Ціна свободи: як із полону звільнили міського голову Сновська
Олександр Медведьов — міський голова Сновська, що на Чернігівщині. У березні 2022 року, після того, як у місто зайшли росіяни, ворожі армійці викрали чоловіка і кілька днів утримували його в заручниках. Медведьова жорстоко допитували, били і навіть зламали лопатку, а потім вимагали викуп.
Під час польової місії в Чернігівську область команда МІПЛ зустрілася з Олександром Медведьовим, аби задокументувати обставини викрадення міського голови.
Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
— 23 лютого 2022 року не було жодної інформації про те, що вторгнення дійсно станеться. Ми з колегами зібралися на роботі. Жодних вказівок не було, що нам робити далі. Евакуювався наш військкомат, служба безпеки, поліція переодяглася в цивільну форму. Ми як працювали, так і продовжили працювати. Сюди ж росіяни не зайшли, їхні колони проходили повз.
Сновська міська рада. Фото: Віктор Ковальчук
Ви намагалися зв’язатися з Черніговом, щоб отримати вказівки?
— З Черніговом не було можливості звʼязатися, тому що там свого вистачало.
Коли були тяжкі бої навколо Києва та Чернігова, чи багато людей залишалося у Сновську?
— Оскільки по Чернігову сильно били, то звідти багато людей евакуювалося в Сновськ, хоча місто не було безпечним, росіяни будь-якої миті могли сюди зайти. Ми дали наш шкільний мікроавтобус, який перевозив людей із Чернігова. Поки були продукти та медикаменти, працювали, як працювали. А після того, як підірвали мости, волонтери організували переправу через річку Снов, щоб доставляти сюди все, що необхідно. Мародерства один випадок був. На цьому воно й закінчилося, бо ми організували чергування, поліція підключилася.
Мер Сновська Олександр Медведьов. Фото: Віктор Ковальчук
У Сновськ росіяни зайшли зранку 25 березня 2022 року. Ворожі військові почали нишпорити містом, проводити обшуки та забирати в людей мобільні телефони. Олександр Медведьов разом зі своїм заступником рушили на роботу. Там окупанти схиляли їх до співпраці, але ті відмовилися. Після цього у Медведьова відібрали документи, гроші і під дулом автомату виштовхали на вулицю, посадили в машину і повезли в невідомому напрямку. Дорогою його допитували. За словами чоловіка, росіяни знали про нього чимало, навіть те, що його мати родом із Білорусі, а батько — росіянин.
Отже, росіяни приїхали до вас, щоб схилити на свій бік. Що відбувалося після затримання?
— Їх було десять-п’ятнадцять чоловік. Один, із чорними очима, був у чорній формі. Як виявилося, найбільший звір серед них. Решта були в камуфляжі. Мене посадили у джип, із двох сторін сіли ці гади. Вони знали про мене дуже багато, тому я розповів так, як є: що жінка працює в спортивній школі, син вчиться в Національному університеті фізкультури й спорту України. Коли ми перетнули залізницю, то я зрозумів, що мене везуть у Городню, це сусідній зі Сновськом населений пункт.
Городня та Сновськ на карті України. Фото: скрин з ґуґл карти
Тобто вас одразу туди повезли?
— Ні, спочатку ми їхали в бік Сеньківки (село біля кордону з Білоруссю, — МІПЛ). Там якийсь вагончик був без вікон, без світла. Мене туди заштовхнули, якийсь час я пробув там. А вже потім відвезли у поліцейський відділок у Городню.
В яких умовах вас там утримували?
— Звичайна камера: нари, умивальник і туалет. Брудне все. Там до мене, мабуть, уже тримали когось: навколо були недопалки, рештки їжі. В камері була пластикова півторалітрова пляшка. Я помив її і пив із неї воду. Вода була в крані, періодично її вимикали. Їжу давали до обіду десь о 12-й годині — якийсь паштет і хлібці. Надвечір, десь о 18-й годині, давали миску каші — я так розумію, вони її для себе готували. У мене була пластикова ложка, я її мив, але весь час хотілося гарячого чаю.
Як саме поводилися росіяни під час допитів?
— Під час першого допиту запитували, хто я і де працював. Я ж раніше був полковником митниці. Мене допитували явно професіонали, не такі, як під час мого викрадення.
Поліцейський відділок в Городні, де утримували Олександра Медведьова. Фото: Віктор Ковальчук
Як ви думаєте, чому росіян цікавило те, що ви служили на митниці?
— Бо у митників є спецзвання і вони думають, що це так, як у військових. Я їм розказував, що це не так, що в мене спецзвання радника митної служби 3-го рангу. Так, три зірки, але стосунку до військових ми не маємо. Натомість вони думали, що у нас так, як у них у Росії — звання митників прирівнюються до звань військових.
Люди, які вас допитували, хто вони?
— Думаю, це співробітники ФСБ, тому що вони були поінформовані про мене, про громаду все розуміли — які тут служби, що в нас розташований регіональний осередок СБУ.
Що було найстрашнішим за той час, поки вас тримали в застінках?
— Те, що вб’ють. Бо майже щодня вони говорили, що вб’ють мене. Якби знати, що тебе затримали на один чи на пʼять днів і потім відпустять — це одне. А коли кажуть, що не відпустять і вб’ють, то це дійсно страшно. Не лише за себе, але й за дружину, колег, за всіх. Я ж не знав, що робиться у Сновську.
Під час допитів у Олександра Медведьова випитували інформацію про те, де розташовані українські військові обʼєкти, розпитували про поліцейських, есбеушників, про військкомати. Чоловік каже, що такої інформації не мав, однак росіяни були наполегливі, постійно погрожували розстрілом, а під час одного з допитів зламали йому лопатку. Медведьов згадує, що час від часу чув крики з сусідніх камер — полонених українців дуже сильно били.
У якийсь момент окупанти почали вимагати гроші за життя міського голови Сновська — 15 тисяч доларів. Зібрав їх його заступник. Давати викуп за чоловіка поїхали дружина Медведьова та його знайомий.
Як ви дізналися, що вас звільняють?
— Останній день чи півтора до мене ніхто не заходив. Їжі дали зовсім трішки. Я почув, як завели “Урал”, а після цього настала абсолютна тиша. Я злякався, подумав, що вони поїхали і забули мене в камері. Але потім відчинилися двері, в камеру зайшли росіяни, сіли навпроти мене і кажуть: “Ухвалили рішення вас звільнити”.
Що було, коли вас вивезли з Городні?
— Я був упевнений, що мене на когось обмінюватимуть. Та дуже здивувався, коли з очей трохи відсунув шапку і побачив джинси й жіночі кросівки. Ого, думаю, мене на жінку обмінюють.
Документаторки МІПЛ під час зустрічі з міським головою Сновська. Фото: Віктор Ковальчук
Яка жінка це була?
— Думав, що голова громади. А потім вона за руку мене бере і каже: “Саша, ходімо”. Це була моя дружина Надія. Ми сіли з нею в машину, а все одно страшно. Я кажу: “Надю, ти, мабуть, залізь під сидіння”. Бо хто знає, що в тих у головах. Думаю, відпустили, нікого не чіпають, але зараз як бахнуть чергу. Але нічого, ми швидко поїхали по трасі. Я сказав, що нічого не розумію, а мій товариш відповідає: “Так ми тебе викупили за 15 тисяч”. Запитую, чи гривень? А вони сміються з мене.
Як ви почуваєтеся зараз, після звільнення?
— Рука вже загоїлася, а от психологічно важко, воно згодом проявилося. Я, наприклад, вночі прокидаюся і кілька годин не можу заснути. Дуже часто, коли прокидаюся, думаю, що я ніби як на нарах. Кровʼяний тиск підвищився, хоча до того ніколи з цим не було проблем. А ще почав відчувати серце. Не подумайте, що жаліюся, але оце розповів вам все, як було, і знаю, що цієї ночі вже просто не буде. Бо все, що зі мною сталося, прокрутив у голові і воно дасть своє — це я точно знаю.
Матеріал підготовлено за участі Катерини Огієвської та Поліни Доброжанської.
