Інші воєнні злочини

Операція «фільтрація». Через що проходять українці, які опинилися під російською окупацією 

Російська армія разом із підконтрольними їй бойовиками так званих «ДНР» і «ЛНР» вибудовують на окупованих територіях систему фільтраційних таборів, де людей перевіряють на лояльність окупаційній владі. Також з її допомогою намагаються створити базу даних мешканців окупованих територій. Через жорна фільтрації проходять усі місцеві жителі. І хоча це протизаконно, великого вибору в людей немає. Ти або добровільно йдеш на фільтрацію, або тебе примусово туди тягнуть. 

Якщо у перший місяць повномасштабного вторгнення Росії в Україну кількість фільтраційних таборів на окупованих територіях можна було перелічити по пальцях, то тепер вони всюди. Безіменне, Оленівка, Докучаєвськ, Новоазовськ, Мангуш, Волноваха, Старобешеве, Донецьк — ось лише кілька населених пунктів, де облаштовані фільтраційні табори. В одних тримають українських військових, представників інших мілітарних формувань, в інших — цивільних. Різняться фільтраційні табори і за тим, як вони облаштовані. Це можуть бути шатри, намети, поліцейські відділки, блокпости, колонії, слідчі ізолятори тощо. Утім навіть без таборів фільтрація триває абсолютно на всій окупованій території. Рано чи пізно бойовики приходять до кожного тамтешнього жителя.

Місце призначення — свобода


Фільтрацію українців російська армія організувала від початку війни. Найперше це відбувалося на блокпостах, через які люди намагалися виїхати з місць ведення бойових дій. Тут під час перевірки окупанти шукали тих, кого можна затримати. З особливою прискіпливістю ставилися до людей, які їхали на підконтрольну Україні територію.

Так сталося з родиною Галини (ім’я змінено задля безпеки), яка 17 березня разом із чоловіком, восьмирічною донькою і старшим сином вирішили прориватися з Маріуполя в бік Запоріжжя. Тоді на виїзді з міста був тільки один блокпост. Його, хоч і з ретельною перевіркою, але перетнули без особливих проблем. Коли ж під’їхали до селища Мангуш (20 км від Маріуполя), то чоловіка і сина Галини забрали всередину блокпосту, де раніше стояли українські поліцейські, а тепер облаштувалися військові з шевронами так званої «ДНР». Зазначимо, що син жінки, Олег (з метою безпеки ім’я змінено), до 21 листопада минулого року служив за контрактом у Збройних силах України, але з того часу був цивільним. «Їх роздягнули, перевірили на предмет наколок, потертостей від зброї тощо. І коли сина роздягали, вони побачили, що він одягнений у натільну одежу ЗСУ — зелену футболку військовослужбовця. І все. Його вивели під дулами двох автоматів», — розповідає Галина.

Родина Галини лишилася в Мангуші — зупинилися в родичів. Наступного ранку, 18 березня, жінка була біля відділку так званої «міліції “ДНР”». Але там повідомили, що її сина відвезли в Докучаєвськ, де на нього чекає фільтрація зі здачею відбитків пальців і перевіркою на участь в антитерористичних операціях «проти народу республіки». Тоді всіх відправляли в Докучаєвськ, а нині фільтраційні табори є в Оленівці, Мангуші, Новоазовську, Володарському, Старобешевому та інших містечках. Місцеперебування сина Галини дотепер невідоме. В самому ж Мангуші в березні також почалася фільтрація. До родичів, які прихистили сім’ю Галини, прийшли військові з шевронами «ДНР». Вони переписували паспортні дані мешканців селища, проглядали їхні телефони.

З того часу фільтрація для тих, хто самотужки або в рамках гуманітарних коридорів намагається виїхати на підконтрольну Україні територію, стала жорсткішою. Людей перевіряють набагато ретельніше, оскільки російські солдати та підконтрольні їм бойовики так званих «ДНР» і «ЛНР» із недовірою ставляться до українців, які намагаються вирватися з окупації. Саме тому під час фільтрації їх роздягають, б’ють, влаштовують кількагодинні допити, ставлять провокаційні запитання, тиснуть психологічно і намагаються вивести з себе. У людей шукають татуювання з українською символікою, сліди від зброї — синці та подряпини.

Ось, як про це розповідає 30-річна Катерина, мати двох синів — 6 та 11 років. Разом із кількома десятками українців вона виїхала з «Азовсталі» під час організації гуманітарного коридору. Кінцевий пункт призначення — Запоріжжя. Але щоб туди дістатися, росіяни виставили обов’язкову умову — всі мають пройти фільтрацію.

Їх привезли в село Безіменне, це за 30 км від Маріуполя. Фільтраційний табір тут облаштований у наметах. Після того, як у людей зібрали персональні дані, жінок та чоловіків розділили і по одному почали заводити в намети. Тут відбувався скринінг. «Це найпринизливіше, через що я проходила, — згадує Катерина. — Нас роздягали. Когось до трусів, когось догола. Вибірково, я не знаю, чому так. Чоловіків відводили окремо. Там їх набагато довше тримали. Що шукали — невідомо. Перевіряли також рюкзаки — усе вивертали. Перевіряли телефони, листування читали. Жінкам, які мали родичів чи друзів військових чи поліцейських, погрожували. Казали, що їх знайдуть. Обіцяли надіслати голови чоловіків у коробках». Окрім того, за словами Катерини, росіяни допитували їх про українських військових — де розташовані їхні позиції, хто туди приїздить, яка глибина підвалів на «Азовсталі».

Ще одна врятована — Ганна Зайцева, яка евакуювалася разом із шестимісячним сином Святославом. До війни жінка працювала в маріупольській школі №10 викладачкою французької мови. Її чоловік працював на «Азовсталі». На цьому ж заводі вони ховалися від російських бомбардувань.

«У бункері нас було приблизно 75 людей. Електрики не було, тому користувались генератором, — пригадує жінка. — Так я гріла воду для дитячої суміші (молоко через стрес у мене зникло). Ми трималися завдяки українським військовим, які приносили нам підгузки та суміші. Коли дорослим бракувало їжі, бійці “Азову” віддавали свою, а самі весь день нічого не їли. У мене досі перед очима шоколадка, яку мені подарував наш солдат зі словами: “Ти молода матуся, тобі важливіше”».

Ганна каже, що за час перебування в укритті їх тричі намагалися евакуювати, втім щоразу спроби були марними, оскільки росіяни відновлювали обстріли «Азовсталі». Думок про те, щоб вийти живою з бомбосховища, майже не лишилося, але 30 квітня до них прийшли українські військові і повідомили, що за 10 хвилин почнеться евакуація.

«Ми їхали по таких руїнах, що нереально описати, це гірше, ніж у фільмі жахів. Наш автобус був без вікон і дверей, від пилу перехоплювало подих. Потім нас вивезли на набережну, де на нас чекали представники ООН, церковників та Червоного Хреста, — розповідає Ганна. — Поряд сіли два російські солдати. Нас привезли у село Безіменне у фільтраційний табір, там були жінки — військові з РФ. Нас повністю роздягали й оглядали. У мене був медальйон із тризубом, то вони вимагали назвати ім’я того, хто подарував. Я сказала, що не пам’ятаю. Телефони наші сканували, переписували всі контакти, відновили всі фото й взяли відбитки долонь. Після огляду нас повезли в Дмитрівку, де ми переночували у наметах. До Запоріжжя ми дісталися лише 3 травня».

Фільтрація організованих груп, які виїздять на підконтрольну Україні територію, несе для людей значні ризики, оскільки проходять її не всі. Частину окупанти затримують, особливо тих, хто має хоч якесь відношення до військових. Найкричуща історія останнього часу сталася з військовим медиком Вікторією Обідіною, яка на «Азовсталі» лікувала захисників Маріуполя. 8 травня під час фільтрації окупанти розлучили її з чотирирічною донькою Алісою. Точне місце перебування жінки дотепер невідоме.

Радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко розповідає, куди діваються цивільні, які не пройшли фільтрацію.

«Усіх, кого визнано «неблагонадійним» у фільтраційних таборах під Маріуполем, доставляють у приміщення колишньої виправної колонії №52 у селищі Оленівка Донецької області. Приміщення тюрми переповнені. При плановому ліміті колонії 850 осіб, зі слів свідків, на сьогодні там утримується не менш 3 тис. людей. Переважно з Маріуполя та Маріупольського району», — каже Андрющенко.

За його словами, в Оленівці утримують тих, хто не служить у ЗСУ, Нацгвардії чи інших правоохоронних органах. Натомість там тримають рідних військових, колишніх працівників правоохоронних органів, активістів, журналістів і людей, які просто викликали підозру, в тому числі через наявність патріотичних татуювань. Мінімальний строк перебування в колонії — 30 діб. Стільки ж діб окупанти відводять на процедуру фільтрації, тому вони, каже радник мера, називають тримання людей не ув’язненням, а фільтрацією.

Добровільно-примусово 


Стосовно людей, які самостійно прибули на фільтрацію і не виказують намірів їхати в бік неокупованих територій, бойовики поводяться спокійніше. 

Денис, який до війни навчався в Маріуполі, каже, що виїхати з міста збирався ще в квітні. Але не міг через відсутність власного автомобіля. До того ж, каже, так зване деенерівське «МВС» заявило, що чоловіків до 65 років вивозити з Маріуполя заборонено.

Зрештою його таки відвіз друг. Приїхали в село Безіменне, де, як він думав, відбудеться фільтрація. За словами Дениса, там був величезний натовп, але, як виявилося, фільтрацію в Безіменному проходять лише ті, в кого є власний автомобіль. Пішоходів відправляють до місцевої школи, де складають фільтраційні списки для Старобешевого. «Біля школи до мене підійшов якийсь чоловік і запитав, чи є в мене знайомі азовці, есбеушники тощо, перевірив мої речі, — згадує Денис. — Підозрюю, що це був деенерівський військовий, оскільки всюди були їхні прапори. Але на ньому не було жодних знаків розрізнення. У нього була якась мілітарі куртка і кобура з пістолетом. Потім прийшов хлопець-волонтер, я дав йому свій паспорт, він мене записав, сказав, що завтра о 7 ранку автобус буде. Переночувати запропонував у школі на матраці. Я так і зробив».

У класі, де він ночував, були й інші люди — ті, що також зібралися на фільтрацію в Старобешеве, і ті, що жалілися, мовляв, не знають, коли виберуться зі школи: «Я чув історії, що за якісь правопорушення військові можуть тебе арештувати, посадити в таку от школу і ти там сидітимеш під їхнім наглядом незрозуміло скільки. Я міг іти, куди завгодно, мене ніхто не утримував. А от щодо інших, то напевно не знаю. Чув, що в когось там забирають паспорти, але мені не дуже хотілося з цими людьми спілкуватися, бо були такі, що розмірковували про зону. Але їх, напевно, там утримували, я так зрозумів».

Наступного дня о 9 ранку приїхали три автобуси. Сісти в них могли лише ті, хто був у списках. Людей викликали по одному, записували в новий список прізвище, ім’я, по батькові, дату народження, адресу реєстрації. Загалом записали 24 людини. Посадили в автобуси.

Спочатку, каже Денис, їм обіцяли, що після фільтрації відвезуть у Маріуполь. Але щойно приїхали в Старобешеве, виявилося, що звідти на безоплатному автобусі лише два шляхи: або в Новоазовськ, або в Росію, куди вивозять у невідомому заздалегідь напрямку.

«В Старобешевому нас привезли до якогось чи то будинку молоді чи то будинку відпочинку молоді, — розповідає Денис. — Ми зайшли в актову залу. Сказали, що всі, хто старший за 65 років, паспорти здають першими. У них їх забрали і понесли в поліцію, яка там поруч. Сказали, що якщо все в порядку, то не потрібно буде нікуди йти, їм просто повернуть паспорти. Потім назвали першу частину людей за списком, вони пішли в цю поліцію. Керував процесом якийсь чоловік у цивільному одязі, він не представився. Запитував, чи є хтось із «Азовсталі», чи когось утримували на цьому заводі. Також він запитував, чи є серед нас якісь свідки звірств, убивств, які здійснені руками українських військових. Ніхто йому нічого з цього приводу не відповів.

У поліцію запускали по 10 людей. Ми піднялися на третій поверх, нам дали анкету, яку треба було заповнити. Там всякі дані про себе, серія, номер паспорта, ім’я, знайомства з азовцями, есбеушниками, чи брав участь у військових діях, чи брали твої родичі у військових діях тощо. Після цього в нас забрали паспорти і сказали чекати. Ми почекали, сказали знову заходити. Потрібно було, щоб у тебе взяли відбитки пальців, долонь, фотографували. Знову чекаєш. Після цього заходиш у кабінет, де сидить, мабуть, начальник поліції. Він переписує дані паспортів, там тебе ще раз навіщось фотографують, але вже на тлі тої штуки, яка зріст показує. Потім підходиш і у якомусь журналі ставиш «Ні» і розписуєшся. Я не знаю, що означає оце «Ні», мабуть, що не маю претензій. Не бачив, щоб хтось писав «Так», очевидно, що ніхто не хоче собі проблем.

Опісля йдеш на двір і чекаєш, коли тобі в черговий раз винесуть паспорт, але вже з цим маленьким папірцем, де твої паспортні дані, печатка, а також позаду печатка, що ти дактилоскопований, дата. Ось це і є посвідчення, що ти пройшов фільтрацію. Після цього ми пішли в автобус до Новоазовська, нас туди привезли. Мало кому туди треба було, тому водій за гроші повіз решту в Безіменне, бо це село набагато ближче до Маріуполя, ніж Новоазовськ. Я ж залишився в Новоазовську у знайомих. На цьому, власне, моя фільтрація закінчилась».

В Новоазовську Денис купив автобусний квиток до Донецька, а звідти — до Санкт-Петербурга. Хлопець збирається виїхати в ЄС через російський кордон. Каже, що зі Старобешевого, де він пройшов фільтрацію, на підконтрольну Україні територію людей не вивозять.

Чистий, охайний, ввічливий і з цигарками


На шляху прямування до фільтраційного табору, як і під час самої фільтрації і окупації, багато що залежить від тактики, яку обирають люди. Якщо привітний до бойовиків, перебуваєш із ними, що називається, на одній хвилі та ще й маєш для них цигарки, вважай, що проїдеш без проблем.

Так, наприклад, діяв маріуполець Дмитро, який до війни працював на місцевому металургійному комбінаті. «Ми з дівчиною почули, що сусіди їхатимуть на фільтрацію на своїй машині, попросилися до них, тому що хотіли виїхати до родичів у Волноваху, — розповідає він. — Виїжджали через блокпост із боку ТРЦ «Порт Сіті», сказали, що на фільтрацію в Мангуш. Пропустили без питань, особливо коли пригостили цигарками. Просили показати паспорти, оглядали багажник. Було дуже багато блокпостів, мало не кожні 500 метрів.

Люди добрі, привітні, жартували і були досить зговірливі — особливо за цигарки. З нами поводилися з повагою і без грубостей, спокійно доїхали до місця фільтрації.

У Маріуполі на блокпостах бачили дагестанцев, вони до нас нормально ставилися. Бачили також російських військових та представників їхнього МНС на пунктах видачі гуманітарної допомоги, ще чоловіків у російській формі з російськими прапорами на ній.

Фільтрацію проходили в Мангуші. Там є дві черги. Коли ми приїхали, то черга на РУВС була вже більше 6500 чоловік, вона просувається по сім людей на день, оформлюють дуже повільно. Ті, що приїхали на фільтрацію, живуть або в дитячому садку, або в укритті. З тваринами нікуди не беруть. Нам пощастило знайти квартиру. Люди в очікуванні фільтрації в садках живуть по два місяці.

Друга черга — це черга з автомобілів на виїзд із міста. Люди живуть у цих автомобілях по 5-8 днів, поки не пройдуть фільтрацію. Ми фільтрацію пройшли за десять днів, заплативши по 2500 грн за місце в черзі — випадково знайшли таку можливість пройти швидше. На блокпосту дороже, тому що фільтрацію проходить уся машина, всі, хто всередині. В місцевих чатах місце в черзі можна купити від 2000 до 5000 грн».

За словами Дмитра, перед фільтрацією він заповнив анкету, але її ніхто не подивився, тому, каже, писати можна все, що заманеться. Сама фільтрація забрала близько 15 хвилин. Зробили фото в профіль, в анфас, узяли відбитки долонь і пальців. Також запитували, чим займався, де працював, чи не служив у ЗСУ, чи не допомагав українській армії, де зупинився і де живеш? Телефон Дмитра не перевіряли.

Чоловік переконує, що окупанти звертають увагу на те, аби людина мала природній вигляд, мовляв, якщо ти чистий, охайний та ще й ввічливий, тоді не викликаєш особливих підозр. Після фільтрації йому видали паперовий квадратик із печаткою місця фільтрації та написом «дактилоскопований», на звороті ручкою написали ПІП. З цим папірцем можна вільно пересуватися територією так званої «ДНР».

Зараз Дмитро вже у Варшаві. З Волновахи, куди він поїхав після Мангуша, чоловік дістався Донецька, а звідти за 350 євро — Євросоюзу. Їхав через Росію. Дає загальну рекомендацію обов’язково перед перетином кордону видалити Telegram.

Що про фільтрацію окупантів думають правозахисники


Аби зрозуміти, наскільки законними є дії окупаційної влади, «Медійна ініціатива за права людини» звернулася до
Андрія Яковлєва з адвокатського об’єднання «Амбрела». Він багато років займається міжнародною правозахисною діяльністю, в тому числі щодо українців, які потерпають від російської окупації в АР Крим і ОРДЛО.

«Процеси, які зараз відбуваються — це затримання і подальше позбавлення людей свободи без законних на те підстав. Усі вони проходять спеціальну процедуру, яку ми умовно називаємо фільтрацією, хоча в міжнародному гуманітарному праві такого терміну немає. З певним припущенням можна говорити про проведення процедур, що схожі на інтернування. Вони дійсно передбачені міжнародним гуманітарним правом, але лише тоді, коли це є абсолютно необхідним для забезпечення безпеки держави, яка затримує. В нашій ситуації абсолютна необхідність затримання неочевидна», — говорить він.

Яковлєв наголошує: найперше ця процедура порушує статтю 8 Європейської конвенції з прав людини, оскільки йде максимально повний збір чутливих персональних даних людини для незрозумілої мети.

«Можемо очікувати, що персональні дані в подальшому будуть безконтрольно зберігатися, — припускає він. — Ви ж подивіться, у людей збирають відбитки пальців, їх фотографують — все це означає, що окупантам ці дані потрібні не лише для перевірки особи, але й для зберігання інформації про неї».

Наступний момент — незаконне утримання.

Він так само стосується всіх без винятку, хто проходить фільтрацію, навіть тих, кого потім відпускають. Щодо людей, які фільтрацію не пройшли, то невідомо, що з ними буде далі, оскільки немає чітких процедур, ніякі документи про затримання не складаються і не видаються, принаймні ми про них не знаємо.

«Якщо немає процедурних вимог, не дотримується право людини на ефективний і справедливий судовий розгляд, то все це — свавілля, — пояснює юрист. — В такому випадку можемо говорити про нелегальне ув’язнення. Затримані позбавляються звичайних для всього цивілізованого світу процедур habeas corpus (права на судове оскарження затримання). Бо одних затримують через якесь татуювання, інших — через зв’язки з офіційною владою, ще когось — казна за що. Що це за критерії, як вони свідчать про лояльність чи нелояльність такої людини до окупаційної влади? Якщо людина цивільна, якщо вона не брала участі в збройному конфлікті, якщо не вчинила кримінального злочину, її ув’язнення та позбавлення волі незаконне та може становити склад воєнного злочину з боку окупаційної влади».

А от щодо військовополонених комбатантів, то їх, на жаль, ворог може утримувати в полоні аж до закінчення конфлікту. При цьому мають бути дотримані їхні права, які закріплені у Женевській конвенції про поводження з військовополоненими.

Станіслав Мірошниченко, МІПЛ

_____________

Медійна ініціатива за права людини у коаліції з іншими правозахисними організаціями документує воєнні злочини та злочини проти людяності, що вчиняються на території України у зв’язку зі збройною агресією російської федерації.

Відомі вам факти надсилайте на адресу warcrimeSOS.UA@gmail.com

 

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Інші воєнні злочини
Тримали десять днів у полоні. Росіяни викрали 14-річного хлопця з Херсонщини

14-річного Віталія Мухарського росіяни тримали у підвалі херсонського апеляційного суду десять днів. Увесь цей час батьки хлопця боролися за його звільнення. Розповідаємо історію сім’ї з Киселівки, що на Херсонщині.

29 Листопада 2022

Інші воєнні злочини
«Мені пощастило вижити». Історія Олександра Тіхонова, який мало не загинув на трасі між Кремінною і Лиманом

Після того як МІПЛ опублікувала розслідування «Дорога смерті: розстріл цивільних на трасі Кремінна – Лиман», до нас […]

29 Листопада 2022

Інші воєнні злочини
«Був незручним»: мера Голої Пристані Олександра Бабича вісім місяців утримують в СІЗО Крима

Міський голова Голої Пристані, що на Херсонщині, Олександр Бабич зник наприкінці березня. Його утримують у СІЗО окупованого […]

28 Листопада 2022

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Більше публікацій