Сліди війни на кожному фасаді: репортаж із Сараєва, де воєнні злочинці подібно Росії казали, що вбиті діти — це вигадка
Боснійська війна офіційно почалася шостого квітня 1992-го і тривала чотири роки. За різними оцінками, під час бойових дій загинуло близько 100 тисяч людей, ще 31 тисяча вважалися зниклими безвісти. Понад 2 мільйони людей були переміщені всередині країни і за її межами. З тих пір минуло понад три десятиліття, але більшість родин так і не повернулися до своїх домівок. Ще близько восьми тисяч зниклих безвісти продовжують шукати й досі.
На запрошення Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ) українська делегація, яка складалася з представників громадських організацій, родин зниклих безвісти та державний органів, відвідала Боснію та Герцеговину, аби обмінятися досвідом.
Кривава історія одного міста
Літак іде на зниження. Незабаром він приземлиться в аеропорту боснійської столиці Сараєво, з усіх сторін оточеного гірськими схилами. З висоти пташиного польоту ці гори мають неймовірний вигляд: серпантин доріг і водойм, маленькі будиночки оточені буйною зеленню. Споглядаючи неймовірні пейзажі, важко уявити, що 30 років тому ці гори забрали тисячі життів. Тепер про трагедію свідчать численні кладовища, які дуже добре проглядаються з висоти.
Сараєво з ілюмінатора літака. Фото: Марія Климик, МІПЛ
Прогулянка Сараєвом спричиняє безліч емоцій. Війна закінчилась давно, та її наслідки видно ледь не на кожній вулиці. Сліди від снайперських куль досі лишаються на фасадах будинків, а пошматований гранатами тротуар береже памʼять про загиблих. Цих вирв, відомих як “троянди Сараєва”, у місті більше сотні. Вони зафарбовані червоною фарбою і позначають місця, де під час облоги вбито більше ніж три людини.
Разом із істориком Ніколасом Моллом ми йдемо вулицями, де зараз вільно гуляють туристи. На дитячих майданчиках поруч із будинками граються діти. Утім 30 років тому така прогулянка могла коштувати життя: ворожі снайпери ані на мить не вагалися, навіть коли в об’єктиві гвинтівки бачили дитину.
Ворожі кулі забрали життя майже півтори тисячі дітей. Ми зупиняємось у центральному парку міста, де на їхню честь встановлено пам’ятник: дві скляні фігури, менша та більша, як символ крихкості дитячого життя і того, що батьки не завжди можуть його вберегти.
Пам’ятник загиблим під час війни дітям. Фото: Марія Климик, МІПЛ
— На цих циліндрах викарбувано імена дітей, а в дужках ви бачите ім’я батька, як підтвердження того, що ці діти справжні, адже тодішні злочинці, як і Росія зараз, заявляли, що ці жертви — вигадка, що їх не існувало, — пояснює Ніколас Молл.
Він додає, що батьки вбитих під час облоги Сараєва дітей об’єдналися в асоціацію, саме вони й ініціювали встановлення пам’ятнику.
Із темою дітей під час війни також працює Музей воєнного дитинства, де зібрані свідчення людей, які у воєнні роки були дітьми. У цьому місці важко стримати сльози. Предмети, які ми бачимо всередині скляних кубів, належали вбитим батькам, братам чи сестрам: знайдені чи пошиті іграшки, якими гралися перебуваючи у підвалах; одяг, який одягали востаннє; речі, які допомогли вижити. Кожен цей предмет містить у собі або щасливий спогад, або трагедію. Експозиція присвячена не лише історіям боснійської війни, але й іншим війнам, зокрема війні в Україні.
Експозиція Музея воєнного дитинства. Фото: Марія Климик, МІПЛ
Пошуки зниклих безвісти і труднощі ідентифікації
У 1995 році з ініціативи Великої Британії та США президенти Боснії та Герцеговини, Хорватії та Сербії підписали Дейтонські угоди.
— Лише після підписання мирної угоди ми побачили, як багато в нас зниклих безвісти, — говорить під час зустрічі із українською делегацією Метью Холлідей, директор європейських програм МКЗБ.
Рішення про створення Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти ухвалили у 1996 році на саміті G7 в Ліоні. Ця міжурядова організація мала займатися зниклими безвісти внаслідок збройних конфліктів, порушень прав людини чи стихійних лих. Комісія базувалася в Сараєві, але її діяльність розповсюджувалася на всі колишні зони конфліктів на Західних Балканах.
Пошук був складним і тривалим. Зʼясувалося, що тих, кого вважали зниклими безвісти чи полоненими і кого утримували в концентраційних таборах, стратили. Аби приховати скоєне, злочинці розкопували масові поховання і переносили тіла у важкодоступні місця в ліси і гори.
— Зникали цілі сім’ї, тож не було кому подати заяву, чи здати ДНК, не було кому прийти на впізнання решток. Не було свідків, які б могли розповісти про поховання чи де шукати тіла. Але були спільноти, які мали бодай якусь інформацію і хотіли допомогти, — розповідає Саміра Крехич, керівниця Програми Західних Балкан МКЗБ.
Саміра Крехич (друга праворуч), керівниця Програми Західних Балкан МКЗБ. Фото: МКЗБ
Жінка додає: траплялися ситуації, коли сім’я мала лише свідоцтво про народження рідного — єдиний доказ того, що така людина існувала.
До пошуків та ексгумації масових поховань залучали експертів: судово-медичних антропологів, судових археологів, ентомологів, одонтологів та ін. Наприкінці 1990-х ДНК-експертизу не застосовували так широко, як тепер, тож перші ідентифікації решток проводили за анатомічними особливостями, особистими речами чи документами. Цей метод часто призводив до помилок, і родини ховали чужу людину.
Боснія і Герцеговина — перша держава, яка ухвалила закон про зниклих безвісти. За ініціативи МКЗБ тут також створили Інститут зниклих безвісти, що цілковито змінило систему роботи з родинами та ідентифікацію решток.
Однак не всі проблеми вдалося розвʼязати. Так, через численні перепоховання тіла загиблих розпадалися на фрагменти і нерідко опинялися в різних могилах. Родини ж, знайшовши лише частину кісток, відмовлялися їх забирати для поховання.
— Матері чекали, щоб знайшли всі фрагменти їхніх дітей. Час минав, зрештою вони забирали те, що вдалося ідентифікувати, і ховали. Але їхній біль не минав, тому що за кілька років дослідники знову стукали в їхні двері і говорили, що знайшли нові рештки, — розповідає Амор Масовіч, колишній голова Інституту зниклих безвісти.
Меморіальне кладовище у Сребрениці, де під час війни стався масовий геноцид мусульман. Фото: Марія Климик, МІПЛ
Наразі тут не ідентифікували ще близько двох тисяч решток. Вони або в поганому стані, або ніхто з близьких родичів не подав заяви про пошук і не здав ДНК. Та навіть зараз, коли минуло понад 30 років від боснійської війни, до МКЗБ досі надходять заяви про зниклих безвісти.
Все, що залишиться — це пам’ять
Наш автомобіль мчить звивистою дорогою, оточеною гірськими вершинами. Від цього неймовірного виду перехоплює подих, однак для місцевих ці краєвиди — нагадування про смерть. Ми прямуємо на схід Боснії і Герцеговини, до невеликого містечка Сребрениця. У 1995 році там вчинили один із найбільших після Другої Світової війни міжнародних злочинів.
У 1993 році Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію про визнання Сребрениці та її околиць безпечною зоною, однак у 1995 році ця територія стала пасткою для тисяч цивільних. Упродовж кількох днів липня там вбили понад вісім тисяч боснійських мусульман. У 2007 році Міжнародний суд ООН визнав масові вбивства у Сребрениці геноцидом.
Меморіальна плита з кількістю загиблих під час геноциду в Сребрениці. Фото: Марія Климик, МІПЛ
— Геноцид здійснюють за планом і це дуже важко довести. Але виконавців масових вбивств у Сребрениці засудили не за геноцид, а за злочин проти людяності, бо вони нібито не були свідомі всього плану, — пояснює Тарік Црнкіч, прокурор Спеціального департаменту з воєнних злочинів прокуратури Боснії і Герцеговини.
Водночас він вважає, що причетні до захоплення та переміщення полонених і хто знущався і брав участь у розстрілах, є співучасниками саме геноциду, оскільки розуміли кінцевий результат таких дій.
У Сребрениці ми відвідуємо Меморіал і кладовище жертв геноциду 1995 року, який відкрили у 2003-му. Попри жахливі спогади, сім’ї жертв прагнули, аби меморіальний комплекс встановили саме на місці злочину як постійне нагадування про скоєне.
— У вас триває війна, але ви вже маєте думати про збереження пам’яті, про меморіальні комплекси, — звертаються до українських родин жінки з об’єднання “Рух матерів Сребрениці та Зепа”. — Це дуже складний і заполітизований процес. Ми боролися до останнього, щоб це кладовище і цей комплекс були саме такими, як ми хочемо, і там, де ми хочемо.
Українська делегація разом з матерями, які втратили своїх дітей під час геноциду у Сребрениці. Фото: МКЗБ
Війна забрала у цих жінок родини, тож понад 30 років свого життя вони присвятили пошукам. Об’єднавшись у велику спільноту, вони й досі борються за справедливості.
— Якби не наші зусилля та наполегливість, ми не отримали б визнання геноциду, не було б нічого з того, що маємо зараз, — зізнаються жінки. — Тож ви маєте бути сильними, разом боротися за те, чого прагнете.
Ця публікація стала можливою завдяки фінансовій підтримці Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти осіб (МКЗБ) коштом уряду Канади. Думки, висловлені в цій публікації, є думками авторів і не повинні приписуватися Міжнародній комісії з питань зниклих безвісти осіб (МКЗБ), її донорам або державам-учасницям.
