“Те, що сталося в Оленівці, вони зробили через ненависть до нас, азовців, плюс пропаганда”, – Кирило Масалітін
Кирило Масалітін із позивним “Масло” — головний сержант 3-го батальйону штурмової бригади НГУ полку “Азов”. 18 травня 2022 року разом із побратимами він вийшов із Азовсталі у, як їм тоді обіцяли, “почесний полон”. Їх привезли у Волноваську колонію № 120, відому як Оленівська. В ніч на 29 липня в бараку, де перебував “Масло” та ще 192 азовці, пролунало кілька вибухів. Близько 50 військовослужбовців загинули, ще понад 70 отримали важкі поранення і були доправлені до лікарень Донецька. За підрахунками МІПЛ, лише 22 військовослужбовці, які перебували в тому бараку, повернулися з полону. МІПЛ записала інтерв’ю з “Маслом”.
Кириле, розкажіть про перші дні перебування в Оленівці, що там було?
— Коли нас тільки привезли в колонію, ми очікували, що ставлення буде значно гіршим. Тоді тема Азовсталі була дуже свіжою, тому відразу вони не гарячкували, пустили на самотік, як то кажуть. Чекали, щоб розмови про нас стихли, а далі вже можна буде нарощувати тиск зі свого боку. Думаю, це був такий метод впливу.
У нас відібрали всі наші речі, майже нічого не лишилося. Видали щось для первинних потреб, але воно швидко закінчувалося. У моєму бараці було 337 людей, місця для всіх не вистачало, навіть матраци були не в усіх, тому до середині липня ми з хлопцями жили на подвір’ї. Питної води теж не було, тільки технічна, яку нам привозили.
Поступово тиск посилювався. Охорона щоразу мінялася і ставала жорстокішою. Першій було начхати на нас, наступна ж зміна почала “гайки закручувати”. Далі приїжджає нова зміна — стається вибух. А остання зміна нам уже казала: “Скажіть спасибі, що ми вас годуємо”. Для них, може, це і їжа, але в нормальних людей це їжею назвати не можна.
Оленівська колонія на карті
З Азовсталі також вийшло дуже багато поранених бійців. Як до них ставилися?
— Якоїсь кваліфікованої медичної допомоги вони там не отримували, лише знеболювальне — не та допомога, яка потрібна. Наскільки мені відомо, російські полонені отримують [в Україні, — МІПЛ] повноцінну медичну допомогу, з апаратами Ілізарова повертаються з полону. Натомість у нас був мінімальний набір медикаментів. Лікарі (такі ж полонені, як і ми), коли приходили на допомогу, говорили, що мають обмежені ресурси. Щоб відвезти з колонії когось до лікарні, мала відбутися ціла епопея.
Те, що нас евакуювали до лікарні після вибуху, мабуть, була дуже позаштатна ситуація, яка дозволила їм вийти за рамки своїх інструкцій. Заворот кишок — потерпи, зуби — потерпи.
“Сказали, що ми тут ненадовго”
Як ви дізнались, що вас мають перевести в інший барак?
— 27 липня [2022 року, — МІПЛ] прийшли працівники колонії, зачитали прізвища зі списку, сказали зібрати речі і чекати. У тому списку були абсолютно різні категорії військовослужбовців: командири, солдати, як із бойових підрозділів, так і з тилових. Нас зібрали з трьох азовських бараків, загалом — 200 людей. Завели на промзону, спочатку нічого не пояснили, просто сказали чекати. Увечері до нас прийшов начальник колонії, вишикував уесь особовий склад і сказав: “Хлопці, ви тут ненадовго, на кілька днів чи тиждень. Ми зараз робимо ремонт, ви скоро туди заїдете, все буде нормально”. От щось таке він нам сказав, ніякої конкретики.
Згодом від нас забрали кількох людей, як я зрозумів, на Донецьке СІЗО, і нас залишилося 193 людини. У нас були різні думки щодо цього: або нас кудись етапують, або обмін. Ми щодня чекали на обмін.
Дошка, на якій азовці занотували кількість тих, хто перебуває в бараку
Які умови були в цьому бараку?
— Умови? Це був промисловий цех. Ліжка стояли тісно одне біля одного. 200 ліжок, вільне місце було тільки при вході. На дворі стояли дві великі діжки для води, але вода була тільки в одній. До речі, цікавий момент: матраців, ліжок, подушок в інших бараках не вистачало, але в тому бараці були для всіх і ліжка, і матраци, і подушки.
Вони в процесі ще дороблювали різні речі в бараку. 28-го липня нас усіх зібрали, закрили в бараку. Вони робили зовнішнє освітлення, колючий дріт натягували по периметру. Ми навіть уже в туалет не могли вільно ходити, як у попередніх бараках, вночі перед вибухом дозволили виходить тільки по двоє.
Що пам’ятаєте про ніч, коли стався вибух?
— У нас була домовленість, що о 22:30 вимикають світло, на той момент я вже пішов спати. Прокинувся десь о 23:30. Більше року минуло, а я досі не пригадую, від чого саме я прокинувся. Одні хлопці кажуть, що було два вибухи, інші чули три. Отже, я прокинувся, зіскочив із ліжка, бо сплав на другому поверсі, намагався зорієнтуватись, довкола темно, всі сплять. Це все буквально хвилини часу: вибух, за ним ще один, десь ззовні бараку. Я дивився прямо в бік виходу. В той момент побачив спалах у тому районі, занервував, не знав, що робити. Ну, й одразу вибух уже в самому бараку. Я впав на підлогу і під ліжко перечекати першу хвилю, бо розумів, що багато людей зараз почнуть вибігати, можуть просто в паніці мене затоптати. Я десь пів хвилини зачекав, знайшов взуття, яке було там під рукою, взув і почав теж виходити.
Як ви вибиралися з бараку?
— Виходив я в зігнутому положенні, живіт дуже болів, я просто фізично не міг розігнутися. Вийшли на двір, у нас під стінами стояли піддони, ми на них лягли, хто був поранений. Кілька хвилин там пролежали. Тоді хтось почав кричати відходити від стін, бо всередині почалася пожежа.
В паркані трохи далі хлопці зробили дірку, через яку ми вилазили. Я був уже не перший, тому просто пішов туди, куди йшли всі. То була дорога до виходу з колонії, до воріт. Охорона, побачивши, що люди з бараку йдуть у той бік, зачинила ті ворота. Нікого туди не підпускали, кричали, щоб ми не підходили. Навіть, якщо не помиляюсь, вони в повітря стріляли, але це взагалі тупість була. Повно поранених людей, що вони собі думали, я не знаю.
“Просто стояли за воротами і дивилися”
Ви бачили поряд охорону та керівництво колонії, як вони намагалися допомогти пораненим?
— Біля того бараку був пост охорони. Коли стався вибух, там уже нікого не було. Вони перші, хто звідти тікав, і останні, хто хотів би туди заходити, щоб нам допомогти. Тому про допомогу з їхнього боку й мови не може бути. Вони стояли за воротами і просто дивилися. Положення, в якому я сидів, було таке, що складно було щось побачити. Але загалом за весь час, поки ми були на тій алеї, вони лише намагалися відігнати нас подалі від воріт. Як я розумію, вони дали можливість зібрати списки по пріоритетності поранених, кого в першу чергу вивозити — це все, що вони зробили.
Що відбувалося на алеї до того, як поранених почали евакуйовувати?
— Ми зібрались там усі, хто зміг дійти, кого притягнули, важкі і не дуже, всіх туди тягнули. Я там просто чекав. За деякий час до нас прийшли наші медики, які були з нами на Азовсталі і які, як я розумію, були на заводі Ілліча, але в них майже нічого не було з медикаментів, щоб можна було ефективно допомогти людям з пораненням, тож вони робили, що могли.
Алея біля адміністрації колонії, де полонені медики надавали допомогу пораненим азовцям
Хтось із хлопців до мене підійшов запитати, що зі мною. Я, коли з бараку виходив, мені в руку залетіли уламки і болів живіт. Я руку приклав до живота, по руці почала текти кров, але я подивився на руку, подивився на живіт і на животі не побачив крові взагалі. Я хлопцю кажу, що не знаю, болить живіт, попросив покликати когось із лікарів. Прийшов Вано. Я підняв футболку, він подивився і каже, що у мене два проникаючих у живіт, сказав на евакуації йти в першому ряду.
Замість швидких — КАМАЗи
Евакуації довелось чекати кілька годин, наскільки нам відомо. Розкажіть, як все відбувалося?
— В принципі, так, не швидко, ми коли виїжджали з Оленівки, то почало світати, а заїхали в Донецьк — було вже світло. Я їхав у першій машині, це був КАМАЗ, нас усіх туди закинули, стан у багатьох був важкий. У когось був пневмоторакс, у когось — багато уламків.
Про жодні швидкі там взагалі мови не було. Їхати було досить складно, хто їздив у КАМАЗі, зрозуміє. Ми були худі, вже без м’язів, сидіти було боляче, тож доводилося ставати на руки, щоб відірватися від підлоги — така от неприємна подорож.
Куди вас привезли?
— Приїхали в 14 лікарню. Там уже було багато військових, російських чи з ʼʼДНРʼʼ, не знаю, ну, і лікарів. Нас почали вивантажувати, заносити в лікарню на перший поверх, не в приміщення, а в коридор.
Мені поміряли тиск, почали вводити внутрішньовенно якісь препарати, думаю, для підняття тиску, бо в мене він був 80 на 40. А це вже такий стан, як пояснив мені лікар, на грані. Я в тій лікарні був десь понад годину, потім мене завантажили в машину швидкої допомоги і відвезли вже в 16-ту лікарню, де прооперували.
Поранені азовці в одній з лікарні Донецька
Можете описати травми, які ви отримали?
— Два уламки в живіт. Хірург вирізав близько 80 сантиметрів тонкого кишківника. Уламки в руку, ногу, контузія.
Ми бачили відео з лікарні російських пропагандистів із вашим коментарем. Що ви пам’ятаєте про прихід так званих журналістів?
— Я дізнався про те, що щось говорив на камеру, десь за два тижні після операції, коли хірург прийшов на огляд і каже: “О, ти ж зірка Ютуба”. Він прямо нічого не сказав, лише, що все нормально, нічого такого я не сказав. Я це відео вже побачив після обміну. Коли передивлявся, місцями флешбеки невеликі були. Ми ж розуміємо, як у них працюють журналісти: “Ви знаєте, що вас обстріляли Хаймарсами?” Я і на той момент не знав, що відповісти, і зараз не знаю. Але для себе я розумів одне: якби туди реально влучив Хаймарс, там би просто нікого не залишилось у живих.
Було ще кілька відео з лікарні з іншими хлопцями. На задньому фоні чути постійні вибухи. Як після того, що сталося, ви сприймали ті вибухи?
— Після Маріуполя було байдуже. Коли були в Оленівці, в них постійно ППО працювала, їхня артилерія, ʼʼГрадиʼʼ за стінами стояли, то ми якось не дуже реагували на це. А от після теракту, коли (я вже не пам’ятаю, який день) я вже більш-менш почувався добре, десь надранок почала працювати ППО, дуже гучно. Я занервував, після вибуху ще був якийсь період, коли мені було складно. Бо стався вибух, ти з цим нічого не зміг зробити, не міг зробити з тим, що тебе поранило, ти взагалі нічого не міг, тобто ти просто досягаєш апогею своєї безпомічності.
“Ставлення до нас стало ще гіршим”
Скільки часу ви провели в лікарні?
— Другого вересня нас повернули до Оленівки. Ставлення до нас змінилося, починаючи з того, як нас везли з лікарні: домашні капці, труси, футболка і 55 кілограмів ваги. Вони до нас ставилися, ніби ми з ними досі воюємо в Маріуполі.
Там заїхала нова зміна охорони, яка досить жорстко поводилася.
Вас обміняли 21 вересня 2022 року. Як відбувався обмін?
— Перед обміном у мене була така стадія, що, з одного боку, аби мене просто нікуди не рухали і поміняли, а з другого — не те, що байдуже, але ти починаєш поступово звикати, що тобі весь час погано.
Мене особисто там не катували, окрім цього вибуху, тож загалом скажу так, що більш-менш пощастило в цьому плані. Але перебування там — це досить складний період, морально і фізично. Я повернувся з вагою 58 кілограмів, а до початку повномасштабного важив 77. У Маріуполі я втратив кілька кілограмів стовідсотково, але майже 20 кілограмів за чотири місяці — в Оленівці. Тож здебільшого була радість, а ще багато змішаних емоцій. Тому що чотири місяці ти чекав цього моменту, а коли він настав, то вже не знаєш, як на це реагувати. І от перші кроки, коли ми перетнули кордон, намагаєшся усвідомити, що ти повернувся.
Обмін 21 вересня 2022 року. Серед обміняних в той день військовополонених був, зокрема, і Кирило Масалітін
Для чого, на вашу думку, частину азовців перевели в окремий барак?
— “Азов” — це ж найзліший ворог росіян. Із стратегічної точки зору зрозуміло, навіщо їм був потрібен Маріуполь, але я не розумію, який був сенс діяти так, як діяли вони. Вони могли просто відрізати нас від постачання і не дати можливості нікуди рухатися. Натомість вони цілеспрямовано знищували абсолютно все. Тому що там були ми, “Азов”, ми для них тригер, вони нас бояться, а через це ненавидять.
У полоні ми не виглядали, як якісь там супер тигри, але вони, вже під кінець мого перебування в Оленівці, могли собі дозволити і дозволяли свою ненависть до нас виражати фізично і психологічно. У них навіть думки немає, що може бути інакше. Вони не розуміють, що ми мало чим відрізняємось від інших підрозділів.
Російські військовополонені утримуються згідно з Женевською конвенцією. І в моєму розумінні це нормально. Вони потрапили в полон, вони уже переможені. Якщо за ними є якийсь воєнний злочин, нехай їх судять. Вони воювали, виконували накази, це, можливо, не дуже популярна думка і тема, але солдат є солдат у будь-якій країні, з будь-якого боку. І на будь-якого солдата завжди є важелі впливу. І це теж треба розуміти. Він потрапив у полон чи сам здався, чи так ситуація склалася, але який сенс над ним далі продовжувати знущатися?
Тож я би хотів, щоб міжнародна спільнота більше тиснула на Росію всіма можливими способами. Міжнародні спостерігачі можуть приїхати, подивитись, в яких умовах живуть російські полонені [в Україні], а туди [в місця утримання українських полонених] вони не їздять. Але якщо б поїхали, вони б зрозуміли.
Нагадаємо, що Медійна ініціатива за права людини веде власне розслідування теракту в Оленівській колонії, який стався в ніч з 28 на 29 липня 2022 року.
