«На блокпосту в Мангуші окупанти викрали мого сина. Сказали, відвезуть на фільтрацію»
Історія викрадення колишнього військовослужбовця Збройних сил України.
У Маріуполі Галина (ім’я з міркувань безпеки змінено) жила поруч із центром у старому будинку з товстими стінами. Жила разом із чоловіком і восьмирічною донькою. Коли почалася війна, до них перебрався її старший син Олег – колишній військовослужбовець. У жовтні минулого року в нього закінчився другий контракт із Збройними силами України. За словами Галини, син іще за тиждень до 24 лютого попереджав про неминучість війни, але вона, як і більшість маріупольців, не вірила, що Росія нападе.
«Він говорив, щоб я зібрала тривожну валізку, – розповідає жінка. – А коли зрозумів, що до мене в цьому сенсі не підступишся, то просив: “Гаразд, купи джгути, бинт, вату, перекись, таблетки. Щоб воно все у нас було, щоб я міг хоча б кровотечу зупинити”. Він у мене, окрім всього, ще й парамедик. Та я не прислухалась».
Із початком війни в Маріуполі за лічені дні зникли опалення, газ і вода. Їжу довелося готувати на багатті. «У нас воно було біля кожного під’їзду, ми підтримували його, передавали одне одному, щоб не згасло, – згадує Галина. – Коли над головами пролітали літаки, то їжу, яку готували, кидали, і забігали в під’їзди. Там товсті стіни, тому ховалися поміж них. Коли ж літаки скидали бомби на “Азовсталь” і поверталися, я так розумію, в Єйськ, у бік Таганрогу, ми знову виходили готувати. Останні п’ять днів чи навіть тиждень до нашого виїзду вони цілеспрямовано скидали бомби на “Азовсталь”. Відчуття було, наче літак із чотирма авіабомбами три скидає на “Азовсталь”, а одну – куди заманеться».
Перші жертви
Під час обстрілів кілька знайомих Галини загинули. Зокрема двоє колег-чоловіків, які працювали з нею на металургійному комбінаті імені Ілліча, а також сусідка Наталя, якій було 25 років, і її чотирирічна донька. Це сталося на початку березня. Ще одного сусіда росіяни вбили 9 березня біля Центрального ринку. Його дружина Олена, яка була поруч, отримала несмертельні поранення, тому змогла дістатися дому. «Ми з сином приходили обробляти їй рани, – згадує Галина. – Це були рвані рани гомілки, перебита переносиця. Її тоді всю трясло, морозило. Ми з великими труднощами її роздягли і почали обробляти рани. Це дуже страшно».
Жінка згадує, що через постійні обстріли далеко від дому ходили виключно дорослі чоловіки – здебільшого в пошуках води та їжі, оскільки запаси харчів швидко танули. Готували на дві сім’ї, де серед інших був 16-річний хлопець, який за неписаними правилами воєнного часу мав розраховувати на дитячу порцію. «Утім він високий, здоровий, гарний, спортом займається. Весь час казав: “Тітко Галю, ну скажіть, що я не дитина, що я вже дорослий! Я хочу більшу порцію, ніж дівчата”», – пригадує Галина. І йому давали. Тим більше, було за що: доглядав малих дівчаток, під час авіанальотів спускав їх в укриття, рубав дрова.
Назад дороги немає
Рішення про виїзд із Маріуполя давалося важко. Останньою краплею стало прицільне бомбардування росіянами Драматичного театру, в якому місцеві жителі ховалися від обстрілів. Це сталася 16 березня, а 25-го міська рада повідомила, що під уламками театру загинуло щонайменше 300 людей. Нагадаємо, що з двох боків театру на асфальті величезними буквами було написано «ДІТИ». Оскільки окупаційне кільце стискалося, Галина з родиною і сусідами вирішили рятуватися: «Пам’ятаю, коли Драмтеатр злетів у повітря, а ми знали, що там ховаються люди, я зайшла до квартири і вже не соромлячись кричала: “Чому я повинна їхати зі свого міста, в якому я прожила 50 років?! Чому я маю кинути свою квартиру, яку я заробила, у якій я заробила все, і їхати кудись від когось?!” І тоді син, пам’ятаю, мене заспокоював і плакав разом зі мною: “Мамо, ми поїдемо, у нас все буде добре, а потім ми повернемося!”».
Наступного ранку, 17 березня, вони попили чаю, і разом із сусідами на п’ятьох автомобілях рушили геть. Їхали центральними вулицями, а над головами весь час літали снаряди: «Коли дісталися першого корпусу інституту Приазовського університету, буквально перед нами розірвався снаряд. Ми зупинилися. І хтось говорить, мовляв, треба повертатися додому. Але один із наших сусідів відповів, що якщо ми зараз повернемося, то вже ніколи звідти не виїдемо. Зрештою ми знову сіли в машини, хотіли повернути на проспект Нахімова, це поруч, а снаряд прилетів туди. Тобто їхали, як у мультиках про Тома і Джеррі: то туди падає снаряд – то сюди».
Де мій син?!
Зрештою з Маріуполя вони вибралися, але найважче випробування було попереду, коли на в’їзді у селище Мангуш сина Галини викрали. Це сталося на блокпосту, де раніше стояли українські поліцейські, а тепер облаштувалися військові з шевронами так званої «ДНР». Галину з донькою, як і їхній автомобіль, перевірили на місці, а ось чоловіка з сином Олегом забрали в середину блокпоста. «Їх роздягнули, перевірили на предмет наколок, потертостей від зброї тощо. І коли сина роздягали, вони побачили, що він одягнений у натільну одежу ЗСУ – зелену футболку військовослужбовця. І все. Його вивели під дулами двох автоматів», – говорить Галина.
– Куди ви його повели? – біжу за ними.
– Не переймайтеся, ми ведемо його в нашу деенерівську міліцію, з’ясовуватимемо, хто він, що й чого.
– Але ж вам людина показала документи в телефоні!
– Ми його затримуємо. Вас щось цікавить? Приходьте в міліцію.
Так Галина з родиною лишилися в Мангуші. Ночувати просто неба не довелося – зупинилися в родичів. Наступного ранку, 18 березня, жінка була біля відділку так званої «міліції “ДНР”». Але там повідомили, що її сина відвезли в Докучаєвськ, де на нього чекає фільтрація зі здачею відбитків пальців і перевіркою на участь в антитерористичних операціях «проти народу республіки». Тоді всіх відправляли в Докучаєвськ. Тепер же фільтраційні табори є в Оленівці, Новоазовську, Володарському та інших містечках.
Фільтрація, пошук, надія
В самому Мангуші також почалися фільтраційні процеси. До родичів, які прихистили родину Шевченків, прийшли військові з шевронами «ДНР». Вони переписували паспортні дані мешканців селища, проглядали їхні телефони. Галину, чоловіка і доньку не займали, оскільки ті повідомили, що лишатися в Мангуші не збираються.
Зранку 21-го березня, коли остаточно зрозуміли, що дістати бодай якоїсь інформації про сина тут неможливо, рушили в бік Запоріжжя. Жінка згадує, як їх зупиняли на кожному блокпосту, перевіряли автомобіль, мобільні телефони, чоловіка роздягали – шукали татуювання. Робили це не лише так звані деенерівці, але й російські військові, яких видавала відповідна форма і специфічний говір. «Один бурят намагався забрати у нас склянку смородини, – розповідає Галина. – Але чоловік сказав, що не віддасть, бо у нас в машині хвора дитина. Той бурят, звісно, образився, але варення не відібрав. І ось, коли ми їхали по цій дорозі, прийшло голосове повідомлення з незнайомого номера. Я зрозуміла, що це номер “ДНР”. Відкриваю його, а це мій син. І він каже: “Мамо, перебуваю зараз у Донецькій області. Мене відфільтрують, мене перевірять. Мамо, все буде нормально, зі мною все гаразд”».
Потому жодних звісток від сина вона не отримувала. Кілька разів писала на номер, звідки надіслали голосове повідомлення. Вперше – 31 березня. Запитала, що з сином? Там відповіли, що з ним все добре. За деякий час Галина написала знову, але абонент відповів, що вже не поруч із її сином, порадив у думках відрахувати 30 днів із моменту його затримання, після чого щось має вирішитися. Паралельно через знайомих на окупованих територіях жінці повідомили, аби вона щось робила, оскільки Олега зараховують до Правого сектору. І хоча, за словами Галини, син ніколи не був членом ПС, окупанти так не вважають. Зокрема вони знайшли дані, що в Донецьку під час футбольного матчу, скоріш за все між ФК «Шахтар» і ФК «Іллічівець» (з 14 червня 2017-го – ФК «Маріуполь») Олега затримували як вболівальника маріупольського клубу. Це було ще до 2014 року, тобто до нападу Росії на Україну. «Ви уявляєте, яка у них там база і за скільки років?! – дивується Галина. – Сина тоді, як уболівальника, мабуть, затримала міліція. І відпустила. Тобто він як поїхав на матч, так і приїхав. Але був отакий момент. І вони навіть це знають, що його затримали, як злісного хулігана. Ще в ті, нормальні, довоєнні часи! Тобто, дивіться, у них, скажімо так, інформація та, яка їм потрібна на цей момент».
Місце перебування Олега дотепер невідоме. Галина шукає сина всюди, але ні фізичних, ні емоційних сил на це майже не лишилося. Пошук ускладнений тим, що вона й досі не може зрозуміти, серед кого його шукати. З одного боку, він – цивільний, з другого – колишній військовослужбовець. Як його класифікували окупанти, вона не знає. Пошук у безкінечних списках зниклих безвісті, викрадених і полонених результату не дає. Втім Галина вірить, що її син живий, хоча й не сподівається, що окупанти лишили його неушкодженим. Дані про нього жінка подала до списків на обмін полоненими Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, яке очолює Ірина Верещук.
Найбільше вона мріє отримати бодай якусь звістку про Олега: «Сиджу і чекаю. Важко. Якщо раптом якась новина буде від сина, ми поїдемо його забирати. А ще я чекаю, коли відіб’ють Маріуполь і всю Україну. Повертатися в окуповане місто не хочу і не буду. Став би Маріуполь знову українським, ми би приїхали і розбирали завали, відбудовували б місто, але тільки українське. Не хочу старатися для цих рашитів! І таких друзів у мене, колег, яким вдалося виїхати звідти, дуже багато. Вони так і говорять: ”Готові хоч за пайку прибирати і відбудовувати наше місто”».
Фото – Слово і діло
_______________
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини.
Медійна ініціатива за права людини у коаліції з іншими правозахисними організаціями документує воєнні злочини та злочини проти людяності, що вчиняються на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.
Відомі вам факти надсилайте на адресу warcrimeSOS.UA@gmail.com.
