Майже 80 російських воєнних злочинців засуджено за катування українців — прокурор Бєлоусов
Кримінальні справи, повʼязані з війною, становить левову частку роботи прокуратури. Аби ефективно їх розслідувати, в Офісі Генпрокурора вдаються до спеціалізації, створюючи під групи злочинів окремі підрозділи. Один із таких, за словами Юрія Бєлоусова, який очолює Департамент війни ОГП, займається розслідуванням вбивств і катувань українців у російських місцях несвободи. Саме ці злочини, говорить прокурор, залишаються пріоритетом для Міжнародного кримінального суду на цей і наступний роки. Бєлоусов каже, що наразі у контексті катувань цивільних підозру оголошено понад 300 особам, а майже 80 злочинців отримали вироки. Щоправда, заочні: покарання вони відбуватимуть лише після того, як їх затримають.
МІПЛ розпитала Юрія Бєлоусова про те, навіщо судити тих, кого немає на лаві підсудних, про невиправдані очікування суспільства від МКС і чому він проти змін законодавства, які б дозволили судам враховувати свідчення, задокументовані правозахисниками.
Який, на ваш погляд, сенс у заочних вироках?
— Заочна процедура дає можливість почути жертву в суді, аби жертва надала свідчення. При цьому це жодним чином не заважає нам продовжувати розшук цих людей. Катування є одним із найбільш поширених видів злочинів і вони є частиною політики Російської Федерації в Україні. Тому розслідування катувань і надалі залишатиметься нашим пріоритетом.
Ви говорите про заочні вироки, але як їх реалізувати?
— Щиро кажучи, в Україні почав формуватися міт, ніби заочний вирок або заочне розслідування — це теж порушення прав людини. Тому для запобігання можливим порушенням із нашого боку, ми працювали з Радою Європи. Її експерти ґрунтовно вивчили наше законодавств щодо заочних процедур і саме від них я почув, що першочергово на заочі процедури треба дивитися як на можливість для потерпілих надати свідчення у суді.
Не чекати 20, 30 чи 40 років, поки когось зловлять фізично і лише тоді свідчити, а бути почутими тут і зараз. Зізнаюся, я до нього ніколи не думав під цим кутом. Головна проблема заочної процедури полягає у тому, аби забезпечити злочинцю право на перегляд справи в суді, якщо він таки потрапить у наші руки.
І як забезпечити це право?
— Наразі ми напрацювали проєкт змін до законодавства. Якщо парламент їх прийме, то в Україні взагалі не буде проблем із заочною процедурою. Нам просто треба внести зміни у Кримінальний процесуальний кодекс, аби у заочно засудженого було безумовне право на апеляційний перегляд.
Які ще переваги ви бачите у заочному судочинстві, окрім того, що воно дозволяє тут і зараз почути потерпілих?
— Отримання вироку надає можливість розшукувати злочинця, його гроші та активи за кордоном, блокувати його переміщення поза межами РФ. Крім того, доказами, які ми зібрали у наших провадженнях, ми ділимося з нашими колегами з міжнародних організацій, починаючи від Комісії з розслідувань ООН, завершуючи Міжнародним кримінальним судом. Вони беруть наші провадження і фактично на них будують свої справи.
Докази вчинення Росією міжнародних злочинів збирають не лише правоохоронці, але й правозахисні організації, зокрема Медійна ініціатива за права людини. Як ви до цього ставитеся?
— Прокуратура не взмозі охопити весь обсяг, тому будь-яка інформація про свідків і потерпілих є критично важливою для нас. Зауважу, що на початку у всіх було уявлення, ніби прийде Міжнародний кримінальний суд і покарає тут всіх російських злочинців, та насправді це міт. Завдання МКС — допомогти національній системі, його фокус — притягнути до відповідальності найвище керівництво Росії.
У нас понад 136 тисяч зареєстрованих воєнних злочинів, жодна міжнародна інституція їх ніколи не витягне. Це може зробити виключно наша національна система. Тому основне завдання під час взаємодії з громадянським суспільством — розуміти, що саме національна система вона має притягати до відповідальності і це наше домашнє завдання, а не чекати якогось рятівника з іншої країни.
А якщо це так, то ми маємо орієнтуватись на українські кримінально-процесуальні стандарти. Бо якщо стандарти документування, навіть якщо вони найкращі у світі, не відповідають Кримінальному процесуальному кодексу, український суд навіть не дивитиметься на них. Як наслідок, ми можемо втратити докази.
Тоді що робити? Ви ж самі кажете, що не взмозі опрацювати таку кількість потерпілих.
— Я би тут говорив про постійний обмін даними. І в цьому випадку роль громадянського суспільства, як на мене, полягає у роботі з потерпілими, пошук інформації і передачі її в національну правоохоронну систему. Найгірше для мене, як для керівника, який очолює цей напрямок, коли я бачу, що інформація подається куди завгодно, крім як українським слідчим і прокурорам. Я розумію, що у нас тут традиція зневіри, бо сам працював у правозахисних організаціях, але у нас немає іншого виходу.
Нещодавно я спілкувався з фахівцями, які працювали у трибуналі по колишній Югославії. Вони переконують, що в тому процесі судді враховували зібрані журналістами і правозахисниками свідчення про міжнародні злочини. Чому б те саме не зробити в Україні?
— Наші національні суди, наш КПК звертають увагу на те, яким чином збираються докази. Захист спростовуватиме будь-який наш доказ, посилаючись на те, що він недопустимий. Бо допустимість доказів передбачає чіткий ланцюжок, де ми маємо показати, хто і звідки взяв цей доказ, яким чином він оформлений. Законодавство не містить жодних інших виключень, окрім як те, що ці докази мають бути зібрані слідчим і прокурором у межах вже розпочатого кримінального розслідування. В іншому випадку це недопустимий доказ.
Тому тут разом треба працювати: якщо є якесь опитування, якщо ми отримуємо попередню інформацію, вона може стати початком офіційного розслідування.
Єдине застереження, про яке я весь час говорю, а особливо в контексті ретравматизації потерпілих і перевантаженості національної системи: нема сенсу намагатися провести повноцінне розслідування і опитувати людей по 3, 5, 6 годин.
Бо це опитування ми точно не можемо використати в суді. Краще просто дати цю інформацію нам, і слідчий чи прокурор допитає потерпілого.
То чи не краще змінити законодавство, аби свідчення, зібрані правозахисниками із додержанням усіх стандартів, суд брав до уваги?
— Думаю, не варто щось міняти. Треба більше взаємодіяти, довіряти одне одному і допомагати. Я впевнений, що кожному тут знайдеться поле для роботи. Ви знаєте, у мене є субʼєктивна думка. У нас дуже часто потерпілі залишаються взагалі без уваги. І отут держава пробуксовує. І отут ми дуже розраховуємо на підтримку неурядових організацій. Але не тільки. Від неурядових організацій важлива аналітична робота, виявлення інформації, її джерел і передача цього всього правоохоронним органам. Тоді ми зможемо перевірити цю інформацію і завести її у правове коло. Тобто нам не треба підміняти одне одного.
Однак саме поняття правосуддя дуже широке. Тому громадські організації співпрацюють не лише з національною правоохоронною системою, але й з міжнародними інституціями.
— Авжеж, якщо ваша мета подати цю інформацію міжнародним неурядовим організаціям чи комітетам, безумовно, це нормально опитувати потерпілих. Та я би хотів наголосити на проблемі. Вона полягає у тому, що коли про потерпілого не знає національна система, то ця людина позбавлена можливості отримати будь-яку компенсацію за національним законодавством. Бо іноді людина чекає, що її справу розглядатиме МКС, після чого вона отримає компенсацію. Але МКС ніколи не добереться до індивідуальних справ, це не його завдання. Тоді як механізми компенсації за незаконне затримання, за сексуальне насильство вже є. І в українському бюджеті є кошти на це, а якщо людина не є потерпілим у рамках українського розслідування, то вона про ніколи про це не дізнається.
Головне зображення: Офіс Генпрокурора