Send Lette
Військовополонені

Тульська колонія суворого режиму: полонених українців етапують все далі від кордону

Виправна колонія суворого режиму № 1 Тульської області розташована в місті Донський, що за 240 км від Москви та за 640 км від Харкова. У цій в’язниці росіяни утримують громадян України — військовополонених і цивільних. МІПЛ вдалося поспілкуватися зі свідками, які там перебували, і які погодилися детально розповісти про місце свого утримання. 

Двоповерхова будівля колонії № 1 у Тульській області надовго запам’ятається українцям, які перебувають там у полоні. Насамперед через регулярні катування, знущання і недоїдання.

“До переведення в Тулу я був в СІЗО в Осколі (м. Старий Оскіл, Бєлгородська обл., — МІПЛ). Думав, що те місце — найгірше, що може бути. А тоді мене перекинули в Донський, і я зрозумів, що це — ще гірше. Думали інколи, що не виживемо. Хоч військовий, хоч цивільний — однаково погано до всіх ставилися. Гірше, ніж звірі. Гірше за Гітлера”, — розповідає військовий Василь, який за рік полону в РФ змінив три вʼязниці.

Від кордону з Україною до Донського 605 км

Колонія № 1 у Тульській області, згідно з даними російських сайтів, розрахована на 1500 осіб. За словами звільненого звідти Віталія, у двоповерховому корпусі перебувало близько 250 осіб, 50 з яких — цивільні.

Виправна колонія в Донському. Тут росіяни утримують українських військовополонених і цивільних

Територія колонії велика, в центрі — головна будівля, розташована літерою П. До жовтня 2022 року начальником ВК-1 в Донському був Олександр Плаксін. Наразі його заарештовано і відправлено в СІЗО через підозру в отриманні 100 тис. рублів хабара. Тимчасово виконуючим обов’язки начальника призначено Максима Драгунова. Ні перший, ні другий не перебувають під санкціями.

До того, як в колонію привезли українців, тут утримували російських ув’язнених, до яких могли приходити родичі


“Везли ніби на обмін, а привезли в Тульську колонію”

До Тульської виправної колонії українці потрапляють здебільшого не з окупованих територій України чи Білорусі, а з якоїсь іншої в’язниці, де вони перебували від початку полону. Наприклад, Василя росіяни привезли з СІЗО № 2 в Бєлгородській області, що в Старому Осколі. А Віталія з Курського СІЗО № 1.

Такий вид  Тульська колонія № 1 має на супутникових знімках

“У полон я потрапив на Київщині в березні 2022 року, як цивільний. Нас тоді вивезли в Курськ, де тримали до початку травня. Одного дня прийшли в камеру, назвали прізвища, сказали: “На вихід”. Спершу в автозаках повезли на аеродром. Там був ІЛ-76. Злетіли, приземлилися, здається, в Бєлгороді, там ще зайшли полонені. Потім сіли на Тульському аеродромі, а звідти нас в автозаках перевезли в Донський. Людей було так багато, що спочатку ми навіть у камеру не потрапили — ночували у двориках на вулиці”, — розповідає Віталій, зазначаючи, що перед тим у Курському СІЗО їм говорили, що їх везуть на обмін.

Одна з камер ВК-1 у Тульській області

Прийомка в Тульській колонії, за словами постраждалих, супроводжується побоями. “Прийомка жорстка, вбивали… Били палицями, дубинками, електрошокерами. Вишикували у ланцюжок та били усіх, нікого не пропускали. Ведуть переодягатися – теж б’ють. Люди потім ходити не могли, бо їх по ногах дуже били. Рани були такі, що гнили”, — розповідає Василь.

Коридор у тюрмі в Тульській області

Натомість Віталій згадує, що групу полонених, серед яких був і він, під час прийомки били не так сильно, як у Курську: “В Курську спецназ на нас чекав в актовій залі, де всіх сильно били. Після цього ми в душ бігли, то там нас теж били. Крики були, ґвалт -—усе в такій нервово-панічній атмосфері. А в Тульській колонії нас лише трішки “пошльопали”. Перші два тижні взагалі минули більш-менш, а тоді почався терор”. За його словами, дуже жорстко в Донському під час прийомки били військових, особливо морських піхотинців.

По прибуттю бранців оглядає лікар, їм роблять флюорографію, беруть відбитки пальців, фотографують, перевдягають, влаштовують короткий допит: ім’я, прізвище, де народився, коли одружився, місце постійного проживання. За словами Віталія, разом із ними з Курська до Донського передали особисті справи полонених, тому тут уже їх допитували рідко. А от інших (зокрема тих, кого перевели з Бєлгорода) допитували регулярно представники Слідчого комітету і ФСБ Росії.


“Будили щоночі, щоб ми стояли біля ліжок. Часто двічі за ніч”

Територія колонії у Донському — це головна двоповерхова будівля з камерами-двориками для прогулянок. Уздовж коридору — камери. У камерах — нари, стіл, дві лавки, туалет, умивальник, шафа для засобів гігієни. Свідки кажуть, що бранців у Донському зазвичай ділять так, аби цивільні та військовополонені перебували в різних камерах. Проте не завжди, іноді їх змішують. Камери в Донському розраховані на 10-24 особи, видно, що пропускна спроможність збільшена вже після початку великої війни. “В Осколі у камерах утримують 6 або 8 людей, максимум – 10. А в Тулі камери величезні, на 24 людини, на 18, 16”, — розповідає Василь.

В’язням у Донському дозволяли перебувати на відкритому повітрі щоденно, але під час прогулянок їх били

Бранців підіймають о 6 ранку. Після сніданку ведуть на прогулянку. Є також обід і вечеря. Весь час, не зайнятий прийомом їжі, вони зобовʼязані стояти в камері з опущеною головою аж до відбою.

Щоденно в камерах влаштовують обшук, під час якого полонених виганяють у коридор і бʼють. Раз на тиждень водять у душ. “Там гарний душ, можна було хвилин 20 побути. До того ж при вході в нього нас рідко били, тоді як у Курську били завжди, а часу помитися давали лічені секунди”, — розповідає Віталій.

У російській тюрмі завжди є камери відеоспостереження

Раз на два тижні полонених стрижуть. До або після цього їх майже завжди лупцюють. Особливість колонії в Донському порівняно з Курським або Брянським СІЗО — неможливість виспатися, оскільки полонених будять вночі та примушують стояти по дві години. Таких підйомів за ніч може бути кілька. “Добре, якщо дадуть 5 годин сну”, — згадує колишній бранець Василь.

Кухня в одному з закладів УФСІН в Тульській області

Годують у Тульській колонії погано. “Через маленькі порції (навіть чаю наливали не більше 100 грамів) та низьку калорійність раціону полонені часто відчувають сильний голод, усі без виключення швидко втрачають вагу. У нас багато хто повернувся звідти з дистрофією”, — пояснює Василь. А Віталій показує фото, зроблене після обміну вже в Україні. За 11 місяців полону чоловік втратив понад 35 кг.

Каша, картопля, чай, хліб — стандартний набір страв у Тульській колонії


“Представників МКЧХ ми не бачили”

У Тульській колонії від полонених старанно приховують їхнє місце перебування. Проте в той чи інший спосіб ув’язнені дізнаються, де їх утримують. У Василя це сталося, коли бранцям наказали писати листи в МКЧХ. На виданому для цього папері була вказана Тула. Натомість Віталій почув слово “Донський” під час допиту.

На питання МІПЛ, чи бачили вони або чули бодай щось про візити в колонію представників МКЧХ, обидва відповідають негативно. “Хлопці кажуть, що на другому поверсі один раз була знімальна група російського телебачення. Записували, що Україна нібито не хоче міняти своїх”, — каже Віталій.

Катування у Тульській колонії № 1 — звична справа. Полонених українців бʼють руками, ногами, палицями, ламають їм ребра. “По голові не били — певно, якийсь наказ був. І в камерах ніколи не били — лише в коридорі та в інших приміщеннях”, — каже Віталій, зазначаючи, що в Донському цим займаються працівники федеральної служби виконання покарань та спецназ.

Працівники колонії постійно знущаються з українських полонених та заручників

Скаржитися на погане самопочуття, особливо якщо воно сталося внаслідок побиття, — марна справа. Однак людям із хронічними захворюваннями час від часу дають ліки, а тим, у кого серйозні кровотечі або гнояться рани, можуть зробити перев’язку. “Це залежить від зміни. Деякі допомагають, дають ліки, а деякі ігнорують прохання про медичну допомогу”, — каже Віталій.

Майже всі опитані МІПЛ колишні полонені після звільнення з російських тюрем мають серйозні проблеми зі здоровʼям. Так, у Василя тепер хворі нирки і на додачу — туберкульоз. Після Тульської чоловіка утримували в іще одній тюрмі, але де саме, дізнатися йому не вдалося. Каже, що умови утримання там були гіршими, ніж в Донському.

Віталій теж говорить про проблеми зі здоров’ям після пережитих 11 місяців полону. “Контузію отримав ще в Київській області. А от проблеми з хребтом (три грижі) з’явилися вже після полону”, — каже чоловік. За його словами, в полоні українці щосили підтримують один одного та намагаються не втратити надію вийти і повернутися додому. Не втратити розум допомагають думки про родину. Василь, напркилад, заради дружини та доньки відмовився від думок про самогубство, які нав’язливо переслідували чоловіка під час перебування в російському ув’язненні.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проекту “Українці в полоні: експертна підтримка держави та родин полонених”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.

0 Коментарів

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації
Військовополонені
Війна, яка все зруйнувала: історія боротьби братів-азовців

Олег та Віталій Лобови — близнюки, обоє військовослужбовці бригади “Азов”. З перших днів великої війни захищали Маріуполь. У квітні 2022 року група, у якій були брати, проривалася на Азовсталь і потрапила під обстріл. Віталій Лобов загинув, а Олег отримав поранення, дістався меткомбінату, а за місяць потрапив у полон.

11 Червня 2024

Військовополонені
“Я готова землю гризти, аби його повернути”. Як Анастасія Гондюл бореться за звільнення з полону свого чоловіка — бійця бригади “Азов” 

У ніч із 28 на 29 липня 2022 року в одному з бараків Оленівської колонії пролунали вибухи. Всередині було майже 200 азовців. Понад 50 із них загинули, більше ста отримали важкі поранення. Серед них був Артем Гондюл. Понад два роки за його звільнення бореться дружина Анастасія.

31 Травня 2024

Військовополонені
Як знайти зниклих безвісти і повернути додому полонених: говорять рідні військових 57 бригади

МІПЛ організувала дискусію про безвісти зниклих військовослужбовців. До її обговорення долучилося команудвання 57 окремої мотопіхотної бригади, а також рідні зниклих і полонених військових цього підрозділу. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 57 ОМПБр бере участь у найзапекліших боях на всій лінії фронту. Чимало її бійців зникли або перебувають у полоні.

29 Травня 2024

Більше публікацій
Ми у соцмережах
Актуальні публікації
Більше публікацій
Війна і правосуддя
У справі Медведєва 14 місяців не можуть почати досліджувати докази. Чому унікальна незаочна справа проти росіянина стоїть на місці? 

Андрій Медведєв ― російський військовий, якого судять очно за воєнний злочин. Він один із небагатьох, кого можна побачити на лаві підсудних ― тож процес історичний та унікальний. Але справа в суді вже 14 місяців, а досліджувати докази все ще не почали. МІПЛ пояснює, чому так відбувається. 

17 Червня 2024

Аналітика
Насильницькі зникнення: національна практика v. міжнародні стандарти

Проблема насильницьких зникнень набула нового значення для України через умови триваючого збройного конфлікту на її території. Починаючи з 2014 року, з окупації Кримського півострова та збройного протистояння у межах окремих районів у Донецькій та Луганській областях, правоохоронні органи України фіксували випадки зникнень та затримань осіб на території, яка перебувала під контролем РФ. Такі ж випадки продовжують документувати і після повномасштабного вторгнення РФ на територію України.

15 Червня 2024

Війна і правосуддя
Херсонський діджей-втікач, проієрей з Черкас і корегування по Миколаєву через Telegram: 56 справ щодо війни, за якими радимо стежити наступного тижня

Медійна ініціатива за права людини продовжує відстежувати судовий розгляд справ щодо війни. Щотижня ми публікуємо розклад найрезонансніших судових засідань, розповідаючи про те, де, коли, кого і за що судять.

15 Червня 2024

Більше публікацій