Били і змушували зрізати татуювання: з полону повернувся захисник Маріуполя
Його змушували лезом зрізати татуювання і обіцяли повернути додому хіба що в мішку. У січні цього року з російського полону звільнили Андрія Степанова, підполковника Державної прикордонної служби. В Оленівці та Камишині він провів майже два роки. Там чоловіка весь час катували, у нього зупинялося серце, він втратив 67 кілограмів і кілька разів мало не покінчив життя самогубством.
З Андрієм Степановим ми зустрічаємося у прикордонному Могилів-Подільському. Він згадує, як служив в АТО, згодом перевівся у Маріуполь, перевіз туди родину. Дружина також служила, потім приєднався син.
Андрій Степанов під час службі в армії
У ніч із 23 на 24 лютого 2022 року Андрія та дружину о четвертій ранку підняли по тривозі. Вони швидко зібралися та поїхали у військову частину. Старший син вже був у наряді. Зрештою він залишився з батьком в оточеному Маріуполі. Їхній підрозділ заїхав на Азовсталь 27 лютого. Дружині та молодшим вдалося виїхати з міста. Сина Олександра звільнили у вересні 2024-го.
Ви з перших днів повномасштабного вторгнення перебували на Азовсталі. Яка у вас була задача?
— Не допустити висадки десанту з моря. Нам дали під охорону певну ділянку заводу. Паралельно ми ходили на бойові завдання від Широкіно до Маріуполя. Коли виходили, бачили наслідки бомбардувань та авіаударів: дуже багато тіл цивільних, які лежали просто у дворах. Були й живі — діти та жінки. Ми віддавали їм свії пайки, щоб вони могли якось вижити.
В який момент ви зрозуміли, що Азовсталь заблоковано й вийти вже неможливо?
— Маріуполь був оточений з усіх сторін, але ніхто тікати не планував. Вже на початку березня ми розуміли, що там і залишимось. Потім нас зібрав командир і повідомив: є наказ згори здатися в полон. Сказали, що це на 3 — 4 місяці, умови будуть нормальні, ніхто нікого не чіпатиме. Але я розумів, що цього не буде — це ж росіяни…
Були ті, хто вирішив не виходити?
— Так. Щиро скажу, що якби не син, який був зі мною на Азовсталі, то я би в полон не вийшов, підірвав би себе. Я — офіцер, учасник АТО, у мене татуювання. Розумів, що на мене чекає в полоні.
Звідки знали, що буде в полоні?
— У 2014 році, коли почалась антитерористична операція, я служив у міліції. Тоді пішов добровольцем, об’їздив майже всю Донецьку область. Потім повернувся і постійно відстежував новини. Тому розумів, що чекає в полоні, що словам росіян не можна вірити.
Як ви виходили з Азовсталі?
— Зібралися за списком групи. У моїй майже всі були або поранені або травмовані. У мене було дві сильні контузії. Після того авіаудару щось сталося з тазом, погано ходив. Коли йшли, над нами постійно летів дрон. Дісталися до певної точки, там стояли “Азов” і Нацгвардія. Я ще казав, що коли в когось є документи, то паліть їх, не беріть із собою. Коли вийшли з Азовсталі, на нас чекали машини, стояли російські солдати, дуже багато снайперів.
Представників Червоного Хреста не було. Якийсь російський офіцер наказав, щоб ми у машину кидали зброю. Але прикордонники всі без зброї виходили, ми її до того знищили. Далі пішли до мосту. Перед автобусом ще більше було російських військових, багато кавказької зовнішності.
Українські військовослужбовці, які тримали оборону в «Азовсталі», під час перевезення їх автобусом до смт Оленівки, що на Донеччині, 17 травня 2022 року. Фото: Associated Press
Кажуть, дагестанці були.
— І дагестанці, і чеченці. Вони почали перевіряти наші кишені, сумки. Потім завантажили нас в автобуси. Зайшов молодий дагестанець і каже: “Голови всі опустили, руки на голови, не дай бог хтось кудись подивиться чи щось скаже, то відразу стрілятиму”. Зняв автомат із запобіжника і ми поїхали.
Деякі розказували, що в інших автобусах у них золото й гроші забирали — наші полонені за золотий ланцюжок купували печиво, ковбасу чи цигарки в росіян. Але в нашому автобусі такого не було. У нас двоє дагестанців патрони в патронник вставили і всю дорогу нас ображали.
Ви згадали, що представників МКЧХ не було, невже вам казали, що вони мають бути?
— Так, говорили. Коли ми вже були в Оленівці [колонія поблизу населеного пункту Оленівка Донецької області, де утримували військовополонених із Азовсталі, — МІПЛ], хлопці розповідали, що в інші автобуси підходили з Червоного Хреста, давали їм якісь папірці, аби заповнювали. Ми нічого не заповнювали. Пізніше, а нам вдалось заховати та пронести в Оленівку телефон, мені дружина сказала, що Червоний Хрест мене не підтверджує.
Ви знали, що вас із Азовсталі відвезуть в Оленівку?
— Так.
Коли виходили, то командир одразу сказав, куди їхатимемо: важкопоранених повезуть до Новоазовська, нас — в Оленівську колонію. Туди ми їхали довго, якимись обʼїзними шляхами. Над нами літали вертольоти, з боків їхали танки, БТРи.
З Азовсталі ми вийшли вранці, в Оленівку приїхали десь о 17-й годині, з автобусів нас вивантажили аж о 22-й. За годину мене вже повели на допит.
Оленівка і Донецьк
Якою була прийомка в Оленівці?
— Ми просто пройшли, нас завели в барак, там провели поверхневий огляд. У мене в рюкзаку була консервовані сардини, в кишені — 200 грн. Вони це все забрали і поклали в тумбочку, оглянули мене. Я одягнувся, відчинив тумбочку, забрав сардини, гроші й пішов. Коли зайшов у барак, син сказав, що дуже голодний. У нього була банка тушонки, але її забрали. Я віддав сардини, той здивувався, але вони з хлопцями поїли. Я не їв, не хотілося.
Мабуть, у різні дні росіяни по-різному обшукували.
— Мабуть. Ми заїхали одні з перших, вони нас ще не надто обшукували, але пізніше все одно все у всіх забрали. Деякі намагалися щось сховати, але росіяни ходили з металошукачами по бараку, шмони були двічі на тиждень. Коли телефони шукали, то ходили з якоюсь апаратурою. У нас був телефон. Вони це зрозуміли. І щоб його знайти, вирішили нас перевести з одного бараку в інший. Ми змушені були викинути телефон, просили адмінщиків [так називали тих, кого затримали під час фільтрації, — МІПЛ] нам його пронести, але ті пішли й одразу все розповіли фсінівцям.
Яким був ваш перший допит?
— У кабінеті чекали троє. В одного нашивка “Слідчий комітет РФ”, він був у балаклаві, по очах було видно, що неслов’янської зовнішності. Двоє інших були в цивільному, теж у балаклавах. Потім я вже зрозумів, що то представники ФСБ [Федеральної служби безпеки Російської Федерації, — МІПЛ].
Запитали прізвище, ім’я, по-батькові, військову частину, звання, де я перебував. Потім взяли зразки ДНК і відбитки пальців. Узагалі за час полону у мене багато разів брали ДНК. У когось два — три, а в мене разів п’ятнадцять. Після допиту відвели назад до бараку.
Розкажіть про перебування в Оленівці.
— Це був реально наче табір для військовополонених. Такого, щоб били сильно, не було. Можливо, не чіпали, бо я погано пересувався. В Оленівці більше кошмарили “Азов”. Серед наглядачів був Кірюша [Кирило Шакуров, начальник дисциплінарного ізолятора Оленівської колонії на прізвисько Кірюша, — МІПЛ] — жахлива людина. Коли водили на допит, було чутно, як Кірюша кричав, а потім починав мотати скотч і бити струмом.
Супутниковий знімок бараків Оленівської колонії
Якщо порівнювати умови утримання на території РФ, де весь час катували, то в Оленівці майже не чіпали. Коли мене забрали на допит у Донецьк, ось там вже дуже сильно побили. Як повернувся в Оленівку, не міг кілька днів навіть до туалету сходити.
Усіх возили на допити в Донецьк?
— Ні, вибірково, за якою логікою вони це робили, не зрозуміло. Одного разу прийшли в балаклавах, зачитали список і забрали. Зі мною був мій колега, теж офіцер. Вони нас звинувачували, що ми працівники СБУ, а ховаємося серед прикордонників.
На допит вас забирали фсінівці?
— Мабуть. У них на формі так і написано: “ФСИН”. Ми не розуміли, куди нас забирають. Посадили в автобуси і повезли. Коли вже почали заїжджати в Донецьк, зрозуміли, де ми. Завели у велику будівлю. Я так зрозумів, що то приміщення військової чи правоохоронної структури, бо там була зброярня.
Наказали лежати на підлозі обличчям донизу. Сидіти заборонили. Звідти по одному забирали — кого на четвертий, кого на третій поверх. А якщо їм щось не подобалося, спускали в підвал і катували. Мені теж казали: “Підеш у підвал — усе розкажеш”. Навіть спускали, але не заводили в приміщення. Я чув, як люди кричали, був запах горілого, мабуть, катували паяльником.
У Донецьку допитували росіяни?
— Говорили як наші. В Оленівці, коли мене водили на допит, прямо сказали, що вони — колишні співробітники СБУ з Донецька. Думали таким чином встановити оперативний контакт. Казали: “Ти ж нормальний, маріупольський”.
Де відбувався допит у Донецьку?
— Було кілька кабінетів. В одному саме допитували мого колегу. Я почув, як він кричить, зрозумів, що зараз буде “весело”. Коли зайшов, то у кабінеті сидів підполковник, він не закривав лице, сказав, що зі Слідчого комітету РФ, прізвище не згадував. Почав розпитувати про татуювання, наказав роздягатися.
Він когось покликав, прийшли, сфотографували татуювання. Мене посадили на стілець і почали допитувати: як потрапив у прикордонну службу, яка в мене освіта, який зріст. Я сказав, що колишній міліціонер, військової освіти не маю, після того, як звільнився, мене призвали у Державну прикордонну службу. Однак мені не вірили. Казали, що я есбеушник, розвідник, намагаюся їх обманути. Покликали ще когось. Зайшли двоє в цивільному, почали мене бити. І кулаками, і ногами. Періодично зупинялись, питали, чи готовий зізнатися. Я казав, що мені нема чого їм сказати нового. Спускали в підвал, але в кімнати, де катували, не заводили. Шокером декілька разів вдарили.
Ви сказали, що ваші татуювання фотографували. Їх якісь особливі символи цікавили?
— Будь-які татуювання. В Оленівці їх теж фотографували. Коли вже привезли в РФ, то там більш обізнані в татуюваннях. Казали: “О, ти — азовець. У тебе молот Тора. Любиш електрику”.
Як відбирали тих, хто потрапив у “барак 200”, де в ніч із 28 на 29 липня 2022-го внаслідок вибухів загинули понад 50 азовців?
— Відбирали тих, по кому була інформація, що він дійсно воював. Коли я був у Маріуполі, то чеченця взяв у полон, БТР спалив. Мені слідчий теж говорив, що піду в “барак 200”. Але в останній день, коли мене викликали на допит перед тим, як забирати, слідчий викреслив мене зі списку — сказав, що замість мене азовця відправить. Говорили, що в списку на “барак 200” були не тільки азовці, але й тереошники.
Тобто вам заздалегідь казали, що готується якийсь спеціальний барак?
— Ми це розуміли, бо там дуже швидко робили ремонт.
Але ж він був на промці, куди військовополонені не мали доступу.
— Так, на промці. Але ремонт робили полонені. Ми їх називали “робочка”, адмінщики. Ці ті, кого в полон взяли не в боях, а, наприклад, з дому забрали. До них більш лояльно ставилися. Вони жили окремо від інших полонених. У них телевізор був, умови якісь. Від “робочки” знали, що ремонтується барак, куди переселятимуть полонених. Потім сказали, що переселять 200 чоловік, що називають його “барак 200”.
Наші так барак назвали чи вони?
— “Робочка” сказала, що вони його так назвали. Ми собі зразу подумали: “барак 200”, 200 чоловік, щось воно не те. І коли все сталося, то було чутно, що був вихід і зразу прихід. Тобто вони імітували, аби всі думали, що в барак щось прилетіло. Потім уже сам вибух, він був як зсередини.
Як ви зрозуміти, що зсередини?
— Коли щось летить, то завжди чути. Але в ту ніч я не чув, хоча лежав біля відчиненого вікна, не спав. Я взагалі дуже мало тоді спав, контузії не давали. Якби туди летіло, то ми би зрозуміли. А тут цього не було.
Барак, у якому загинули азовці. Зовнішній вид
Що відбувалось в Оленівці після вибуху, як довго ви ще там були?
— Нас переселили з одного бараку в інший. Майже щодня когось забирали — ми думали, що на обмін. Мене з Оленівки забрали 2 жовтня. Вивели на вулицю, було багато автомобілів, військових. Знову фотографували, очі скотчем перев’язали, руки позаду замотали, закинули в камаз і повезли. Куди — ніхто не знав.
Багато вас тоді забрали?
— Приблизно 200 чоловік, 5 — 6 камазів було. Коли їхали, хтось із місцевих сказав, що, напевно, везуть у Таганрог [місто в Ростовській області РФ, — МІПЛ]. Коли зупинилися, почули гул літаків, зрозуміли, що таки в Таганрог. Ми просилися до туалету, нас по одному стягували з камазу. По їхньому ставленню було зрозуміло, що це точно не обмін. На літаку летіли кілька годин.
У літаку у вас теж були зав’язані очі?
— Так. Всі були на підлозі, це був непасажирський літак. Хто сидів, хто лежав. Коли прилетіли, нас завантажили в автозаки, їх було дуже багато. Як почали розвантажувати перші, ми почули, як наші кричать, їх били. Потім ми дізналися, що нас привезли в Камишин.
Камишин
Яка була там прийомка?
— Я тоді свідомість втрачав разів двадцять.
Нас сильно били. Я з машини не встиг ногу спустити, як мене звідти стягнули і почали бити. Прийшов до тями, дивлюсь, а в мене одна кросівка на нозі, а я десь валяюсь. Вони побачили, що рухаюсь і знову почали бити. Я знову знепритомнів. І так по колу.
У черговий раз, коли прийшов до тями, запитали звання. Коли почули, що підполковник, наказали стати на коліна, дали мені якийсь тяжкий берць, аби тримав над головою, опускати не дозволяли. Я його тримав-тримав, вони побачили і кажуть: “О, нормально тримає, можна далі”.
Забрали берць і почали знову колотити, потім завели в якесь приміщення. Знову запитали звання. Почули, що підполковник, наказали робити прес. Я не міг, та вони не зупинялись, поклали мої руки на решітку. Я мав висіти на решітці, а вони стояли й колотили. Після цього гематоми на животі були більше року. Там я знову втратив свідомість, розплющив очі, а наді мною людина в білому халаті: “Прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження?”
Це медик був?
— Так. Жінка. Потім потягнули мене на стрижку. Йти я вже не міг. Знову побили, я знову відключився. Прийшов до тями під холодним душем. Завели в іншу кімнату, там знову б’ють, знову втрачаю свідомість, оклигав уже на вулиці. Дали 30 секунд, щоб перевдягнувся. При цьому постійно били шокером. Знову відключився. Коли прийшов до тями, кинули берці. А я не міг навіть нахилитися, аби їх узяти. Знову почали кричати на мене, згадали, що відбитки не взяли. Затягнули назад, якась жінка зняла відбитки. Підвели під стіну і знову почали бити. Переді мною когось так вдарили об стіну, що в нього кров пішла. Один із них почав кричати: “Ви що, придурки, не треба так бити, щоб кров була, треба по-іншому”. Підійшов до мене і знову влупив, до тями я прийшов уже в камері.
“По-іншому” — це як?
— Щоб крові не було, якихось заражень, гниття. Тобто вони не за те переживали, що будуть сліди побиття, а щоб не гнило. Після цієї прийомки я близько тижня взагалі нічого не їв, голову тримати не міг, вона фактично висіла. Тільки пив, їжу свою віддавав хлопцям. Якби, можливо, після не били, то швидше б відійшов. А так більше двох тижнів не тримав голову.
У Камишині всіх так приймали чи так ставилися лише до українців?
— До військовополонених у них особлива злість. Вони не називали нас українцями, казали бандерівці, фашисти, нацисти, начебто ми дітей їмо. Якщо бачили, що є якесь татуювання та ще й пов’язане з Азовом, то взагалі. Мені давали лезо, щоб я зрізав татуювання. Відмовився, сказав: “Дайте краще пістолет”.
Якось повели в лазню мене і мого колегу, у нього також татуювання молот Тора. Нас посадили в таз із водою і ми мали їздити в ньому по лазні. У цей час росіяни позаду бігали і били дубинкою або шокером. Кричали: “Хто любить електрику?! Зараз ми вас підзарядимо!”
Після наказу, що все, миття закінчилось, ми мали вилити на себе з тазика воду і підійти до всіх. Ходити можна було тільки раком. Тобто, не дай бог, голову повернув, то зразу отримували. Після кожної лазні постійно знущалися, били, застосовували струм.
Ще щось пам’ятаєте з так званої прийомки?
— Багато чого не пам’ятаю. Мені хлопці потім розказували. У мене камера була на третьому поверсі, до неї мене двоє охоронців по сходах тягнули, я був без свідомості. Наші мене в камеру занесли, казали, що я ще довго так лежав. Коли прийшов до тями, відразу не зрозумів, де я. Хлопці позасинали, а я не міг, все боліло. Потім усіх підняли й вишикували, я знову втратив свідомість. Наші стояли і тримали мене, самостійно стояти не міг.
СІЗО № 2 Камишина
Вас у коридор виводили?
— Ні, всі шикування були в камері. До того ж, у камері все під відеонаглядом, там ніхто нікого не чіпав. У них на поверсі була спеціальна кімнатка для цього. В камері, в якій я сидів, було 16 людей. Вони скомандували, аби вісім вийшли. Порахував, що я дев’ятий. Стою, не виходжу, голова висить. А зі строю один хлопець взяв і перебіг, каже, що більше не може. І я вже восьмий. Нас завели в кінець коридору, в ту спеціальну кімнатку, почали знову бити.
Тобто скрізь були камери, а вас водили туди, де їх не було?
— Так. На кожному поверсі є кімната без відеонагляду і в коридорах є такі місця. Ну, в перший раз вони нас били і на камеру, вивели в коридор і били. Я тоді знову свідомість втратив. Хлопці сказали, що нас спецназ бив, у мені прямо на голові стрибали.
Як думаєте, чим зумовлена така жорстокість?
— Бо ми українці. Аби вибити з нас патріотизм, віру в те, що ми щось зможемо. Постійно говорили, що ми фашисти. Якби мене зараз пустити в місця, де тримають військовополонених РФ, я би не впав до їхнього рівня. Ми більш людяні, а їх людьми важко назвати.
Били фсінівці і спецназівці?
— Били всі. Звісно, залежало від ротації, вона щомісяця нова була. Коли чеченський спецназ приїжджав, нас майже не чіпали. Мене якось вивели і я їх запитав, чого вони з нами так. Відповіли, тому що ми їхніх не чіпаємо. А коли запитав, чого ж вони воюють, сказали, що через гроші.
Розкажіть про умови, в яких вас утримували в Камишині.
— У камері було 16 людей. Вона на таку кількість не розрахована. Ліжка доварювали. Я в Камишині був постійно, з 2 жовтня 2022 року по 23 січня 2024 року. За час полону втратив 67 кг.
Упродовж року щось змінювалося в умовах утримання?
— Ні, ставлення особливо не змінювалося. Один раз у лазні мене вдарили в шию і в мене серце зупинилося. Медики реанімували. Я про це вже потім від хлопців дізнався. Казали, що мене близько двох годин не було. Вони тоді часто шокерами в лазні користувались: ти ж мокрий, босий, стоїш на плитці, то це більший ефект має, ніж коли одягнений. Шокери такі, що добре пропалювали шкіру, у декого аж вигнивало, потім шрами були. Після цього інциденту росіянам заборонили користуватися шокерами в лазні. Потім лише дубинками били.
Коли прийшли до тями після реанімації, то що пам’ятаєте?
— Опритомнів у санчастині. Вони налякалися, я чув розмову, в якій керівниця санчастини звернулася до начальника тюрми: “Заборони їм шокерами в лазні користуватись. Той гниє, той теж гниє, у того серце стало. Скільки вже смертей, може, вистачить?”
Хто з вами в Камишині був у камері?
— У першій камері були прикордонники, з 36 бригади морської піхоти, нацгвардійці, тереошники і моряк. Коли перевели в другу камеру, то там азовці були. Назар, азовець із Бучі, прізвище не пам’ятаю, взагалі не ходячий, йому хребет у Таганрозі пошкодили. Ми його мили в камері. Коли мене на обмін забрали, він там залишався.
За той час, що ви були в Камишині, чи чули про випадки смертей у полоні?
— У сусідній камері був такий. Ми чули, що його носили в санчастину, чули, як вони говорили, що все, потрібен мішок. Там багато лежачих було, багато після інсульту. Було чутно, як ходили до них у камеру робити уколи, таблетки носили. Одного хлопця змусили татуювання зрізати — у нього нога гнила.
Про Камишин кажуть, що гіршої тюрми немає.
— Так і є. Мабуть, від керівництва залежало. У Каминиші нас годували суто для того, щоб ми не вмерли. Зранку, наприклад, молочна каша, але її півтори — дві ложки. Що це для дорослої людини? В обід ложка каші і суп, який навіть супом назвати складно: якщо трапиться шматок капусти, то це щастя, а так просто вода і шматок хліба.
Питну воду давали?
— Вода була з крану. Технічна. Але і її пили. Я з крану намагався не пити, розумів, що зубам буде гаплик. Пив тільки те, що давали під час їжі. Вони іноді чай не заварювали, а просто кидали заварку, з крана води набрали і роздавали.
Таке харчування не змінювалося впродовж усього періоду?
— Коли приїздив Червоний Хрест, то трішки більше давали.
У полоні Андрій Степанов втратив 67 кілограмів
МКЧХ
А до вас представники Міжнародного комітету Червоного хреста приїздили?
— Нас у переддень до того готували до приїзду. Казали, що говорити їм, а що ні. Не дай бог, хтось листа додому напише — всім непереливки буде. Ковдри поміняли, принесли ємності, в які наказали воду набрати і говорити, що ми звідти п’ємо.
Це для того, щоб показати, нібу у вас є чиста вода?
— Так, відстояна. Взагалі камеру змусили прибирати, хлорку дали. Мали двічі на день мити камеру, а до того раз на один — два тижні.
Тільки вашу камеру чи сусідні теж?
— Усі камери. Після того як Червоний Хрест поїхав, хоча б книжки почали давати, шахи, бо до цього взагалі нічого не було. Я так зрозумів, що це вони привезли.
Ви спілкувалися з представники МКЧХ?
— Так, вони заходили до нас у камеру. Їх шестеро чи семеро було. З ними і росіяни ходили. Ще був у формі полковник якийсь, у нього шеврон блакитний, я такого раніше не бачив. Він запитав, чого це ми не хочемо листа додому написати. Але ж нас попередили, що жодних листів…
Як ви зрозуміли, що це МКЧХ?
— Вони всі громадяни інших країн, погано говорили російською. Мені здається, що було три жінки і три чоловіки: бразилець, турок, жінки з Японії, Франції, Бельгії. Жінки сиділи, дивилися на нас і плакали.
Турок розпитував про моє здоров’я. Він одразу пішов із цим Назарієм спілкуватися, з азовцем лежачим. А потім уже до мене.
Мені, як потім дізнався, в полоні поставили діагноз — рак. То він запитував, чи знаю я свій діагноз. Сказав, що знаю. Але насправді не знав, тільки здогадувався. Коли мене возили в міську лікарню в Камишині, мене оглядав лікар. До речі, цивільні медики нормально ставилися. В лікарні почув, як він казав, що мені треба КТ зробити. Зробили. І після цього почали менше чіпати, тобто помітно було, що ставлення до мене змінилося.
Чому вас вирішили повезти в лікарню?
— У мене постійно все боліло, плюс більше року не сходили гематоми на животі — я жалівся. Вони одного разу мене чимось накололи і я місяці три — чотири був дуже набряклий: ноги в берці не влазили. Потім щось кололи, я по 14 раз до туалету вночі вставав, вони кричали. А як цей діагноз поставили, то мені і ще одному дозволили вночі ходити в туалет, іншим — ні.
Вам казали про діагноз?
— Ні, я запитував, який діагноз, коли мене водили в санчастину. Але казали, що не знають. Якось у мене все дуже сильно боліло, медик приніс якісь таблетки, а потім сказав: “Наша медицина не може тобі допомогти, помирай”.
МКЧХ намагався зв’язатися з вашою дружиною, коли ви були в полоні?
— Вони ж мене тільки влітку 2022-го підтвердили. Дружина їх там кошмарила, листи писала, дзвонила, казала: “Як так, всім давали анкети, а моєму ні. Ви ж були гарантами, що ви зробили?” Сина, навіть тиждень не минув, забрали з Оленівки в Таганрог. Ми не знали, де він, я сподівався, що на обмін поїхав. Але коли зрозуміли, що ні, то дружина почала дуже нервувати.
Упродовж полону у вас була можливість писати чи отримувати листи?
— Дружина писала і мені, і сину, передавала МКЧХ, посилки передавала, але нічого не доходило. Тільки від сина прийшов один раз лист.
Підписуй і не дивися
Ви раніше говорили, що росіяни змушували наших військовополонених взяти на себе різні воєнні злочини.
— І мене змушували. Начебто я, перебуваючи в Маріуполі, під час війни пограбував ювелірні магазини в торговельному центрі ПортCity. Я знав, де цей торговельний центр, біля нього жив, але зовсім в іншій стороні воював, біля нього взагалі не був. Я казав, що цього не робив, тому мені немає у чому зізнаватись. Тоді мене забрали до ефесбешників, натягнули мішок на голову, кинули на підлогу, підключили тапік [ТА 57 — польовий радянський телефон, — МІПЛ], поставили стілець зверху і ввімкнули струм.
Уже в Камишині?
— Так, там часто користуються цим ТА 57, коли хотіли до чогось змусити. Я, наприклад, не хотів підписувати документ.
Який документ?
— Не пам’ятаю, мабуть, протокол допиту, в якому було написано, що я був у ПортCity. То мене один раз зводили, декілька днів минуло, другий раз зводили.
Взагалі на цьому тапіку я чотири рази був. Коли вели на тапік, спецназ казав: “Зараз будемо з тебе біса виганяти!” Або після вже: “Чого ти мовчиш, не можеш говорити? А чого тебе трясе?” Вони від цього кайфували.
Коли підʼєднували до пальців рук чи ніг або на спину, то воно ще більш-менш стерпно. Але коли на геніталії, то таке враження, що ти гориш зсередини. Вони підключали тапік і починали питати. Наприклад, де у нас біологічні лабораторії, де склади паливно-мастильних матеріалів. Й інші подібні питання, на які неможливо відповісти. Азовців про командирів питали. Ввімкнули тапік, покалатало-покалатало, вимкнули. Лежиш пару секунд, відходиш, знову палками б’ють, потім два — три питання взагалі ні про що, знову тапік вмикають. І так по кілька годин.
Після відводили в камеру чи далі на допит?
— Вони одразу, коли тебе ще теліпає, підсовували на підпис папірці підпис. Я казав, що нічого не підписуватиму, поки не прочитаю. Якби я погодився взяти на себе воєнний злочин, то слідчий мені додав би людей, які зі мною були і яких також змусили б підписати ці папери.
Якби підписали, вони б починали слідчі дії, судові процеси?
— Так. Зі мною було два молодих хлопчика, то вони щось взяли на себе. Казали, що не хотіли, але їх змусили. Один узяв на себе те, що вбивав мирне населення, а що інший узяв — не знаю точно. Там багато було тих, хто себе обмовив. Особливо молоді хлопці. Слідчий постійно казав: “Бери на себе, тебе швидко засудять і обміняють”. Мені теж так казали.
Чому ви не повірили?
— Я ж знав росіян, я вчив все це ще з 2014 року. Тим паче, я все життя оперативний співробітник, розумію, що це таке.
Як думаєте, чи усвідомлено вони катують?
— Так. Коли приводили в санчастину, жінка-медик кричала: “Навіщо ви цих бандер сюди привели, я би їм уже щось вколола, щоб вони крякнули і все”. Або таке: “Навіщо його привели? Нога гниє? Хай гниє! Хай повністю згниє!”
Пригнічення було постійне. Вони хотіли показати свою велич, що вони — “вєлікая Росія”, а ми — ніхто. Що немає сенсу чинити спротив, воювати з ними.
Запитував один у мене: “Чого ти проти нас воюєш?” Кажу: “Якби я прийшов до тебе додому і сказав, мовляв, іди звідси, тепер це мій дім, то що б ти зробив?” “Вбив би тебе”, — відповідає. І я йому: “Сам відповів на своє запитання”. А він: “Ми не прийшли до тебе, ми прийшли звільняти. Звільняти від фашистів, таких, як ти”. “А для мене фашист — ти”, — говорю. Після цього раз — і тиша.
Потім били?
— Звісно. Доходило до того, що думав все, більше не можу, піду вночі в туалет, візьму з собою простирадло або штани, зачеплюся за батарею і повішусь, не можу все це терпіти. А потім починав думати про сім’ю — вони ж чекають, кому я цим краще зроблю, потрібно повернутися додому.
Обмін
Коли дізналися, що вас мають обміняти?
— Після того як мені поставили діагноз, почалися розмови, що мене треба на обмін. Казали, що у них і так багато смертей, типу, ще один здохне, то задовбали ці перевірки. Той, що водив мене в санчастину, постійно говорив: “Нічого, одне з двох: або так поїдеш додому, або в мішку. Але, скоріше за все, я тебе в мішку відправлю”. Я весь час думав, що заберуть мене і цього неходячого Назарія. А коли мене забирали одного, то задумався, куди ж це. Якби нас забирали обох, більше був би впевнений, що на обмін. Завели, перевдягли, посадили в автозаки, везли декілька годин.
23 січня 2024 року?
— Так. Вночі кудись приїхали. Відчинили автозак, зайшов якийсь полковник, ми не дивилися на нього, звичка ж, не можна дивитися. Він говорить: “Усе, ви їдете на обмін. Скоро вдома будете”. Двері зачинилися, а ми сидимо і не віримо. Потім приїхали ще в одну тюрьму, в Каменськ-Шахтинський, там забрали людину. Потім ще кудись заїхали, ще двох забрали. Десь під ранок ми приїхали на аеродром. Нам зав’язали скотчем руки й очі, посадили в Іл. Летимо і тут починається паніка: “Пі**ри, вас тут треба розстріляти, ваші збили літак із військовополоненими” [у Корочанському районі Бєлгородської області Росії розбився військово-транспортний літак Іл-76. Міноборони РФ заявило, що на борту перебували 65 українських військовополонених, яких везли на обмін, — МІПЛ].
Ми починаємо розуміти, що літак розвертається. За кілька годин сідаємо на тому ж аеродромі, з якого злітали. Нас 13 осіб, ми якось окремим списком йшли, називали нас “13 друзів Оушена”. Скомандували на вихід. А ми ж зав’язані скотчем, я біжу і не потрапляю на трап, падаю з літака, втрачаю свідомість, мене швидко почали приводити до себе. По їхньому ставленню я тоді зрозумів, що це реально мав бути обмін.
Потім приїхав наш автозак, нас привезли в Каменськ-Шахтинський. Я йти не міг, бо коли випав із літака, то ногу пошкодив. Мені охоронці першому допомогли злізти, а місцеві: “О, прийомка”. Ну, не така вже була прийомка, там пару разів хлопнули, підбіг якийсь і каже: “Тут і бити нема кого”. Забрали, розмістили по камерах, вранці вивели на досмотр, побачили моє татуювання “Воля або смерть”. Але сильно вже не били, пару разів хлопнули. Я розумів, що скоро поїдемо додому, тому що вже так не б’ють, як раніше.
Що думаєте про той літак, який збили?
— Моя думка, що тіла вже були в літаку. Щоб менше було проти них доказів, тому що закатували.
Вас усіх 13 в одній камері розмістили в Каменськ-Шахтинський?
— Ні, по окремих камерах по декілька чоловік. Завели, а один майор каже: “Ну все, нас консервують, будемо тут сидіти до кінця життя”. А я йому тоді ще відповів: “Споримо на пляшку віскі, максимум місяць — будемо вдома”. По ставленню було зрозуміло, що скоро обмін. Наприклад, наші речі забрали і видали нову робу. Такого жодного разу не було, щоб нову робу давали, ще й утеплену. Або коли в лазню водили, то давали не півтори хвилини на все, а п’ять, та ще й вода гаряча була.
За тиждень, 31 січня, нас забирають. Завантажили в автозаки, привезли на аеродром, завели в Іл, полетіли. Летіли кілька годин.
Обмін військовополоненими, 31 січня 2024 рік. Фото: Державна прикордонна служба України
У Бєлгород прилетіли?
— Не знаю. Ми не розуміли, де приземлились. Потім нас із літака знову в автозаки, в автозаках пацани почали нити, що це, мабуть, не обмін. Їхали декілька годин. Потім із автозаків пересадили в автобуси, їхали більше години.
З закритими очима вас перевозили?
— Так, скотчем зав’язали. Потім дозволили зняти скотч. Обміняли на Сумському кордоні.
Підтримано грантом від Open Society Foundations
