Насильницькі зникнення у Балаклії: дві історії життя після окупації
Російські військові, тримаючи під контролем частину Харківської області, вчиняли воєнні злочини, викрадали людей та утримували їх у неволі.
Зараз, коли Збройні сили України майже звільнили Харківщину, частина людей, які пережили незаконне ув’язнення, намагаються повернутися до нормального життя. А сотні інших продовжують пошуки своїх зниклих родичів.
Віктор шукає сина: росіяни обіцяли відпустити затриманого,
але слова не дотрималися
Артур Сіренко разом із товаришем Василем займалися ритуальними послугами в Балаклії. Їх обох на початку квітня цього року викрали російські військові. Нині батько Артура, Віктор Сіренко, намагається встановити, де росіяни тримали викрадених хлопців, куди повезли і де вони перебувають зараз.
Віктор Сіренко розповідає про викрадення свого сина. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Зустрічаємось із Віктором поблизу місцевого відділку поліції — одним із головних місць утримання росіянами мешканців Балаклії.
«Першого квітня хлопці роздали місцевим гуманітарну допомогу, медикаменти і корм для тварин. А наступного дня зранку вони мали їхати на СТО, — розповідає чоловік про Артура та Василя. — На одному з перехресть їх зупинили приблизно о 9:20. Одна дівчина бачила, що когось із них вдарили прикладом по голові, про щось запитали і кинули в їхню ж машину. О 9:40 вони звідти виїхали. Я саме йшов у центрі міста, бачу: машина сина. Думаю: підійду ближче до дороги, помахаю. Але там уже за кермом сидів росіянин у балаклаві. Він був невеликого зросту, ледь виглядав з-за керма».
Тоді Віктор зателефонував сину, але ніхто не відповідав. Чоловік обійшов усі місця, де, як говорили в місті, могли тримати викрадених.
«Був у Вербівці, в міськгазі, в енергозбуті, в гаражах на території АТП», — додає Віктор.
Читайте також: Балаклія під окупантами: десятки закатованих, зниклих безвісти і три місяці тортур
У приміщенні місцевої музичної школи росіяни облаштували шпиталь. Дехто з місцевих волонтерів допомагав там цивільним пораненим і самим росіянам. Один із таких хлопців на ім’я Артем зустрівся з Віктором 18 квітня і передав, що отримав інформацію від росіян, ніби ті готуються відпустити Артура і Василя наступного дня.
Родина Артура завмерла в очікуванні, але син так і не з’явився. А згодом зник і сам Артем.
Впродовж всієї окупації Віктор сподівався на звільнення сина з незаконного ув’язнення. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Два тижні Віктор безрезультатно ходив до приміщення місцевої прокуратури. Там, каже, сиділи ефесбешники. В одного з них був позивний «Турист». Саме на нього посилався Артем, говорячи про звільнення хлопців найближчими днями.
«Турист» пересувався містом на синьому броньованому «Патріоті», а його охорона — на білій «ГАЗелі».
Мамі Артура Сіренка вдалося поговорити з «Туристом». Той сказав, що її син міг бути коригувальником вогню і пообіцяв розібратися.
Серед військових, які контролювали Балаклію, був і чоловік на ім’я Богдан, якого місцеві вважали «контррозвідником» ЗС РФ. Їздив на викраденій у місцевих жителів синій «Тойоті», ходив у чорній формі, чорній шапці, в бронежилеті та з автоматом.
«Завів собі наречену. Вона живе в нашому районі», — додає Віктор.
Каже, що росіяни часто викрадали машини в місцевих та влаштовували перегони містом, нерідко розбиваючи ці машини.
Тісно співпрацювали вони і з місцевими колаборантами. Від них отримували інформацію про учасників АТО/ООС та про людей, які мали хороші заробітки.
Після викрадення Артура та Василя батько Василя загинув. Він порався на городі, коли поруч упав снаряд. Тоді, каже Віктор, почали поширюватися чутки і про вбивство росіянами самого Василя. Але підтвердження не було.
У Балаклійській міськраді досі немає цифри про кількість постраждалих місцевих мешканців. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
За словами Віктора, неперевірені чутки найбільше ускладнюють роботу з пошуку хлопців.
«У нас навпроти цвинтаря є цвинтар для тварин. Там була вирва після вибуху, нібито туди скидали тіла вбитих людей. Я побіг туди, пройшов усе, знайшов вирву, але там нічого не було. Потім розповідали, що біля нашого магазину АТБ є масове поховання — 40 трупів. Це писали в Телеграмі і казали, що треба щось із цим робити. Я пішов, але там теж нічого не знайшов. Також були чутки, що в підвалі одного з будинків лежать трупи людей, утім за тією адресою навіть підвалу немає. Думаю, це “народна міліція” разом із Калайдою та його посіпаками робили такі вкиди», — розповідає Віктор.
Олег Калайда, про якого згадує чоловік, був керівником так званої «народної міліції». А до цього працював одним із керівників балаклійської поліції. Саме він, на думку Віктора, може бути одним із причетних до масових викрадень у Балаклії.
Державне бюро розслідувань затримало Калайду в Куп’янську після звільнення Балаклії.
Затриманий Олег Калайда. Фото: ДБР
Водночас інші ключові дійові особи періоду окупації Балаклії втекли. Віктор називає кілька позивних російських військових, у яких просив бодай якусь інформацію про Артура та Василя.
«Це був “Сокіл” — худий хлопець в окулярах. І заступник коменданта “Граніт”. Його я не бачив, але знаю, що вони збиралися в приміщенні типографії і проводили прийом людей», — розповідає Віктор.
За день до звільнення Балаклії росіяни дали йому надію, сказавши, що «завтра дадуть інформацію про хлопців».
«Мабуть, знали, що тут їм недовго лишилося», — додає Віктор.
Виїжджали з Балаклії росіяни поспіхом. Наступного дня після початку наступу Збройних сил України вулиці міста були порожні від російських військових. Але виїхали не всі — дехто не встиг, продовжує переховуватися.
«Майже щодня ввечері когось затримують», — підтверджують журналістам МІПЛ у Балаклійській міськраді.
Балаклійська міськрада після звільнення. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Для Віктора ж важливо встановити, куди росіяни вивезли його сина. Каже, що не має жодного уявлення про місце перебування Артура, попри величезну пророблену роботу.
Петро пережив тортури та незаконне ув’язнення,
бо його призначили винним
Історія Петра Бутка з Балаклії проливає світло на абсурдність причин затримання росіянами місцевих жителів, а також підтверджує, що для їхнього утримання окупанти використовували підвали в тих приміщеннях, де самі ж і базувалися.
Петро Бутко. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
У травні цього року теща Петра потребувала медичної допомоги і операції. Вона живе в іншому населеному пункті, відтак родина Петра мала навідувати жінку та організовувати для неї лікування.
«Восьмого травня ми намагалися виїхати, але нас не пустили. Сказали, що треба брати якісь перепустки», — розповідає Петро.
За кілька тижнів чоловік повторив спробу виїхати з Балаклії. На блокпосту стояли так звані «еленерівці» — так вони називалися самі себе. Найстарший із них, якого кликали «комбатом», дозволив Петру та його дружині виїхати.
Утім на зворотному шляху чоловіка затримали. Сказали: «Ти в нас в орієнтуванні». На голову йому наділи мішок, повели в підвал приміщення міськгазу, що розташований неподалік блокпоста.
Приміщення міськгазу. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Їдемо туди з Петром. Дорогою він розповідає, що в той короткий період, поки був поза Балаклією, позиції росіян у місті обстріляли Збройні сили України. Керівництво російських військових зобов’язало знайти винного. Ним призначили його.
Військові з блокпоста сказали керівництву, що Петро назвав позивний коменданта, нібито сказав, що отримав від нього дозвіл. Хоча, каже чоловік, позивного коменданта він не знав.
Приміщення міськгазу — невелика двоповерхова будівля на перетині траси і вулиці. Тут жили так звані «еленерівці».
Петро Бутко повернувся на місце, де його утримували росіяни. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
«Ось сюди мене заводили з мішком на голові», — показує чоловік на центральний вхід будівлі.
Петра одразу спустили в підвал. Там він побачив пляшки з водою, а також порожні пляшки, які використовували замість туалету.
Крім Віктора у підвалі тримали ще чотирьох людей. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
У підвалі вже було четверо місцевих чоловіків. Один із них сидів понад 15 діб.
«Один по голові б’є, інший кричить: “Неси дубинку”. Кажуть: “Ти, впертий хохол, звідси не вийдеш», — переповідає Петро.
Бив його «комбат», який пропускав родину через блокпост. У руці він мав залізний предмет, схожий на напильник.
«Добряче мені голову посікли», — додає чоловік.
Також у підвал заходив ще один російський військовий. Його Петро називає «чеченцем» — той мав кавказьку зовнішність.
Кімната, в якій, ймовірно, жили росіяни. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
«Він був увесь екіпірований, ніби його щойно з “нуля” забрали», — пригадує Петро.
Чоловіка не лише били, але й весь час залякували і погрожували. Каже, що не був певен, чи вийде з того підвалу. Але відпустили чоловіка так само неочікувано, як і затримали. В якийсь момент просто сказали: «Вільний».
Петра Бутка звільнили без пояснення причини. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Залишатися в Балаклії і чекати, коли наступного разу росіяни захочуть його забрати, Петро не став. Згодом він виїхав з окупованого міста — довелось подолати сотні кілометрів через Росію до країн Балтії.
«Такі викрадення, — резюмує Петро, — були масштабним явищем. Я особисто знаю більш ніж про десятьох зниклих. А скільки ми ще не знаємо?!».
Петро говорить, що в Балаклії було багато випадків викрадення людей. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ
Після звільнення рідного міста родина Бутків повернулася додому. Вони говорять, що найбільше мешканці міста бояться повернення «руського міра».
Марія Климик, Артур Пріхно
—————
За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
