Небажані люди: як окупанти катують українських активістів, а потім декого депортують із Мелітополя
Проукраїнських активістів тримали в гаражах, контейнерах та СІЗО понад місяць: без світла, води, їжі.
22 серпня у місті Мелітополь Запорізької області російські військові затримали 27-річну місцеву мешканку Інну та її хлопця, 29-річного Олександра (імена змінені з міркувань безпеки). Пару схопили за те, що вони напередодні розклеювали патріотичні листівки та стрічки до Дня прапору України.
Фото з Facebook сторінки “Жовта стрічка”
Зі словами «це і є тепер твоє житло» закрили в залізному промисловому контейнері
«Після окупації частини Запорізької області ми почали займатись патріотично-просвітницькою діяльністю, – розповідає МІПЛ Інна. – Коли нас затримали, ми дійсно мали українську символіку у наплічниках. Йшли вулицею, аж раптом з-за рогу вивернуло поліцейське авто, на якому до окупації їздили українські правоохоронці. Звідти вийшли двоє в масках та з автоматами, одягнені в цивільне, схожі на місцевих або ж представників «ЛДНР». Наказали лягти на землю, забрали рюкзаки і телефони, мого хлопця облаяли, начепили на нього кайданки і зі словами «Тварь має їздити в багажнику» кинули його туди. Мені дозволили сісти в салоні. Нас відвезли до будівлі на вулиці Чернишевського».
Фото з сайту Ukrinform.ua
Інна мала в телефоні різні відео, яке публікують українські воєнні пабліки, це дуже зацікавило військових. Вони також попросили жінку надати пароль від Приват-24, але гроші з картки не знімали. Незнайома білявка обшукала Інну та відвела у двір, де стояв залізний контейнер (на території однієї з адміністративних будівель на вулиці Чернишевського), схожий на ті, що вантажать в морських портах.
Фото з сайту Цензор.нет
«Коли ми підійшли до нього, я побачила чергу людей, що вишикувалась до дверей паспортного столу. Поруч була стоянка автомобілів. Білявка сказала: «Це і є тепер твоє житло». Вона запхала мене в контейнер. Він був два метри завдовжки, два – завширшки та стільки ж заввишки. Там стояли дві дерев’яні лавки, схожі на паркові, але з великими проміжками між щаблями. На них я спала. Вночі було нестерпно холодно, вдень – спекотно, ніби в сауні. Два рази на день мене виводили до туалету. Під лавкою я знайшла маленькі відерця зі смердючою водою і почала їх використовувати замість унітазу. Виливала в бік дверей, але все потрапляло під ноги», – говорить активістка.
На четвертий день у контейнері прорізали віконце заввишки 25 сантиметрів
Перші три доби жінку не годували. Потім батькам вдалось розшукати місце, де утримують Інну. Вони передали їй продукти. Ще за три доби жінці почали видавати холодну їжу тричі на день. Перші дні полону в контейнері не було ані світла, ані свіжого повітря. На четвертий день там прорізали віконце 25 сантиметрів заввишки.
«Потім підселили жінку 1971 року народження, яка мала продуктовий магазин, – розповідає Інна. – Її звинуватили в тому, що вона не захотіла надавати окупантам накладні на алкоголь, тож його конфіскували, а жінку затримали. Це робили представники «ЛДНР» в стилі 1990-х. Наступного дня її забрали військові, але вона лишила мені плед, щоб я мала чим вкритись уночі».
Інна каже, що весь час у контейнері вона перебувала на самоті. Жінка постійно плакала та періодично кликала на допомогу, але на крики ніхто до контейнеру не підходив.
«Перший мій допит тривав шість годин, – розповідає активістка. – Нахабний молодий «слідчий» сказав, що коли я на камеру розповім все «чесно», то мене звільнять за пару тижнів. А як ні – то відпустять, коли він захоче. Кілька разів мене викликали до ефесбешників, вони цікавились, чи не фотографувала я будинок колаборанта Балицького». Євген Балицький – депутат Запорізької обласної ради від “Опозиційного блоку”. 9 травня 2022 року російська окупаційна адміністрація призначила його “губернатором” Запорізької області та керівником “Запорізької військово-цивільної адміністрації”. СБУ оголосила Балицькому підозру в держзраді.
«Я почула, що вони говорять між собою: «Давай-но ми її в себе залишимо»
На дев’ятий день перебування в контейнері приїхав слідчий-росіянин. Довго возив у машині колами по місту, потім привіз до будівлі слідчого ізолятора, розташованого поруч із Центром первинної медико-санітарної допомоги № 1 – «зеленою» поліклінікою (м. Мелітополь, вул. Івана Алексєєва, 7), як її звуть місцеві».
Там жінку тримали в одній із одинадцяти камер. До неї ніхто не заходив, годували переважно російськими сухпайками. 22-го вересня «слідчий» викликав Інну для розмови з російськими журналістами. Там її питали про роботу, пов’язану з рухом спротиву. Казали, що Україна її обманює, що ЗСУ бомблять дитячі магазини Мелітополя. За два тижні Інні віддали паспорт, а слідчий запитав, чи готова вона «вдихнути ковток свіжого повітря».
«4-го жовтня мені натягнули на голову мішок та посадили до автівки, в якій вже сиділи четверо військових, – згадує мешканка Мелітополя. – Коли машина зупинились та зняли мішок, я побачила, що в одного з них є валіза з відеокамерою. Мені сказали: «Можеш подихати свіжим повітрям», а позаду я почула: «Ану давай їй кулю в лоб та й по всьому». Мене поставили поруч із ровом, направили на мене камеру і зачитали обвинувачення у тому, що я чиню екстремістські дії та погано впливаю на мирне населення, тому мене депортують».
Інні наказали йти в бік Василівки сірою зоною. Жінка подолала 500 метрів до блокпосту, на якому стояли двоє військових східної зовнішності, без борід. Один – старший із темним волоссям, інший – молодший та лисий.
«Я почула, що вони говорять між собою: «Давай-но ми її в себе залишимо», а потім почали питати в мене, чи вмію я різні речі в інтимному плані, – свідчить жінка. – Один запропонував мені піти в кущі. Я відмовилась. Тоді військовий зупинив цивільну автівку і попросив підвезти мене далі, до українського блокпосту».
Військовий РФ “депортує” мешканця села Успенівка Запорізької області
«Повітря надходило крізь прогалини між цеглою»
Поки Інна перебувала під вартою, її хлопець Олександр змінив три місця утримання.
«Спочатку мене допитували поліцейські, далі – двоє чоловіків у балаклавах. Вони були в цивільному, але мали поведінку військових. Мене били, погрожували та лаяли одночасно. Вдягали рукавиці і били по обличчю, ребрах та дупі. Також били берцями. Коли побачили, що я вже ледь стою на ногах та стікаю кров’ю – вирішили зупинитись», – розповідає він.
Першу ніч Олександр провів у великому гаражному приміщенні на території однієї з адміністративних будівель на вулиці Чернишевського. Крім нього там утримували ще 20 чоловіків. Серед затриманих були люди, які перебували у гаражі сім місяців, деякі – за підозрою у вбивстві. Були й ті, хто порушив комендантську годину, таких утримували не більше кількох діб.
«Затримані спали на двоярусних нарах із фанери, – розповідає чоловік. – У когось були матраци. Дехто лежав на бетонній підлозі або ж примощувався у кутку, деякі чоловіки спали на нарах по двоє. Вікон не було, але зверху виднілись прогалини між цеглою, крізь які надходило повітря. Їжі не давали. Декому з чоловіків рідні передавали продукти, які ті ділили з іншими полоненими. До вбиральні та душу виводили раз на добу вранці».
Наступного ранку Олександра перевезли до іншого гаражу на території, де розташований автопарк, під мостом, дорогою на Новий Мелітополь. Гараж, до якого кинули чоловіка, був невеликий. Там тримали чотирьох інших затриманих. Замість унітазу стояли баклажки та відро. Спали вони на ганчірках, розстелених на фанерних дверях. Їсти давали один раз на день: макарони, гречану кашу або суп. Воду видавали у баклажках, але помитись не було де. Під стелею висів цілодобово ввімкнений невеликий ліхтар, а вікон взагалі не було.
Життя в гаражі було схоже на день бабака – побиття, перерва і знов побиття
«Усі четверо, які зі мною сиділи, потрапили туди за проукраїнську позицію, – розповідає Олександр. – Хтось знімав, як наші ЗСУ розбомбили аеродром в Мелітополі, когось схопили за книги, які окупантам видались занадто націоналістичними. У перший день четверо чоловіків східної зовнішності вивели мене на вулицю, одягли відро на голову і почали бити. Били і по відру, яке було на голові. Це пекло тривало десять-п’ятнадцять хвилин. Сказали: «Ти тут помреш, мразото». Потім закинули назад у гараж. Надвечір мене знов побили. А на наступного дня в обід занесли їжу, почали всіх бити прямо в гаражі. Затримані стояли біля стіни: очі закриті, руки вгору. Військові підходили ззаду, били по ребрах битою для бейсболу, яку зламали об одного з нас, арматурою, залізними прутами, прикладами від автомата та кулаками. Життя в гаражі було схоже на день бабака – побиття, перерва і знов побиття. Мене били щодня п’ять днів, впродовж яких мене там утримували».
«Один клацав рубильником – пускав струм, а інший сидів наді мною і кричав: «Ви тут що, всі бандери?!»
Олександр каже, що найбільше б’ють новачків. За кольором спин затриманих можна було визначити, як довго вони у полоні: синя, отже приїхав нещодавно, а в кого не такий насичений колір – в полоні вже давно. Медичну допомогу не надавали.
На п’ятий день чоловіки в балаклавах подивились на чорну спину Олександра, вдягнули йому мішок на голову і повезли до мелітопольського СІЗО».
Там чоловіка утримували до 18 жовтня.
«У нашій камері висіла неробоча камера відеонагляду. Полонених годували російськими сухпайками, гарячої їжі не давали. На першому допиті двоє у балаклавах та з російським акцентом накинули клеми мені на пальці і стали вимагати, щоб я назвав знайомих атошників, есбеушників та поліцейських. Хвилин 15 мене били струмом. Один клацав рубильником, а інший сидів наді мною і кричав: “Скажи мені і те, і се”. Сварились: «З біса ти тут такий проукраїнський! Ви тут що, всі бандери?!» Росіяни казали, що полонені – нацисти і їх треба розстрілювати. Розмовляли за методичками Соловйова. Запевняли, що вони в Мелітополі назавжди, тож ми маємо або змиритись, або поїхати геть. Після цього допиту мене не чіпали аж до жовтня».
У жовтні до камер полонених стали заходити молоді військові, можливо – мобілізовані. Вони ні в кого не питали ані прізвищ, ані причин затримання. Просто ходили по камерах і били чоловіків. Олександра змусили вивчити гімн Росії. Декому з затриманих наказували його співати.
Одного хлопця забирали рити окопи, повернули до камери за декілька тижнів. Олександр каже, що так росіяни стимулюють затриманих замислитись над своєю поведінкою.
Через катування та психологічний тиск троє полонених порізали собі вени
«Я мав поламані ребра і не міг стояти, просив медичної допомоги впродовж тижня. 15 жовтня мене вивели з мішком на голові до лікаря, який дав мені мазь і перетягнув ребра еластичним бинтом. Мені здалось, що цей лікар – росіянин, тому я не став заводити із ним розмов, – говорить активіст. – Серед затриманих було троє хлопців з інших камер, які в різний час порізали собі вени. Думаю, вони зробили це через катування та психологічний тиск. Гострі речі заборонені, але за бажання можна було знайти гвіздок чи щось схоже. Двоє порізали вени вдень, їх відвезли до лікарні і звідти вже відпустили додому. Інший хлопець зробив це ввечері, його лишили в камері. Перев’язали руки, наклеїли пластир, але на ранок все ж відправили до лікарні».
Олександр дізнався, що в одній з камер вже шість місяців сидить його знайомий, місцевий проукраїнський активіст. Через щілину в стіні він розповів Олександру, що раніше тут утримували українського полковника, але потім окупанти забрали його рити окопи під Пологи. Серед полонених були учасники АТО. За час, який Олександра утримували в СІЗО, жодного з армійців не відпустили і не обміняли. До їх камер майже ніколи ніхто не заходив.
18 жовтня Олександру одягли на голову мішок і вивезли до Василівки Запорізької області. Там зачитали рішення, в якому йшлося, ніби він небажана особа в Мелітополі. Після цього чоловік пішки дістався Запоріжжя.
—
Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки у рамках проєкту «Hela Sverige Skramlar for Ukraina».
