Тульська колонія суворого режиму: полонених українців етапують все далі від кордону
Виправна колонія суворого режиму № 1 Тульської області розташована в місті Донський, що за 240 км від Москви та за 640 км від Харкова. У цій в’язниці росіяни утримують громадян України — військовополонених і цивільних. МІПЛ вдалося поспілкуватися зі свідками, які там перебували, і які погодилися детально розповісти про місце свого утримання.
Двоповерхова будівля колонії № 1 у Тульській області надовго запам’ятається українцям, які перебувають там у полоні. Насамперед через регулярні катування, знущання і недоїдання.
“До переведення в Тулу я був в СІЗО в Осколі (м. Старий Оскіл, Бєлгородська обл., — МІПЛ). Думав, що те місце — найгірше, що може бути. А тоді мене перекинули в Донський, і я зрозумів, що це — ще гірше. Думали інколи, що не виживемо. Хоч військовий, хоч цивільний — однаково погано до всіх ставилися. Гірше, ніж звірі. Гірше за Гітлера”, — розповідає військовий Василь, який за рік полону в РФ змінив три вʼязниці.
Від кордону з Україною до Донського — 605 км
Колонія № 1 у Тульській області, згідно з даними російських сайтів, розрахована на 1500 осіб. За словами звільненого звідти Віталія, у двоповерховому корпусі перебувало близько 250 осіб, 50 з яких — цивільні.
Виправна колонія в Донському. Тут росіяни утримують українських військовополонених і цивільних
Територія колонії велика, в центрі — головна будівля, розташована літерою П. До жовтня 2022 року начальником ВК-1 в Донському був Олександр Плаксін. Наразі його заарештовано і відправлено в СІЗО через підозру в отриманні 100 тис. рублів хабара. Тимчасово виконуючим обов’язки начальника призначено Максима Драгунова. Ні перший, ні другий не перебувають під санкціями.
До того, як в колонію привезли українців, тут утримували російських ув’язнених, до яких могли приходити родичі
“Везли ніби на обмін, а привезли в Тульську колонію”
До Тульської виправної колонії українці потрапляють здебільшого не з окупованих територій України чи Білорусі, а з якоїсь іншої в’язниці, де вони перебували від початку полону. Наприклад, Василя росіяни привезли з СІЗО № 2 в Бєлгородській області, що в Старому Осколі. А Віталія — з Курського СІЗО № 1.
Такий вид Тульська колонія № 1 має на супутникових знімках
“У полон я потрапив на Київщині в березні 2022 року, як цивільний. Нас тоді вивезли в Курськ, де тримали до початку травня. Одного дня прийшли в камеру, назвали прізвища, сказали: “На вихід”. Спершу в автозаках повезли на аеродром. Там був ІЛ-76. Злетіли, приземлилися, здається, в Бєлгороді, там ще зайшли полонені. Потім сіли на Тульському аеродромі, а звідти нас в автозаках перевезли в Донський. Людей було так багато, що спочатку ми навіть у камеру не потрапили — ночували у двориках на вулиці”, — розповідає Віталій, зазначаючи, що перед тим у Курському СІЗО їм говорили, що їх везуть на обмін.
Одна з камер ВК-1 у Тульській області
Прийомка в Тульській колонії, за словами постраждалих, супроводжується побоями. “Прийомка жорстка, вбивали… Били палицями, дубинками, електрошокерами. Вишикували у ланцюжок та били усіх, нікого не пропускали. Ведуть переодягатися – теж б’ють. Люди потім ходити не могли, бо їх по ногах дуже били. Рани були такі, що гнили”, — розповідає Василь.
Коридор у тюрмі в Тульській області
Натомість Віталій згадує, що групу полонених, серед яких був і він, під час прийомки били не так сильно, як у Курську: “В Курську спецназ на нас чекав в актовій залі, де всіх сильно били. Після цього ми в душ бігли, то там нас теж били. Крики були, ґвалт -—усе в такій нервово-панічній атмосфері. А в Тульській колонії нас лише трішки “пошльопали”. Перші два тижні взагалі минули більш-менш, а тоді почався терор”. За його словами, дуже жорстко в Донському під час прийомки били військових, особливо морських піхотинців.
По прибуттю бранців оглядає лікар, їм роблять флюорографію, беруть відбитки пальців, фотографують, перевдягають, влаштовують короткий допит: ім’я, прізвище, де народився, коли одружився, місце постійного проживання. За словами Віталія, разом із ними з Курська до Донського передали особисті справи полонених, тому тут уже їх допитували рідко. А от інших (зокрема тих, кого перевели з Бєлгорода) допитували регулярно представники Слідчого комітету і ФСБ Росії.
“Будили щоночі, щоб ми стояли біля ліжок. Часто двічі за ніч”
Територія колонії у Донському — це головна двоповерхова будівля з камерами-двориками для прогулянок. Уздовж коридору — камери. У камерах — нари, стіл, дві лавки, туалет, умивальник, шафа для засобів гігієни. Свідки кажуть, що бранців у Донському зазвичай ділять так, аби цивільні та військовополонені перебували в різних камерах. Проте не завжди, іноді їх змішують. Камери в Донському розраховані на 10-24 особи, видно, що пропускна спроможність збільшена вже після початку великої війни. “В Осколі у камерах утримують 6 або 8 людей, максимум – 10. А в Тулі камери величезні, на 24 людини, на 18, 16”, — розповідає Василь.
В’язням у Донському дозволяли перебувати на відкритому повітрі щоденно, але під час прогулянок їх били
Бранців підіймають о 6 ранку. Після сніданку ведуть на прогулянку. Є також обід і вечеря. Весь час, не зайнятий прийомом їжі, вони зобовʼязані стояти в камері з опущеною головою аж до відбою.
Щоденно в камерах влаштовують обшук, під час якого полонених виганяють у коридор і бʼють. Раз на тиждень водять у душ. “Там гарний душ, можна було хвилин 20 побути. До того ж при вході в нього нас рідко били, тоді як у Курську били завжди, а часу помитися давали лічені секунди”, — розповідає Віталій.
У російській тюрмі завжди є камери відеоспостереження
Раз на два тижні полонених стрижуть. До або після цього їх майже завжди лупцюють. Особливість колонії в Донському порівняно з Курським або Брянським СІЗО — неможливість виспатися, оскільки полонених будять вночі та примушують стояти по дві години. Таких підйомів за ніч може бути кілька. “Добре, якщо дадуть 5 годин сну”, — згадує колишній бранець Василь.
Кухня в одному з закладів УФСІН в Тульській області
Годують у Тульській колонії погано. “Через маленькі порції (навіть чаю наливали не більше 100 грамів) та низьку калорійність раціону полонені часто відчувають сильний голод, усі без виключення швидко втрачають вагу. У нас багато хто повернувся звідти з дистрофією”, — пояснює Василь. А Віталій показує фото, зроблене після обміну вже в Україні. За 11 місяців полону чоловік втратив понад 35 кг.
Каша, картопля, чай, хліб — стандартний набір страв у Тульській колонії
“Представників МКЧХ ми не бачили”
У Тульській колонії від полонених старанно приховують їхнє місце перебування. Проте в той чи інший спосіб ув’язнені дізнаються, де їх утримують. У Василя це сталося, коли бранцям наказали писати листи в МКЧХ. На виданому для цього папері була вказана Тула. Натомість Віталій почув слово “Донський” під час допиту.
На питання МІПЛ, чи бачили вони або чули бодай щось про візити в колонію представників МКЧХ, обидва відповідають негативно. “Хлопці кажуть, що на другому поверсі один раз була знімальна група російського телебачення. Записували, що Україна нібито не хоче міняти своїх”, — каже Віталій.
Катування у Тульській колонії № 1 — звична справа. Полонених українців бʼють руками, ногами, палицями, ламають їм ребра. “По голові не били — певно, якийсь наказ був. І в камерах ніколи не били — лише в коридорі та в інших приміщеннях”, — каже Віталій, зазначаючи, що в Донському цим займаються працівники федеральної служби виконання покарань та спецназ.
Працівники колонії постійно знущаються з українських полонених та заручників
Скаржитися на погане самопочуття, особливо якщо воно сталося внаслідок побиття, — марна справа. Однак людям із хронічними захворюваннями час від часу дають ліки, а тим, у кого серйозні кровотечі або гнояться рани, можуть зробити перев’язку. “Це залежить від зміни. Деякі допомагають, дають ліки, а деякі ігнорують прохання про медичну допомогу”, — каже Віталій.
Майже всі опитані МІПЛ колишні полонені після звільнення з російських тюрем мають серйозні проблеми зі здоровʼям. Так, у Василя тепер хворі нирки і на додачу — туберкульоз. Після Тульської чоловіка утримували в іще одній тюрмі, але де саме, дізнатися йому не вдалося. Каже, що умови утримання там були гіршими, ніж в Донському.
Віталій теж говорить про проблеми зі здоров’ям після пережитих 11 місяців полону. “Контузію отримав ще в Київській області. А от проблеми з хребтом (три грижі) з’явилися вже після полону”, — каже чоловік. За його словами, в полоні українці щосили підтримують один одного та намагаються не втратити надію вийти і повернутися додому. Не втратити розум допомагають думки про родину. Василь, напркилад, заради дружини та доньки відмовився від думок про самогубство, які нав’язливо переслідували чоловіка під час перебування в російському ув’язненні.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проекту “Українці в полоні: експертна підтримка держави та родин полонених”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.
