Send Lette
Розслідування

Воєнний злочин в Оленівці: реконструкція подій масового вбивства полонених азовців

Рік тому, в ніч із 28 на 29 липня, у Волноваській виправній колонії № 120, відомій як Оленівська, пролунало кілька вибухів. У бараці, в якому перебували 193 полонених азовці, почалася пожежа. Тоді загинули близько 50 військових, ще понад 70 отримали важкі травми. Медійна ініціатива за права людини веде власне розслідування злочину. Цього разу детально відтворюємо події 28—29 липня 2022 року.

Усі обставини того, що відбулося в Оленівці, донині не встановлені. Не названі й імена організаторів і виконавців злочину. Справу розслідує Служба безпеки України та Офіс Генерального прокурора. Найбільша складність у тому, що оперативники не мають доступу до місця злочину, більшість свідків досі перебувають у полоні, а обличчя людей, які могли бути причетними до вбивства, були сховані під масками.

Родичі поранених і загиблих військовослужбовців Окремого загону спеціального призначення “Aзов” Національної гвардії України, як і деякі звільнені з полону бійці цього підрозділу, переконані, що розслідування просувається мляво. За цей час втрачено докази, гинуть свідки. Тож є ризик, що винуватці залишаться непокараними.

Раніше МІПЛ встановила ймовірних причетних до оленівського злочину. У цьому матеріалі ми зосередилися на відтворенні подій 28—29 липня 2022 року.

Вибратися з одного пекла, щоб потрапити в інше

“Ми його так чекали. Дочка розплакалась, коли о третій годині ночі зрозуміла, що тата не повертають. Він мав бути в обміні у вересні 2022 року, якби вижив”, — говорить Світлана Солонська, дружина азовця Владислава Солонського.

2014-го її чоловік записався добровольцем в “Азов”, одразу після Революції Гідності.

“Спочатку Владик пішов до військкомату. Але через набуту раніше травму спини його в армію не взяли. Тоді знайомий, з яким він займався підприємництвом у Бердянську, сказав, що в Урзуфі набирають “Азов”. Він вирішив йти”, — пригадує Світлана.

Азовець Владислав Солонський

Спочатку був на посаді водія, згодом став командиром взводу, командиром роти. За рік — помічником заступника командира з тилу. Він один із тих, хто організував тилове забезпечення полку “Азов” і відновив та побудував полігонне містечко. Дослужився до посади офіцера логістики. Контракт підписав у 2015-му. Позивний обрав собі “Осип”, бо народився і жив поблизу Бердянська в селі Осипенко.

22 лютого 2022 року Світлана бачила Владислава востаннє.

“Він заскочив, сказав, що їх переміщають у Запоріжжя. Я запитала: “Як воно все буде?” “Все буде нормально”, — відповів. Але пролунав дзвінок і він сказав: “А ні, не в Запоріжжя, в Маріуполь”. Спохмурнів на обличчі. Ми з ним обійнялися. Дуже хотів побачити Соню, нашу 14-річну дочку, а вона йшла зі школи і завернула до подружки. Він засмутився”.

У березні Солонський був у Маріуполі на “Азовсталі” .

“Пам’ятаю, як він одного разу сказав, що міста вже немає, — згадує Світлана. — Я не вірила у це.

Хоча ми й самі були в окупації, через Осипенко день та ніч йшла російська техніка на Маріуполь. Ніхто її не зупиняв. Чоловік говорив: “Хай ідуть, ми їх тут чекаємо”.

Потім надсилав фото руйнувань, говорив, що їх обстрілюють вдень із моря, вночі — з літаків. І щоразу просив виїзджати з окупації”.

Зрештою Світлані та дочці Софії вдалося виїхати до Польщі.

Там новини про “Азовсталь” заполонили інформаційний простір. Я їхала на роботу в Польщі і чула, як по радіо безкінечно про неї говорили. У Польщі в Соні був психолог. Коли вона дізналась, що наш тато на “Азовсталі”, розплакалась. Потім про необхідність деблокації сказали на Євробаченні. Уявляєте, як ми сподівались?! Я запитувала у чоловіка в смс: “Владику, коли вже закінчаться всі їхні бомби?” Він надсилав смайлики. Хтось із експертів говорив, що пробити “Азовсталь” неможливо. Як це неможливо, коли все виявилось можливим?

З кожним разом ставало все гірше. Владик писав: “У нас тут хлопці таке роблять, такі вже молодці, такі герої”. Потім говорив, що хлопці і дівчата гинуть. А якось сказав, щоб я трималась, мені ще онуків треба дочекатися”.

Бойові дії на території металургійного комбінату “Азовсталь” тривали з середини березня до 20 травня 2022 року. Складна система підземних комунікацій перетворила завод на фортецю. Однак російські війська підходили все ближче, вогонь посилювався, а боєкомплект, їжа, вода і головне — людські ресурси — швидко закінчувалися, тож тримати оборону ставало дедалі важче.

У середині травня Світлана дізналася, що “Азов” здаватиметься в полон.

“Почесний полон. Так він і писав, — наголошує Солонська. — Усі вони були впевнені, що умови утримання будуть відповідні, Червоний хрест зафіксує кожне прізвище, тож ні з ким нічого не станеться, а за три-чотири місяці всіх обміняють за Женевськими конвенціями і відповідно до досягнутих домовленостей”.

Оборона міста тривала 86 днів, з яких 82 — в повному оточенні. В середині травня 2022 року вище керівництво України ухвалило рішення “евакуювати” весь особовий склад, який перебував на території металургійного комбінату. Посилалися на домовленості з РФ, зазначаючи, що це робиться для збереження життя захисників. Так, 20 травня 2022 року останні оборонці Маріуполя, загалом близько 2,5 тисяч українських військових, зокрема азовців, потрапили в полон. Більшість із них опинилися на території Волноваської колонії № 120.

Оленівська колонія на карті

“Увечері ми приїхали в Оленівку, зупинилися під стінами, нам дозволили сходити в туалет. Ніч провели в тих автобусах, а зранку заїхали на територію колонії. Нас почали виводити. Наказували роздягатися догола, присідати. Вони повністю перевіряли всі речі, знімали шнурівки, зрізали лямки. Деякі речі забирали, щось залишали”, — згадує боєць полку “Азов” із позивним “Лемко”.

Для азовців виділили два бараки — 9/10 та 1/2, розташовані в лівому дальньому куті колонії.

Супутниковий знімок бараків Оленівської колонії

Всередині не було ані ліжок, ані матраців, спали на підлозі, комусь пощастило — йому залишили каремати. Дехто з військовополонених спав на вулиці біля бараку — місця для всіх не вистачало.

Кільком вдалося зберегти мобільні телефони, тому періодичний і дуже короткий зв’язок із зовнішнім світом був.

“26 липня Владик надіслав мені останнє смс: “Все нормально, живу заради вас, люблю безмежно, обіймаю міцно, чекаю зустрічі”. А потім я побачила відео на одному з російських каналів, де на плацу стояв мій чоловік. Це було незадовго до новини про вибух в Оленівці.

Ми ж у нього спочатку не повірили, подумали, що фейк. Потім побачили — загиблі азовці. Згодом Міноборони РФ опублікувало списки загиблих та поранених. У списку поранених під номером 66 був Солонський Владислав Володимирович”, — згадує Світлана Солонська.

Барак “200”

Барак, який підірвали, розміщувався на території промзони, яка ізольованої від решти території виправної колонії. Ніхто з азовців про неї спочатку не знав — її не використовували для утримання військовополонених. Промка розташовувалась у правій частині колонії.

Схема Оленівської колонії

На початку липня 2022 року одне з приміщень на території промки почали переобладновувати. Як зазначають колишні полонені, чутки в Оленівці ширилися дуже швидко, тому з’явилися версії про подальше використання новоствореного бараку. Хтось говорив, що в нього заселять російських військових, хтось — що готують приміщення для українських полонених, яких передаватимуть на обмін. Потім з’явилася інформація, що кількасот азовців мають перевести до виправної колонії в Горлівці.

26 липня в бараках азовців з’явилися охорона зі списками в руках. Зачитував їх деенерівець із позивним “Третій”. Як кажуть свідки, це колишній український військовий, який зрадив присязі. Деякі опитані МІПЛ колишні військовополонені називають його начальником дисциплінарного ізолятора (ДІЗО) колонії.

“Ми знали, що в Горлівці всі речі забирають, тому свої речі вирішили залишити хлопцям”, — говорить військовослужбовець “Азову” з позивним “Лемко”. Він запевняє, що на момент, коли їх викликали за списком, ніхто не знав, для чого це робиться: “Ми ще в бараку сміялися: “Прикиньте, нас зараз на промку закинуть”. І тут поворот — ми на промці”.

Серед тих, чиї прізвища були в списку, — представники різних підрозділів “Азову”, як рядові, так і офіцери. Досі не зрозуміло, хто і як їх обирав, але в списках були лише азовці, представників інших військових частин туди не вносили.

Великий рандом, — говорить азовець із позивним “Хасан”, медик. — З кожного підрозділу “Азову” були люди. Ми згодом міркували, за яким принципом нас вирішили вбити. Не зрозуміло. Були всі — від представників рембази та медиків до підполковника Дмитра Букарьова, замкомандира окремого загону спеціального призначення НГУ “Азов” із застосування артилерії. Навіть були представники зенітно-ракетного дивізіону”.

“Щойно нас туди завели, ми відразу взяли ручку, зробили опис всього особового складу. 198 осіб. П’ятьох того ж дня етапували в Донецьке СІЗО — забрали певеошників. Нас залишилося 193”, — говорить військовий, дивлячись на фото з дошкою, на якій написано цифри. “Не повірите, це я писав. Мене потім мама за почерком впізнала”, — додає інший.

Дошка, на якій азовці занотували кількість тих, хто перебуває в бараку

У бараці на промці опинився й Владислав Солонський.

Всередині новоствореного бараку, який до цього був цехом металообробки, стояли двоярусні ліжка. Матраци і подушки надали згодом. Готувався барак нашвидкоруч, за кілька днів до того, як туди перевели азовців, до паркану додали колючий дріт.  Неподалік бараку охорона вирила окопи.

Барак — це велике приміщення, не придатне для проживання. Він був умовно розділений на дві частини. Перша — при вході. Це металева прибудова, де розташовувалась імпровізована кухня. До другої вели великі та важкі залізні ворота. За ними розташовувався цех, стіни якого зроблені з бетонних блоків. Над головою — металевий дах. У приміщенні стояли преси, станки. Вікна були вгорі, вони не відчинялися. Хлопці кажуть, що в перший же день просили вийняти скло, аби було легше дихати, але цього не зробили. 

Барак, у якому загинули азовці. Зовнішній вид

Двоярусні залізні ліжка стояли щільно по всьому бараку. Пройти між рядами було вкрай важко. Майже одразу азовці обійшли всю територію, оглянули кожен куток.

Ліворуч від входу, як буває в цехах, під стелею розташовувалась двокімнатна будка головного інженера. До неї вели сходи. Спочатку азовці думали, що її також можна обладнати для сну, проте згодом вирішили залишити як кімнату для нарад. Саме у ній напередодні теракту вдень 28 липня збиралися полонені та радилися, коли оголосити відбій — вимкнути всередині світло і лягти спати. “Хтось хотів о 22:00, хтось — о 23:00. Вирішили, що буде о 22:30. 28 липня “Броня” ходив вимикати світло, я це точно пам’ятаю”, — говорить “Лемко”.

Чоловік згадує, що після цього пішов до днювального, який був за воротами бараку неподалік дошки з цифрами: “Ми постояли, поговорили. Я мусив все обійти, оскільки був старшим по бараку. Пішов спати приблизно о 23:15”.

Хлопці зазначають, що напередодні ввечері охорона наказала всім залишити периметр, не дозволивши ночувати на вулиці.

“Увечері у нас було загальне шикування — ось тут (вказує на фото на територію ліворуч від входу в барак, МІПЛ).

За прізвищами всіх заводили всередину, аби пересвідчитися, що всі на місці. Нам сказали, що не можна виходити навіть у туалет. А якщо дуже треба, то лише по одному.

При цьому був присутній чоловік із позивним “Охотнік”. Він завжди був у ті моменти, коли відбувалося перевезення для допитів полонених, переміщення в іншу колонію або передача на обмін”, — говорить один із бійців “Азову”. Згодом усіх закрили в приміщенні на ніч.

Три вибухи та пожежа

Приблизно о 23:30 28 липня пролунав перший вибух. Щось впало за територією колонії.

“Я ще не спав. Спалах був дуже довгий. Я поглянув на вікна — чи всі цілі. Були цілі”, — каже “Лемко”.

Від вибуху прокинувся й “Хасан”: “Тому що вибух був дуже близько. Хлопець із позивним “Кіпіш”, поваром був, пішов дивитися, що сталося. Цікаво ж йому. Мені не цікаво, я вирубився спати”.

Зауважимо, що майже впритул до території виправної колонії росіяни розташували свою військову техніку. “Ми постійно чули Мар’їнку: літаки, арту. У нас у 9-му бараці був “телевізор” — із вікон тієї кімнати ми бачили, що прилітало. Поруч стояли “Гради” (реактивна система залпового вогню калібру 122 мм, — МІПЛ) , “Сонцепьок” (російська вогнеметна система залпового вогню калібру 220 мм, — МІПЛ). “Гради” працювали майже щодня. І наші періодично по них влучали. Було красиво”, — говорить “Хасан”.

Далі пролунав другий вибух — уже в бараці. Це сталося приблизно о 23.45.

“Лемко” згадує, як прокинувся від того, що тіло пече та стікає кров’ю.

“Вогонь був усюди, черепиця звисала. Об моє ліжко, яке розташовувалось приблизно посередині бараку, вдарилась частина даху. Я зрозумів, що трохи обгорів, плюс у мене було дуже багато уламкових поранень”, — говорить він.

Моменту вибуху “Лемко” не бачив. Вибух бачив Кирило Масалітін із позивним “Масло”, який говорить, що в той момент перебував у ліжку, на другому ярусі. Було три вибухи. Від першого я прокинувся. Десь за територією почали працювати “Гради”, вони постійно працювали. Я зіскочив із ліжка, почав думати, що відбувається. Дивився саме в бік виходу з ангару, аж раптом пролунав другий вибух. І поки я стояв і не міг зрозуміти, що відбувається, пролунав третій вибух. Мене збило вибуховою хвилею, я впав під ліжко”, — розповідає Кирило Масалітін.

“Лемко” веде далі:

“Почав спускатися з ліжка. Під ногами — тіло. Мої хлопці на першому ярусі лежали мертві. Десь під ногами — “Башня”. Я перевірив пульс на шиї, не було нічого. Тіло було ціле. Я почав його витягувати. Дотягнули його трохи. Збоку лежав боєць, який кричав. Ми почали витягувати того, хто був живий. Вогонь уже був більший, я почав втрачати свідомість через втрату крові”.

“Після першого вибуху в бараці мене відкинуло на сусіднє ліжко, винесло зуби.  Розплющую очі — валяюсь десь знизу”, — згадує “Хасан”. Його ліжко також було в дальній від входу частині бараку.

“Хасан” розповідає, що одразу побіг до виходу: “Бачу повалені ліжка. Більшість відкинуло вибуховою хвилею. Під ногами відчуваю щось схоже на моторне мастило, мабуть, звідкись розлилось у результаті вибуху. Біля гідравлічного преса я перелазив по ліжках нагору, потім по низу. Мастило перемішалося з кров’ю. Ближче до входу бачу розірвані тіла. Багато розкиданих тіл. Хлопці загинули одразу. Одне з тіл ще палало, мов факел. З боку щитка бачив іскри. І навколо багато диму, вогонь.

Моя дорога до життя зайняла десь хвилину з урахуванням усіх альпіністських маневрів. Вибіг на вулицю по повалених блакитних воротах, сховався під стіною під вікнами — думав, ще буде прильот. Від часу, коли прокинувся, мабуть, минуло дві хвилини, бо ми тягнули ще тіла. І вже з вікон валив вогонь. Нормальний такий. Стіна бараку зсередини була дуже гаряча”.

За словами азовців, з бараку був один вихід — через вибиті вибухом ворота та двері з ними поряд, проте в стіні ще утворилась діра — в ближньому лівому куті бараку. 

“Спочатку всі повиходили на локалку (поряд із синіми діжками з водою, праворуч від виходу, — МІПЛ), — згадує “Лемко”. — Побачили, що почалася пожежа. Тоді той, хто міг, повернувся до бараку витягувати хлопців, навіть 200-х. Повернулися, аби хоча б тіла вціліли”.

Після цього азовці прорвали сітку паркану — напередодні, під час огляду бараку, зрозуміли, що це легко зробити. Вони вилізли. Хто міг, той біг, хто ні — повз у бік будівлі адміністрації колонії. У той момент у середині бараку все палало. Чулися крики, але, як кажуть азовці, через вогонь зайти всередину вже було неможливо. Адміністрація ж жодних дій, аби загасити пожежу, не вчиняла. Вона також не надавала допомоги.

“Поранених ми намагалися дотягнути ближче до головного входу в колонію, — говорить медик “Хасан”. — Там нікого не було.

Ми кричали — ніхто не відповідав. Я забіг у будку (скоріш за все, КПП, — МІПЛ), почав тиснути на всі кнопки. Вибігла звідкись людина з автоматом та почала стріляти. Єдиний полонений, в якого стріляли у ту ніч, був я. Не влучив.

Я сховався за будку, ми поперекрикувалися і я подумав, що мене завалять, якщо вже вирішили. Вийшов. Тоді вони увімкнули на території світло. Ми почали підтягувати усіх поранених на цю алею з білими бордюрами (праворуч від головного входу, — МІПЛ). Вона вся була у крові”.

Поряд складали мертві тіла.

Алея біля адміністрації колонії, де полонені медики надавали допомогу пораненим азовцям

Без меддопомоги: шість годин після вибухів

Медик “Азову” додає, що в більшості була так звана вторичка: “У “жовтій зоні”, тобто тій частині бараку, де більшість отримали саме уламкові поранення, в тілах були частини даху, ліжка. Ми витягували навіть пружинки”.

“Крім уламкових поранень, у тілах були рештки мінвати, ще місяць потому ті голки витягували. Вона горіла. Уявляєте, як мінвата горить? Усе чухається і пече. А ще ми були босі, ноги посікло повністю, бо йшли по розбитому склу та інших уламках. У нас дуже багато було обгорівших хлопців. У мене кров текла по обличчю, плюс вона обгоріла і засохла, я не міг розплющити очі”, — додає “Лемко”.

“Хасан” та “Лемко” наголошують, що представники колонії навіть не намагалися рятувати поранених.

Знаю, що швидкі допомоги стояли за воротами. Їх було чутно. Вони приїхали за 30 хвилин після вибуху. Ми навіть передали їм пораненого “Карася”. Передали в спальнику, протягнули під парканом, а за якийсь час вони його повернули. Він був ще живий. Сказали, що без шансів. “Когось ще подавати?” — запитали. Нам сказали: “Ні”. Потім ми просили голку, аби зробити декомпресію для тих, у кого було поранення грудної клітки. Нам не дали. Нам просто перекинули ветоші — білу тканину, кидали воду. Було кілька джгутів Есмарха, щось схоже на турнікети, ІППешки радянські”. 

Приблизно між 02:00 та 03:00 годинами ночі 29 липня на алею вздовж зовнішньої стіни колонії пустили інших полонених медиків. Тоді, каже “Хасан”, стало трохи легше.

Серед них був один із тих, хто потрапив у полон на заводі Ілліча в квітні 2022 року разом із 36 бригадою морської піхоти.

Медик згадує, що до вибухів в Оленівці вже всі звикли — лінія фронту була недалеко, їх постійно чули. “Але ці відрізнялися від інших. Так вдарило, що аж шибки затремтіли, одна, здається, навіть вилетіла, — говорить він. — Ми вибігли на вулицю, побачили, що над промкою здіймається дим. Почули жахливі крики про допомогу, хоча відстань була досить великою. Ми зібрали все, що в нас було — трохи турнікетів, перев’язочного матеріалу, знеболювального. Але бігти туди не могли, чекали, коли по нас прийдуть”.

По них прийшли, але пізно. Коли саме, медик із Ілліча точно не каже. Припускає, що за годину-дві. У барак їх не пустили. Допомогу надавали тим, хто самостійно добрався до алеї біля адмінбудівлі, або кого туди принесли.

“До того, що ми там побачили, неможливо бути готовим. Уся алея була залита кров’ю. Люди просто повзли, я такого ніколи в житті не міг уявити. У декого була травматична ампутація кінцівок, глибокі рани черевної порожнини, пошкодження голови, численні уламкові поранення”, — говорить він. Каже, що люди помирали у них на руках.

За словами медиків, деякі з постраждалих не мали видимих пошкоджень, але в них був слабкий пульс та низький тиск. Тож вочевидь ці люди зазнали серйозних внутрішніх травм, але без належного обладнання і препаратів медики в той момент не могли їм допомогти.

“Ми робили, що могли. Десь комусь кровотечу зупинили, наклали турнікет, десь перев’язки зробили, — говорить чоловік і підтверджує, що під час того, як полонені медики надавали допомогу, їм через паркан деякі з охоронців кидали ганчір’я. — Накидали досить багато, воно заздалегідь було порване”. 

Він також зауважує, що в той момент, коли помирали азовці, керівництво колонії байдуже стояло за парканом, не хвилюючись через можливі повторні влучання. “Вони спокійно стояли біля паркану, не ховалися. Ледь у долоні не плескали від того, що відбувалося довкола”, — додає опитаний МІПЛ свідок.

Поранених сортували за ступенем важкості для евакуації. Спочатку забрали тих, хто перебував у критичному стані. Найважчих клали біля паркану, ближче до виходу, середнього ступеня тяжкості — посередині, з легкими пораненнями перебували в кінці алеї. 

“Ми вже готові були віддавати людей на евакуацію, але керівництво колонії нікуди не квапилося. Спершу вони собі просто спостерігали, а потім почали роздруковувати списки та фото, звіряти всіх. Поки вони це робили, п’ятеро азовців померли від крововтрати”, — каже медик.

Кожного впізнавали за фото, які були зроблені під час прийомки в колонію. Сочатку чекали, коли принесуть фото, потім до кожного підходили та заглядали в обличчя. Мало збігатися все: зовнішність, прізвище, татуювання, позивний. У декого через больовий шок було перекошене обличчя, а ще ж темно було, тому впізнавання затягнулося. У певний момент охоронці зрозуміли, що роздрукували не всі фото — побігли додруковувати. 

Під ранок на територію заїхали КАМАЗи. Важкопоранених військовополонених почали вивозити до лікарень Донецька близько п’ятої ранку. Саме вантажівками, а не каретами швидких допомог.

У першому з КАМАЗів опинився Владислав Солонський. “Лемко” був у другому. “Хасан” мав відносно легкі поранення, тож залишився на території Оленівки. Його, як і ще 71 азовця, закрили в приміщенні дисциплінарного ізолятора. Там в одній шестимісний камері утримувалося близько 30 осіб.

Від моменту, коли стався вибух, минуло майже шість годин.

Зранку 29 липня з’явилися перші списки від Міноборони РФ. У них були прізвища 53 ймовірно загиблих та 75 ймовірно поранених.

Більшість тіл загиблих залишалися на території Оленівської колонії. Обгорілі тіла винесли на вулицю, накрили, певний час вони лежали просто неба. Надалі росіяни утримували їх не у рефрижераторах, а в підвалах.

У версію про теракт родини азовців не повірили

Я перша в наш чат родин полонених написала: “Ви бачили, що сталося?” Більшість відповіли, мовляв, заспокойся, це не наші новини, це все неправда”, — говорить Анна Лобова, дружина азовця Олега Лобова, котрий також перебував у бараці в промці. Минула година, з’явилось відео.

Кадри з бараку, які оприлюднила РФ 29 липня 2022 року

“Тобто я точно розуміла, що щось відбулося. Ми бачили доріжку в крові, ганчірки, рештки тіл. Ми чекали, що хтось із рідних з Оленівки зателефонує, повідомить, чи правда, що був вибух. До чату долучилися раніше звільнені з полону, вони переглядали це відео, говорили: заспокойтеся, це промзона, там не було полонених”, — згадує Анна.

Згодом у списках загиблих вона побачила прізвище свого чоловіка. “Я не вірила. Але поряд була дата народження, тож розуміла, що ці списки точно складені тією стороною. Потім я побачила список поранених. У ньому також було прізвище мого чоловіка”, — додає Лобова.

Лише в середині серпня 2022 року Анна побачила відео поранених азовців. На одному з кадрів був її чоловік. Дуже схуд. “Друзі чоловіка почали мені писати ввечері: “Дивись відео з того світу”, — коментує дружина азовця.

Поранені азовці

Зі слів одного зі звільнених військовополонених, до грудня 2022 року чоловік Анни перебував у Донецькій лікарні. Частину поранених із лікарні почали повертати до Оленівки ще в вересні. Наприклад, “Лемка”. У грудні 2022-го вивезли ще кількох. Деякі прізвища з’являються у списках полонених Калінінської виправної колонії № 27 у Горлівці, деякі — в СІЗО № 2 міста Таганрог у Росії. 

Наразі Анна не знає про місце перебування Олега, як і родини інших поранених в Оленівці, котрих у грудні 2022-го вивезли з лікарні Донецька.

Тим часом Світлана Солонська на відео з лікарень свого чоловіка не знаходила. 21 вересня 2022 року обміняли вісім азовців, які перебували в бараці, де стався вибух. Тоді від звільненого з полону вона вперше почула, що її чоловік мав уламкове поранення черевної порожнини.У самих лікарнях, а наші перебувають у 2-й, 14-й та 15-й лікарнях, ніхто його не бачив, але вони не можуть сказати за всю лікарню, їх не випускали далі свого поверху. Однозначно сказати нічого не можу, але після теракту він точно вижив, а от чи довезли його до лікарні, ми не знали. Припущень робити не треба, а дочекатися обміну та запитати ще раз. Якщо він все-таки загинув, то передадуть його тіло”, — цитує звільненого Світлана.

Пізніше виявилося, що тіло Владислава в рамках обміну загиблими передали 10 серпня 2022 року. Однак Світлана про це дізналася лише наприкінці жовтня, коли виявили збіг ДНК. Цей збіг був одним із перших серед тих, хто загинув у бараці в Оленівці.

“Я запитувала ще раз у побратимів, можливо, хтось знає подробиці загибелі, — розповідає вона. — Мені сказали, що пораненого Владика донесли до паркана, поклали на землю. У нього був розпоротий живіт і велика кровотеча. Він був при тямі. Коли прибігли наші медики та перев’язали, Влад сказав, що він витікає, але медик відповів, що ти ще поживеш. У Влада було ще щось із рукою або з ногою, бо він постійно просив медика послабити накладений джгут, але медик сказав, що не можна цього  робити, треба терпіти. Потім їх повезли у Донецьк. Лежали поруч: Влад, “Шмель” і “Велес”. У “Велеса” все було погано, він розкидав руки і ноги на всіх, Влад казав йому то руки прибрати, то ноги.

Потім “Велес” затих, а Влад стогнав і згодом теж затих. “Шмель” сказав, що у нього зі сторони Влада вся спина була мокрою від крові. Коли привезли, “Шмеля” витягли першого з них трьох і “Шмель” побачив, що “Велес” лежав на “Осипі”, вони не рухались. Потім “Шмель” почув, як хтось із деенерівців крикнув, витягуючи Влада чи “Велеса”: “Еще один готов”.

Усього у першому КАМАЗі не доїхало троє хлопців, двох “Шмель” знав, а третій, можливо, був Влад. Більше про нього в лікарні Донецька нічого не чув”.

Три вибухи і пожежа

Свідки говорять, що загалом у ніч на 29 липня в Оленівці сталося три вибухи. Один — за територією колонії. Два — у бараці, де утримували 193 азовців.

Перший із тих, що пролунали в бараці, стався точно в районі вхідних воріт, які відділяли головне приміщення від умовної кухні.

Другий — ймовірно, в кутку за будкою, де азовці проводили нараду. Саме там утворилась діра у стіні, через яку пізніше виходив “Лемко”, і якої немає на жодному фото з колонії.

Схема бараку, території навколо і шляхи евакуації поранених

Що вибухнуло — досі не відомо

Російська сторона одразу озвучила власну версію: українська сторона обстріляла Оленівку з використанням американських реактивних артилерійських систем HIMARS. Мовляв, азовці, які були відокремлені у бараці, ставали незручним для української влади, оскільки почали давати свідчення “про злочини київського режиму”. Росіяни продемонструвати ніби уламки HIMARS, які лежали на лавці.

За заявами російської сторони, на фото — уламки HIMARS

Проте українські і міжнародні експерти цю версію спростували. Ще в серпні 2022 року фахівці, опитані CNN, зазначали, що Росія, швидше за все, говорить неправду, стверджуючи про застосування HIMARS. По-перше, мали би бути сліди на місцевості, а їх на фото не видно. По-друге, HIMARS на такій невеликій відстані — колонія розташована лише за 15 кілометрів від лінії фронту — використовувати недоцільно, бо HIMARS — це зброя для далекого прицілювання.

Натомість було помітно, що внаслідок вибухів виникла пожежа — на фото всі бачили обгорілі тіла.

Тому в перші години після вибухів аналітики говорили, що в Оленівці росіяни використали термобаричну зброю. Її зазвичай застосовують для руйнації фортифікаційних споруд під час вуличних боїв. Тоді всередині приміщень все дуже швидко випалюється: впродовж 10—15 секунд зберігається надзвичайно висока температура — 2500°С. Найбільша — в епіцентрі, а далі — менша. 

У середині серпня 2022 року про ймовірне використання термобаричної зброї заявив Офіс Генпрокурора: “Йдеться про капсулу з горючою сумішшю термобаричного вибуху вогнеметів типу ШМЕЛЬ, ШМЕЛЬ-М, РИСЬ”. Такого висновку слідство дійшло за підсумками аналізу наявних у вільному доступі відеозаписів, за участю спеціалістів з питань застосування частин та підрозділів військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту, ідентифікації боєприпасів та застосування інженерних частин та підрозділів.

МІПЛ поговорила зі свідком, який був у бараці на промці приблизно о 10:00 ранку 29 липня 2022 року. Його звати Богдан, він також із “Азову”, під час вибухів перебував у ДІЗО.

“Ми почули вибухи, але охорона наказала всім сидіти тихо, за непокору пригрозили розстріляти, — говорить чоловік. — Зранку по нас прийшли охоронці: “Ну що, ти готовий збирати руки-ноги? Ти ж був старшим на бараці 9/10? От іди і збирай”. Я подумав, що прилетіло в наш барак”.

Богдана повели в промзону. Перші тіла він побачив під парканом на алеї поблизу будівлі адміністрації. Там йому дали маркер і сказали опізнавати тіла. Першими чоловік опізнав хлопців із позивними “Схід”, “Лямур”, “Джонс” та “Моря”.

Далі його повели в барак, в якому сталися вибухи. Там, зі слів Богдана, працювали три так званих слідчих. Говорить, що то були деенерівці, але на фото, які знайшла МІПЛ, помітні представники Слідчого коммітету РФ. Можливо, вони приєдналися пізніше.

Слідчий комітет РФ

Також був патологоанатом, місцеві охоронці, привели кількох полонених із 36 бригади та Нацгвардії України.

“Усі ліжка були звалені в купу, їх розсували, аби діставати тіла. Загиблих виносили у невеличкий коридор, я мав їх опізнавати. Утім багатьох опізнати було майже неможливо”, — згадує Богдан.

Зайшовши в барак, Богдан побачив, що один із вибухів стався в районі вхідних дверей: “Їх просто винесло, одну частину вирвало зі шматком стіни”.

Другий вибух, підтверджує він, стався позаду інженерної будки, повністю проламавши дах та пробивши частину стіни. Однак ні на відео, ні на інших оприлюднених Росією фото цієї частини бараку не видно, хоча наслідки трагедії приїхали фільмувати численні представники російських так званих медіа. На одному з відео, коли камера йшла ліворуч від входу, чути голос за кадром: “А це не знімати”.

Журналісти, яких Росія допустила в зруйнований барак

Хлопець додає, що переважна більшість азовців загинула в зоні цих двох вибухів. Він згадує, що приблизно об 11:00—12:00 29 липня охоронці сказали полоненим, котрі працювали в бараці, перейти до сусідньої будівлі — обідати. Богдан трохи затримався і на власні очі побачив, як охорона виймала з мішків уламки від снарядів.

“Уламки з’явилися в бараці пізніше. Їх туди принесли напередодні приїзду журналістів. Ті працювали в бараці десь півтори години, а після нам сказали повернутися до роботи”, — пояснює Богдан.

Натомість він знайшов інший уламок. Припускає, що від керованого артилерійського боєприпасу “Краснополь”. Чи був він застосований, зважаючи, що великих вирв у бараці не було, хлопець стверджувати не береться.

Військовий експерт Михайло Жирохов у розмові з МІПЛ версію про “Краснополь” спростовує. Саме тому, що після його влучання залишається велика вирва.

“Краснополь — це корегований снаряд російського виробництва, який використовується винятково армією РФ. Це 152 мм артилерійський осколково-фугасний снаряд із додатковим обладнанням для збільшення точності ураження цілей. Після його застосування зостається досить велика вирва — понад метр, а такої там, очевидно, не було”, — пояснює  він.

Водночас Жирохов припускає, що для обстрілу використали зброю меншого калібру, наприклад, самохідну артилерійську установку (САУ) 2С1 “Гвоздика”. Він припускає, що снаряд влучив у стіну або в залізні ворота барака, які рознесло — саме тому свідки й не говорять про воронку. Від влучання загинула більшість військовослужбовців, які були поруч із епіцентром вибуху, і ті, хто був далі на нижніх ярусах ліжок. Пожежа, можливо, почалася внаслідок влучання уламків в електрощитову.

Ще одна ймовірна причина вибуху, про яку говорять самі азовці, — закладена всередині бараку вибухівка. Водночас вони стверджують, що напередодні змогли оглянути все приміщення, і не могли б не помітити сторонніх предметів.

Щодо причин пожежі, то деякі азовці, опитані МІПЛ, звертають увагу на мастило, яке, за їхніми словами, було розлито на підлозі. Ніби після вибуху спалахнути могло воно. Однак чимало й тих, хто сумнівається, що мастила було аж так багато, що воно стало причиною такої сильної пожежі, в якій людські тіла настільки швидко обгоріли.

Вгорі ми зазначали, що поки тривала пожежа, приблизно до 05:00 ранку, до бараку, де були азовці, нікого не пускали. Навіть медики працювали біля входу.

“Під ранок прийшов начальник їхнього спецназу — лисий, двометровий такий. Він особисто пройшовся в барак. Ще й запитував, чи ми не вкрали речей його охоронців”, — говорить один зі свідків.

Відповідальні: прізвища головних причетних поки не встановлені

Свідки, з якими поспілкувалася МІПЛ, переконані, що вбивство азовців було сплановане.

По-перше, на це вказує те, що барак у промзоні готувався дуже швидко і далеко від основної частини приміщень. Можливо, аби під час нападу не постраждали інші, зокрема охорона колонії. Нагадаємо, що жоден співробітник Оленівки тоді не постраждав.

По-друге, списки азовців, яких мали перевести в барак, окупанти пропрацювали заздалегідь. Серед них були представники різних підрозділів — від рядових до офіцерів. Тобто те, що з ними мало статися в бараці на території промки, повинно було зачепити військовослужбовців усіх ланок “Азову”.

До підготовки вибуху росіяни залучили обмежене коло осіб. Ті, хто складав списки, готував барак, а напередодні трагедії зачинив у ньому азовців, ймовірно, не знали про масштаб та очікувані наслідки планів. Наприклад, зі слів медика “Хасана”, начальник ДІЗО колонії з позивним “Третій” після вибуху передавав медикам ветоші і помітно нервував. Я не знаю, чому “Третій” допомагав. Як факт ветоші були перекинуті тільки ним. Я його не вигороджую, він — мудак, заслуговує смерті. Але в той момент він не пив каву, не матюкав нас”.

Натомість немає сумнівів у тому, що начальник колонії Сергій Євсюков знав про організацію масового вбивства військовополонених. Саме про нього, його заступників і наглядачів опитані говорять як про тих, хто перші години після вибуху, перебуваючи поряд, просто пили каву.

“Начальник зі своєю свитою стояв, сміявся, пив каву і кричав: “Завали його, або ми тебе зараз завалимо”. Весело йому було”, — згадує “Хасан”. Він впізнав Євсюкова за фото.

Євсюков до 29 липня 2022 року виконував функції начальника виправної колонії № 120. Його й раніше за фото впізнавали колишні військовополонені та цивільні, опитані МІПЛ.

Сергій Євсюков, на момент вбивства азовців керував Оленівською колонією

До 2014 року він працював у Горлівському управлінні міліції, був майором, очолював сектор боротьби з торгівлею людьми і злочинами проти моральності. У його сфері впливу була боротьба з порноіндустрією. Деякий час після Горлівки Євсюков працював у міліції в окупованому Донецьку. А потім, за не підтвердженою інформацією у так званому арбітражному суді “ДНР”, звідки, ймовірно, перейшов на роботу начальника Оленівської колонії.

Після теракту в Оленівці Євсюкова відсторонили від управління колонією, понизили до рівня заступника начальника, а начальником поставили іншу людину — одного з його заступників.

Після нього був його заступник — лисуватий, більш молодий, підтягнутий, схожий на військового, бо той був мент ментом. Коли мене привезли до Оленівки з лікарні, я довго був лежачим, не міг стояти через уламки, він зайшов і каже: “Встань”. Я пояснюю, що мені важко стояти. “Знаєш, хто я? — запитав. — Начальник!” А я кажу, мовляв, де хазяїн? Він каже: “Тепер я хазяїн”. І посміявся”.

Утім “хазяїн”, як називали Сергія Євсюкова, — це лише пішак. На території Оленівської колонії в приміщенні так званого клубу вдень постійно перебували співробітники Федеральної служби безпеки РФ, Головного розвідувального управління РФ, а також представники Федеральної служби виконання покарань Росії. Колишні військовополонені чули позивні деяких із них, у декого бачили обличчя. Серед них були ті, хто змінювався, а були постійні, які супроводжували полонених на так звані допити в Донецьк або на “слідчі дії” в Маріуполь на “Азовсталь”.

Розслідування: без доступу до місця злочина

Головний запит родин загиблих та поранених військовослужбовців, а також звільнених із полону азовців — швидке та об’єктивне розслідування оленівського злочину, встановлення відповідальних за нього. Вони зазначають, що, незважаючи на заявлену пріоритетність, за рік по трагедії все ще немає відповідей на основні запитання: хто ініціював вбивство, хто вбивав, чим саме і чому постраждалі азовці досі не звільнені.

На запит МІПЛ в Офісі Генерального прокурора відповіли, що попередня правова кваліфікація — ч. 2 ст. 438 КК України (порушення законів та звичаїв війни). Під час досудового розслідування слідчими опитано 47 осіб, з яких 13 — це військовослужбовці, які перебували в бараку. Найбільшою складністю в ОГП називають те, що “слідство не має доступу до місця теракту та відсутність будь-яких достовірних та об’єктивних даних від міжнародних незалежних організацій у зв’язку з їх недопуском державою-агресором”.

МІПЛ відомо про призначення та проведення експертиз тіл загиблих військовополонених. За результатами у них виявлено переважно вторинні уламки, які утворилися під час вибухів. Ймовірно, мають бути призначені додаткові експертизи, зокрема за участі міжнародних експертів. Йдеться передусім про спеціальну місію ООН зі збору фактів загибелі українських військовополонених в Оленівці. Її створили на початку серпня 2022 року, а вже 8 вересня голова місії ООН з прав людини в Україні Матильда Богнер повідомила, що Росія відмовила спостерігачам ООН у доступі до місця теракту. 5 січня 2023 року очільник організації Стефан Дюжаррік заявив що, генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерріш ухвалив рішення розформувати місію, оскільки ніхто не гарантує безпеку спостерігачам. 

“Ми всі вірили, що в Оленівку приїдуть представники ООН, що вони допоможуть забрати важкопоранених принаймні у третю країну, щоб убезпечити їхнє життя і надати їм допомогу. Але цього не сталося, — говорить Анна Лобова, дружина полоненого. — Як би нас не переконували, ми розуміємо, що теракт був спланований — ті, хто складав списки, знали, що має відбутися”.

Анна говорить, що зараз рідні самостійно збирають факти та докази — слухають інтерв’ю, свідчення звільнених. “Ми запитуємо в СБУ: “Чому саме ці люди потрапили до бараку?” А у відповідь чуємо, що запитання недоречне. Мовляв, коли ми потрапимо до колонії, коли ми затримаємо представників цієї колонії, от тоді ми можемо вам щось сказати. Все зводиться до того, що немає доступу на територію Оленівки. Але ж є звільнені. Деяких із них СБУ не опитувала щодо вибухів у бараку. Також нам не повідомляють про результати судово-медичних експертиз”, — говорить дружина азовця.

Єдина можливість з’ясувати, що відбулося — це поговорити зі свідками, які вижили в бараку. 

Рідні загиблих та поранених зазначають, що б хотіли відновити міжнародне розслідування. “Деякі тіла в Україну повернули 11-го жовтня, місія ООН на той час ще не була розформована. Чому її представники не приїхали подивитися на них, чому міжнародні експерти не працювали з тілами?” — запитує Анна Лобова.

“Відбувається одночасне порушення норм МГП і ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У матеріальному аспекті порушено право на життя, а в процесуальному не виконано обов’язок з проведення розслідування масових смертей азовців”, — пояснює Андрій Яковлєв, адвокат, експерт МІПЛ.

Держава, яка тримає в полоні, зобов’язана зберігати здоров’я та життя військовополонених. Згідно зі ст. 13 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими (ЖК ІІІ), військовополонені завжди повинні бути захищеними, зокрема від актів насилля чи залякування, а також від образ та цікавості публіки.

“Умисне вбивство військовополоненого, як і бездіяльність із боку держави, що тримає в полоні, які спричиняють смерть, становлять серйозне порушення Міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевської конвенції про поводження з військовополоненими”, — додає Яковлєв.

Експерт звертає увагу на те, що наразі українські правоохоронні органи дійсно не мають доступу до місця вибуху, тому можливості українського слідства обмежені. Недостатність фактів не компенсується наданням росіянами доступу до місця вибуху ні українським слідчим, ні міжнародним організаціям. При цьому місія ООН була припинена з мотивів відмови РФ в наданні доступу експертами ООН до місця події.

РФ, порушуючи норми Міжнародного гуманітарного права та Міжнародного права прав людини, не зберегла їхні життя і усувається від виконання своїх процесуальних обов’язків з проведення розслідування.

“Тож, якщо враховувати всі обставини: військовополонених спонтанно перевели у спеціальний барак, їх кількість була велика, їх додатково обмежили у можливості пересування (заборонили виходити з приміщення на вулицю напередодні вибуху), а також відмову РФ співпрацювати з міжнародними організаціями, можна стверджувати, що РФ настільки серйозно порушила закони і звичаї війни, що події в Оленівці щонайменше становлять воєнний злочин”, — підсумовує аналітик МІПЛ Андрій Яковлєв.

“Думаю, що обстріл, як вони хотіли, не відбувся, — підсумовує “Хасан”. Нас же, азовців, мали спочатку спалити у Маріуполі в клітці, яку спеціально побудували. Потім цей сценарій скасувався. А глядачам не все одно, глядачі хотіли екшн. Можливо, масове вбивство було засобом тиску. Але ефект однозначно вийшов не той”. Він додає, що після вбивства військовополонених тиск на азовців із боку Російської Федерації продовжився — військовополонених утримують у неналежних умовах на території Росії, а деяких навіть судять лише за те, що вони захищали Україну в складі офіційних військових підрозділів держави.

Нагадаємо, у серпні 2022 року Верховний суд РФ визнав “Азов” терористичною організацією і заборонив його діяльність в Росії.

Матеріал підготовлено за участі координаторки по роботі з групами родин військовополонених Олени Бєлячкової

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Розслідування
Вирізали “Z” на щоках, морили голодом і катували до смерті: як полонених українців знищують у Тульській колонії

Одна з найжорстокіших російських колоній, у якій утримують військовополонених і цивільних українців, розташована в місті Донський Тульської області. МІПЛ задокументувала свідчення декількох постраждалих, яких там безперестанку били, катували і зводили з розуму. Їхні свідчення — важливий доказ скоєних Росією воєнних злочинів. Ми також встановили можливих причетних до катувань і вбивств військовополонених українців у цій колонії.

8 Лютого 2024

Військовополонені
Як Росія захопила ЧАЕС: реконструкція подій та імена відповідальних

У цьому матеріалі-розслідуванні Медійна ініціатива за права людини досліджує хронологію захоплення станції, називає імена причетних російських армійців, відтворює маршрут переміщення полонених військових, захоплених у зоні відчуження, умови їх утримання в РФ. А також намагається відповісти на запитання: як так сталося, що ядерний об'єкт блискавично опинився в руках ворога.

22 Листопада 2023

Військовополонені
Куди зник 501 батальйон морпіхів: невідомі обставини полону

Епізод потрапляння 501 батальйону в полон донині мало вивчений — причини того, що сталося, досі невідомі. Правоохоронні органи рік тому почали розслідування за статтею 430 Кримінального кодексу України “добровільна здача у полон”. У разі доведення такого факту в суді, морпіхам загрожує від семи до десяти років ув'язнення.

25 Квітня 2023

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Війна і правосуддя
Коригування по Херсону, обстріл Яворівського полігону і воєнні злочини: 39 справ щодо війни, за якими радимо стежити цього тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

22 Квітня 2024

Інші воєнні злочини
В Росії до 12 і 11 років суворого режиму засудили двох українців, яких звинуватили у замаху на окупаційного “мера” Бердянська

Південний окружний військовий суд Росії оголосив вирок щодо Віталія Расторгуєва і Володимира Кривцуна. Чоловіків звинуватили у підготовці акту міжнародного тероризму за нібито намір підірвати авто з головою окупаційної військово-цивільної адміністрації в Бердянську.

18 Квітня 2024

Військовополонені
Євген Дідківський: “Вони на повному серйозі розпитували, де в Україні лабораторії бактеріологічної і хімічної зброї”

Утримання в російському Курську, Таганрозі та Борисоглєбську. Щоденне побиття, примушування співати російський гімн і вчити вірші про Леніна. Це друга частина інтервʼю з Євгеном Дідківським, військовослужбовецем 95 бригади, який потрапив у російський полон.

16 Квітня 2024

Більше публікацій