він навіть назвав його позивний “Чечен”. Після цього СБУ змінила статус Павла на “полон, інші джерела”.

У березні 2025 року в Координаційному штабі пройшла зустріч із родинами українських бійців, які тримали оборону Бахмуту, зникли безвісти і за деякими непрямими відомостями могли опинитися в полоні у вагнерівців. У зустрічі взяли участь колишні російські військовослужбовці, які належали до групи “Вагнер”, а зараз перебувають в українському полоні або перейшли на бік України і беруть участь у бойових діях проти Росії.

— Один із них сказав, що займався евакуацією поранених із поля бою. Українських бійців відправляли в РФ. Тобто вагнерівці не залишали їх у себе. Значить, вони десь в Росії, — говорить Ніна Ткаченко.

Ніна Ткаченко (в центрі) на зустрічі в Коордштабі. Джерело: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими

Полон — це не мед, а тортури

Іноді зачіпки з’являються геть раптово. Так, Віра Матлак згадує, як під час одного з обмінів звільнений боєць довго вдивлявся у фото її сина і сказав, що десь його бачив, але де саме, не пам’ятає. Жінка говорить, що у 2023 року вагнерівці передали в Україну понад сто фалангів пальців як свідчення загибелі українських бійців. За однією з фаланг є збіг із ДНК її сина. Разом із тим, є інформація, що деякі бійці, чиї фаланги передали, насправді перебувають в полоні. Тому жінка вірить, що син живий, а будь-які повідомлення від звільнених про те, що десь бачили її сина, вселяють ще більше надії.

— Ми розуміємо, що полон — це не мед, а тортури. Утім просимо Бога, щоб залишив Павла живим і відкрилося те, де він перебуває і що з ним сталося, — говорить вона.

Саме такі історії стали фундаментом ГО “Обов’язково повернусь”. Спочатку це були родини 77-ї бригади, які шукали зниклих у боях із вагнерівцями у Соледарі та під Бахмутом. Згодом до них долучилися сімʼї з 30-ї, 56-ї, 58-ї, 24-ї, 17-ї бригад та інших підрозділів, чиї рідні так само воювали проти групи “Вагнера”.

Нині на акціях у центрі Києва вони стоять пліч-о-пліч. У руках тримають портрети синів, чоловіків, братів. Хтось тримає прапор своєї бригади.

Ніна Ткаченко говорить:

— Забули хлопців, які захищали Соледар і Бахмут! А між тим Бахмут — це найкривавіша битва з часів Другої світової. І ми хочемо, щоб до наших героїв було більше уваги.

Рідні зниклих безвісти військовослужбовців на акції на Майдані Незалежності в Києві. Фото: МІПЛ

Після промов і хвилини мовчання родини розходяться маленькими групами, обговорюючи новини про обміни та чергові зустрічі в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. Для когось це енна акція за два роки, для когось — перша. Утім всі вони знають, що це не лише про тиск на владу, це ще й сигнал тим, хто, можливо, в полоні.

— Щоб знали, що ми за них боремось, — пояснює Віра Матлак.

У розмові з МІПЛ вона додає, що час від часу звільнені з полону розповідають, як інформація про акції підтримки зниклих безвісти і полонених, що їх рідні влаштовують тут, в Україні, просочується за російські ґрати. Для родин це ще один доказ того, що їхня боротьба має сенс. Зрештою, вона відбувається не лише на вулицях і майданах. Вона триває у кабінетах і чергах до чиновників, у нескінченних зверненнях і очікуваннях від них відповідей. А ще ця боротьба полягає у моніторингу ворожих телеграм-каналів, які попри пропаганду й біль доводиться переглядати.

— Ми готові чекати й боротися за наших рідних стільки, скільки потрібно, — підсумовує одна з учасниць акції на Майдані Незалежності. — Іншого вибору у нас просто немає.

Нагадаємо, що битва за Бахмут стала найтривалішою і найкривавішою битвою піхоти з часів Другої світової війни. Наступ на місто російські окупаційні сили розвинули в травні 2022-го зі сходу. Відтоді запеклі бої за Бахмут точилися понад рік. На захоплення міста та його околиць Росія кинула чимало військових підрозділів, найчисельнішим із яких була група “Вагнера”.

Утримання Бахмута мало стратегічну мету. У березні 2023 року Олександр Сирський, на той час командувач Сухопутних військ України, заявив, що в боях на цьому напрямку українська армія завдала ворогові значних втрат, знищила велику кількість техніки, змусила штурмові підрозділи “Вагнера” вступити у бій і знизила наступальний потенціал противника.

Карту лінії фронту станом на 1 січня 2023 року. Фото: скрин Deep State

За даними “Медіазони”, у боях за Бахмут загинули близько 20 тисяч вагнерівців. Скільки ж полегло українських військових, командування не повідомляє. Втім, українські втрати значні. Це і убиті, і зниклі безвісти, і взяті в полон. Доля тисяч із них залишається невідомою.

Ця публікація стала можливою завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МКЗБ) коштом уряду Канади. Думки, висловлені в цій публікації, є думками авторів і не повинні приписуватися Міжнародній комісії з питань зниклих безвісти осіб (МКЗБ), її донорам або державам-учасницям.