Режим Лукашенка “затягує гайки”: як у Білорусі переслідують українців і тих, хто їм допомагає
У березні минулого року родина Людмили Романчук виїхала з Києва до невеликого села під Макаровом. Там вони намагалися сховати 16-річну доньку Сашу від окупації, але потрапили під зачистку російських військ. Чоловіка Людмили — Павла — росіяни розстріляли, жінку ранили і разом із донькою вивезли в Білорусь.
“Було 4 березня, п’ятниця. Ми снідали і я мимоволі, навіть не розуміючи чому, сказала фразу: “Наїдайтеся, бо невідомо, коли ми їстимемо наступного разу”. За кілька годин по цьому Паша вийшов на вулицю набрати води і не повернувся. А для нас почалося пекло”.
Так пані Людмила починає свою історію. З донькою Сашею вони залишилися самі проти озброєних російських солдатів, котрі після зачистки вулиць взялися за будинки. Аби залізти в зачинені хати, ті використовували драбину — залазили через вікна.
Людмила з Сашою зачинилися в сауні. Поки росіяни нишпорили будинком, перелякана жінка з донькою сиділи тихо, боячись поворушитися. Були певні: якщо росіяни почують бодай звук — розстріляють.
Людмила Романчук через рік після поранення та примусового перебування в Білорусі
Коли російські солдати смикнули ручку зачинених дверей, Людмила стояла спиною до них. У цей момент хтось із росіян випустив автоматну чергу.
Куля пробила двері, влучила в спину Людмили та вилетіла крізь груди. Тієї миті жінка навіть не відчула болю, але зрозуміла, що поранена: “Під одягом полилася по тілу гаряча кров”.
Вона повернулася до Саші і сказала: “Донечко, тільки не кричи. Мене поранили”.
Коли росіяни вийшли з будинку, у 16-річної дівчинки, що залишилася сама з пораненою мамою, почалася істерика. Саша була готова зробити все, аби врятувати маму.
За кілька годин стало зрозуміло, що без сторонньої допомоги шансів вижити у Людмили немає. Відтак Саша вимушена була вийти з будинку та піти до сусідів.
“Ти ж мене дочекаєшся?” — запитала вона, йдучи по допомогу.
Мама відповіла ствердно.
“Уявіть мої відчуття, коли я відпускала доньку, не знаючи, що там відбувається на вулиці”, — переповідає Людмила.
Утім Саші вдалося. Вона покликала на допомогу сусіда.
Людмила Романчук із донькою Сашею
За якийсь час до сусідського будинку також прийшли росіяни. Вони дізналися про поранену Людмилу, надали першу допомогу, поклали жінку на підлогу автомобіля та повезли в невідомому напрямку. Разом із Людмилою в машині був військовий, який погрожував жінці:
“Не дай боже ти будеш гучно дихати, я тебе пристрелю. У мене автомат заряджений”, — казав він.
Ближче до ранку Людмилу пересадили в авто для евакуації поранених, де були лежаки в два поверхи, ніби в потязі. Тоді росіяни їздили Макарівським районом та збирали своїх поранених. В машині постійно було двоє російських солдатів, які наглядали за пораненими.
Так минув майже весь другий день після поранення. Зрештою Людмилу привезли на базу російських військових у лісі неподалік Макарова. В якийсь момент двері машини відчинилися і туди завели Сашу. За кілька годин Людмилу з донькою відправили гелікоптером до Білорусі.
“Невідомий назвався моїм чоловіком і намагався забрати в Росію”
Перед відправкою Людмилі сказали, що після першої допомоги в Білорусі її разом із російськими солдатами відправлять у Росію. Цього жінка боялася найбільше, бо розуміла: виїхати звідти майже неможливо.
У вертольоті було до 30 поранених російських солдатів. За 30-40 хвилин гвинтокрил приземлився на одній із військових баз у Білорусі. Там був розгорнутий великий польовий шпиталь.
Наступною зупинкою мав стати Мозир, але лікар у польовому госпіталі сказав Людмилі: “Туди їхати 40 хвилин — ти не доїдеш”.
Відтак жінці зробили першу операцію, встановили дренажі. Лише після цього кілька невеликих автобусів, схожих на українські “Богдани”, рушили в напрямку Мозиря. Так Людмила опинилася в місцевій лікарні, куди майже відразу прийшли білоруські журналісти розпитати про те, “як героїчні російські солдати врятували жінку та її дитину”.
Головний лікар попередив Людмилу: якщо говорити все, як є, вона матиме серйозні проблеми.
Те ж саме мала на увазі і журналістка, яка першим ділом запитала: “Ви розумієте, де ви перебуваєте?” “Мабуть, запитала, щоб я не наговорила зайвого”, — пояснює Людмила.
В інтерв’ю вона розповіла, що прийшли мародери та поранили її, а росіяни надали допомогу. “Я не могла сказати, що це російські солдати в мене вистрілили та вбили мого чоловіка. Я безсила, з пораненням, а поруч зі мною моя донька. І вони можуть зробити все що завгодно, якщо їм щось не сподобається”, — каже Людмила.
Порядки в Мозирській лікарні були чіткі: першу добу людину лікують, а потім відправляють у Росію. Лише завдяки лікарям Людмилі та Саші вдалося цього уникнути.
Головний лікар забезпечив Людмилі ледь не цілодобовий нагляд персоналу. Навіть у маніпуляційну жінка ходила з кимось із працівників.
Та одного дня лікар повідомив, що на адресу лікарні прийшов лист від чоловіка, який впізнав у Людмилі свою дружину і хоче забрати її до Росії. Лікарня у таких випадках мала б це забезпечити.
“Я тоді була у відчаї, — згадує Людмила. — Сказала: “Ви розумієте, що в мене взагалі нікого в Росії немає, а чоловіка вбили? І як це взагалі можливо: без жодних документів тебе може хтось забрати до іншої країни”.
Людмила розуміла: якщо її відправлять у Росію, то повернутися в Україну буде вкрай важко
Тоді лікар відповів, що Людмилі треба шукати знайомих у Білорусі та швидко залишати лікарню. Так вона і зробила. Кілька днів жінка ще лікувалася в приватній лікарні, а потім завдяки знайомим виїхала разом із донькою через білорусько-польський кордон. Зазначимо, що білоруські перевізники не хотіли пускати Людмилу в автобус, заявляючи, що їм заборонено перевозити українців.
“На допитах білорусів запитують про ставлення до України і так званої “СВО”
Родина Олександра Трофімова, лікаря з Барановичів, що в Білорусі, минулого року допомагала українським сім’ям, які вимушено опинилися в країні та намагалися виїхати в Європу або повернутися в Україну. Олександр погоджується розповісти про переслідування з боку режиму Лукашенка, бо нині вже залишив Білорусь.
“Якби я залишався в Білорусі, — каже Олександр, — то не мав би змоги розповідати про це”.
Ще в березні 2022-го українських біженців почали розміщувати під Гомелем у трьох санаторіях. Раніше журналісти МІПЛ писали про обмеження для українців, які діяли у цих санаторіях.
“У нас брехливий режим, гнилий уряд, тому я думаю, вони шукали свою вигоду, щоб потім спекулювати, всім показувати, мовляв: ми теж турбуємось, ми теж годуємо біженців”, — розповідає Олександр Трофімов.
Він допомагав збирати речі, їжу та гроші для вимушених біженців, згодом його родина прийняла першу сім’ю з України в себе вдома. Інколи людям було достатньо доби, аби переночувати, набратися сил та їхати далі.
Одна сім’я з Малої Каховки, пригадує чоловік, вісім діб їхала до Білорусі, їм потрібно було десь зупинитися. Були також молода пара з одномісячною дитиною та сім’ї з кількома дітьми.
Згодом почалися погрози на адресу тих, хто приймав українців у себе.
“Мені не раз говорили, що в Мінську приходять якісь люди, викликають на бесіди. Знайомі говорили: ви або закінчуйте, або виїжджайте, або будьте дуже обережні. А як ти будеш обережний, коли твої сусіди бачать, що в тебе у дворі стоять машини з українськими номерами?” — розповідає Олександр.
Наприкінці липня чоловіка звинуватили в зберіганні та розповсюдженні екстремістських матеріалів. Три доби його тримали в ізоляторі тимчасового тримання: залізні нари без матраців, передачі заборонені (за винятком теплих речей), світло ввімкнене цілодобово, а вночі двічі будять та змушують підходити до дверей і представлятися. Так утримують політичних в’язнів.
“Загалом все як в тюрмі”, — резюмує Олександр.
У соцмережах у нього знайшли фото з біло-червоно-білим стягом, зроблене в далекому 2006-му році в Криму. Це фото було однією зі складових обвинувачення на адресу Олександра. Але через те, що фотографія зроблена давно, згодом його відпустили.
На допитах в Олександра запитували й про ставлення до українців і так званої “СВО”. Він відповів, що не вважає це військовою операцією, а Росія розв’язала повномасштабну війну проти українців.
“Більшість білорусів розуміють ситуацію, — говорить Олександр. — Вони повністю підтримують Україну. Але висловлюватися про це вони не можуть, бо навіть за розміщення вашого жовто-блакитного стяга можна отримати статтю та сісти в тюрму”.
Поранені українці, яких привозили навесні минулого року, і, ймовірно, продовжують привозити зараз, здебільшого перебувають у прикордонних містах Білорусі. Лікарі, які їх приймають, дали підписку про нерозголошення. Відтак дізнатися більше про допомогу пораненим цивільним неможливо.
Олександр зазначає, що тиск із боку режиму Олександра Лукашенка впродовж минулого року посилювався, влада виказує підвищену зацікавленість людьми, які допомагали українцям. Ще навесні 2022-го білоруси відкрито збирали гроші та поширювали в соціальних мережах заклики про допомогу українцям. А вже влітку вони почали масово видаляти ці пости, оскільки через них можна потрапити у тюрму.
“Зазвичай ті, хто допомагав українцям, виступали проти режиму Лукашенка в 2020 році. Не всі ж поїхали з Білорусі”, — пояснює Олександр.
Поступово тамтешня влада “вичищає” всіх, хто на боці України. Через це одні їдуть з країни, а проти інших порушують кримінальні справи, їх затримують.
Олександр із дружиною та трьома дітьми виїхав з Білорусі на початку грудня 2022 року. Останню родину з Куп’янська вони прийняли в себе за два дні до виїзду — подружжя з одномісячною дитиною, які потім також виїхали в Європу.
Режими в Білорусі та Росії — ідентичні
Журналісти МІПЛ звернулися до кількох білоруських правозахисних організацій з проханням розповісти більше про політику Білорусі стосовно українців. Та скрізь отримали одну відповідь: через тотальні переслідування інформацію про це отримати неможливо.
Білоруська правозахисниця Марія Квіцинська, регіональна консультантка Європи та Центральної Азії Всесвітньої організації проти тортур, зазначає, що ситуація в Білорусі погіршується. Про це свідчать окремі повідомлення про затримання та вироки волонтерам і правозахисникам.
Так, влітку минулого року стало відомо про затримання білоруської волонтерки Алли Короленко, яка влаштовувала свято для українських дітей. Днями ж білоруський суд ув’язнив Нобелівського лауреата Олеся Біляцького.
Нобелівський лауреат Олесь Біляцький у суді. Фото t.me/nexta_tv
“Всіх, хто демонструє солідарність з Україною, затримують і порушують проти них адміністративні або кримінальні справи. Були випадки, коли людей, які не підтримують Лукашенка або Путіна, вираховували навіть по лайках в соцмережах”, — говорить Квіцинська.
Правозахисниця вважає білоруський режим ідентичним до російського. “У них інтегровані правоохоронні системи та законодавство. Для українця потрапити в Білорусь — те саме, що потрапити в Росію”, — каже Марія.
Експерт Українського інституту майбутнього Ігар Тишкевич наголошує, що багато українців приїжджають до Білорусі після того, як вимушено опинилися в Росії. І це, каже він, правильна стратегія на такі випадки.
Річ у тім, що в Мінську продовжує працювати українське посольство. Тому для людей, які залишилися без документів, єдиним способом виїхати до будь-якої вільної країни залишається звернення до посольства та оформлення тимчасових документів.
Та передбачити майбутню політику білоруського режиму складно. Не виключено, що полювання на українців та білорусів, які їм допомагають, набиратиме обертів.
