Мати азовця Ярослава Козирєва: “Я дійшла до стану, коли не розуміла, навіщо вставати з ліжка”. Історія полону
“Мої ранки починаються з молитви до Бога, щоб він його зміцнив, захистив від злих людей і катувань. І це останнє, про що я думаю перед сном”, — говорить крізь сльози Ірина Козирєва, мати військовослужбовця бригади “Азов”. Її син Ярослав уже 29 місяць перебуває у російському полоні, хоча за нормами Женевських конвенцій мав бути обміняний ще два роки тому.
Ірина Козирєва виховала шістьох прийомних синів. “Якби зараз все повторити, то, може, вже не ризикнула б. Усіх люблю, але це був дуже непростий шлях”, — щиро зізнається жінка.
Вона працювала дитячою психологинею у Центрі соціальної реабілітації дітей. Прийшла туди молодою фахівчинею і саме до неї скеровували вихованців із найгіршою поведінкою, яким ніхто не міг дати ради. Хлопців і дівчат у центрі навчали, розвивали, годували, однак замінити їм справжніх батьків вчителі не могли.
Ірина Козирєва, мати військовополоненого азовця Ярослава Козирєва
— Яка б не була гарна система, дитина має до когось прив’язатися, вона має відчувати, що хтось її любить. Так мої діти поступово, по одному, по двоє, опинялися у мене. Моя бабуся говорила: “Ірочко, як ти їх не боїшся? Вони ж бандити!” А я тоді взагалі нічого не боялась. Я була, мов диригент великого оркестру: один змах руки і лунає музика, — пригадує жінка.
Коли Ірина виховала чотирьох старших синів, до її великої родини потрапили ще двоє хлопців — рідні брати Ярослав і Роберт.
— Вони були маленькі, Ярославу — 9 років, Роберту — 7. Я допізна затримувалася на роботі, а мене кликали до них: “Піди, там малі навзрид плачуть”. Я йшла, клала руку на голову, ми говорили. А потім було дуже важко йти додому і залишати їх там, — каже Ірина.
З розмови ви би ніколи не зрозуміли, що всі її діти усиновлені. Ірина називає їх “мої синочки” та розповідає про кожного з великою ніжністю. Сьогодні її серце особливо болить за молодших дітей. Ярослав уже понад два роки перебуває у ворожому полоні, а Роберт після звістки про полон брата пішов захищати країну.
Дитяча фотографія Ярослава (праворуч) та Роберта (ліворуч). Фото: сімейний архів
Азовсталь
— Коли Ярославу було 14, а Роберту 12, почався Майдан. У Києві побили студентів. Я збиралася на акцію, а вони мені кажуть: “Ми з тобою”. Я їм відповіла, що дітям туди не можна, там небезпечно. А вони: “Ну, якщо дітям не можна, то жінкам теж не можна”. Довелося брати з собою, — усміхається Ірина. — Вони одягли футбольне спорядження, наколінники, налокітники, шоломи, шарфами обв’язалися. Йдуть на Майдан маму і студентів захищати. Такими були з дитинства. Особливо Ярослав. Він завжди боровся за справедливість. І так опинився у найнебезпечнішому місці в Україні у найнебезпечніший час, — зітхає жінка.
Ярослав Козирєв підписав контакт із бригадою “Азов” ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Мамі про це не повідомив, аби вона зайвий раз не хвилювалась. Ірині про рішення брата розповів старший син. У той момент Ярослав уже перебував на сході України, тож жінці довелось прийняти його вибір.
Ірини Козирєва разом із сином Ярославом напередодні повномасштабного вторгнення. Фото: сімейний архів
— Всередині хотілося кричати і плакати, бо я розуміла, що це не просто військові, це — “Азов”. Це ті, що готові померти за свої переконання. І Ярослав відчував себе з ними, мов риба у воді. Хотів, щоб я ним пишалася. І не пишатися не можна було, — розповідає Ірина.
На початку повномасштабного вторгнення азовці боронили Маріуполь. Серед них був і Ярослав. У березня 2022 року він отримав поранення, тож перебував на “залізяці”, тобто в медичному госпіталі в одному з бункерів “Азовсталі”. Звідти хлопець надсилав Ірині повідомлення.
— Він готував мене до того, що в них немає виходу. Писав, що немає боєкомплектів, немає, чим захищатися. Сказав, де хоче бути похований, узяв із мене слово. За все перепросив, я за все перепросила. Він прощався, сказав, що в полон не піде. Що вийде на ворога зі зброєю і його застрелять, — з сумом пригадує жінка.
Однак у середині травня 2022-го президент України наказав зберегти життя особового складу військових, які залишалися на “Азовсталі”. Це називали евакуацією, так званим почесним полоном. 16 травня 2022 року з металургійного комбінату вийшли важкопоранені, більшість із них повезли у лікарню в окупованому Новоазовську.
Ярослав Козирєв на “Азовсталі”. Фото: сімейний архів
Ярослав Козирєв опинився в полоні 18 травня. Напередодні він зателефонував матері, ще раз попрощався, сказав, що знищить телефон і три місяці не буде виходити на зв’язок. Азовці сподівалися, що їх обміняють за 3 — 4 місяці. Разом із іншими захисниками Маріуполя його відвезли у Волноваську колонію № 120 в селищі Оленівка, що на Донеччині. Полон мав бути порятунком для українських військових, однак став для них та їхніх рідних наступним колом пекла.
Оленівка
Українські військові, які пройшли російський полон, розповідають багато жахливих речей. Жорстоке ставлення наглядачів у колоніях, ізоляторах та в’язницях у деяких випадках призводить до смерті військовослужбовців у полоні. Медійній ініціативі за права людини відома не одна така історія. А наймасовішим вбивством українських полонених став злочин у Волноваської колонії в ніч із 28 на 29 липня 2022 року.
Досьє на Ярослава Козирєва, яке опублікували російські телеграм-канали
За два з половиною місяці після того, як оборонці Маріуполя залишили “Азовсталь”, у російських медіа з’явилась новина, що в колонії в Оленівці пролунали кілька вибухів, в одному з бараків почалась пожежа. Соціальними мережами ширилась інформація про загиблих. Пропагандисти опублікували перші списки. Про трагедію Ірина Козирєва дізналась від дівчини Ярослава.
— 29 липня вона надіслала мені шматок списку. Я ще не встигла його роздивитися, як вона почала телефонувати, плакати в трубку і кричати: “Він у списку! Він загинув!” Я дивлюся той список і кажу: “Цього не може бути!” Це така перша реакція. Мозок не сприймав нічого іншого. Я кажу: “Надішли мені початок списку”. Вона надіслала і я бачу, що вгорі написано “загиблі”, а в другій частині, де прізвище мого Ярослава, його дата народження, написано “список поранених”, — розповідає жінка.
Воєнний злочин в Оленівці: реконструкція подій масового вбивства полонених азовців
Спочатку Ірина відчула полегшення, однак далі з’явились новини, що один полонений загинув дорогою у лікарню. МІПЛ відомо, що вже після пожежі в Оленівській колонії через бездіяльність адміністрації загинули щонайменше дев’ятеро українських військових. Загалом за ту ніч та наступний день загинули 50 військовополонених. Ще 130 були поранені. Всі — з бригади “Азов”.
Важкого поранення зазнав і син Ірини. Про те, що Ярослав живий, жінка дізналась, коли побачила сина в одному з російських сюжетів.
— У тому відео він сидів у півоберта біля вікна. Я впізнала його за профілем. Потім уже обміняні військові розповіли, що насправді їх не лікували. Просто перев’язали якимись ганчірками. Казали, що рука в нього не зрослася, він не може нею керувати, не може ні опускати, ні піднімати. Там ще були якісь уламкові поранення, але їх на відео не видно, — каже Ірина.
Ярослав Козирєв у шпиталі після поранення в Оленівській колонії. Фото: скрин з сюжету російських медіа
З того дня і по сьогодні родини азовців мають дуже обмежену інформації про полонених рідних. На заклик Червоного Хреста Ірина писала сину листи, однак відповіді на них не отримала:
— У мене є адвокат і в Україні, і в Росії. На запит російського адвоката надійшов лист із Міністерства оборони РФ, що мій син утримується на території Російської Федерації, стан здоров’я задовільний. Це було 28 лютого цього року. Я дуже зраділа. Подумала, що про мертвого вони би так не написали. Знаю, що був у Таганрозі. А де зараз, не знаю. Немає жодної інформації.
Ірина каже, що серед полонених азовців багато тих, кого Росія засудила за сфабрикованими звинуваченнями. Після судилища рідні отримують інформацію про місце перебування полоненого і можуть із ним листуватися.
— Їм дають абсурдні строки за те, що вони захищали батьківщину. По 25, 27, 28 років або пожиттєво. Але після засудження можна листуватися. Ми такої можливості позбавлені. Жодна установа не визнає, що наші рідні утримуються у них, допоки їх не засудять, — розповідає Ірина.
Боротьба
Звістка про поранення сина в Оленівці сильно вдарила по моральному стану матері.
— Якщо ви думаєте, що мені легше, бо мої діти прийомні, то це зовсім не так, — наголошує Ірина.
У своїй голові вона знову і знову ніби на яву переживає цю атаку, хоча фізично там не перебувала.
— Як згадую ті дні, ці обгорілі тіла, цю кров… Мене дуже довго переслідували ці картинки. У день, поки працюю, ніби нормально, а як лягаю спати, то перед очима вибухи, все палає, запах крові, гару, крики. З цим жити дуже непросто. Мені поставили посттравматичний стресовий розлад. А потім я дійшла до такого стану, що взагалі не розуміла, навіщо вставати з ліжка, який у цьому сенс, — розповідає жінка.
Ірина знаходила у собі сили тільки щоб вийти на акції підтримки військовополонених та розповісти історію полону Ярослава. Кожну акцію вона плакала, а потім кілька днів лежала вдома з підвищеним кровʼяним тиском.
Вийти зі стану апатії та повного розпачу жінці допоміг рекреаційно-терапевтичний табір для жінок і матерів військовополонених і загиблих у полоні. Табір був у Карпатах. Увесь цей час із жінками працювали психологи.
Рекреаційно-терапевтичний табір для жінок і матерів військовополонених і загиблих у полоні. Фото: Суспільне
— Це була дуже професійна допомога. Ми могли відкрито горювати в колі таких же змучених, як і ми. Від нашого горя уже всі втомилися і раптом ми опинилися в колі своїх. Це була дивовижна подорож. Я з горизонтальної позиції різко перейшла у вертикальну, — розповідає Ірина.
З ретриту вона повернулась сповнена сил на боротьбу. Навіть завела собаку, як завжди мріяв Ярослав.
Впоратися зі стресом також допомагає робота: жінка продовжує працювати дитячою психологинею. Каже:
— Діти теж дають певний ресурс, оскільки це наше майбутнє. Тому я працюю, допомагаю тим, чим можу. Мені приємно, що я корисна своїй батьківщині, корисна суспільству.
Велику підтримку Ірина відчуває і в спільноті Olenivka Community. Це громадська організація, яка об’єднала родини загиблих та поранених під час злочину в Оленівській колонії. Спільне горе мотивує родини діяти разом, адже так посадовці легше погоджуються на зустрічі, а голос родин стає сильнішим.
— У спільноті є різні люди. Мені приємно комусь допомогти, написати за когось якусь заяву або відправити кудись якийсь документ. Тобто ми можемо підтримувати, допомагати одне одному, надавати поради. Якщо в когось є якась інформація, то ми ділимося нею, — каже Ірина Козирєва.
Ірина Козирєва (в центрі) на акції-нагадуванні про військовополонених тримає плакат з фотографією сина
Крім того, впевнена жінка, саме завдяки обʼєднанню зусиль вони домоглися того, що здавалося неможливим: змусили правоохоронців розслідувати поранення своїх рідних в Оленівській колонії як воєнний злочин.
— Справа в тому, що кримінальну справу по загиблих в Оленівці взялася розслідувати СБУ. Натомість справи поранених розкидали по всій Україні і розглядали їх за статтею 115 ККУ, тобто умисне вбивство. Але ж це аморально! Нам казали, мовляв, яка різниця, це найкраща для вас стаття. Але ми не погоджувалися. Нам вартувало великих зусиль, аби довести, що поранення в Оленівці — це також воєнний злочин., — згадує Ірина.
У результаті справи загиблих та поранених у Волноваській колонії об’єднали. Наразі їх розглядають за статтею 438 ККУ — порушення законів та звичаїв війни. Як триває слідство та які основні версії розглядає прокуратура, читайте в матеріалі МІПЛ, який ми підготували до річниці трагедії в Оленівці.
