“Стоятиму до останнього, ніколи не здамся”, — історія вбитого вагнерівцем ізраїльського добровольця Олександра Дубовика

Ліс, окоп, два силуети. Один із них — український військовий, інший — російський із Групи Вагнера. Поранений і неозброєний український боєць майже не рухається, росіянин нависає над ним. Далі — кількахвилинний діалог. Про що розмовляють — невідомо. За мить вагнерівець одягає шолом, обходить окоп, стає за спиною українця, підносить зброю та розстрілює його.

Це відео зняв український розвідувальний дрон. Він зафіксував вбивство українського армійця Олександра Дубовика з позивним “Партизан”, добровольця батальйону “Свобода” Національної гвардії України, який опинився в російському полоні.

Олександр Дубовик, позивний “Партизан”. Фото з особистого архіву Олени Дубовик

Наприкінці грудня 2022 року він востаннє телефонував дружині. “23-го підрозділ Саші йшов на штурм неподалік селища Озарянівка, це Бахмутський напрямок. Ніхто досі не може розповісти, що сталося. Але ми зрозуміли, що потрапили в засідку: десь сидів снайпер, вони потрапили під обстріл. Я не знаю, скільки людей було з Сашею, але в той день загинуло десять наших військових”, — говорить Олена Дубовик, дружина Олександра Дубовика. 

“Не зможу дивитися збоку, я служив в армії, це мій обов’язок”

З Оленою ми зустрічаємося на Алеї слави Краснопільського кладовища у Дніпрі. Саме тут похований Олександр. Зі сльозами на очах, та все ж із усмішкою, дружина розповідає про чоловіка. Зізнається, що як би боляче їй не було, спогади про Олександра викликають тільки радість.

“Він дуже позитивний, будь-яку сумну ситуацію так переверне, що неможливо не сміятися. Навіть побратими в день похорону казали про це. Він завжди говорив: “Ну, чого ти така сумна?” Я згадую і не можу не усміхатися. Він скрізь із усмішкою, скрізь. Навіть на війні”, — Олена говорить про чоловіка в теперішньому часі, попри те що про його загибель дізналася майже одразу.

Олена Дубовик, дружина вбитого військовослужбовця Олександра Дубовика. Фото: Віктор Ковальчук

Олександру Дубовику було 34 роки. З Оленою вони познайомилися у Дніпрі, тут одружилися, тут народився син Артем. Через хворобу близької людини поїхали до Ізраїлю, де отримали громадянство, жили, працювали, там народилася донька. Утім весь час родина планувала повернутися в Україну і оселитися в Дніпрі.

24 лютого 2022 року змінило все.

“26 лютого Саша з Артемом, кульками і прапором поїхали в Тель-Авів на мітинг на підтримку України. Після повернення весь час телефонував, розмовляв із друзями, з тим, із ким у 18 років служив в армії. Ті говорили, що йдуть у Збройні сили України”, — згадує Олена.

Олександр Дубовик разом із сином Артемом на антивоєнному мітингу в Тель-Авіві. Фото з особистого архіву Олени Дубовик

1 березня Дубовик, як завжди, пішов на роботу. Проте Олена здивувалася, чому “такий гарний на роботу зібрався, завжди в робочому одязі, а тепер якийсь нарядний”. Чоловік відповів, що незабаром повернеться. 

Додому прийшов ввечері. Сказав, що був у посольстві України, їде на війну. “Я одразу розплакалася, ясна річ, істерика. Почала його відмовляти, — каже Олена. — Нормально поговорили лише наступного дня. Тоді Саша мені сказав: “Не зможу дивитися збоку, я чоловік, служив в армії, це мій обов’язок”. Йому важко було бачити, як чоловіки виїжджають із України. Казав: “Якщо всі виїдуть, то хто тоді захищатиме Україну?”

“Ніхто не хотів брати людей без бойового досвіду” 

2 березня чоловік поїхав. В Україну прибув у складі добровольчого Інтернаціонального батальйону ЗСУ.

13 березня разом із побратимами перебував у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки на Яворівському полігоні. У той день Росія випустила по полігону близько 30 крилатих ракет, деяки влучили в казарми. Батальйон, який там тренувався, розформували. Дехто з військових-іноземців повернувся додому, а дехто, як Олександр, почав шукати інші підрозділи.

“Короткий період він був у грузинському батальйоні, але вони не брали активної участі в боях. Саша казав, що не може сидіти і нічого не робити. Він шукав інший підрозділ. Ніхто не хотів брати людей без бойового досвіду. Зрештою потрапив до Національної гвардії”, — говорить дружина загиблого бійця.

“Партизан” разом із побратимами. Фото з особистого архіву Олени Дубовик

Пройшов навчання, недовго перебував на київському напрямку, згодом — на Луганщині, після чого їх перекинули під Бахмут.

Увесь цей час Олена підтримувала зв’язок із чоловіком, кілька разів приїжджала з дітьми в Україну, в Олександра були ротації.

“Якось ми приїхали на два тижні. У мене відпустка закінчилася, треба було повертатися до Ізраїлю, а Саші продовжили відпустку. Тоді син не захотів їхати, сказав: “Ні, я не поїду. Нехай мама їде, а я з тобою, тату, на війну піду”. Тож Артем трохи більше часу з ним провів, — усміхається Олена. — Востаннє ми бачились 31 жовтня в Києві. Ми всю добу дуркували, їли морозиво, потім Саша поїхав”. 

Востаннє сім’я Дубовиків бачилися в Києві 31 жовтня 2022 року. Фото з особистого архіву Олени Дубовик

22 грудня 2022 року Олена розмовляла з ним востаннє. Чоловік попередив, що вони йдуть на завдання, зв’язку не буде кілька днів. Останнє смс-повідомлення було таке: “Зая, ми поїхали”.

Впізнали за татуюванням із іменами дітей

Олександр Дубовик загинув 23 грудня 2022 року. Загинув не в бою. Його жорстоко вбили. Як саме — дружина дізнається згодом.

26 грудня Олені зателефонували з військової частини і повідомили, що її чоловік вважається зниклим безвісти і, ймовірно, загиблим. Пізніше зʼясувалося, що неподалік місця бою працював дрон української аеророзвідки, в поле зору якого потрапив момент вбивства Дубовика.

“Саша був поранений у праве плече, спирався на окоп, можливо, щось із ногою було. А збоку сидів росіянин, який зняв каску і весь час озирався. Вони про щось довго розмовляли. Про що була мова, ніхто не знає і, мабуть, не дізнається. Думаю, Саша висловив йому все: за побратимів, матерів, дітей. Сказав, хто вони і куди їм треба йти”, — вважає Олена.

На відео аеророзвідки видно, як російський військовий у формі Групи Вагнера, яка стояла на тих позиціях, стріляє у полоненого Олександра Дубовика. Той падає, а вагнерівець продовжує розстрілювати його в спину.

Дружині загиблого воїна сказали, що його тіло, швидше за все, не знайдуть, бо вагнерівці спробують приховати сліди злочину. “Вони вчинили воєнний злочин. Він поранений, його мали забрати в полон. Та оскільки це орки, вони цього не роблять. Вони його розстріляли і кинули там. А інші тіла забрали, щоб надалі зробити обмін тілами”, — говорить вона.

І все ж тіло Олександра знайшли. Наприкінці квітня 2023 року Олені зателефонували з моргу і попросили приїхати на впізнання. Попередньо особу загиблого воїна зʼясували завдяки татуюванням — іменами його дітей Артема та Соні.  

Про загибель Олександра Олена дізналася майже одразу, але тіло українського захисника повернули лише в квітні 2023 року. Фото: Віктор Ковальчук

Дружині розповіли, що тіло Олександра знайшли в лісосмузі неподалік місця вбивства. Поруч було ще п’ять тіл — трьох вагнерівців і двох українців. Тіла побратимів Олександра, що загинули з ним того ж дня, не знайшли й досі. Їх вважаютть зниклими безвісти. 

Поховали “Партизана” на Алеї слави у Краснопіллі. Фото : Віктор Ковальчук

Поховали Дубовика 5 травня 2023 року на Алеї слави у його рідному Краснопіллі. “Він говорив: “Стоятиму до останнього і ніколи не здамся”, — згадує Олена. Вже після смерті чоловіка в його телефоні вона знайшла відео, яке Олександр так і не надіслав. На ньому він говорить, аби Олена ні про що не шкодувала, бо так було треба. Жінка впевнена, що чоловік відчував, що вже не повернеться додому, тому з усіх сил намагався захистити своїх побратимів і якомога більше знищити ворогів.

Фото, відео — Віктор Ковальчук

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проекту “Українці в полоні: експертна підтримка держави та родин полонених”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Віродження”.