Send Lette
Військовополонені

Бій, про який мовчать: як у Павлівці зникли безвісти більше ста військовослужбовців

Марину, Яну, Наталю та Світлану об’єднує спільна історія: два роки тому вони востаннє розмовляли зі своїми рідними — військовослужбовцями, які зникли безвісти у боях за Павлівку Донецької області. Це сталося наприкінці жовтня — початку листопада. Така ж доля у тому місці спіткала понад сотню українських армійців. Об’єднавшись у спільноту, їхні родини шукають рідних, виходять на акції підтримки зниклих безвісти і полонених, зустрічаються з цього приводу з владою. Щодня вони із завмиранням серця очікують на дзвінок із новинами про їхніх рідних. 

Червень 2022 року. Село Павлівка, що за 50 км на південний захід від Донецька. Окупаційні війська залишили по собі смерть і розруху. Цілі сім’ї гинули у власних домівках через постійні артилерійські обстріли. У вересні ворог поновив наступ. Мета — захопити Вугледар, а тоді рухатися у бік Курахового. Проте тут армія Росії зустріла запеклий опір, зокрема 72 окремої механізованої бригади, 68 окремої єгерської бригади та сил територіальної оборони. Після тих подій Павлівку майже зрівняли з землею.

Мапа Deep State станом на 11.11.2022 року

Одним із найжорстокіших став ранок 29 жовтня, який розпочався зі щільного артилерійського обстрілу. Російські підрозділи пішли на штурм.

— Танків було надто багато, — пригадує свідок тих подій Олександр, чиє ім’я змінено з міркувань безпеки. За його словами, росіяни переважали в особовому складі і техніці, тож частина Павлівки швидко перейшла під їхній контроль. 

З невеликого підрозділу Олександра вижив лише він. Розуміючи, що засобів боротьби не лишилося, чоловік спробував відійти на дальні позиції ЗСУ і за можливості дістатися Вугледару. Однак заблукав:

— Було важко зорієнтуватися. Я знав, що росіяни були поблизу, чув, як десь стріляють, хтось говорить. Але велика проблема нашої армії в тому, що багато наших говорить російською мовою, і в той момент я просто не міг розрізнити, де є хто, — зізнається військовослужбовець.

Російські підрозділи швидко захопили територію довкола, ховатися було ніде. У полон Олександр потрапив на початку листопада. Тримали його на захопленій українській позиції.

— На тому місці я поховав шістьох українських військових. З шевронів побачив, що то хлопці з 72 бригади, — згадує армієць. Каже, що в перші дні наступу у росіян, певно, був наказ полонених не брати. Утім потім щось змінилося.

Відповідальними за штурм Павлівки є 155 окрема гвардійська бригада морської піхоти РФ та підрозділи армії “ДНР”. Як повідомляли російські воєнкори у своїх телеграм-каналах, за чотири дні штурму Павлівки російська морська піхота втратила близько 300 чоловік особового складу та половину техніки.

Українські сили теж зазнали чималих втрат — тіла більшості досі залишаються на тій території, понад сто військових зникли безвісти.

Останнє побачення

Євген Сліпковський не чекав на початок мобілізації. Маючи бойовий досвід ще з 2014 року, він сам пішов у найближчий військкомат. Так потрапив до 72 окремої механізованої бригади, яка згодом брала участь у звільненні Київщини.

— Він працював водієм у хорошій компанії, добре заробляв. У нас було чудове життя, допоки не настало 24 лютого, — розповідає Марина Сліпковська, дружина зниклого безвісти військовослужбовця.

Зі звільненої Київщини Євген разом із побратимами подалися на Чернігівщину та Сумщину. Далі була Харківщина.

— Він надсилав мені фото виритих ям десь у полі Харківської області — у них вони спали. Їх сильно накривали артилерією, казав, що було дуже страшно, — згадує Марина.

Потім були бої під Сєвєродонецьком, де Євген втратив багато побратимів, яких знав ще з 2015 року. Коли підрозділ чоловіка перебував на околицях Бахмуту, Сліпковському вдалося вирватися у відпустку. Утім дуже коротку: вдома був лише три дні.

Євген Сліпковський, зниклий безвісти військовий

Восени Євген перебував на вугледарському напрямку. Коли заступав на варту, попереджав дружину що не виходитиме на зв’язок, траплялося, що не телефонував два тижні.

18 жовтня Євген звʼязався з дружиною і сказав, що матиме кілька днів для перепочинку. Та оскільки дорога додому забере надто багато часу, запропонував приїхати дружині. Марина погодилася без вагань.

— За два дні я вже була у місті Курахове. Разом ми провели п’ять днів. 26 жовтня Євген заступав на позицію, я ж поверталася у Київ, — розповідає Марина. — А вже першого листопада мені принесли сповіщення, що мій чоловік зник безвісти.

Позиція, з якої не вибралися

До великої війни Петро Росавіцький працював лісничим, згодом став займатися ландшафтним дизайном — озелененням приватних садиб. Щойно пролунали перші вибухи, сім’я Росавіцьких поїхали з Білої Церкви до батьків у село на Київщині. Там чоловік подався до місцевої територіальної оборони, паралельнено проходив військово-лікарську комісію, вирішив вступити до війська. З березня до травня 2022-го Петро служив у місцевому ТЦК, а вже восьмого травня його зарахували до лав 72 окремої механізованої бригади.

— Недовго вони були біля Катюжанки, а тоді їхню бригаду відправили на донецький напрямок під Торецьк і Нью-Йорк, — розповідає дружина Яна Росавіцька.

— Я цього не знала, але, як виявилося, Петро добровільно записався їхати на ті позиції, хоча в нього була можливість залишитися у Київській області.

Побратимам чоловік казав: “Я не можу по-іншому. В мене росте дитина, не хочу, щоб вороги постукали у мій дім”.

14 жовтня 2022 року Петро зробив рідним сюрприз — приїхав додому у відпустку. Яна розповідає, що він скаржився на погане самопочуття, мав проблеми з тиском, тож вона повела його по лікарях. Під час обстеження у чоловіка знайшли низку захворювань, медики радили йому лягти у лікарню, але дружині Петро нічого не повідомив.

Петро Росавіцький, зниклий безвісти військовий

— Коли він повернувся на службу, я постійно йому писала, чи пішов він до лікаря, чи п’є ліки. Він відписував, що обов’язково сходить у госпіталь, щойно скінчиться бойове чергування, — говорить Яна. — Кожна позиція — це важке випробування для рідних. Але я якось не сильно переживала. А от того разу у мене з’явилося дуже погане передчуття.

Яна знала, що Петро перебуває в районі Вугледару, що має заступати на кількаденне чергування. Чоловік попередив, що телефонувати не зможе, бо там немає зв’язку.

— Ввечері 28 жовтня до мене телефонує невідомий номер і я чую його голос: “Зай, привіт, це я. В мене все добре. Бережи себе і дитину”. Він був захеканий, наче біг. Я кажу йому: “Петре, ти ж післязавтра виходиш із позиції?” — “Так”, — розповідає дружина зниклого безвісти воїна. — Першого листопада вони мали вийти з позиції, але зв’язок обірвався.

Єдиний син

Євген Тихий навчався на кухаря-кондитера, отримав диплом молодшого технолога харчової промисловості, однак працювати за спеціальністю не схотів. Сказав матері, що піде в армію. Маючи серйозне захворювання, хлопець не підлягав строковій службі, та, попри заборони і вмовляння матері, підписав контракт із Національною гвардією України. Служив у Харкові.

— Женя прослужив лише пів року, стан його здоров’я все-таки не давав можливості виконувати військові обов’язки. Зрештою його комісували. Сину це не подобалося, але вибору у нього не було, — розповідає Світлана Тиха, мама Євгена.

Після завершення служби хлопець лишився жити у Харкові. Світлана пропонувала йому залишатися з нею і вітчимом, але той прагнув самостійності: влаштувався на роботу, винайняв квартиру, допомагав батькам.

Євген Тихий, зниклий безвісти військовий

— Я завжди казала Жені, що сім’я — це ті люди, котрі тебе ніколи не зрадять і підтримають у будь-якій ситуації, що це тил, який нікому не вдасться зруйнувати. Мені дорікали, що в мене дитина виросте “маминим синочком”, але якби це було так, то він ніколи б не пішов воювати, — каже Світлана.

Коли почалася велика війна, вона заховала документи сина: розуміла, що той піде. Але втримати Євгена вдома їй не вдалося:

— Якби я не віддала йому документи, то стала б для нього ворогом, а він все одно б втік. Він казав мені, що там його побратими захищають кордони Харківщини, що не може їх кинути.

У травні 2022 року через проблеми зі здоровʼям Євген потрапив у госпіталь. Лікар, який комісував його минулого разу, дуже здивувався, побачивши хлопця на лікарняному ліжку, хотів знову його комісувати. Однак Євген перевівся до іншої бригади.

Світлана виховувала сина самостійно, тож у них були дуже теплі і довірливі стосунки. Євген постійно телефонув мамі, розповідав про свій день, щойно випадала нагода, він брав побратимів і їхав до мами. Світлана згадує його щире серце.

— Він у мене дуже любить тварин, ніколи не міг пройти повз, завжди намагався їх нагодувати. Перебуваючи в окопах, він підгодовував усіх тварин, навіть мишей. Хлопці сварилися за це, а він все одно потай відходив, щоб його не спіймали на гарячому, і годував мишенят, — розповідає мама Євгена.

Євген Тихий (крайній ліворуч) з побратимами

Востаннє Євген Тихий був вдома 20 жовтня 2022 року. Тоді він пообіцяв, що неодмінно виживе і повернеться, просив маму не переживати. За десять днів він повідомив, що з підрозділом перебуває поблизу Павлівки, облаштовують позицію, обіцяв зателефонувати згодом.

— Я бачила, що близько п’ятої ранку 31 жовтня він був у мережі, але він так і не зателефонував до кінця дня. Першого листопада я почала телефонувати його побратимам, утім у всіх були вимкнені телефони, — згадує Світлана. — Тоді я зателефонувала в його частину. Мені сказали, що нічого не знають, зв’язок із хлопцями зник.

Обіцянка повернутися

Михайло Іванцов — батько п’ятьох дітей, двоє з яких усиновлені. Деякий час чоловік працював за кордоном. Напередодні великої війни він повернувся в Україну і згодом потрапив у військо — 120 окрему бригаду територіальної оборони Вінницької області.

Оскільки бойового досвіду не було, перші місяці війни чоловік навчався, а вже у квітні поїхав захищати Харківську область.

— Він небагато мені розповідав, а те, про що говорив, було надто страшно чути. Якось я запитала його, що він там робить, а у відповідь почула те, що змушує застигнути кров у жилах: “Я збираю побратимів у пакети, щоб було що передати рідним”, — говорить дружина Наталя Іванцова.

Коли Михайло приїхав додому на короткий відпочинок, перед Наталією стояла вже зовсім інша людина. У вересні 2022-го його підрозділ перекинули під Вугледар, де прикомандирували до 68 окремої єгерської бригади.

Михайло Іванцов, зниклий безвісти військовий

— З припасами було важко, ми надсилали їм посилки. Зв’язку майже не було. Аби зателефонувати додому, чоловік вилазив на дерево в пошуках мережі, — розповідає Наталя.

Востаннє з чоловіком вона розмовляла 11 листопада. Михайло розповів про важкі бої, говорив, що ситуація дуже напружена. Обіцяв, що зробить усе, аби повернутися додому.

— Він також зателефонував дітям. Кожному сказав щось особливе. Мені вони не сказали, що саме, але та остання розмова з татом для них дуже важлива згадка, — говорить дружина безвісти зниклого військовослужбовця. — Михайло розумів, куди і для чого він йде, і у нього був план повернутись. Та він не повернувся.

Пошуки

Бої за Павлівку тривали з 29 жовтня до 14 листопада 2022 року. З багатьма оборонцями тих позицій звʼязок обірвався. З уривків інформації родини погодинно відновили події тих днів. Штурм 29 жовтня розпочався близько восьмої ранку. Позиція, де перебував Росавіцький, щільно обстрілювалася, хлопці по рації просили дозволу відійти, аби зайняти кращу оборону, але їм відмовили, наказали чекати на підмогу. Утім її не було.

Яна Росавіцька кілька днів намагалася додзвонитися до чоловіка, але марно. Зрештою вона зателефонувала на той невідомий номер, з якого востаннє телефонував Петро, почуте її шокувало.

— Відповів побратим чоловіка: “Я нічого не можу вам розповісти. Нас накрили артилерією. Я в госпіталі, за решту хлопців не знаю”, — розповідає Яна. Знайомі серед військових повідомили їй, що неофіційно Петро вважається зниклим безвісти. Тоді Яна стала моніторити Фейсбук, писала всім, хто шукав рідних у Павлівці. На позиції Петра Росавіцького перебувало п’ятеро — усі зниклі безвісти.

— За ті два тижні у нас більше 150 зниклих. Ми не розуміли, що робити. Я почала писати у Фейсбук: так родини зниклих у Павлівці стали знаходити одна одну. Тоді ми об’єдналися у спільноту, — говорить Марина Сліпковська.

Євген Сліпковський зранку 29 жовтня сказав побратимам, що довкола надто тихо. Він підозрював, що ворог щось планує.

— Побратими чоловіка кажуть мені, що завдяки Євгену вони залишилися живими. Він пішов розвідати обстановку, а тоді почули, як став кричати, що на них їдуть танки, — розповідає Марина Сліпковська.

На позиції її чоловіка перебувало вісім людей — трьом вдалося вибратися, тіла ще двох згодом повернули під час обміну загиблими між Україною і Росією. Євгена та ще двох армійців до сьогодні вважають зниклими безвісти.

Марині повідомили, що її чоловік разом із побратимом не встигли добігти до бліндажа, потрапили під обстріл і загинули. В акті службового розслідування вказано, що Євген отримав важке уламкове поранення грудної клітки.

З групи Євгена Тихого вдалося евакуювати важкопораненого бійця. Коли Світлана йому зателефонувала, то почула фразу, від якої підкосилися ноги: “Я вам співчуваю. Жені більше немає, ми не змогли його забрати”.

— Той хлопець не хотів мені розповідати, як це сталося, але я мала знати, — каже Світлана Тиха.

Так вона дізналася, що Євген отримав поранення руки. Це сталося, коли його група намагалася відійти з позицій у Павлівці. Побратим підбіг до нього, аби накласти турнікет, але той відмовився і попросив подати автомат: Євген зібрався прикривати їхній відхід. І поки побратими накладали турнікет іншому важкопораненому бійцю, поблизу Євгена розірвався снаряд.

Світлана до останнього не могла повірити, що син загинув. Але якось на ворожих телеграм-каналах виклали відео з окупованої Павлівки. Євгена вона впізнала за одягом.

Михайло Іванцов разом із побратимами зайняв позицію 12 листопада і одразу потрапили в оточення. Коли командир підрозділу загинув, Михайло взяв командування на себе, робив усе можливе, щоб протриматися якнайдовше.

— Побратими чоловіка розповіли, що Михайло викликав вогонь на себе, щоб поранені могли евакуюватися, — говорить Наталя Іванцова.

З її чоловіком перебувало ще троє бійців, усі вони отримали поранення і до сьогодні вважаються зниклими безвісти. Загалом із того підрозділу з 11 до 14 листопада зникли безвісти 30 людей. За словами Наталі Іванцової, за цей період у них немає жодного збігу ДНК, так само немає офіційно підтверджених полонених.

Спільнота веде власний облік зниклих безвісти, збирає координати позицій, інформацію щодо обставин зникнення, особливі прикмети тощо. За два роки пошуків у родин назбиралося багато документів, вони відстежили всі записи ворожих телеканалів, зібрали всю можливу інформацію. Проте відповіді на питання, де їхні рідні, так і не отримали.

—  Ми як родини зниклих безвісти уже не знаємо, що робити. Чи взагалі ми колись зможемо знайти і забрати своїх чоловіків, синів, батьків? Хочеться почути бодай  якусь відповідь, — із сумом говорить Марина Сліпковська.

“Ми наче застрягли посередині”, — зізнаються жінки. Два роки очікувань, але вони досі не знають: чекати на повернення тіла чи живого чоловіка. Зізнаються, що їм не вистачає підтримки суспільства, яке здебільшого не хвилюється темою зниклих безвісти і труднощами, з якими стикаються їхні родини.

— Про зниклих безвісти не повинні забувати. Людям потрібно розуміти, як важко таким сім’ям. Ти залишається сам-на-сам з цією бідою, ти дивишся на свою дитину, яка відмовляється їсти і весь час плаче, і просто не знаєш, як її підтримати. І сам ти потроху вигораєш, — зізнається Яна Росавіцька.

Світлана Тиха говорить, що для родин важливо відчувати підтримку держави, особливого від тих її структур, які створені для допомоги родинам зниклих безвісти і полонених. Натомість вона зіткнулася з тим, що інформація про сина, яку вона так ретельно збирала і передавала у держструктури, постійно губилася.

— Часом складається враження, що нас не чують. Я передала всі дані і координати у відповідні органи, але коли приходжу до них на зустріч, мені кажуть, що у них нічого немає. Як таке можливо? — обурюється Світлана. — Потрібно також зважати, що не кожен може розібратися в тих електронних листах, заявах. У мене всім цим завжди займався син.

За підрахунками спільноти родин зниклих безвісти у Павлівці, за два роки статус військовополонених мають лише пʼять осіб, тіла двадцятьох повернули і поховали. Зниклими безвісти вважають понад 100 військових.

— Ми не забули про безвісти зниклих і ми доведемо справу до кінця. Це не просто пам’ять про них, нам важливо знайти їх і забрати додому. Ми робитимемо все, що від нас залежить, ми братимемо відповідальність за цих людей на себе, — заявляє Наталя Іванцова.

10 Коментарів
  • 😭😭😭

  • Звертаюся до Павла.Я особисто був свідком героїчного вчинку людини яка викликала вогонь на себе.Це правда,і це можуть підтвердити хлопці,які залишилися живі

  • Павло,хлопак це ти . Бо ти вонюче,пробірочне створіння яке не те що може захистити своїх рідних,ти і себе захистити не можеш…нажаль таких як ти багато…і в таких боях як захисники нашої держави ти не зможеш бути,бо ти нікчема….

  • На скільки я знаю, є група родин зниклих в той день з 68 бригади

  • Яка сумна казка, повна совкових кліше про війну… :відмовився від турнікету продовжуючи вести вогонь” (повірить можливо той у кого не було реального поранення). Або “викликав вогонь на себе, щоб поранені могли евакуювати ся” (по перше хтось пробував в наших реаліях бою викликати вогонь хоч кудись?) по друге навіть якщо він правда дав свої координати своїй арті то це радше такий вид самогубства, ніж щоб вивезти поранених… Коротше оця мутотінь ріже очі. А що зникли хлопаки співчуваю, війна вона така…

  • Відповідь на коментар

    Тетяно, вітаємо! Ви можете написати нам на цю пошту [email protected] або звернутися до нас через соціальні мережі. Посилання на них є на нашому сайті.

  • 😢😢😢❤ молимося 🙏

  • Як можна зв’язатися з вами, в мене безвісті зниклий брат з 29 жовтня 2022 року 68 бригада

  • Жесть

  • 😭😭😭

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Військовополонені
Проти України на боці Росії воюють громадяни Ірану, Єгипту, Бразилії, Сомалі, Куби та Шрі-Ланки – Усов

В українському полоні перебувають громадяни дев’яти незахідних країн, які воювали на боці Російської Федерації, і держава-агресорка не зверталася до України, щоб їх повернути. Про це 21 листопада заявив Дмитро Усов, секретар українського Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, під час однієї з панелей конференції Crimea Global 2024.

22 Листопада 2024

Військовополонені
Змусити Росію відпустити поранених полонених може країна-покровителька – правозахисниця

Щоб активізувати повернення важкохворих та важкопоранених військовополонених, Україна має шукати третю країну, яка б вплинула на Росію у питанні створення змішаних медичних комісій, регламентованих Женевськими конвенціями. Про це заявляє Олена Бєлячкова, координаторка груп родин полонених та зниклих безвісти МІПЛ.

5 Листопада 2024

Військовополонені
У російському полоні азовець Сергій Тарасюк заразився туберкульозом: його стан критичний

Завдяки випадковій фотографії у соцмережах дружина Сергія Тарасюка дізналася страшну правду про полон чоловіка. Більше двох років його утримують у нелюдських умовах. Стан здоров’я 58-річного азовця критичний. За останньою інформацією, Тарасюк перебуває у СІЗО № 2 міста Камишин Волгоградської області.

18 Жовтня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Правозахисницю і волонтерку Олену Бєлячкову нагородили медаллю “Честь. Слава. Держава”

Олену Бєлячкову, координаторку родин зниклих безвісти і полонених Медійної ініціативи за права людини та волонтерку з 10-річним стажем, нагородили медаллю Київського міського голови “Честь. Слава. Держава” за мужність, патріотизм та високу громадянську позицію. 

29 Листопада 2024

Війна і правосуддя
Telegram-канал про ТЦК на замовлення росіян, власник “Мотор Січ” і продаж посади для благодійного фонду “ЛНР”: 77 справ щодо війни, за якими радимо стежити наступного тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує стежити за найрезонанснішими справами війни, які розглядають українські суди. Мова йде про воєнні злочини, колабораціонізм, державну зраду, несанкціоноване поширення інформації про ЗСУ та глорифікацію Росії.

29 Листопада 2024

Війна і правосуддя
У Черкасах судять митрополита УПЦ МП за розпалювання релігійної ворожнечі — репортаж із засідання

У Черкасах судять Дениса Снігірьова (церковне ім’я — Феодосій), митрополита Черкаського і Канівського, керівника Черкаської єпархії Української православної церкви, що перебуває в єдності з Московським патріархатом. Його звинувачують у розпалюванні релігійної ворожнечі, образі почуттів вірян через їхні релігійні переконання, а також у виправдовуванні збройної агресії Росії.

29 Листопада 2024

Більше публікацій