«Це був ГУЛАГ ХХІ століття» – священики з рятувального судна «Сапфір» про перебування в російському полоні

Три священики різних конфесій, капелани Олександр Чоков, Леонід Болгаров, Василь Вирозуб, та дитячий лікар Іван Тарасенко разом потрапили до російського полону біля острову Зміїний. Їх вивезли в окупований Крим, а згодом — на територію РФ. Після звільнення чоловіки певний час мовчали, аби не нашкодити іншим полоненим. Але наразі вирішили розповісти свої історії бодай частково. Журналістка МІПЛ зустрілася з ними у Свято-Троїцькому храмі ПЦУ в Одесі.

За російськими координатами — у полон

«Мені подзвонив Олександр Чоков і сказав, що командир попросив його забрати тіла наших хлопців зі Зміїного, йому потрібна допомога. Я погодився. Зібрав сміттєві великі пакети для тіл, бо у нас не було нічого для такої ситуації. Потім отець Василь Вирозуб знайшов спеціальні мішки. Нам сказали, що росіяни дають зелений коридор — ми можемо дістатися острова і забрати тіла», — розповідає Леонід Болгаров, військовий капелан, пастор Християнської реформаторської церкви.

Леонід Болгаров передає привезені іконки, до яких у полоні молився Василь Вирозуб

«У 2015-2016 році я служив на фронті, опісля багато спілкувався з волонтерами, — говорить Іван Тарасенко, дитячий лікар-анестезіолог. — 25 лютого мені також зателефонували, попросити поїхати по тіла загиблих. Сказали, що важливо, аби в місії був лікар».

Так Тарасенко, священик ПЦУ Вирозуб та євангелістські священики Болгаров та Чоков опинилися на пошуково-рятувальному судні «Сапфір».

26 лютого судно «Сапфір» вирушило на острів Зміїний. Там, за попередньою інформацією, перебували тіла 13 українських прикордонників, які нібито загинули після масштабного обстрілу острова російськими військовими в перший день повномасштабного вторгнення на територію України. Про те, що на острові також перебувають морські піхотинці на той момент не повідомлялося. Як згодом з’ясувалося, загалом близько 80 військовослужбовців.

Ввечері того ж дня «Сапфір» вийшов із морського порту Одеси за наданими російською стороною координатами. Біля Зміїного стали на якір. Капітан «Сапфіру» оголосив, що російські військові збираються зійти на судно для перевірки.

«Сказали сидіти в каютах. Я був разом із Чоковим, — пригадує Леонід Болгаров. — У каюту зайшли люди в формі, наказали скласти руки за головою. Вивели нас під дулами автоматів на палубу, поставили на коліна. Так простояли десь пів години. Потім відвели на корму. Нам дозволили сфотографуватися. Ми навіть острів Зміїний сфотографували. Заборонили знімати лише їх судна. Далі — зібрали всі особисті речі. Дві години ми пробули на палубі, потім нас завели в кают-компанію, де тримали до вечора».

Капелани перебували окремо від екіпажу «Сапфіра».

«Дві доби нічого не повідомляли. А згодом сказали, що на Зміїному всі живі, а ми, як і вони, потрапили в полон», — каже лікар Іван Тарасенко.

Лікар Іван Тарасенко та священики Леонід Болгаров, Василь Вирозуб, Олександ Чоков

Олександр Чоков додає: «Нам сказали, що не було жодних домовленостей між Україною та Росією. Що потрібно встановити наші особи, оскільки незрозуміло, чому і навіщо ми приїхали. Можливо, шпигуни-розвідники».

27 лютого священиків та лікаря посадили на невеликий катер і переправили на російський морський буксир «Шахтар».

Священики у заручниках: метод впливу та залякування

«Ми зрозуміли, що перед нами ним же перевозили військових зі Зміїного, бо знайшли на буксирі шеврон морпіхів», — каже Болгаров.

Усіх доправили до Севастополя в окупованому Криму. Там на них чекала військова поліція і російське телебачення.

«Привезли на гауптвахту (вулиця Бакінська, 8 — прим. МІПЛ). Весь наступний день були допити. Їхні журналісти брали в нас “інтерв’ю”. Серед них була дівчина, представилася блогером із Херсону, розмовляла дуже гарною українською, але було зрозуміло, на чиєму вона боці», — продовжує Болгаров. 

Івана Тарасенка помістили в одиночну камеру, а священиків — у крихітне приміщення з двоярусними ліжками, гратами на вікнах і діркою в підлозі замість туалету. В таких умовах вони пробули 11 днів. 

Шлях до Росії 

«12 березня нас з’єднали з військовими зі Зміїного та командою «Сапфіра». Посадили в автобуси. Ми вже думали, що їдемо додому. Їхній прапорщик ще сказав: “Вітаю вас із довгою дорогою додому”. Але не додому нас повезли», — розповідає Болгаров.

Привезли на військовий аеродром у Сімферополі. Посадили в транспортний літак ІЛ-76. Окрім екіпажу «Сапфіру» та військових зі Зміїного, на борту перебували цивільні з Херсону. Загалом — близько 200 людей. 

Сів літак у російському Курську.

«Опустилася рампа — ми побачили ніч, сніг і багато автозаків. Нас посадили в них, у кожний — по 35-37 людей, три з половиною години кудись везли», — згадує Леонід Болгаров.

Спочатку бранців привезли у наметове містечко в місті Шебекіно Бєлгородської області, розташоване за 7 км від кордону з Україною. 

«Вочевидь, це було містечко, яке будувалось для “біженців” із України. Але коли зрозуміли, що біженців немає, почали використовувати його для тимчасового утримання полонених. Ми бачили, як намети обносили колючим дротом. Робили це наші ж, із Донецька. Вони ще нам кричали, що вони з “ДНР” і що “нам голови відгризуть”», — пригадує лікар.

«Сказали забути своє прізвище»

«Якщо російські військові на “Сапфірі” та в Криму ставилися до нас більш-менш нормально, то в таборі для військовополонених нас прийняли дуже жорстко. Всіх поставили на коліна, побили, — розповідає Чоков, капелан 35-ї окремої бригади морської піхоти ім. контр-адмірала М. Остроградського. — Уявіть собі, стояли дві години на морозі за температури –22 С. Коли я вже не міг стояти і підвівся — російський солдат мене сильно вдарив. Я йому кажу: “За що ти священника б’єш?” Він тоді впав, немов у ступор. Тоді дав мені руку, провів у намет, де всіх фотографували і брали відбитки пальців. “Як вас звати?” — запитав. Я відповів: “Чоков Олександр Венедиктович”. — “Тепер твій номер 27”. Тоді я зрозумів, що потрапив у ГУЛАГ ХХІ століття».

Олександ Чоков передає отцю Василю ікони, привезені з СІЗО №.2 в Старому Осколі

Усім у таборі присвоїли порядкові номери. До полонених зверталися тільки за ними.

Леоніду Болгарову дали 139-й номер, Івану Тарасенку — 140-й.

Священики розповідають, що потім усіх утримували в наметах по 20-25 осіб в кожному. Військових і цивільних, яких часто затримували без причини, наприклад, під час виносу сміття чи вигулювання собак, утримували разом.

У таборі було дуже холодно. Коли чоловіки потрапили в полон, в Україні була плюсова температура, теплого одягу не мали. Зігрітися можна було тільки біля буржуйок.

«Тільки не в полон»: більшість військових зі Зміїного — на території РФ та окупованого Криму

У Шебекіно священики, лікар та інші військовослужбовці зі Зміїного провели від чотирьох до шести діб. Кожного звідти вивозили окремо. Першим забрали Чокова, потім — Вирозуба і Тарасенка, останнім — Болгарова.

Від Шебекино до Курська близько 200 км

Старий Оскол, СІЗО №2

«Нам сказали, що приготували для нас місце, де тепло, можна помитися, переодягнутися. Натомість обстригли, помили, видали арештанську робу. Рушники дали вже в камері — довелося одягатися на мокре тіло», — розповідає Леонід Болгаров.

Українці опинилися в СІЗО №2 у Старому Осколі Бєлгородської області.

Старий Оскол у Бєлгородській області

«Це була триповерхова будівля з підвалом та карцером у ньому, — говорить Іван Тарасенко. — Нас виводили на прогулянку на 5-10 хвилин. Але вони не стільки хотіли, аби ми погуляли, скільки  познущатися з нас. Для прогулянки потрібно було підніматися на останній поверх СІЗО, там були приміщення без стелі, але з гратами на горі. Аби дістатися туди, доводилося бігти стрімкими сходами. Якщо хтось рухався повільно, конвоїри застосовували силу. На військових спускали собак заради забави».

У кожній камері був відеонагляд, за дверима — наглядачі. Сидіти на ліжках не дозволяли — весь час доводилося ходити камерою. Годували жахливо — давали відварену квашену капусту і варене тісто. Медичної допомоги майже не було. День починався о 6:00 ранку з гімну Росії і закінчувався о 10:00 вечора. Весь час доводилося слухати російські патріотичні пісні чи російське радіо. 

«Під час звучання гімну РФ ми всі мали стояти струнко. Я співав тихенько гімн України, а отець Василь молився. Він хрестився, поклонявся. Йому зробили кілька зауважень, а 31 березня його від нас забрали, — розповідає Леонід Болгаров, військовий капелан, пастор Християнської реформаторської церкви. — Усі сподівалися, що, можливо, його відпусти. Але я чомусь думав, що забрали в одиночку. Відтоді ми його не бачили».

Так кожного ранку чоловіки молилися у СІЗО №2 в Старому Осколі

У кожному новому місці утримання у всіх брали відбитки пальців, кров, робили флюорографію, постійно допитували. 

«Ми спілкувалися з різними слідчими, не тільки з ефесбешниками, — згадує Іван Тарасенко, дитячий лікар-анестезіолог. —  Оскільки я колишній учасник АТО, то мене допитував слідчий комітет Росії, який спеціалізувався виключно на військових АТО. Нас звинувачували, і мене особисто, в тому, що я вбивав мирних жителів Донбасу. Я повторював: “Був лікарем, не стріляв, надав допомогу військовим”. Та їх це мало цікавило. Говорили, що знайдуть причину, аби я відбув свої 15 років у тюрмі».

Моральний тиск

У камерах СІЗО весь час проводили обшук. Не для того, аби щось знайти — нічого нового там з’явитися не могло, а щоб показати: полонені — це ніхто. 

«Якось приходять до камери і кажуть, що обшук. Усіх вивели в коридор. По одному заводять у камеру, роздягають, все оглядають. Потім переривають матраци. Ну, як матраци? Мішки, набиті ватою. Потім наказують одягатися, заправити постіль. За кілька секунд повторюється все знову», — згадує Болгаров. 

У камері капелан перебував із трьома іншими затриманими.

«Увесь час працювало радіо, яке розказує про Гостомель, Бучу, Маріуполь. Мовляв, російські війська не воюють із цивільним населенням, росіяни організовують зелені коридори для мирного населення, а українці беруть в полон російських солдат, знущаються над ними, катують, відрізають їм пальці й інші частини тіла, виколюють очі. Навіть свідків десь знаходять! А потім ми вийшли і побачили правду… І це просто не вкладалося в голові», — говорить Чоков. 

З речами — на вихід

«Зранку 8 квітня нам сказали: “З речами — на вихід”. Береш матрац, постільну білизну — все, що видали», — розповідає лікар.

Того дня вони знову побачила отця Вирозуба.

Василь Вирозуб та члени екіпажу «Сапфір»

«Деякі речі нам віддали, але не всі. Посадили в камеру очікування. Чуємо: “Вирозуб, заходь!” Ми зраділи, подумали, що його з нами відпускають. Йому сказали переодягнутися в цивільний одяг. Але за п’ять хвилин на нього знову одягнути тюремну робу з написом “карцер”. Весь час він був у карцері, де над ним дуже знущалися — били і катували. Вони хотіли, щоб він із ними співпрацював», — каже Болгаров. 

Ввечері всіх, окрім Вирозуба, вивезли із Старого Осколу до Курська. Там усі полонені провели ніч у камері. Зранку Чокова, Болгарова і Тарасенка в автозаку повезли на військовий аеродром. 

«Нас посадили в АН-26. Ми зробили одну посадку в Ростові, де добрали ще людей. Потім приземлилися у Сімферополі. Весь час із нами були конвоїри, — додає Тарасенко. — У Сімферополі нас пересадили в КАМАЗи. Згодом пересадили в інші машин, разом із нами опинилися ще хлопці зі Зміїного. Загалом приблизно 30 осіб».

Обмін відбувся у Запорізькій області.

Іван Тарасенко, Леонід Болгаров та Олександр Чоков провели у російському полоні 43 дні, отець Василь Вирозуб — 68 днів, його обміняли 6 травня.

Марія Климик, МІПЛ

—————

Медійна ініціатива за права людини у коаліції з іншими правозахисними організаціями документує воєнні злочини та злочини проти людяності, що вчиняються на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації. Відомі вам факти надсилайте на адресу [email protected]