Життя в окупації: обладнала маніпуляційну вдома – лікувала осколкові поранення
63-річна Надія Цалінська – головна медсестра Високопільської лікарні, що на Херсонщині. Шість із половиною місяців вона прожила під російською окупацією.
У своєму будинку жінка зробила маніпуляційну, де разом із подругою – медсестрою приймала хворих і поранених. За весь час окупації до неї звернулися понад сто людей, тобто кожен третій місцевий житель. Працювала в умовах повної ізоляції від зовнішнього світу – росіяни хоча і дозволяли пацієнтам приходити до медикині, але їй виходити з двору заборонили.
Журналісти МІПЛ під час польової місії Херсонщиною записали історію Надії Цалінської. Розповідаємо її з перших вуст.
«Поховали двох людей на території лікарні»
– 13 березня нас окупували. Були сильні обстріли, лікарня суттєво постраждала. Тоді загинули двоє наших добровольців – ми поховали їх на території лікарні. Люди залишилися без світла і газу, під постійними обстрілами і тиском росіян.
Буряти ходили по вулицях і шукали молодих дівчаток. А в мене шість онуків і двом дівчатам 18 та 20 років. Нам доводилося їх переховувати у будинку, щоб їх ніхто не бачив, поки 23 квітня дітям не вдалося евакуюватися. Вони виходили о шостій ранку, по-темному, щоб не потрапити на очі росіянам.
Потім до мене прийшла моя подруга, також медсестра. Співробітників лікарні, крім нас двох, у селі вже не було.
І ми залишилися самі на все село. Поранення, кровотечі, шлункові хвороби, серцеві напади – це все до нас.
«Скальпелі кип’ятили на вогнищі»
Обладнали кімнату у мене в будинку. Тут ми витягували уламки, ставили дренажі, крапельниці, робили уколи. Слава богу, жодного нагноєння не було.
Скальпелі та зажими кип’ятили прямо на вогнищі, бо світла та газу не було. А коли закінчилися бинти – вижарювали на сонці простирадла і різали їх.
З уламками у нас було чоловік п’ятнадцять. А загалом за весь час прийняли понад сотню людей з різними проблемами.
Нам пощастило, що ми напередодні забрали ліки та інструменти з лікарні. Але, звісно, деяких медикаментів не вистачало. Тому якщо болячки були прості, то ми варили всіляку травичку, ромашку заварювали.
Коли світла не було, запалювали свічки. Але в нас був ще акумулятор. Ми його змогли заховати, і від нього заряджали ліхтарики. Так із цими ліхтариками і працювали над нашими пацієнтами.
Російських військових ми не лікували. Вони возили своїх поранених до себе у Берислав (місто в Херсонській області, на південь від Високопілля, – МІПЛ). А коли у нас були важкі випадки серед наших людей, то ми надавали першу допомогу і відправляли їх також на Берислав.
«Одну хлібину ділили на десятьох»
За три місяці нам ніхто не приніс навіть кілограма вермішелі. Взагалі нічого. Ми поралися біля свиней, потім почали їх різати і роздавати людям по шматочку м’яса. Щоб хоча б на юшку було. Городи ми посадили, але обстріли були такі, що неможливо було їх обробляти.
Ми почали розмовляти з цими росіянами, вони кажуть: «Потерпіть ще трішки і вам стане легше». Тоді у мене був відчай і я почала казати: «Від чого нам стане легше? Від того, що ви нас позбавили роботи, світла, газу, спілкування з онуками та дітьми? Від того, що в нас повно хворих та поранених? Від того, що ми під кулями хоронимо своїх сусідів? Від чого буде легше?»
Після цієї розмови нам почали приносити якісь продукти. Ми з подругою роздавали людям по три кружки борошна, по дві кружки цукру і по дві кружки вермішелі. Щоб хоч що-небудь було в людей.
Потім ми збудували піч і пекли хліб. Ділили хлібину на десятьох і роздавали. Люди плакали, цілували цей шматочок хліба.
Мені чоловік весь час казав, що тебе СБУ посадить за те, що ти береш у росіян продукти. Я кажу: «А який вихід із положення? Щоб люди вмирали?»
Коли наші зайшли, я першим ділом запитала: «Що мені буде за те, що я брала в них продукти?» Вони сказали, що за Женевською конвенцією, коли висить їхній прапор, вони повинні надавати медичну допомогу і забезпечувати нас продуктами. Ну, тоді я, звісно, заспокоїлася.
«У день смерті чоловіка в будинок прилетів снаряд»
У мого чоловіка був цукровий діабет. І в нього почалася гангрена на пальці. Треба було виїхати на операцію, але нас не випускали три місяці – з червня по серпень. Як ми не благали нас випустити, вони казали: «Не положено».
Під час обстрілів сиділи з чоловіком, тримаючись за руки. В підвал він спуститися не міг. А я не могла його лишити в хаті самого. Страшно було, але головне, що разом із ним.
Гангрена пішла на всю ногу. Чоловіку ставало все гірше і гірше. У результаті у нього стався тромбоз кишківника і він помер.
Уявіть ситуацію: в цей день, 22 серпня, коли я залишилась без чоловіка, в будинок прилетів снаряд. Був дуже сильний вибух – стіну повністю розбило.
Я навіть передати не можу, що тоді відчувала…
«Четверо військових із автоматами приходили кілька разів на день і вимагали звіт»
На початку серпня заходили наші хлопці з боку Потьомкиного (села Високопільської селищної громади Херсонської області, – МІПЛ). І одного з наших військових поранили. Люди заховали його в будинку для літніх людей. А потім росіяни його знайшли. У нього була зашита рана, тому вони подумали, що це ми йому допомогли. І нас почали щемити.
Чотири людини з автоматами почали приходити кілька разів на день. Вимагали від нас звіт: що ми впродовж дня робили, куди ходили. Потім нам заборонили виходити на сусідню вулицю, а згодом взагалі сказали не виходити з двору.
Над нашим подвір’ям постійно літав дрон. Ми повинні були регулярно з’являтися на подвір’ї, щоб росіяни бачили, що ми вдома. Але ми продовжували приймати і лікувати людей.
Головною вимогою росіян було те, щоб ми не допомагали українським військовим.
Траплялися випадки, коли росіяни просто вбивали людей. Одну сімейну пару розстріляли. Прийшли п’яні до них додому і просто вбили, без причини.
«Твій хрест – допомагати людям»
Наша лікарня дуже постраждала, тому найближчим часом вона роботу не відновить. Щонайменше цю зиму нам доведеться працювати так само – у мене вдома.
Моя мама була дуже віруючою людиною. Вона казала: це твій хрест – допомагати людям.
Зараз ми намагаємось відремонтувати кімнату, яку зруйнував вибух. Дівчата з роботи допомагають із ремонтом.
По суботах приїжджатимуть лікарі, робитимуть призначення. А ми їх виконуватимемо. Ці лікарі – наші, високопільські. Вони живуть зараз у Кривому Розі. В багатьох із них зруйновані будинки.
Люди потрохи готові повертатися. Чекають на відновлення електропостачання. Мої діти також скоро збираються приїхати. А я не хочу, щоб вони бачили це страхіття, що сталося з моєю хатою. Вони не знають про це і я не хочу, щоб знали.
Нам треба швидко поремонтувати, поклеїти шпалери і зустріти їх із домашнім хлібом.
—
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina».