П’ять місяців полону для АТОвця: росіяни тримають в неволі Ярослава Гроха, якого викрали з дому на Київщині

Велика частина цивільних людей, яких у березні цього року російські військові викрали на Київщині, досі знаходяться в неволі. Достовірні дані про їх фізичний стан та місцезнаходження можуть повідомити лише люди, які звільняються з незаконного ув’язнення. Однак, вже тривалий час росіяни не відпускають цивільних в’язнів, а тому рідні викрадених людей живуть в невідомості. 

Ярослав Грох. Фото з соцмереж.

Зокрема це стосується родини 25-річного Ярослава Гроха. Його разом з батьком Михайлом викрали російські військові ще 20 березня в селі Толокунь. Мама Ярослава пані Оксана пригадує той день, ніби страшний сон: 

“Того дня росіяни зайшли в село і пішли по хатах. Вони шукали терористів, шукали, в кого є зброя. Прийшли до нас. Чоловік показав зброю, показав документи на неї, всі віддав. Ми в цей час були у літній кухні. Вони (російські військові – МІПЛ) перевернули все в будинку, а Ярослава змусили принести їм документи, які ми перед цим заховали”. 

Після обшуку з родини забрали трьох чоловіків – Ярослава, його батька Михайла, та ще одного родича, який переховувався у родини Грох.

Ярослав, каже його мама, раніше був учасником антитерористичної операції на Донбасі. Жінка переконана, що російські військові знали про це – вони дуже цілеспрямовано розпитували Ярослава і знали, що він має відповідне посвідчення, яке його змусили їм принести. 

Зі слів Михайла відомо, що тоді їх повезли на підприємство Вікналенд у Димері. Там тримали як цивільних заручників. Особливо ні про що не питали і звинувачень не висували. 

Підприємство Вікналенд. Фото МІПЛ

Людей тримали в невеликому закритому приміщенні із зав’язаними очима та руками. Як розповідали інші цивільні заручники, російські військові виводили людей по одному та катували біля дверей, аби всі інші чули, що на них чекає. Зокрема, застосовували й електрошокери. 

Місце, де утримували полонених. Фото МІПЛ

Через два дні зранку з Вікналенда забрали понад десять людей, серед яких був і Ярослав Грох. Михайло тоді сказав сину: “іди додому, не чекай мене”. Він був упевнений, що його сина відпускають. Але цього не сталося. 

Михайла відпустили з неволі 23 березня. А Ярослава разом з іншими цивільними бранцями повезли до Гостомеля. Там їх деякий час тримали на військовому аеродромі в непрацюючих морозильних камерах. Потім відправили в Білорусь, а далі – в селище Новозибков Брянської області в СІЗО №2. 

Про це відомо зі слів волонтера “Червоного хреста. Україна” Дмитра Левицького. Він сидів в одній камері з Ярославом. 

Раніше Дмитро розповідав, що наглядачі СІЗО влаштовували для новоприбулих жорстку “прийомку” – били та знущалися. А потім видали робу та тримали безперервно у камерах. 

Наприкінці квітня Дмитра та ще кількох цивільних заручників випустили. Це був один з небагатьох обмінів, під час якого вдалося повернути людей із Київщини. І саме від Дмитра мама Ярослава знає останню достовірну інформацію про сина. 

“Росіяни не говорять, де саме вони тримають Ярослава. Я отримала лише підтвердження від російського “Червоного хреста”, що він у них. Але в якому він стані, в яких умовах його тримають – вони не кажуть”, – говорить Оксана. 

Нагадаємо, тоді у березні росіяни затримували десятки людей у населених пунктах поблизу Димера, що на Київщині. Зокрема, викрали журналіста Дмитра Хилюка разом з батьком Василем. Батька відпустили, а Дмитра, так само як і Ярослава, відправили у СІЗО №2 в Новозибкові. 

Також російські військові тоді затримали Івана Дрозда, який ішов зустрічати свого брата. Його викрали неподалік Димера та також утримували на Вікналенді. 

МІПЛ відомо щонайменше про 40 викрадених тоді цивільних людей поблизу Димера. Декого з них відпустили, дехто зміг втекти з незаконного ув’язнення після того, як українські війська завдали удару по позиціях росіян. Але при цьому вони встигли забрати із собою частину заручників. 

Нагадаємо, що вивезення цивільних людей на територію іншої держави заборонено Женевською конвенцією.

 ______________________

Матеріал підготовлено Медійною ініціативою за права людини за підтримки Української Гельсінської спілки з прав людини