Нічого святого: як росіяни викрали в Бердянську священників УГКЦ Івана Лeвицького і Богдана Гелету
Іван Левицький родом із Львівщини, Богдан Гелета — з Івано-Франківщини. Обидва колись за покликом душі вирішили стати монахами. У Бердянську вони прослужили близько чотирьох років. Парафія Різдва Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви була нечисленною. За словами рідних священників, строк їхнього служіння в Бердянську спливав наприкінці 2022 року, вони мали повертатися додому.
Храм Різдва Пресвятої Богородиці в Бердянську
“Коли почалася повномасштабна війна, ми запропонували панотцю Івану повертатися додому, але він сказав, що не залишить людей і церкву”, — розповідає Христина Лех, родичка Івана Левицького.
Вже 27 лютого 2022 року Бердянськ захопили російські війська. Не погоджуючись із окупацією, місцеві жителі виходили на мирні акції протесту, в яких брали участь і священнослужителі УГКЦ. Щодня о 12-й годині панотець Іван Левицький читав молитви за мир у центрі міста — біля інсталяції “Я люблю Бердянськ”.
Іван Левицький у Бердянську
За словами канцлера Донецького екзархату УГКЦ панотця Андрія Бухвака, на початку окупації Бердянська молебні за мир священники проводили під українськими прапорами, але після силового придушення мирних акцій протесту молилися без української символіки. 16 листопада в центрі міста під час чергової молитви за мир Івана Левицького затримали. Ввечері того ж дня росіяни захопили й іншого священнослужителя Парафії Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ — Богдана Гелету.
Богдан Гелета в храмі
Наступного дня російські силовики провели обшук у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, про що російські пропагандисти зняли сюжет.
Іван Левицький в сюжеті izvestia
Сфабриковані звинувачення
Новинний сюжет про затримання настоятеля греко-католицького храму російські пропагандисти випустили 24 листопада минулого року. У ньому йшлося про те, що в храмі нібито знайшли три тротилові шашки, електронні підривники до них, мінометні міни і два пістолети. Також виявили українську церковну літературу, яку визнали доказом протиправної діяльності священників. Показали й допит Івана Левицького, проте зізнань у скоєнні “злочинів” від нього не прозвучало.
“Ми знаємо, що вони точно не могли такого робити. Треба просто знати їх. Панотець Іван Левицький — дуже добра, чуйна людина. Завжди допомагав бідним, тим, хто потребує, завжди всіх вислухає”, — запевняє Христина Лех.
Донецький екзархат УГКЦ вважає, що звинувачення проти священників сфабриковані у відповідь на обшуки СБУ в Києво-Печерській лаврі. Цю позицію керівництво екзархату обґрунтовує, зокрема, тим, що до священників із боку російських спецслужб від початку повномасштабної війни і до арешту зауважень не було. Плюс обшук храму, парафіяльного дому та інших технічних приміщень парафії відбувався, коли обох священників уже затримали і вони не могли контролювати ані ці будівлі, ані дії російських військових.
“Тільки через вірність Богові і Церкві отцям-душпастирям інкримінуються вищезгадані “звинувачення”, — йдеться в заяві екзархату.
Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) 1 грудня 2022 року закликав звільнити священників: “Учора надійшло повідомлення, що їх нещадно катують. Відповідно до класичних сталінських репресивних методів вибивають зізнання у злочині, якого ті не скоювали. З дня на день їм загрожує смерть”.
Про катування священників повідомляє також заступник голови Бердянської районної ради Віктор Дудукалов: “В отця Богдана цукровий діабет. Перебування у в’язниці для нього смертельно небезпечне. Їх утримують і катують у 77-й колонії”, — написав він на своїй сторінці в Фейсбуку.
У квітні цього року росіяни захопили будівлю костелу Римо-католицької церкви в Бердянську. У відеорепортажі пропагандисти звинуватили католицьких священиків у “масштабній підривній роботі” проти православного Бердянська.
“Є велика вірогідність, що костел на спуску гори давав притулок українським військовим, диверсійним групам і був дружнім місцем для греко-католиків, які ховали у своєму схроні зброю та вибухівку”, — повідомили в сюжеті. До того ж, пропагандисти заявили, ніби католицькі священники незаконно використовують персональні дані парафіян і їхні біологічні матеріали.
Ось, що з цього приводу говорять в Бердянській міській військовій адміністрації: “Костел Різдва Пресвятої Діви Марії був не лише релігійною громадою. Тут нужденні могли отримати підтримку, а жителі та гості міста мали можливість почути органну музику. Від самого початку окупації костел надавав укриття та допомогу всім, хто її потребував”.
З бердянськими священиками добре знайомий Петро Креніцки, настоятель парафії Успіння Святої Анни УГКЦ у Мелітополі. Залишившись в окупованому російськими військами Мелітополі, він також піддавався утискам, а згодом його “депортували”.
Старався не провокувати, а іноді й жартував
Словак за національністю Петро Креніцки, якому нещодавно виповнилося 67 років, ділиться з МІПЛ досвідом спілкування з окупантами. Каже, у Мелітополь приїхав 12 років тому з Закарпаття. Заснував тут парафію Успіння Святої Анни, а згодом й інші, зокрема парафію Різдва Пресвятої Богородиці, де служив Олександр (Сашко, як його ще називають) Богомаз.
Петро Креніцки, священник
Мелітополь Петро Креніцки називає оазисом української культури, духовності, свідомих та інтелігентних людей. Багато мешканців цього регіону мають коріння на заході України, тож після розпаду СРСР у них з’явилася потреба у греко-католицькій церкві.
“Перша капличка, яку ми організували в Мелітополі, була у звичайній хаті. Потім побудували церкву в Мелітопольському районі в селі Орлове. Там було багато переселенців із Закарпаття, тож туди привезли дерево і побудували храм. Пізніше в інших селах біля Мелітополя мали спільноти людей”, — розповідає Петро Креніцки.
Кількість парафіян і священників із часом збільшувалася. За словами о. Петра Креніцки, Українська греко-католицька церква за час існування у цьому регіоні здобула авторитет, священники мали гарні стосунки з владою, людьми, з іншими церквами.
З початку повномасштабного вторгнення РФ у Мелітополі, як і в Бердянську, священнослужителі проводили молебні за мир у центрі міста. Коли населені пункти району окупували, то організували допомогу цивільному населенню — привозили в села хліб, воду, ліки, допомагали пенсіонерам знімати гроші у банкоматах.
Петро Креніцки зазначає, що коли в місті почалися арешти, то він розумів, що прийдуть і по нього. Головна ціль окупантів була залякати людей. Уперше до отця Петра прийшли у середині березня 2022 року.
“Це були представники російської ФСБ. Я старався вести себе позитивно, щоб не дозволити їм наповнити мене страхом, щоб не взяли владу наді мною”, — згадує Креніцки.
Отець Петро Креніцки
Натомість росіяни поводилися вороже. Не могли зрозуміти, чому український священник розмовляє українською мовою: “А я жартома відповідав: “Дивіться, скільки мені років! Коли мені вчити російську мову?” Пояснив їм, що я словак, що залишився тут, щоб допомагати людям”, — пригадує Петро Креніцки.
Були й інші зустрічі зі спецслужбами Росії, зокрема на блокпостах, адже священнику довелося часто їздити по селах, звідки інші церковнослужителі виїхали.
“Серед тих військових зустрічалися різні люди, — ділиться отець Петро. — Були й наші — донецькі, луганські хлопці, які ставилися до мене добре і навіть просили: “Батюшко, моліться, щоб ми повернулися додому!” Деякі, знаючи, що я вожу хліб по селах, зустрічаючи мене, казали: “О, батюшка, який пахне хлібом”. А деякі атакували. Наприклад, одного разу, дізнавшись, що я словак, агресивно запитали, чи в курсі я, що Словаччина дала якусь зброю Україні? Тоді я жартома відповів їм: “Хлопці, мені прикро аж до крові, що словацька влада не порадилася зі мною, а прийняла рішення без мене”. А потім додав: “Хлопці, я просто священник, живу з людьми і для людей”. І пояснив, що мені нічого боятися і нічого ховати, бо моя місія — служба людям у домах милосердя, допомога нужденним, лежачим, безхатькам”.
Отець Петро говорить, що намагався спілкуватися з російськими військовими без сарказму, не провокуючи на агресію. Натомість вони провокували. Після кожної такої бесіди він почувався “викрученою ганчіркою”, сили відновитися шукав у молитві.
“Церкву прикрашають не золоті куполи, а золоті серця”
Чергова зустріч Петра Креніцки зі спецслужбами сталася 22 листопада, після затримання бердянських священників. Тоді отець Петро вирішив поїхати у Бердянськ і дізнатися подробиці. Але на блокпості перед Бердянськом його затримали і в грубій формі доставили на допит.
“Військовий запитував мене: “Чому ви не боїтеся?” Я відповів: “Що злого ви можете мені зробити? Нічого. Можете мене вбити, то я вам буду вдячний, бо у мене документи всі на виїзд до неба”, — розповідає священник. — Запитували, чому політика нашої церкви проти Москви, на що я відповідав, що яка б не була політика, цар чи президент, завжди будуть люди, які будуть скривджені, які мають душевні рани і які потребують підтримки. А я для того, щоб допомогти їм відкрити мир, силу духа”.
Петро Креніцки зазначає, що на той час у нього вже закінчився строк посвідки на проживання, для його продовження військовий РФ порадив йому їхати в Запоріжжя — на вільну територію України.
“Він казав, що на підставі нової посвідки я зможу оформити інші документи на окупованій території. Пізніше я говорив про це з нашим Владикою і попередив, що виїжджати не буду, бо назад мене після виїзду не пропустять”, — згадує отець Петро.
За словами священника, росіяни хотіли його “купити”, запропонувавши великі кошти для будівництва собору на честь мучеників у Мелітополі.
“На це я відповів, що церкву прикрашають не золоті куполи, а золоті серця. Допомагайте, кажу, людям — віддайте ті гроші на лікування. А якщо людям потрібна буде церква, то буде й будівля, а якщо не потрібна, то на вулиці молитимося. Богові не потрібно золото, Богові потрібно, щоб ми жили в любові до людей, — говорить отець Петро. — Я ще з молодих років дізнався, що таке КДБ. У Росії з часів СРСР не змінилося нічого — ставлення зверхнє, принцип один: ви можете мати свого бога, але він має стільки влади, скільки ми йому дозволимо, а ви — ніхто. Я зрозумів, що вони раби страху, бояться, аби один одного не здав, тому й ховаються один від одного”.
Того дня його протримали близько чотирьох годин, а після він поїхав у церкву Різдва Пресвятої Богородиці, де служили Іван Левицький і Богдан Гелета. Храм був опечатаний. Біля паркану плакала жінка.
Парафія Різдва Пресвятої Богородиці, Мелітополь
“Ми знали один одну, бо я і раніше сюди приїздив. Вона так кинулася, обняла, виплакалася, розказувала про цю історію, що отець Іван щодня їздив машиною молитися в центр. З ним було завжди 3—4 жінки. Одна з парафіянок похилого віку написала український вірш, який росіяни знайшли в молитовнику в церкві. Вірш був про війну, про біль, страждання. Вона написала його на аркуші і підписала. За цими даними її знайшли, схопили і тримали три дні. Відпустили з принизливою умовою: вона за чотири години мала вивчити російський гімн і заспівати його в центрі міста”, — говорить отець Петро.
Підпав під “бердянську хвилю”
Наступну зустріч з окупантами Петро Креніцки мав за три дні — 25 листопада. На ранковій службі він побачив двох незнайомих чоловіків, які прикидалися парафіянами. Поруч із церквою розташована стара хата, в якій отець Петро жив. Хату ремонтували робочі. Після ранкової служби священник відніс робочим сніданок, вийшов на подвір’я біля церкви. В цей момент туди “влетіла” машина з затемненим склом, вискочили військові в масках. Один із них підскочив до священника, наказав зняти підрясник і стати на коліна.
“Він дав команду, але не чекав на її виконання, почав бити, — згадує Петро Креніцки. — Руками, ногами копав, автоматом по хребту. Коли я був на колінах, то робочих вивели з хати. Один звідався, що сталося. Військовий схопив його за волосся і ударив об стіну, травмувавши йому голову. Дуже суворо поводилися. Їхній начальник ФСБ, який нібито поважав мене, притримував підлеглих і сказав мені, що я підпав під “бердянську хвилю”. Далі робили обшук у церкві, хаті, але нічого не знайшли. Хотіли забрати машину, але я встиг її передати іншій людині.
Священник каже, що про “депортацію” йому ніхто не говорив, дали команду зібрати речі для перевдягання. Він попросив дозволити йому взяти Біблію, молитвослов і вервицю. Підрясник брати заборонили. Йому наділи мішок на голову, посадили на заднє сидіння між озброєних військових і кудись повезли. Приблизно за 10 км він почав задихатися.
“Я кажу їм: “Хлопці, або допоможіть, щоб я відійшов на другий світ, або я вже не можу дихати, задихаюся. А цей ефесбешник говорить: “Зніміть”. Після цього повідомили, що Російська Федерація проявляє до мене ласку і безкоштовно вивозить на кордон”, — говорить Петро Креніцки.
Його вивезли на блокпост Василівка, де передали іншим військовим, один із яких почав із нього знущатися.
“Коли мене йому передали, він сказав: “Я з тобою зроблю все, що роблять ваші фашисти з нашими військовими”. Такий вульгарний був, казав: “Будемо гратися, так?” Потім мене відвезли за 500 м від Василівки, військовий забрав у мене гроші і телефон, зачитав рішення про “депортацію” і каже: “Все, йди. Зараз дорогою відстрелю тебе”.
Росіянин не стріляв. Петро Креніцки дістався українського блокпосту, після чого йому допомогли виїхати до Запоріжжя. Згодом він поїхав служити знову на Закарпаття. За тиждень після його “депортації” видворили ще одного мелітопольського священника УГКЦ — Олександра Богомаза.
За словами Петра Креніцки, утисків зазнали представники й інших конфесій. Наприклад, послідовники течії “Свідки Єгови” з початком окупації поїхали одразу, адже в Росії ця організація заборонена. Мусили бігти й представники протестантських церков “Нове покоління”, “Нове життя”, “Благодать”.
Міжнародне право і захист священників
Дії посадових осіб Російської Федерації, які приймають рішення про незаконне ув’язнення, депортацію, захоплення цивільних осіб на окупованих територіях, зокрема представників духовенства, мають ознаки воєнних злочинів, вважає Андрій Яковлєв, експерт МІПЛ, керуючий партнер АО “Амбрела”.
Андрій Яковлєв, адвокат, експерт МІПЛ
— Згідно з нормами міжнародного гуманітарного права, релігійний персонал, як і цивільні особи, які через збройний конфлікт чи окупацію перебувають під владою сторони, громадянство якої вони не мають, вважаються жертвами війни. Відповідно, такі особи перебувають під захистом Женевських конвенцій. Зокрема, під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни (Четверта Женевська конвенція) і додаткових протоколів до неї, прийнятих у 1977 і 2005 роках.
Вказані документи містять низку правил, які держава-окупант зобов’язана виконувати щодо цивільного населення, яке залишилося на окупованій території. Так, наприклад, цивільна особа, перебуваючи на окупованій території, має право за будь-яких обставин на особисту повагу, повагу до своєї честі, релігійних переконань та обрядів, звичок і звичаїв. Держава-сторона конфлікту, під владою якої опиняються цивільні особи, зобов’язана ставитися до них гуманно, вживати відповідних заходів безпеки.
Якщо говорити про духовенство, то статтею 58 Четвертої Женевської конвенції встановлено, що держава-окупант повинна дозволити релігійним служителям надавати духовну підтримку їхнім одновірцям. Крім того, окупаційна держава зобов’язана приймати посилки, у яких містяться книжки та предмети, необхідні для задоволення релігійних потреб, та сприяти їхньому розповсюдженню на окупованій території.
Щодо насильницьких дій стосовно будь-яких цивільних осіб, то здійснювати катування, піддавати людей жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню, свавільно позбавляти людей життя, заарештовувати і затримувати людей у свавільному порядку, заперечувати свободу думки, совісті і релігії, вважати людину винною до тих пір, поки її вина не буде доведена судом, — заборонено! Також забороняється захоплення заручників.
Можна припустити, що людина скоїла яке-небудь правопорушення на території держави-окупанта, тоді у потенційного порушника виникає право на справедливий суд. А справедливим суд можна вважати за умови дотримання таких принципів, як рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; забезпечення обвинуваченому права на захист тощо. Якщо такі умови не виконуються, це свідчить про порушення норм міжнародного права державою-окупантом.
Що стосується такого виду покарання російською стороною, як депортація, то по-перше, міжнародним гуманітарним правом забороняється, незалежно від мотивів, здійснювати примусове індивідуальне чи масове переселення або депортацію населення з окупованої території, за виключенням евакуації, якщо для того є підстави. По-друге, якщо мова йде про вид покарання, то, повертаючись до вищесказаного, ухваленню такого рішення мала б передувати процедура справедливого суду. Інакше це порушення міжнародного гуманітарного права. Відповідно до статті 7 Римського статуту міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 року, “депортація або насильницьке переміщення населення” відносяться до числа злочинів проти людяності, які тягнуть за собою міжнародну кримінальну відповідальність.
З огляду на вищезазначене, можемо говорити, що дії посадових осіб Російської Федерації, які ухвалюють рішення про незаконне ув’язнення, депортацію, захоплення цивільних осіб на окупованих територіях, зокрема представників духовенства, мають ознаки воєнних злочинів. Зазначу, що воєнні злочини, злочини проти людяності не мають строку позовної давності.
