Send Lette
Інші воєнні злочини

Етнічні шведи, німці та бойки Зміївки: від радянських репресій до російської окупації

Була субота, 30 квітня. Того дня Микола Курівчак, староста села Зміївка, що на Херсонщині, збирався їхати до Церкви Пресвятої Богородиці, прибирати. Підготувався, повантажив до машини косилку та мав стартувати, як отримав дзвінок від місцевого підприємця — власника сонячної електростанції на в’їзді у село.  “Миколайович, до вас їде 6 БТРів”, — сказав старості голос у слухавці.

Колона російських БТРів рухалася від траси в напрямку села, розкинутого на 6 км на березі Дніпра. На шляху колона зустріла вказівник з чотирма написами різними мовами та однаковим змістом: “Ласкаво просимо до села Зміївка”.

Вказівник на в’їзді до Зміївки. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Пізніше російські військові довго розпитуватимуть місцевих, що то означає і чому на таблиці крім української та англійської є ще німецька та шведська мови. Та, мабуть, так і не зрозуміють довгу історію села Зміївки.

А починається вона ще з ХVIII століття. Тоді Європу також шматували війни. Зокрема, Північна війна, коли воювали Московське царство та Швеція. Московити тоді захопили частину шведських земель, а згодом отримали контроль ще й над півднем України — територією нинішньої Херсонщини та Миколаївщини.

Шведів із захоплених рідних земель почали примусово переселяти саме туди. Так і з’явилося село Ґаммальсвенскбі — цей напис і нині майорить на дорозі між селами.

Стару назву села місцеві цінують і не прибирають відповідний знак. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Політика переселення іноземців на нинішню територію України продовжилася і наступного століття. Тоді до старошведського села відправили й німців. Але в одному селі їм стало затісно, тому впродовж кількох десятків років вони заснували ще три своїх поселення: Шланґендорф, Мюльґаузендорф та Клостердорф.

Назва першого з них походить від німецького слова “Schlange”, що в перекладі означає “змія”. Тому коли за радянських часів населеним пунктам почали присвоювати нові назви, Шланґендорф став Зміївкою, Мюльґаузендорф — Михайлівкою, Клостердорф — Костиркою. А старошведське село Ґаммальсвенскбі перейменували на Вербівку.

І хоч зараз ці села об’єдналися в одне, Зміївку, від місцевих можна часто почути щось на кшталт: “Я поїхав до тещі, у Вербівку”, або “Мій брат з Костирки”.

Щойно росіяни зайшли в село, а сталося це 30 квітня 2022 року, вони одразу почали ламати двері в місцевих будівлях — у магазині, дитячому садочку.

“Я зрозумів, що почалося відпрацювання села”, — каже Микола Курівчак.

Микола Курівчак — колишній учитель, депутат, а нині — староста Зміївки. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Староста сів на велосипед і поїхав назустріч окупаційним військам. “Не робіть цього, ми самі все відчинемо”, — пан Микола намагався уникнути нівечення села. Та росіяни вже дісталися й приватних будинків — почали виривати з м’ясом камери спостереження. За деякий час староста був біля сільради. Зняв та заховав український прапор: “Щоб не глумилися”.

Микола Курівчак біля дверей сільради. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

— Це що, адміністрація? Хто тут головний? — запитали росіяни, під’їхавши на БТРі до центру села.

— Так, це сільрада, а я староста, — відповів пан Микола.

— Зайдемо всередину, — сказав один із військових, схожий на ефесбешника, та пропустив Миколу вперед. “Може, боявся, що там вибухівка якась”, — припускає староста.

Почалася розмова. Якоїсь миті пан Микола чує голос у рації: “Тут місцеві говорять, що є староста, Микола Миколайович, він ярий націоналіст, його треба терміново брати”.

Пауза. “Ваші документи, — каже ефесбешник. — Так ви Микола Миколайович?”, — питає він, оглянувши паспорт.

За мить сходами підіймаються четверо озброєних військових РФ. Забирають старосту та ведуть до БТРа.

Ще наприкінці ХІХ століття шведи почали будувати в селі свою церкву — Йоханську кірху. Та коли територія України опинилася під радянською окупацією, влада СРСР почала масові утиски шведів та німців через їхню мову, культуру і традиції. За приналежність до національної меншини людей позбавляли волі, відправляли на територію нинішньої Росії, де закривали в тюрмах. Постраждала й кірха. Спочатку з неї зробили їдальню, потім — клуб, а згодом перетворили на склад. 

Йоханська кірха, якою нині користуються шведи-лютерани і православні віряни. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Вся документація у місцевих сільських радах до радянських часів велася старошведською або німецькою мовами. Після заборони можна було використовувати лише російську. Відповідно не вчили старошведську і в школах. Носії мови стали єдиним осередком її збереження, оскільки навіть у Швеції згодом перестали використовувати старошведську, перейшовши на нову мову.

Біблія старошведською мовою. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

У 1929 році шведський пастор Крістофер Хоас почав згуртовувати навколо себе людей, які хотіли врятуватися від репресій. Тоді до Зміївки Дніпром ходив корабель. Так починався шлях до шведського острова Готланд, що на Балтиці.

Тоді була світова та європейська криза. Люди, які приїздили з України і мали з собою трохи грошей, могли знайти собі притулок. Але ті, хто не міг, повернулися в рідні краї на березі Дніпра.

Частина українських шведів залишилася на Готланді. Вони заснували там свою громаду та щороку першого серпня відзначають День Зміївки.   

Старосту Миколу Курівчака ведуть у супроводі військових та собак до його будинку. Там донька і дружина. У хаті починають обшук, вимагають від старости віддати телефон. В хід іде підготовлена заздалегідь легенда:

“Коли їздив по хліб у сусіднє село, пішов дощ, машина загрузла, телефон випав, а потім я побачив, що немає телефона, вернувся, шукав, та не знайшов”, — таку версію староста озвучив росіянам. Ті не повірили, але отримати телефон з усіма контактами очільника села так і не змогли.

Виводячи Миколу з хати, росіяни мимохідь кидають страшну фразу для рідних чоловіка: “Ми його забираємо, більше ви його не побачите”.

Микола Курівчак на головній вулиці Зміївки. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Дружина пана Миколи в останню мить всуває йому в кишеню кілька знеболювальних таблеток, розуміючи, що в полоні чоловіка жорстоко битимуть.

З БТРа Микола встигає помахати дружині та доньці, коли військова машина зі старостою всередині помчала до флагштоків з українським прапором. Росіяни зривають державний стяг і їдуть далі.

Чоловік дивиться крізь невеликий триплекс, аби розуміти, куди його везуть. Аж раптом йому на голову вдягають мішок. Далі орієнтуватися доводиться за рухом машини і звивистими дорогами Херсонщини: подекуди жахливими вибоїнами, а деколи — рівненькою трасою. Миколі не важко було зрозуміти — його везуть у Велику Олександрівку, що за 80 км від Зміївки. Поруч із собою чоловік всю дорогу чує хекання двох собак, що охороняють його на випадок спроби втечі.

Зупинка. Чоловіка витягують із БТРа та ведуть у хижу. Попутно один із росіян говорить: “Ведіть його в праву кімнату”. Інший відповідає: “Ні, там багато крові, ведіть прямо”.

Миколу заводять у кімнату, садять на залізний стілець. “Де зброю ховаєш? Де “азовці”? Що через річку переправляєш?”, — хвилею питань атакують росіяни.

“Я давав одну відповідь: “Цією інформацією не володію, це не в моїй компетенції, я господарник”, — каже Курівчак.

“Ти брешеш, нам сказали, що ти все знаєш, — лютували військові РФ. — Ти мітинги проводив, розказував людям, як себе поводити”.

Ще напередодні окупації села, розповідає пан Микола, він привозив у Зміївку хліб, роздаючи його місцевим, пояснював, що коли росіяни зайдуть, їх треба уникати і не контактувати. Саме це мали на увазі військові.

А далі були тортури. Нестерпні, довгі та виснажливі побиття, катування струмом та численні погрози родині. І так упродовж двох діб. 

Пан Микола показує, до яких катувань вдавалися росіяни. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

“Тіло дерев’яніло, я вже мало що відчував. У якийсь момент я подумав: якщо буде ще одна доза електрики, я не витримаю. Почала відмовляти пам’ять. Я постійно напружував свій мозок, щоб усвідомлювати, хто я і як потрібно себе поводити”, — зі сльозами на очах описує тодішній стан Микола Курівчак.

“Закопаємо живцем, утопимо, розстріляємо” — сипали погрозами окупанти.

Тоді Микола вже знав, що відбувалося зі старостами сіл на Київщині та в інших окупованих регіонах, де родини очільників сіл, які не співпрацювали з ворогом, розстрілювали.

Після останнього допиту струмом один із росіян сказав: “Він міцний горішок, він нічого не говорить, його треба звідси вивозити”. Микола розумів ці слова, як смертний вирок.

“Але найбільше я боявся за родину”, — каже він.

Староста перериває свою розповідь, бо біля церкви Хреста Пресвятої Богородиці, що стоїть на березі Дніпра, зустрічаємо охайно вдягнену привітну жінку з велосипедом в руках. Це Валентина Герман — керівниця шведського музею, який запланували відкрити напередодні повномасштабного вторгнення Росії, але не встигли.

Валентина Герман – одна зі шведок, хто опікується шведською культурою. Фото Віктор Ковальчук

Батько Валентини, Нільс Герман — швед. А мама, Олена Ганзас — наполовину шведка, наполовину німка. У родині Валентини батьки спілкувалися старошведською мовою. Залучали й дітей.

“З нас трохи сміялися в селі, що ми старошведською говоримо. І ми казали: “Мамо, не треба говорити цією мовою”. А зараз, звісно, шкодую”, — каже Валентина, ховаючись за церквою, аби не “світитися” простонеба — по той бік Дніпра стоять окупаційні війська, періодично обстрілюючи Зміївку.

Батьки Валентини були серед тих, хто в 1929 році намагалися переїхати до Швеції. Там їм не сподобалося: вони ніби й були шведами, але оскільки говорили старошведською, своїми там не стали. Відтак повернулися додому.

Коли батьки Валентини були ще живі, вони часто приймали гостей зі Швеції та співали з ними старошведських пісень. Частину з них вивчила й Валентина. Разом із іншими зміївськими шведами заснувала ансамбль. На прохання журналістів МІПЛ Валентина Герман виконує фрагмент пісні. Вона про дівчину, яка розлучилася з нареченим та важко переживає розлуку, їдучи автобусом.

Валентина Герман співає шведську пісню

До вторгнення Росії гості зі Швеції часто приїздили у Зміївку. Любили тутешню кухню і культуру. Але головна подія для зміївських шведів датована 2008 роком. Тоді до села приїхали король Швеції Карл XVI Густав і королева Сільвія. Хотіли почути рідкісну старошведську мову, яка майже не збереглася навіть на території сучасної Швеції. Місцева Йоханська кірха стояла з великою золотавою банею, притаманною православній церкві. Бо церквою користувалися й досі користуються православні віряни. До приїзду королівської родини цей елемент зняли й розмістили у дворі, аби кірха більш відповідала канонам лютеран.

Та сама баня на подвір’ї церкви. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Війна продовжує нищити шведську культуру і зараз. Пані Валентина розповідає: раніше зберігала чимало друкованих матеріалів шведською мовою, зокрема газети, книжки. Одного разу до жінки приїхали з херсонського музею, попросили передати матеріали для їхнього збереження.

“Говорять, ці матеріали у тому музеї знищені чи вкрадені. Дуже шкодую, що віддала”, — каже Валентина. 

Рідкісні біблії шведською мовою, які збереглися у Зміївці. Фото Віктор Ковальчук МІПЛ

Російська військова машина разом із ув’язненим Миколою Курівчаком знову неслася дорогами та бездоріжжям між селами Херсонщини. Чоловіка везли з Великої Олександрівки в невідомому напрямку. Після одного з поворотів він з мішком на голові зрозумів, що везуть його до Нової Каховки. А коли проїжджали ГЕС — відчув запах Дніпра.

По приїзду його вивели з машини та повели в напрямку гаражів. Ступаючи маленькими кроками з опущеною вниз головою Микола з-під країв мішка впізнав місцевість — він у районі Новокаховської СБУ.

Далі був допит з тими ж питаннями, що й раніше, з тією ж відповіддю: “Я господарник, інформацією не володію”.

Старосту Зміївки завели до гаража і зачинили. Знявши мішок, він побачив перед собою шістьох чоловіків, які йшли на нього. “У той момент подумав, що знову битимуть”, — каже Микола. Та чоловіки заговорили українською. Це були військовополонені та українські поліцейські.

Після двох днів без їжі та можливості сходити в туалет, ноги підкошувалися, в голові паморочилося. Та сподіватися на кращі умови було марно. Їжу, або те, що росіяни називали їжею, в’язням приносили раз на день. Це була кисло-солона похльобка з пачкою крекерів “Кубанські”, а також п’ять літрів води на вісім людей. За 23 дні ув’язнення Микола схуд на 18 кілограмів.

Сестра одного з військовополонених, якого тримали разом із Миколою Миколайовичем, живе в Зміївці. Коли військового обміняли, він переказав сестрі, де тримають старосту. А та сказала рідним Миколи, які понад десять днів нічого не знали про місце його утримання.

“Кожного дня я боявся, що відкриються двері гаража і росіяни заведуть когось із моєї сім’ї”, — з болем говорить чоловік.

На очах Миколи Курівчака з’являються сльози, коли він згадує про родину і численні погрози російських військових. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Коли у двері гаража з полоненими стукали, всі мали йти до протилежної стіни, головою впиратися в стіну, а руки тримати за спиною. Тих, хто стояв неправильно — били.

Фраза “з речами на вихід” означала звільнення з полону. Щодо себе Микола Миколайович почув її 22 травня 2022 року. Перед звільненням росіяни спитали в нього: “Чому такий великий резонанс? Чому навіть за кордоном про вас пишуть?” Микола відповів коротко: “Не знаю”.

“Який сенс був їм щось пояснювати? Все одно не зрозуміли б”.

Шведка Софія Хоас — родичка того самого пастора Крістофера Хоаса, який вивозив людей з-під радянського гніту до Швеції. Її дідусь Густав був племінником Крістофера. Народилася Софія у Швеції та живе на острові Готланд — там, куди переїжджали зміївські шведи в часи репресій.

“Мій батько народився на Готланді, але більшість його братів і сестер народилися в Росії”, — пояснює Софія.

Вперше вона побувала у Зміївці в 2010 році. Тоді ж очолила асоціацію Svenskbyborna, що базується на Готланді та об’єднує близько 800 людей. Відтоді Софія приїжджала в село близько 20 разів. Саме в Зміївці зустріла свого чоловіка Ларца Томсона. Він також родом із Готланда і також є нащадком уродженців села.

Одружилися Ларц та Софія у Зміївці. “Це було видовищно і дуже гарно”, — пригадують ту подію мешканки Зміївки.

Софія Хоас разом із чоловіком Ларцом. Фото Софії Хоас

До російського вторгнення організація Софії опікувалася викладанням шведської мови для жителів Зміївки, допомагала наблизити відкриття музею. Зараз у шведів інші турботи: збирають гроші, аби відновити село після окупації та руйнувань.

26 червня, в день народження Миколи Курівчака, по нього приїхали вдруге. Зайшли в хату та знову забрали з собою. Цього разу повели до сільради, влаштували допит: “Чому ви нашу гуманітарку не роздаєте? Чому ви російську пенсію не видаєте? Не хочете співпрацювати, значить, поїдете з нами”.

Старості зав’язали очі українським прапором та повели до машини, біля якої чатували місцеві та донька пана Миколи.

Жінки влаштували ґвалт, вимагали негайно відпустити старосту. Як згадує Микола, “викричали” його. Другий полон, визнає він, навряд чи пережив би.

“Шкода, але ми не знали, що в тій машині, в яку мене намагалися завантажити, сидів ще один хлопець із нашого села, атовець. Його також могли б врятувати від тортур”, — каже Микола Миколайович. Того хлопця відвезли у Берислав на машинобудівний завод, де була катівня. Його били струмом, знущалися. Згодом відпустили.

Місцеві жителі біля сільради. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Врятований від полону Микола Курівчак заявив росіянам, що більше не виконує функцій старости через поганий стан здоров’я — наслідки катувань далися взнаки. Однак росіяни продовжували ходити до нього додому, ніби на роботу, то запитуючи, кого можна призначити керувати селом, то висуваючи претензії, що під час похоронів одного із загиблих мешканців села Микола Миколайович дозволив собі висловити патріотичну промову.

У липні російські військові звернули увагу на замотаний постамент у центрі села. Це був пам’ятник борцям за волю України, який у перший день окупації села староста сховав від очей окупантів.

Росіяни відбили верхню частину пам’ятника і зараз він виглядає ось так. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

— Це пам’ятник Степану Бандері. Нам сказали, що ви ініціатор цього пам’ятника, гроші збирали, — заявили росіяни старості.   

— Це пам’ятник борцям за волю України, — поправив Курівчак. — Це коли народ бореться за свою незалежність. 

— А що це за таблички? —  росіяни показали на плитку з різними датами, значення яких Микола Миколайович почав вигадувати. — Що таке 1917 рік? 

— Це революція в селі почалася (1917 — рік утворення Української народної республіки, — МІПЛ).

— А 1919?

— Це громадянська війна в село прийшла (1919 — рік об’єднання, злуки українських земель, — МІПЛ).

— 30 червня 1941 рік — це що?

— Ви що, не знаєте? Велика вітчизняна війна почалася (Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року, а 30 червня 1941 року Степан Бандера проголосив незалежність української держави в часи німецької окупації — МІПЛ).

Плити навколо пам’ятника викликали чимало запитань у росіян. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Дружина Миколи Курівчака чула цю розмову і дуже злякалася. “А якщо вони все перевірять? Вони ж тебе розстріляють”, — сказала тоді дружина старости.

“Ну, розстріляють, то розстріляють”, — відповів він. 

Микола Курівчак походить із родини бойків, яких у Зміївці також чимало. У 1951 році між Радянським Союзом та Польською Народною Республікою стався обмін землями. Частина Дрогобицької області ввійшла до складу Польщі, а частина Люблінського воєводства — до складу радянської України.

Близько 50 тис. бойків тоді примусово депортували на український південь без жодних гарантій та умов — жити потрібно було у місцевих, або ж будувати будинок, починати життя з чистого аркуша у незвичному середовищі та кліматі.

Бойки, які живуть зараз у Зміївці — діти та онуки тих людей, що пережили депортацію. Західний колорит, що проявляється зокрема у ставленні до релігії та традицій, у Зміївці відчувається ледь не з перших хвилин, коли сюди приїздиш. Люди, йдучи вулицями, вітаються навіть із незнайомцями: “Слава Ісусу Христу! Навіки Слава!” Такі вітання не притаманні іншим населеним пунктам на Херсонщині. Говорять люди виключно українською, подеколи з західним діалектом та інтонацією. 

Місцева жителька зупиняє старосту, розповідає про проблеми, з якими зіткнулася. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Упродовж 38 років Микола Курівчак працював учителем фізкультури. Займався і туризмом. У його доробку дві міжнародні туристичні експедиції: Україна — Румунія та Україна — Польща. Під час такої експедиції пан Микола побував на батьківщині своєї родини, звідки привіз землю до Зміївки.

21 вересня 2022 року, незадовго до так званого “референдуму”, організованого на окупованих Росією територіях України, староста Зміївки прийшов із церкви та приліг у себе вдома. До воріт підійшли двоє військових із автоматами, покликали Миколу:

— А скажіть нам, будь ласка, ви не можете нам порадити, хто б міг тут бути старостою? — спочатку ввічливо запитали росіяни кавказької зовнішності.  

— Я в село не виходжу, ні з ким не спілкуюся, — відповідає Микола.  

Потім почалися питання про фахівців, що працювали в сільраді. Стало зрозуміло: росіяни шукають своїх людей, які керуватимуть селом після незаконного голосування. Без права на відмову російські військові наказали Миколі Курівчаку зібрати своїх працівниць у сільраді. На зустріч прийшов один із представників нової “влади”. Показав посвідчення на ім’я Мамед, посада — голова Борозенської територіальної громади. Зміївка входить саме до цієї ОТГ. Ще у посвідченні — російський прапор та підпис місцевого колаборанта Андрія Костюка з Берислава. 

“Кажуть: “Заходьте перші в сільраду”. Я зайшов, дівчата за мною. Взяли папір, кажуть: “Будемо протокол вести. Перше питання — як ви ставитеся до Росії?” Я дивлюся їм в очі та мовчу. “Ну, зрозуміло, ви негативно ставитеся”. До дівчат те саме питання — вони також мовчать”, — розповідає про ту зустріч пан Микола.

Для росіян вона закінчилась невдало, вони так і не змогли сформувати місцеву владу.

Напередодні незаконного “референдуму” всім місцевим оголосили, що 15 вересня вони зобов’язані прийти і проголосувати. Люди поставилися до цього спокійно, а коли цей день настав, більшість закрилися в хатах або сховалися, пригадує Валентина Герман.

Валентина Герман говорить, що місцеві бойкотували псевдореферендум у селі. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

“Я особисто бачила, як вулицею йшли двоє в чорному одязі зі зброєю в бронежилетах, а разом із ними жінка — скоріш за все, вона з Берислава. Записувала, хто згоден на Росію. Але ми з дому не виходили, як і майже всі люди на нашій вулиці”, — розповідає Валентина.

Те саме каже і Ніна Кнутас, голова німецької громади села Зміївка, яка гостинно запрошує нас до свого будинку. Тут вона прожила всю окупацію разом із вагітною донькою, зятем і десятирічною онукою. 

Ніна Кнутас впродовд всієї окупації жила в Зміївці. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Пані Ніна відповідає за роботу місцевої лютеранської церкви, де навіть в умовах окупації продовжувались служіння. Росіяни раз по раз проїжджали БТРами повз церкву, збиралися біля неї зі зброєю, але зайти всередину не наважилися. “Мабуть, боялися, — припускає Ніна. — Для них це було щось невідоме”.

У власності церкви є господарство, на території якого розміщувалася вежа мобільного зв’язку. Вона цікавила росіян більше за церкву. Потрапити туди окупанти намагалися кілька разів, вимагали від Ніни документи на цю землю. 

Німецька кірха у Зміївці, яку росіяни чомусь оминали. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Одного разу до земельної ділянки з вежею мобільного зв’язку Ніну Кнутас привели шестеро людей із автоматами. Ключів жінка при собі не мала, а відтак здогадалась, що ворота ламатимуть, всередині все нищитимуть. За себе Ніна також боялася — вона була одна в оточенні російських військових.

“Я сказала, що в мене багато родичів у Росії, а чоловік — із Архангельської області. Вони почали питати, де він? Кажуть: “Воює?” Я відповіла: “Ні, він помер”, — розповідає Ніна.

Під час Другої світової війни, 1941 року, радянська влада примусово депортувала людей із німецьким корінням у різні республіки Середньої Азії або на територію нинішньої Росії. 

Псалми німецькою мовою у євангелічно-лютеранській кірсі. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Життя для родини Валерія, чоловіка Ніни, було нестерпним у радянські часи. Родина залишилася без нічого, коли їх виселили до Архангельської області. Там вони вимушені були починати все з початку.

Друга хвиля депортації етнічних німців, які залишалися на українському півдні, сталася, коли територію радянської України окупувала Німеччина. Тоді велика частина з них виїхала до США і Канади.

А коли СРСР знову повернув контроль над територією, німців із нинішньої Херсонщини виселяли до республіки Комі, що зараз входить до складу РФ. Тоді багато з українських німців загинули.

Лише у 1980-х роках німці потроху почали повертатися на рідні землі. Нині в Україні налічується 24 німецькі громади, одна з яких — у Зміївці. Зараз у ній до 20 людей, які постійно приходять на служіння. На свята — більше. Корінних німців у селі майже не лишилося, але люди зі змішаних родин продовжують дотримуватися релігійних та культурних традицій. Спільнота німецької лютеранської церкви, каже пані Ніна, відкрита для всіх. 

Незадовго до звільнення Зміївки від російської окупації, 1 жовтня 2022 року, місцева лютеранська громада прийшла в німецьку кірху. Принесли картоплю, буряк, огірки, помідори — те, що виростили в селі. Так, пояснює Ніна Кнутас, вони щороку святкують День подяки.

Місцеві діти назбирали купу каштанів. Просто посеред церкви вони виклали з них український герб. Частину його прикрасили жовтими квітами, іншу — блакитними. 

Український герб, викладений ще під окупацією, не прибрали й досі. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

“Це нас надихало на віру, що наші прийдуть і виженуть рашистів. Цей герб був чимось дуже важливим для нас”, — каже Ніна.

Між тим у церкві домовились: щойно на порозі з’являться росіяни, хтось із присутніх має швидко розкидати каштани церквою, аби не нарватися на агресію військових.

ЗСУ в селі зустрічали зі сльозами на очах — люди дочекалися такої бажаної волі та можливості збиратися на служіння без остраху, що в церкві будь-якої миті зʼявляться озброєні росіяни.

Зараз у німецької лютеранської спільности немає свого пастора, церква понівечена російськими обстрілами. Однак люди щотижня збираються, щоб провести служіння — хай і не в головній залі, а в кімнаті, призначеній для кухні. 

Пастор — лідер та духовний наставник лютеранських релігійних спільнот. У Зміївській німецькій громаді з повагою відгукуються про всіх пасторів, які працювали тут. З часом вони переїжджали до Німеччини. Так сталося і з попереднім пастором Едуардом Ліфнером, який ще до повномасштабного вторгнення Росії виїхав зі Зміївки.

Нині лютеранською громадою опікується одеський пастор Олександр Гросс. Під його шефством ще три громади — одна в Одесі, дві — в селах Одещини. Всі громади невеликі, каже Олександр, але дуже активні в сенсі соціальної праці. Особливо зараз.

Євангелічно-лютеранська церква 500 років тому відійшла від католицької через реформацію Мартіна Лютера. Лютеранські громади в Україні доволі старі — часто сягають 230 років від створення.

У 1930-х роках церковних діячів масово репресували. Зокрема в Одесі через відмову від депортації розстріляли органіста Теофіла Ріхтера — батька відомого піаніста Святослава Ріхтера.

Все, що належало лютеранським церквам, радянська влада конфіскувала. Зі зміївських церков забрали старовинні орга́ни.

У 1989 році лютеранська церква на території України відродилася. Тоді в різному стані збереглися понад сто церков, які під радянським гнітом використовувалися як архіви, сільські клуби чи спортзали.

“Зараз багато збережених будівель використовуються як церкви інших конфесій. Ми не проти цього. Краще так, ніж як під Радянським Союзом”, — каже Олександр Гросс. 

Книга, в якій гості кірхи можуть залишити свої побажання. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ

Десятки членів німецьких громад виїхали з України після початку повномасштабної війни. Це, припускає пастор, може стати останньою хвилею міграції українських німців-лютеран.

Після звільнення Зміївки з-під окупації росіяни ледь не щоденно обстрілюють село артилерією. На центральній вулиці через один із таких обстрілів загинув чоловік. Ще кілька людей поранено. Обстріли руйнують людям житло та роблять життя нестерпним. Але, кажуть вони, менш нестерпним, ніж під окупацією. 

* * *

Микола Курівчак після деокупації евакуював свою родину, зокрема 88-річного батька, до Кривого Рогу. Сам пройшов недовге лікування та продовжує працювати в селі старостою.

* * *

Валентина Герман відправила дітей та онуків до села Киселівка, де “трішки спокійніше і немає таких обстрілів”. Коли онуки приїжджають до неї, то просять навчити кількох слів старошведською. 

* * *

Софія Хоас разом із членами громади на Готланді збирають кошти та відправляють їх до України. Також прийняли щонайменше 30 біженців зі Зміївки. “Жителі острова відкрили домівки та обійми, щоб зустріти їх”, — говорить Софія.

* * *

Ніна Кнутас вдруге стала бабусею. Її вагітну доньку евакуювали відразу після деокупації, вона народила сина. Прощаючись із журналістами МІПЛ, пані Ніна попросила залишити побажання для німецької громади, яке зачитали під час наступного служіння в церкві. 

Побажання зміївській німецькій спільноті від журналістів МІПЛ

* * *

Олександр Гросс для допомоги німецьким громадам залучає лютеранські спільноти з усього світу. Нещодавно до Зміївки передали генератор, завдяки якому в людей з’явилася вода.

Звіт підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки й у рамках проєкту “Hela Sverige Skramlar for Ukraina”

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Інші воєнні злочини
Жертвами сексуального насильства в умовах війни торік стали 85 українців, зокрема двоє дітей — звіт ООН

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні заявляє, що має дані про 52 чоловіка, 31 одну жінку, а також двох неповнолітніх, які у 2023 році постраждали від сексуального насильства, пов’язаного з війною. Ці злочини скоєні як проти цивільних, так і проти військовополонених.

24 Квітня 2024

Інші воєнні злочини
В Росії до 12 і 11 років суворого режиму засудили двох українців, яких звинуватили у замаху на окупаційного “мера” Бердянська

Південний окружний військовий суд Росії оголосив вирок щодо Віталія Расторгуєва і Володимира Кривцуна. Чоловіків звинуватили у підготовці акту міжнародного тероризму за нібито намір підірвати авто з головою окупаційної військово-цивільної адміністрації в Бердянську.

18 Квітня 2024

Інші воєнні злочини
Херсон — Лефортово — Ростов: херсонців, яких Росія утримує за “тероризм”, почали судити

Сергій Офіцеров, Юрій Кайов, Сергій Ковальський, Костянтин Резнік, Сергій Кабаков, Денис Лялька, Сергій Гейдт, Олег Богданов і Юрій Тавожнянський — цивільні херсонці, яких росіяни викрали влітку 2022 року. Їх звинувачують у “підготовці та скоєнні акту міжнародного тероризму”. Із 20 лютого 2023 року дев’ятьох херсонців тримають у СІЗО № 1 у Ростові і незаконно судять.

3 Квітня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Війна і правосуддя
У справі Медведєва 14 місяців не можуть почати досліджувати докази. Чому унікальна незаочна справа проти росіянина стоїть на місці? 

Андрій Медведєв ― російський військовий, якого судять очно за воєнний злочин. Він один із небагатьох, кого можна побачити на лаві підсудних ― тож процес історичний та унікальний. Але справа в суді вже 14 місяців, а досліджувати докази все ще не почали. МІПЛ пояснює, чому так відбувається. 

17 Червня 2024

Аналітика
Насильницькі зникнення: національна практика v. міжнародні стандарти

Проблема насильницьких зникнень набула нового значення для України через умови триваючого збройного конфлікту на її території. Починаючи з 2014 року, з окупації Кримського півострова та збройного протистояння у межах окремих районів у Донецькій та Луганській областях, правоохоронні органи України фіксували випадки зникнень та затримань осіб на території, яка перебувала під контролем РФ. Такі ж випадки продовжують документувати і після повномасштабного вторгнення РФ на територію України.

15 Червня 2024

Війна і правосуддя
Херсонський діджей-втікач, проієрей з Черкас і корегування по Миколаєву через Telegram: 56 справ щодо війни, за якими радимо стежити наступного тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

15 Червня 2024

Більше публікацій